В історії громадсько-культурних рухів 2-ї половини XIX сторіччя, що мали місце на Полтавщині, Дмитро Павлович Пильчиков залишив помітний слід. Хоча його поховано у Харкові (останні роки життя він мешкав у сім’ї сина — М. Пильчикова, відомого вченого-фізика), але саме Полтава заслужила право на довічне пошанування пам’яті цієї людини. Бо Полтаві, Полтавщині Дмитро Пильчиков віддав кращі роки свого життя і праці і кращі сили своєї діяльної натури в полтавській «Громаді».

Письменник Олександр Кониський, який протягом 1858 — 63 років ішов поруч з Пильчиковим і поділяв з ним нелегку працю, згадував: «Не було тоді такої події громадсько-поступової, щоб біля неї не працював Пильчиков — коли не яко ініціатор, то яко робітник. Недільні і суботні школи (їх було в Полтаві, місті невеликому, з 30-ма тисячами людности, — п’ять), щоденна школа, народні читання, народна бібліотека, народний театр, літературно-музичні ранки і вечори, публічні відчити, дівоча гімназія й таке інше — з усім отим з’єднано наймення і праця Пильчикова».

Національна свідомість «громадців» (а до товариства входили також Єлизавета Милорадович, В. Лобода, брати В. і П. Трунови, В. Кулик та ін.) була досить високою і реалізувалася, насамперед, в їх ставленні до народної освіти, рідної школи і книжки. У березні 1862 року Дмитро Пильчиков і Віктор Лобода в листі до чернігівського етнографа С. Носа кликали гуртуватися в боротьбі за право України навчати своїх дітей рідною мовою і долучили до листа копію петиції до Петербурзького комітету грамотності. Вони просили міністра державних маєтностей зареєструвати підручники української мови для сільських шкіл, в тому числі й видані в Полтаві. Не відомо, яка була відповідь, але цей крок, напевно, їм теж було поставлено у вину, коли на початку 1863 року одного за одним висилали з Полтави «за распространение малорусской пропаганди».

Біографія Дмитра Пильчикова скупа зовнішніми фактами. Про себе він дбав мало, на перше місце ставив працю. Не просто так О. Кониський називав його «великим трудівником».

Дмитро Пильчиков, за одними даними, народився на Херсонщині, за іншими — в Полтаві. Виховувався в міщанській сім’ї. На початку 40-х років навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету імені Святого Володимира. Розповідали, що на лекції він ходив рідко, бо віддавав.перевагу самоосвіті («книжки з рук не випускав»). З особливою увагою ставився до літописів і володів літописною мовою не згірш за рідну.

Скінчивши навчання, Пильчиков жив якийсь час у Києві, де завів дружбу з Костомаровим, Кулішем, Шевченком, Білозерським, Маркевичем і пристав до їхнього товариства, що отримало назву Кирило-Мефодіївського. Йому пощастило не потрапити під слідство в цій справі завдяки тому, що студент Петров якось пропустив у доносі його ім’я. У Полтаві Пильчиков посів у Кадетському корпусі місце викладача історії, пізніше — політекономії і статистики. У другій половині 50-х років (а це був час громадського піднесення.на Україні після поразки Росії в Кримській війні) Дмитро Павлович став ініціатором багатьох корисних справ у культурному житті Полтави. О. Кониський змалював симпатичну постать «громадця» Пильчикова в повісті «Юрій Горовенко» в образі Дмитра Пучки. І в художній творчості, і в своїх спогадах Кониський показав його людиною «живою, чуткою до всього доброго, з душею поетичною, з глибоким переконанням українським, з широкими поглядами політичними».

Дмитро Пильчиков мав великий вплив на молодь, яку він свідомо гуртував навколо себе. У нього дома (в Полтаві та ки) щосуботи збиралися його учні, і він серед них був схожий на «батька-проводиря». Дорослі теж шанували його за розважливість і розум, освіченість і педагогічний такт. А педагог із нього був неабиякий. Ніхто й не помічав, як переймався думками вчителя і йшов услід за ним. Його хата й справді була «огнищем», горном, де гартувалися молоді душі.

Пильчиков разом із друзями-«громадцями» брав участь у посадженні Шевченкового дуба в колишньому саду Гуссона на Павленківській околиці Полтави, і це лише один приклад його патріотичного ставлення до особи і пам’яті Т. Г. Шевченка. Зв’язок з великим поетом підтримувався і через недільні школи, і через українські книжки, в тому числі Шевченків «Кобзар», які він поширював між людей. І навіть тоді, коли вийшов на пенсію і, виїхавши з Полтави, жив у Херсоні чи Одесі, він залишався відданим ідеям Т. Г. Шевченка і Кирило-Мефодіївського товариства Робив це негаласливо, але духовно заглиблено, переконливо. До речі, є відомості, що, вчителюючи в Херсоні, Дмитро Павлович мав вплив на молодого Івана Тобілевича. Широко відомий і той факт, що Пильчиков влітку 1873 року одвіз до Галичини гроші від Є. Милорадович на організацію славнозвісного Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, котре існує й нині. У Львові, в залі цього товариства, ще наприкінці минулого століття висіли портрети почесних його членів Єлизавети Милорадович, Дмитра Пильчикова та Михайла Жученка. Усі вони полтавці, і це робить честь Полтаві, якою слід пишатись завжди.

http://www.pollitra.pi.net.ua