Румянцев-Задунайський
Петро Олександрович —
Румянцев-Задунайский Петр Александрович — (4/15.01.1725,
Москва — 8/19.12.1796, с. Ташань Переяславського
повіту, тепер Переяслав-Хмельницького
району Київської обл.) — полководець і
державний діяч, генерал-фельдмаршал (1770 р.),
граф (1744 p.), генерал-губернатор Малоросії
(1764-1796 pp.), президент Малоросійської колегії
(1764-1786 pp.).
Походив
із давнього аристократичного роду. Україну
знав з дитячих літ: його батько — генерал-аншеф,
граф Олександр Іванович Румянцев (1679—1749),
відомий полководець і дипломат, у 1736 р. був
Головним Правителем Малоросії. В Україні ж
одержав початкову освіту; вчителем його був
місцевий педагог Т.М. Сенютович, котрий
закінчив Чернігівський колегіум, а потім
вивчав «в иностранных землях разные языки».
Записаний у солдати в шестирічному віці, П. О.
Румянцев у 1740 р. став кадетом Сухопутного
шляхетського корпусу, де провчився всього 4
місяці, віддавши перевагу армійській
службі. Військова кар'єра П. Румянцева була
стрімкою: у 1743 р. став полковником, у 1757 р. —
генерал-майором, у 1758 р. - генерал-поручиком,
у 1760 р. - генерал-аншефом, у 1770 р. — генерал-фельдмаршалом.
Здобув славу в Семилітній війні 1756—1763 pp., де
командував бригадою і дивізією.
Відзначився в боях під Гросс-Єгерсдорфом,
Кунерсдорфом, облозі й взятті Кольберга.
Користувався необмеженою довірою
імператора Петра ІІІ; за
його наказом у 1762 р. прийняв командування
армією. З воцарінням Катерини
II, вважаючи
свою кар'єру закінченою, подав у відставку.
Однак узурпаторка трону знайшла П.
Румянцеву нове поле для застосування
талантів: у 1764 р. він був призначений
генерал-губернатором Малоросії,
президентом Малоросійської колегії,
Головним Командиром Малоросійських
Козацьких полків, Запорозьких козаків і
Української дивізії.
На
цьому уряді П. Румянцев активно проводив
політику скасування всіх відмін в устрої
Гетьманщини та зведення тут російських
порядків. Під час виборів до Комісії для
складання нового «Уложення» 1767 р. протидіяв
автономістичним прагненням української
старшини й духовенства. За Ініціативою П.
Румянцева проведено реформу козацької
служби, податкової системи (встановлення
подушного податку), поштової справи. З метою
запровадження нового державного
оподаткування протягом 1765-1769 pp. провів
перепис-ревізію населення і господарств
Лівобережної України (Румянцевський опис
Малоросії). За урядування П. Румянцева
ліквідовано рештки української автономії:
скасовано Малоросійську колегію й полковий
устрій, поділено Гетьманщину на три
намісництва, поширено на Україну російську
систему адміністрації й судочинства,
ліквідовано козацьке військо й замінено
його карабінерськими полками, втілено
вжиття катерининську «Жалувану грамоту
дворянству» 1785 р. й міське «Уложення» 1775 p.,
закріпачено українське селянство (1783 p.),
секуляризовано церковне майно (1786 р.). Сам П.
Румянцев одержав і придбав собі величезні
маєтності на Лівобережній Україні.
З
початком російсько-турецької війни 1768—1774 pp.
П. Румянцев був призначений командуючим 2-ю
армією, в завдання якої входила пасивна
оборона кордону. Але невдовзі Катерина II,
невдоволена повільністю князя О. М. Голіцина,
який командував діючою 1-ю армією,
призначила П. Румянцева на його місце. Вже в
першій рішучій битві під Ларгою (7.VII.1770 р.) П.
Румянцев із 25-тисячним військом розбив 80-тисячний
турецько-татарський корпус. Ще більше
прославила його ім'я перемога, одержана над
вдесятеро сильнішим противником при Кагулі
(21.VII.1770 p.). Переслідуючи ворога, російський
полководець оволодів Ізмаїлом, Кілією,
Акерманом, Браїловим, Ісакчою, Бендерами і
переніс воєнні дії за Дунай (1771 p.). Успішним
наступом у Болгарії в 1774 р. змусив Туреччину
укласти Кучук-Кайнарджійський мирний
договір. У складі румянцевської армії
воювали також козацькі полки. Після
завершення кампанії одержав
фельдмаршальський жезл і почесне
найменування Задунайського. 3 боку
царського уряду П. Румянцеву були виявлені
всі знаки поваги та уваги - пам'ятні
обеліски в Царському Селі й С.-Петербурзі,
ордени, придворні урочистості. Однак від
пропозиції «в'їхати в Москву на
тріумфальній колісниці через урочисті
ворота» П. Румянцев відмовився, розуміючи,
що самодержці не прощають слави своїм
полководцям і за популярність рано чи пізно
доведеться розплачуватися. В російсько-турецькій
війні 1787— 1791 pp. був командуючим 2-ю (Українською)
армією, але являв собою вже другорядного
керівника — першим став Г. Потьомкін.
Вважаючи себе обійденим, після нетривалих
акцій у Молдавії самоусунувся від справ. Із
1789 р. жив у своєму ташанському маєтку.
Перебуваючи у зв'язку з російськими
опозиційними колами, що орієнтувалися на
царевича Павла й були ворожі до суперника П. Румянцева — Г. Потьомкіна, заприязнився з
українськими автономістами. Увага й пошана
з боку українського шляхетства виявилася,
між іншим, у позитивній оцінці П. Румянцева
в «Історії Русів». Така метаморфоза
викликала велике незадоволення Катерини II,
яка у 1790 р. усунула П. Румянцева від
керування колишньою Гетьманщиною,
призначивши на це місце генерала М. Кречетнікова. У 1794— 1795 pp. П. Румянцев
номінально числився головнокомандуючим
армією, що діяла в Польщі.
П.
Румянцев був суворою людиною: підлеглі
тремтіли перед ним. Некрасивий зовні, він
зачаровував своєю гарячою енергією,
здатністю вести за собою. Не знав хвороб (у
70-річному віці їздив верхи по 50 верст щодень),
помер раптово від апоплексичного удару.
Похований у Соборній церкві Успіння св.
Богородиці Києво-Печерської лаври. Над
могилою споруджено пам'ятник (1797—1805 pp.,
скульптор І. Мартос). Діяльність П.
Румянцева як полководця значною мірою
визначила розвиток російського воєнного
мистецтва у II пол. XVIII ст. О. Суворов уважав
його своїм учителем.
23-річним
П. Румянцев одружився з 34-річною Катериною
Михайлівною Румянцевою, уродженою княжною
Голіциною (1723—1779). З плином часу різниця в
роках проступила нараз різко, може, тому
подружжя жило окремо. Дружина з дітьми
мешкала в Москві. Троє синів графа — Микола,
Сергій і Михайло — стали відомими
державними діячами.
Білоусько
О. А., Мокляк В. О. Нова історія Полтавщини.
Друга половина XVI
— друга половина XVIII століття.
Стор.
223-224
Посилання
на сторінку/ссылка на страницу:
Полтава. Історична довідка
Пошта
Розумовський Кирило Григорович
Чепа Андріян Іванович
|