Полтавщина: Енциклопедичний довідник
(За ред. А.В. Кудрицького.- К.: УЕ, 1992). Стор. 392-393

Посилання на сторінку/ссылки на страницу:

Попри незліченну кількість злоякісних вигадок, міфів та навмисних перекручувань, історія все ж таки залишається наукою, а не збірником добре або погано впорядкованих казок. І якщо стояти на надійному грунті достовірних фактів — навіть наукою якоюсь мірою «точною». Так само, як і в інших науках, в історії неможливо перетворити те, що реально було, на неіснуюче (звичайно, за неодмінної умови — опори не факти!), а фантоми «оживити» та наповнити їх повнокровним життям.

Більше того, є в минулому кожного народу такі промовисті, «доконані» події, котрі, не потребуючи жодних зайвих доказів, неначе самі свідчать за себе, спростовують найновіші псевдонаукові конструкції. Є вони і в українській історії. 100-річчя однієї з таких знаменних, рубіжних, сказати б, «віхових» подій (а саме — відкриття пам’ятника фундатору новітньої української літератури Івану Петровичу Котляревському, що відбулось у Полтаві 31 серпня — 1 вересня 1903 року за старим стилем) ми відзначаємо цими днями.

Одна київська газета, що «претендує на солідність», у серпні поточного року вмістила на своїх шпальтах доволі цинічну статтю, де в «наукоподібному стилі» заперечується сам факт переслідування й утисків української мови та культури в імперії Романових. І якраз в цьому зв’язку полтавські урочистості 1903 року, присвячені Котляревському, той розгул брутального, тупого шовінізму, що супроводжував їх — а, з іншого боку, щире обурення найкращих людей Росії цими проявами великодержавного шовінізму — дає багатющу поживу для роздумів на, виявляється, вельми актуальну зараз тему: «А чи справді була Російська імперія «тюрмою народів»?». Отже, ювілей у даному разі — річ дійсно злободенна.

Ідея спорудити пам’ятник творцю «Енеїди», людині, з чиїм ім’ям пов’язане становлення сучасної української літературної мови, в його рідній Полтаві визрівала задовго до 1903 року. Кращі уми України завжди пам’ятали Шевченкові слова на шану Котляревському:

Будеш, батьку, панувати, 
Поки живуть люди, 
Поки з неба сонце сяє, 
Тебе не забудуть!

Ще у 1898 році Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, інші видатні письменники відгукнулися на 100-річчя першої публікації «Енеїди», підкреслюючи, що Україна завжди віддаватиме щедру данину безмежної дяки Котляревському, людині, що стояла біля витоків відродження новітньої культури рідного народу. Але лише через п’ять років, ранньої осені 1903-го, відбулося так довго очікуване свято в Полтаві, що залишило воістину помітний слід в нашій історії.

Пам’ятник Котляревському було відкрито на одному з чарівних бульварів Полтави — Протопоповському. Бронзове погруддя поету на високому постаменті було виконано скульпторами Л.Позеном і О.Ширшовим (до речі, автори пам’ятника відмовилися від винагороди за свою роботу) у класичному стилі. Свято практично вперше — і в цьому його величезне значення — зібрало разом кращих з кращих представників вітчизняної інтелігенції, причому як Східної, так і Західної України. Імена «з когорти великих»: Леся Українка і Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський і Борис Грiнченко, Михайло Старицький, Володимир Самійленко, Філарет Колесса, Гнат Хоткевич, Панас Мирний, Олена Пчілка... Не було, либонь, тільки Івана Франка. Причому треба підкреслити один промовистий факт: з 7 тисяч осіб, що пожертвували кошти на спорудження пам’ятника, 4 тисячі — прості селяни Полтавської губернії! Уже це більш ніж переконливо свідчить, що український народ прекрасно усвідомлював, чим є для нього рідна мова (всупереч шовіністичним вигадкам новітніх «інтерпретаторів») і був готовий розвивати та захищати її.

Настрій усіх присутніх блискуче виразив Михайло Коцюбинський, який сказав: «Місто Полтава справляє нині свято українського слова. Сто літ минуло, як те занедбане і закинуте під сільську стріху слово, як фенікс з попелу, воскресло знов в устах батька нової української літератури Івана Котляревського, голосно залунало по широких світах». Але і тоді, у 1903 році, рідне слово було несвободним. До полтавських губернських та міських властей дійшла інформація про секретний наказ імперського міністра внутрішніх справ В.Плеве, виданий «в кращих традиціях» Емського указу 1876 року (який, нагадуємо «рятівникам» російської мови в Україні від неіснуючих загроз, діяв і через 27 років, в описуваний час!). Згідно із цим наказом на урочистих зборах при відкритті пам’ятника категорично заборонялось вживати українську мову як непотрібне «наречие», до того ж «крамольное».

Саме цей факт чималою мірою і пояснює розвиток подій, що відбувались увечері 31 серпня 1903 року. В міському театрі Полтави, вже після завершення урочистих церемоній біля пам’ятника, відкрилися збори учасників святкувань. З головною доповіддю на честь Котляревського виступив російською мовою філолог та історик Іван Стешенко. Потім на трибуну вийшла Олена Пчілка і почала виголошувати своє коротке привітання вже українською мовою; полтавський міський голова Олексій Трегубов зробив їй зауваження, і мати Лесі Українки решту виступу була змушена виголошувати російською. З блискучим рефератом «Котляревский в исторической обстановке» виступила відомий історик Олександра Єфіменко.

Конфлікт набув несподіваної гостроти, коли слово узяв Михайло Коцюбинський, котрий віддав шану Котляревському знову українською мовою. Ось як описує подальші події «Полтавский вестник»: «Відчувалось, що голова Трегубов втрачає терпіння. Він декілька разів переривав оратора, протестуючи проти виступу на «малороссийском наречии» (і це — під час заходу на честь класика української літератури. — І.С.!). І далі репортер «Полтавского вестника» розповідає, що після того, як і наступна виступаюча — акторка з Чернігова Ольга Андрієвська — почала зачитувати вітальний адрес українською мовою, Трегубов у грубій, брутальній формі перервав її та заявив, що подальші привітання «по-малороссийски» він категорично забороняє взагалі!

В залі здійнялася хвиля глухого (і вже не зовсім глухого!) обурення. Делегат від Харкова Микола Міхновський (той самий, в майбутньому один з ідеологів українського націоналізму) рішуче запитав: «Пане голово, я теж маю доповідь українською мовою. Чи дозволено мені буде зачитати її?». І почувши відповідь: «Ні, я забороняю — і вам, і всім тут присутнім!», Міхновський, а слідом за ним і більшість учасників дістали з тек вітальні адреси, забрали їх, а голові кинули на стіл порожні теки й залишили збори...

Найшляхетніші уми Росії (заради об’єктивності, це теж варто пам’ятати) виступили з гнівним осудом шовіністичної провокації. Володимир Короленко писав у журналі «Русские записки»: «Выходило таким образом, что язык Котляревского и Шевченко, привлекший в русскую Украину зарубежных паломников, законен только в Австрии. На своей родине, у своей колыбели он запрещен... Этот грубый и дикий эпизод как бы говорил представителям зарубежной интеллигенции: вы считаете нашу Украину метрополией и центром вашей культуры и вашей речи. Мы этого не желаем; пусть он остается у вас, за рубежом: пусть лучше все наши украинцы, ценящие сокровища родной речи, паломничают к вам во Львов, к вашим школам, музеям и университетам. А у себя мы этого не допустим. Мы лучше создадим новый призрак «неблагонадежности» и «измены». І далі Короленко з обуренням пише про «проявление вандализма, сказывающиеся в последние годы в виде закрытия просветительных учреждений, газет и журналов на украинском языке и объявления «мазепинством» самых законных элементарно-культурных стремлений украинцев».

І все ж таки, попри тупо-шовіністичні утиски, мова Котляревського й великого Шевченка завжди воскресала — воістину, ніби «фенікс з попелу». І зараз, слухаючи вбогі, ниці «міркування» на кшталт: «Так, я за пашпортом українець; але якщо я почну розмовляти українською — ковбаси від цього в магазинах не додасться!», — пам’ятаймо одне, найголовніше: мова народу — душа його свободи.

№156, п'ятниця, 5 вересня 2003