Меню: Особистості - К; Історики, краєзнавці; Етнографи; Письменники 
 Версія для друку   На головну

М. І. Костомаров. Портрет работи М. М. Ге

Костомаров Микола Іванович (16(4).05.1817 — 19(7).04.1885), український і російський історик, етнограф, письменник, критик.

Про Миколу Івановича Костомарова (16(4).05.1817) не можна говорити без подиву і захоплення. Кипуча історико-літературна діяльність, відданість науці змушують низько схилити чоло перед світлим ім’ям цієї людини — професора історії, видатного етнографа, поета, драматурга, громадського діяча.

Він залишив після себе багатогранну спадщину: понад 300 історичних досліджень, критичних і полемічних статей. Серед них — «Українські балади», п’єси і повісті «Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Кудеяр», «Чернігівка» та ін.

Разом з Т. Г. Шевченком та іншими кирило-мефодіївцями М. І. Костомаров був покараний і відбув десятирічну висилку в Саратов. Тут він почав вивчати історичне минуле краю. Потім йому дозволили жити в Петербурзі, і він працював в університеті. Але власті завжди з підозрою ставилися до діяльності Костомарова. Його бажання працювати на Україні, в Києві, не здійснилось. 1864 року Микола Іванович з гіркою іронією писав М. Максимовичу на Полтавщину: «Я любив усе життя Україну, її народ, її мову, її природу: за це мене слід позбавити можливості дожити і померти там».

Лише в останнє десятиріччя українське сонце зігріло старого письменника. Він побачив чарівні краєвиди Полтавщини, ближче познайомився з її людьми і пам’ятками минулого.

М. І. Костомаров прилучився до української етнографії переважно завдяки працям полтавських фольклористів М. Цертелєва, М. Максимовича, П. Лукашевича, О. Бодянського. Саме вони стали джерелом його першої значної розвідки «Про історичне значення російської народної поезії» (1843), надихнули на важливіші етнографічні праці: «Слов’янська міфологія», «Історичне значення південноросійської пісенної творчості» та ін.

Пізніше, в середині 40-х років, Костомаров близько зійшовся з молодими полтавцями М. Гулаком, О. Навроцьким, І. Пасядою. Вони увійшли в таємне товариство і стали його однодумцями.

Особиста доля М. Костомарова була дещо подібна до Шевченкової. Незадовго до арешту молодий професор заручився з Аліною Крагельською. Арешт, ув’язнення в Петропавловську фортецю, заслання зірвали план сімейного життя. Аж у 1875 році колишня наречена з’явилася біля ліжка хворого історика. Вона запросила його на Полтавщину, під Прилуки, в свою садибу. Там, у селі Дідовцях, відбулося запізніле весілля. Відтоді Костомаров часто бував у цьому селі. Тут він писав свою останню драму «Елліни Тавріди», а також диктував дружині «Автобіографію».

У кінці серпня 1883 року Костомаров разом з В. П. Горленком здійснив мандрівку в Лубни. Їхали через Пирятин, згадували билинного Олексія Поповича, вихідця з цих місць. Кілька днів провели на Лубенщині. А взимку 1884 року трапилося нещастя: на петербурзькій вулиці вчений потрапив під сани. Відтоді здоров’я його погіршало. Проте в серпні того року він зміг, зробити ще одну подорож. Шлях лежав на Переяслав, давню мрію Костомарова. Разом з В. П. Горленком він проїхав через Яготин, понад Супоєм, згадав Шевченка — в Цих місцях поет жив у 40-х роках. У Переяславі відвідали Успенську церкву, де 1654 року Хмельницький із старшиною присягав на вірність царю, потім заїхали до старого друга Шевченкового, лікаря Козачковського. Це була його прощальна поїздка по Україні.

Помер у Петербурзі, похований на так званих «Літературних містках» Волкового цвинтаря.

Петро Ротач, "Колоски з літературної ниви”