Меню: Архітектура; Нариси історії архітектури
 Версія для друку   На головну

Монументальна мурована архітектура на Полтавщині започаткована у 2-й половині 17 ст. і пов'язана з національно-державним відродженням України після визвольної війни 1648—1654 рр. У містах зводяться монументальні храми, будуються монастирські комплекси. Фундаторами здебільшого виступає козацька старшина, яка зосередила в своїх руках політичну владу та економічні ресурси (гетьмани, полковники, рідше церковні ієрархи). Розвиток містобудування і монументальної мурованою архітектури у 2-й половині 17—18 ст. дали такі визначні ансамблі, як Густинський, Красногірський, Мгарський (Мгарський Лубенський Спасо-Преображенський) і Полтавський Хрестовоздвиженський монастирі, собори у Прилуках, Полтаві, Пирятині, Ромнах, церкви у Лютеньці, Великих Сорочинцях, Жуках, Полонках тощо.

У розвитку монументальної мурованою архітектури цього періоду можна виділити два основних напрями. Перший з них пов'язаний з відродженням планово-просторових структур давньоруських міських і монастирських храмів 12 ст., певними впливами західного (литовського і польського) барокко. Цю лінію розвитку започатковано у 1684 р. будівництвом Спасо-Преображенського собору Мгарського монастиря, у 1689 р. за цим зразком закладено собор Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, а в 1749 р. — Успенський собор у Полтаві. Всі вони тринефні, шестистовпні, з виділеним трансептом, 3-, 5-, 7-банні, з двох'ярусним західним приділом і вежами, що його фланкують. Спрощеним варіантом цих схем є кубічні чотиристовпні п'ятиверхі храми епохи пізнього барокко — Срітенська та Воскресенська церкви у Полтаві. Другий напрямок розвивав планово-просторові композиції, традиційні для дерев'яної монументальної архітектури. Переважали хрещаті п'ятидільні п'ятиверхі, дев'ятидільні п'ятиверхі храми (собор Густинського монастиря, церкви у Лютеньках і Сорочинцях, собор у Прилуках та ін.), дев'ятидільні одноверхі (собор Вознесенського монастиря 1695 р. у Переяславі); тридільні триверхі церкви (Михайлівська церква початку 18 ст. у с. Полонках біля Прилук). Відомі також численні проміжні типи, представлені тринефним шестистовпним трибанним Святодухівським собором (1689) у Ромнах, тридільним триконховим трибанним Преображенським собором (1767) Красногірського монастиря коло Золотоноші (архітектор І. Григорович-Барський), тридільними однобанними Різдва Богородиці собором у Пирятині та Покровською церквою (1770) у с. Жуках. Будувалися у цей період на Полтавщині і безбанні церкви зального типу: Михайлівська (1666) у Переяславі, Миколаївська (1720) у Прилуках, Василівська (1751) у Ромнах.

У середині 18 ст. на Полтавщині сформувався оригінальний місцевий тип тетраконхових храмів квадрифолієвого плану зі зменшеним центральним четвериком. У їх зовнішніх формах підкреслювався мотив ярусності і строгої центричності. До цього типу належали, крім Троїцької церкви у Диканьці, Миколаївська церква у Полтаві. Звідси цей тип поширився в інших регіонах. Поряд з цим зустрічався і простий тип безчетверикового тетраконху, наприклад, Вознесенська церква у Пушкарівці під Полтавою, Миколаївська церква (1787) у с. Китайгороді.

Більшість храмів, за давньою українською традицією, ставилися посеред міських чи монастирських майданів, займали острівне становище і були розраховані на круговий огляд. Цим пояснюється їх «всефасадність», відсутність поділу фасадів на головні та другорядні, скульптурне ліплення обсягів, вишукані багатоярусні силуети. Форми декору еволюціонували від ренесансної тектонічності в пам'ятках 17 ст. до барокової пишності середини 18 ст.

2-а половина 18 ст. на Полтавщині характеризується урізноманітненням типів споруд, появою класичних барокових особливостей. Під впливом творчості арх. В. Растреллі, Й. Шеделя, І. Григоровича-Барського та А. Квасова розповсюджується використання прийомів, форм, композиційних побудов професійної, у т. ч. і столичної архітектури пізнього бароко, зокрема поширення набувають ордерні композиції. У цей час новим явищем в архітектурі стали висотні багатоярусні муровані дзвіниці ордерної архітектури, що прийшли на зміну дерев'яним. Вони були найважливішими містобудівними домінантами окремих ансамблів і цілих міст: дзвіниця Переяславського Вознесенського монастиря (1770—1776), Полтавського Хрестовоздвиженського (1786) і Мгарського (1785) монастирів, Успенського собору в Полтаві (1774— 1801).

За даними П. Бодянського на 1865 р. у межах Полтавської губернії налічувалось 49 мурованих храмів, споруджених до 1800 р. З них 5 храмів, збудованих у 17 ст.; 6 — у 1-й чверті 18 ст.; 5 — у 2-й чверті 18 ст.; 11 — у 3-й чверті і 22 — у останній чверті 18 ст. Це були твори відомих архітекторів — І. Б. Зауера, М. Томашевського, С. Стабанського, І. Г. Григоровича-Барського та ін. майстрів, імена яких не дійшли до нашого часу. Розподіл мурованих церков у межах губернії був дуже нерівномірним: найбільше їх зафіксовано у північно-західних повітах, заселених з часів Київської Русі, обмаль — у південно-східних районах. У Полтаві з повітом налічувалось 12 мурованих храмів, у Прилуцькому повіті — 7, Переяславському — 6, Пирятинському — 4, Роменському і Золотоніському — по 3, Гадяцькому, Зіньківському, Кобеляцькому, Лубенському, Миргородському, Хорольському — по 2, у Костянтиноградському і Лохвицькому — по 1 і в Кременчуцькому — жодного.

У кінці 18 — на початку 19 ст. в архітектурі Полтавщини утверджується новий художньо-стильовий напрямок — класицизм. Цивільні і культові споруди цього стилю, що має джерела у античній спадщині Греції і Риму, зводилися у містах і селах, у більшості дворянських маєтків. На цей час припадає радикальна реконструкція багатьох міст, розвиток цивільного мурованого будівництва. Застосовується регулярне осьове планування, ансамблевий принцип забудови міських вулиць і площ (Кругла площа у Полтаві). Виникло багато нових типів споруд: адміністративні (будинки губернаторів [генерал-губернатора, цивільного губернатора, віце-губернатора] і присутственні місця у Полтаві, магістрат у Кременчуці, поштові станції), громадських (Дворянське зібрання у Полтаві), навчальних (Кадетський корпус та Інститут шляхетних дівчат у Полтаві, повітове училище у Ромнах), медичних (шпиталі у Полтаві, Ромнах, Кременчуці), казарми і лазарет у Кременчуці (архітектор М. Амвросимов, не збереглися). Багато таких споруд зведено за типовими проектами арх. А. Захарова, які надсилалися з Петербурга, і за проектами губернських архітекторів М. Амвросимова і А. Карташевського. Кілька першокласних пам'яток доби класицизму збереглося від найвідомішого палацово-паркового ансамблю садиби Кочубеїв: ротондальна Миколаївська церква і дзвіниця, Тріумфальна брама. Не збереглася головна споруда ансамблю — палац Кочубея — найвидатніша палацова споруда епохи класицизму на Полтавщині. Садибні будинки, палаци, інші споруди класицистичної архітектури збереглися в Березовій Рудці, Бобрику, Крутому Березі (див. садиба Зіньківських), Вишняках (садибний будинок поміщика Пламенця), Хомутці. Їх архітектура — яскравий приклад регіональної трансформації загальноімперського стилю класицизму.

Класицизм також дав принципово нове опрацювання архітектури храмів. Церкви набули кубічних чи хрещатих обрисів, завершень у формі масивних півсферичних куполів на циліндричних барабанах, фасади ускладнилися колонними портиками. Етапною пам'яткою є Успенський собор у Кременчуці. До творів зрілого класицизму належать: Троїцька церква в Котельві, Успенська церква у Веприку, Благовіщенська церква у Федорівці, Всіхсвятська церква у Гадячі та ін. Всі вони однобанні, більшість має розвинені притвори з заходу. Невеликі 1—2-ярусні дзвіниці почали з 1810-х рр. споруджувати над західним притвором храму. Характерною особливістю монументальної мурованої архітектури Полтавщини кінця 18 — 1-ї половини 19 ст. є велика кількість споруд, які у стильовому плані становлять проміжні типи, перехідні ланки від пізнього бароко до класицизму, яскравим прикладом чого є ансамбль Троїцької церкви у Вишняках. Поряд з цим, монументальні споруди періоду класицизму характеризуються наявністю місцевих особливостей, обумовлених тривкістю давніх будівельних традицій. Характерним прикладом місцевої модифікації загальновживаних стильових канонів була Успенська церква в Хоролі.

У 1850-х рр. класицизм вичерпав свої можливості, і на зміну йому прийшли різні стильові напрямки у руслі ретроспективізму. Провідним напрямом став романтизм з численними течіями, які орієнтувалися на різні історичні стилі і витворили оригінальні різновидності неоросійського стилю, неокласицизму, неоготики, необароко тощо. На Полтавщині збереглося чимало високопрофесійних архітектурних творів доби історизму. У неоруському і «візантійському» стилях зводилися церкви (церква Різдва Богородиці, Сампсоніївська церква у Полтаві), рідше — громадські будівлі (жіноче єпархіальне училище в Лубнах, 1907, архітектор О. М. Бекетов). Імпозантний неоренесанс застосовувався для представницьких адміністративних і громад, споруд, таких як будинок Земської бібліотеки, Полтавський просвітницький будинок ім. М. Гоголя, Земельний банк у Полтаві, художньо-промислова школа у Миргороді (1896). Синтезом форм модерну і неоруського стилю відзначається будинок Російського селянського банку у Полтаві (1906—1909, арх. О. Кобелєв) з активним використанням скульптури і поліхромії. У стильових формах неоготики споруджено Петропавлівську кірху в Полтаві.

Серед об'єктів монументальної мурованою архітектури початку 20 ст. особливу групу складають будівлі, у яких відбилися пошуки українського архітектурного стилю. Архітектори і художники надихались кращими зразками народної архітектури, трансформуючи тисячолітній досвід з естетичних позицій нового часу. До таких пам'яток належить Покровська церква у Плішивці, будинок Полтавського губернського земства та ін. У цьому напрямі працювали О. Г. Сластіон, Д. М. Дяченко.

На 1990 в Полтавській області під охороною держави перебувало 36 пам'яток монументальної мурованої архітектури республіканського значення.

Полтавщина: Енциклопедичний довідник
 (За ред. А.В. Кудрицького.- К.: УЕ, 1992). Стор. 563-566