Меню: Особистості - Д; Громадські діячі; Історики, краєзнавці; Літературо- і мовознавці; Філософи; Письменники; Етнографи; Революційні діячі; Навчалися у Полтаві
 Версія для друку   На головну

Драгоманов Михайло Петрович (псевд. — Кирило Василенко, Волинець, М. Галицький, М. Гордієнко, П. Кузьмичевський, П. Петрик, М. Толмачов, Українець, Чудак; 18/30.09.1841, Гадяч — 20.06/02.07.1895, Софія, Болгарія)   —   громадсько-політичний діяч, мислитель, учений-енциклопедист, публіцист, історик, фольклорист, літературознавець, філософ, економіст, соціолог, політолог.

Народився в дворянській сім'ї козацького походження. Освіту здобув у Гадяцькому повітовому училищі (1849—1853 pp.), Першій Полтавській гімназії (1853—1859 рр.) і Київському університеті (1859—1863 pp.). З 1864 p. працював приват-доцентом, а з 1873 p. — штатним доцентом на кафедрі античної історії Київського університету. Одночасно був провідним діячем Київської громади. Сприяв перетворенню Південно-Західного відділу Імператорського Російського Географічного товариства в осередок українознавчих досліджень, два роки фактично редагував газету «Киевский телеграф», нав'язав контакти з громадськими діячами Західної України, став активним кореспондентом галицьких видань. Як «небезпечний сепаратист і радикал», у 1875 р. звільнений з університету за особистим наказом Олександра II [дивись Емський указ - Т.Б.]. На поч. 1876 р. в порозумінні з громадівцями виїхав за кордон. Осівши в Женеві, став речником українських інтересів у Західній Європі. Налагодив випуск альманаху «Громада», що став першим модерним українським політичним журналом, подібним герценівському «Колоколу». Одночасно видавав брошури європейськими мовами, публікував статті в французькій, італійській, швейцарській пресі. Навколо М. Драгоманова організувався «Женевський гурток» українських політемігрантів (серед них був і полтавець Ф. Вовк). Цей гурток вважається першим зародком українського соціалістичного руху. Женевські зв'язки М. Драгоманова поширювались також на російських, польських, єврейських, сербських, болгарських, румунських радикалів, серед яких він користувався незаперечним авторитетом (саме йому діти О. Герцена передали батьківський архів). В женевський період М. Драгоманов створив першу новочасну українську політичну програму — «Переднє слово до «Громади» (1878 р.) та проект конституції для Росії — «Вольный союз — Вільна спілка: Опыт украинской политико-социальной програмы» (1884 р.). У 1886 р. між М. Драгомановим і Старою громадою наступив розрив: остання вважала, що політична діяльність за кордоном в кращому випадку є зайвою розкішшю, а в гіршому — грою з вогнем, оскільки може спровокувати додаткові антиукраїнські репресії в Російській і Австрійській імперіях. Окрім того, багатьох помірковано настроєних членів громади відлякувала прийнята їх європейським повпредом радикально-соціалістична позиція. Одночасно загострилися відносини М. Драгоманова з російськими еміграційними фракціями через великодержавницько-шовіністичні нахили їх керівників. Опинившись в моральній ізоляції і позбавлений матеріальної підтримки, М. Драгоманов у 1889 р. прийняв запрошення посісти кафедру професора загальної історії новозаснованої Вищої школи (пізніше університету) в Софії. В софійський період він пережив піднесення Русько-української радикальної партії, заснованої у 1890 р. його галицькими послідовниками. Помер від серцевої хвороби на 59-му році життя. Похований у Софії.

Білоусько О.А, Мирошниченко В.І. Нова історія Полтавщини.
 Кінець XVIII - початок XX століття. Стор. 188

Посилання на сторінку/ссылка на страницу:

 Полтава. Історична довідка

 "Азбука по методу Золотова для Южно-Руського края"

 Перша чоловіча гімназія

 Громади

 Волкенштейн Людмила Олександровна

 «Нородна Воля»

 Декабристи на Полтавщині

 Мирний Панас

 Маркович Опанас Васильович

 Пильчиков Дмитро Павлович

 Рудченко Іван Якович

 Стронін Олександр Іванович

МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ
18(30).09.1841 - 20.06(02.07).1895

Ім’я Михайла Петровича Драгоманова — одне з найславніших серед великої кількості полтавців, що в усі часи прославляли українську науку, письменство, мистецтво. Він увійшов в історію української культури і літератури як видатний літературний критик і публіцист, історик і фольклорист, патріот і непохитний борець за свободу своєї вітчизни. І. Франко і М. Павлик називали його своїм учителем. Ним він був і для Лесі Українки. За 30 років наукової, літературно-критичної і публіцистичної діяльності М. П. Драгоманов написав понад дві тисячі праць. Лише фольклористика складає майже 10 томів. Славився він і як пряма, чесна, принципова людина на поприщі громадського і політичного життя.

Михайло Петрович Драгоманов народився в Гадячі в родині зубожілого дворянина. Його батько Петро Якимович (1802 — 60) був передовим для свого часу громадським діячем і письменником, а дядько Яків Якимович — поетом-декабристом. Навчався Михайло спершу в Гадяцькому повітовому училищі, а в 1853 — 59 роках у Полтавській гімназії, де його виховниками були такі видатні педагоги, як Олександр Стронін і Казимір Полевич. «Полтавська гімназія дала юнакові багато», — писала про Михайла Драгоманова його сестра Олена Пчілка. В 1859 — 63 роках він студент історико-філологічного факультету Київського університету, з 1864 — приват-доцент, а з 1870 — доцент цього університету. В цей період він брав активну участь у діяльності Південно-ЗахідноГо відділення Російського географічного товариства та київської «Старої громади». 1875 року був звільнений з університету за політичну неблагонадійність і наступного року змушений був емігрувати до Швейцарії. У Женеві він створив осередок політичної еміграції, центр, за висловом І. Франка, «українського руху та української думки», що діяв протягом 20 років. Заснував він також вільну безцензурну українську друкарню, в якій видавав збірники «Громада» (пізніше — журнал «Громада»), а також твори, які в Росії не могли бути видані: П. Мирного та І. Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Люборацькі» А. Свидницького, твори Т. Г. Шевченка та інші.

У 1878 році Михайло Драгоманов виступив на Міжнародному літературному конгресі в Парижі з протестом проти заборони російським урядом українського письменства. Його антицарські памфлети «Турки внутрішні і зовнішні», «Дітозгубство, здійснюване російським урядом», «До чого довоювались», «Внутрішнє рабство і війна за визволення» та інші заборонялися в Росії, але були відомі у світі і принесли Драгоманову славу «українського Герцена».

В 1890 році Михайло Петрович разом із І. Франком, М. Павликом та іншими брав участь у заснуванні Русько-української радикальної партії. Протягом 1870 — 90 років був співавтором українських революційно-демократичних видань у Галичині. У журналах «Друг», «Народ», «Світ» він друкував літературно-критичні, наукові та публіцистичні статті. Виступав також в англійській, німецькій, французькій, італійській періодиці.

Великі заслуги Драгоманова як історика та фольклориста і етнографа. Йому належать такі праці: «Історичні пісні малоруського народу» (1874 — 75, у співавторстві з В. Антоновичем), «Малоруські народні перекази і оповідання» (1876), «Нові українські пісні про громадські справи: 1764 — 1880» (1881) та ін. Багато праць присвятив Т. Г. Шевченкові. Був обраний почесним членом багатьох міжнародних організацій і товариств.

За шість років до смерті, переслідуваний реакціонерами та поліцією і в Росії, і в Австрії, Драгоманов переїхав до Болгарії, де зайняв місце професора щойно відкритого Софійського університету. Він зробив цінний внесок у становлення освіти і науки у Болгарії. Його власна бібліотека (а це близько 10 тис. томів) лягла в основу університетської книгозбірні, що й нині носить його ім’я. Доклав він зусиль і до створення національної бібліотеки в Софії — тепер це всесвітньо відома бібліотека ім. Кирила і Мефодія.

Михайло Петрович Драгоманов своїми працями висвітлив перспективу історичного розвитку України, що полягала в національному відродженні. Смілива і правильна думка вченого не могла не подавлятись тоталітарними режимами. Драгоманов тривалий час був символом незалежної держави, тому лише зі здобуттям цієї незалежності Україна може вільно вшановувати пам’ять свого великого громадянина. Уперше по довгих десятиліттях у вересні 1991 року пошанувала М. П. Драгоманова і Полтавщина. У Гадячі в міському парку вирішено встановити скульптуру родини Драгоманових, і на визначеному місці встановили пам’ятний знак. Колишня вулиця Комуністична одержала назву Драгомановської. Поставлено питання про перенесення праху Михайла Драгоманова з Софії на батьківщину.

http://www.pollitra.pi.net.ua

Драгоманов, Михаил Петрович, сын мелкопоместного. дворянина. Род. 6 сент. 1841 в г. Гадяче (Полтавская губ.). С 1853 по 1859 учился в Полтавской гимназии; в гимназические годы под влиянием А. И. Стронина познакомился с работами Сен-Симона и Фурье и с тех пор считал себя социалистом. Осенью 1859 поступил на историко-философский факультет Киевского ун-та. На первом же курсе работал в одной из воскресных школ. Еще студентом выступил в печати в защиту Пирогова против Добролюбова. К концу студенческих лет сблизился с украинскими деятелями на почве подготовки учителей для сельских школ. По окончании ун-та в 1863 занял место преподавателя географии во 2-й киевской гимназии; в 1865 по защите диссертации ("Император Тиберий") на право чтения лекций начал читать на правах штатного доцента всеобщей историю в Киевском ун-те. Поддерживал связи с студенчеством, вовлекая его в кружки самообразования, выступал со статьями в "Санкт-петербургских Ведомостях" по крестьянским и национальным вопросам, отстаивая между прочим украинский язык для сельской школы на Украине; в кружке его велись работы по составлению русско-украинского словаря и по собиранию украинского народного творчества. После защиты в 1869 магистерской диссертации ("Вопрос об историческом значении римской империи и Тацит") избран штатным доцентом и получил заграничную командировку. Выехал в 1870 за границу. Жил в Берлине, Вене, Гейдельберге. Кроме научных занятий знакомился с политической жизнью Европы; бывал на социал-демократических собраниях в Германии; вошел в общение с различными кружками украинских деятелей в Галиции, а в Цюрихе летом 1873 соприкасался с русскими эмигрантскими кружками; в спорах с ними выдвигал политические вопросы; считался сочувствующим их идеям; получил приглашение от П. Л. Лаврова писать в журнале "Вперед", но статья его о Шевченко не была там напечатана. На обратном пути в Россию по поручению цюрихских кружков устроил благодаря своим знакомствам с галичанами доставку зарубежной нелегальной литературы в Россию через Галицию. Сотрудничал в русских. и галицийских ("Правда") изданиях. Вернувшись осенью 1873 в Киев, продолжал поддерживать связи с "радикалами", по-прежнему выдвигал политику на первое место; имел отношение к черниговским земцам-либералам; участвовал в либеральной и радикальной прессе. Главная работа его сосредоточена в университете, в Юго-Западном отделе Географического общества и в киевской "Громаде". В 1874—1875 гг. вместе с В. Антоновичем выпустил два тома "Исторических песен малорусского народа". Был организатором этнографических экспедиций. В 1875 совершил поездку в Галицию и по Угорской Руси. Доносы на Драгоманова как радикала и социалиста, его выступления в печати и влияние в ун-те привели к предложению попечителя подать прошение об отставке, а когда Драгоманов отказался это сделать — к увольнению его осенью 1875 "по третьему пункту". Последовавшее в мае 1876 запрещение печатать в России книги на украинском языке окончательно оформило мысль Драгоманова уехать за границу. В мае 1876 отправился в Австрию для организации по поручению киевской "Громады" изданий ее сборников и материалов народного творчества. Жил сначала в Вене. Осенью 1876 переехал в Женеву, едва успев избежать привлечения в Австрии к процессу украинцев, на котором власти объявили его руководителем русской социалистической организации. В Женеве занял среди эмигрантов особое положение. Имел личные отношения с представителями разных течений, считался сочувствующим, но не входил ни в одну группу. Писал в органе бакунистов "Le Travailleur", приглашен к участию в "Народной Воле" и послал статью, которая видимо была перехвачена; в 1880 привлекался Лавровым к участию в "Социально-революционной библиотеке", которой обещал содействие, но от вхождения в редакцию уклонился. Желябов по поручению товарищей просил даже Драгоманова в 1880 взять на себя защиту взглядов "Народной Воли" за границей и хранение архива Исполнительного комитета. В нач. 1880-х гг. Драгоманов разошелся с социалистами. После 1 марта 1881 выступил резко против "Народной Воли", разошелся и с чернопередельцами и, возлагая надежды на либеральные течения в России, вступил сотрудником, а с 37-го номера стал редактором объявившего себя органом "Земского Союза" журнала "Вольное Слово", организованного А. Мальшинским на средства члена "Священной Дружины" гр. Шувалова. В нем Драгоманов отстаивал конституционные идеи с расчетом на водворение их в России через земство и земских деятелей. В сборниках "Громады", которые издавал в 1878—1882 гг., давал в многочисленных корреспонденциях большой фактический материал о положении на Украине, печатал произведения народного творчества, а в своих статьях выступал против идеализации казатчины, против увлечений бунтарством, против национализма, проповедовал сближение с русской и европейской демократией, призывал учитывать опыт европейского социалистического движения. Его радикализм восстановлял против него все больше, по мере роста реакции, его бывших сотоварищей-украинцев и наконец киевская "Громада" отказалась поддерживать его сборники. В связи с прекращением "Вольного Слова" и "Громады" занялся изданием "Кобзаря", так и не увидевшего света, писал исторические этнографические статьи, издавал материалы Герценовского архива. В 1887—1888 гг. принимал участие в заграничном журнале "Самоуправление", в 1889 Бурцев предложил ему сотрудничество в "Свобод. России". В 1889 приглашен профессором по кафедре всеобщ. истории в Софию (в Болгарии), где оставался до смерти 8 (20) июня 1895. В эти годы создание крестьянской радикальной партии в Галиции во главе с Павликом и Ив. Франком открыло ему новый выход в публицистику, и снова в ряде статей он отстаивал свои идеи демократизма, культурной самостоятельности украинского народа, выдвигая политическ. и социальн. реформы и ведя борьбу с клерикализмом и шовинизмом. Из сочинений Драгоманова кроме названных выше можно отметить сборники его публицистических работ: 1) Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова, тт. I и II, Париж, 1905 и 1906; 2) М. П. Драгоманов, Политические сочинения, под редакцией проф. И. М. Гревса и Б. А. Кистяковского, I, Центр и окраины, М., 1908.

Дивись: http://interesniy.kiev.ua/old/7137/7140/dragomanov