Олександр Олександрович Навроцький
|
|
Меню: Особистості - Н;
Імена на карті;
Громадські діячі;
Перекладачі;
Поети |
|
Навроцький Олександр Олександрович (1823—1892) — український громадський і культурний діяч, поет і перекладач. Народився у с. Антипівці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Черкаської обл.) в сім'ї безмаєтних дворян. Вчився в Золотоніському повітовому училищі і Київській гімназії. У 1847 р. закінчив філософський факультет Київського університету і прибув до Полтави для влаштування на службу. Під впливом двоюрідного брата М. І. Гулака вступив до Кирило-Мефодіївського товариства. Був заарештований і засланий до В'ятки (тепер м. Кіров). Після зняття поліцейського нагляду у 1853—1857 рр. служив у Петербурзі, у 1858 р. переїхав на Кавказ у Дагестан. Помер і похований у Темір-Хан-Шурі (тепер місто Буйнакськ, Дагестан). Перші вірші він надрукував у 1861 р. Зробив близько 140 перекладів творів класиків світової літератури — Байрона, Міцкевича, Шіллера, Гейне, Пушкіна, Лєрмонтова, Беранже, Жуковського та ін. Переклав «Одіссею» та «Іліаду» Гомера, частину поеми Руставелі під назвою «Одягнений у барсове хутро» (за 20 р. до появи перекладу на російській і англійській мовах). Іменем О. О. Навроцького названо вулицю у Полтаві. Полтавщина:
Енциклопедичний довідник
Навроцький Олександр Олександрович — Навроцкий Александр Александрович — (28.07/9.08.1823, с. Антипівка Золотоніського повіту — 10/22.10.1892, Темір-Хан-Шура, Дагестан) — громадсько-політичний і культурний діяч, поет і перекладач, член Кирило-Мефодіївського братства. Народився
в сім'ї безмаєтних дворян. Навчався в
Золотоніському повітовому училищі і
Полтавській гімназії. У 1847 p. закінчив філософський
факультет Київського університету. Під
впливом свого двоюрідного брата М. Гулака
став кирило-мефодіївцем. Належав до
радикального крила братства. Після
закінчення університету в 1847 p. приїхав до Полтави шукати служби. Під час
відвідин батьків у рідному селі був
заарештований і відправлений до
Петербурга. Відбувши піврічне ув'язнення у
В'ятській тюрмі, був висланий до Єлабуги,
працював писарем у земському суді. Після
зняття поліційного нагляду з 1853 p.
служив у державних установах у різних
містах Російської імперії. Перекладав
українською мовою світову класику. Писав
поетичні твори, переважно на
історичну тематику. Публікувався в
журналах «Основа», «Зоря»,
«Киевская старина», альманасі
«Складка». Білоусько О.
А.,
Мирошниченко В. І. Нова історія Полтавщини.
Навроцький Олександр Олександрович (09.08(28.07).1823 — 22.10.1892) Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства однодумці Тараса Шевченка Микола Гулак і Олександр Навроцький згодом опинилися на Кавказі. Вони вивчили тут грузинську мову і літературу і зацікавилися поемою Руставелі «Витязь у тигровій шкурі». Навроцький перший переклав цю поему на українську мову. «Ми з пошаною згадуємо сьогодні цей благородний порив, продиктований братньою солідарністю й почуттям захоплення поемою», — так писав Олесь Гончар. До цих слів доречно додати ще й слова Бажана, які влучно визначають суть безкорисливої праці Навроцького: «Ми, українці, пишаємося тим, що український переклад «Витязя...» був зроблений Навроцьким ще тоді, коли російські й польські літератори тільки ще бралися до роботи, а перекладачі на інші мови з’явилися значно пізніше». Цим, одначе, не вичерпується перекладацтво Навроцького. Він цікавився й світовою класикою, брався за твори Гюго, Шіллера, Беранже, Лєрмонтова, Лонгфелло, Міцке-вича, Байрона та інших письменників, яких прагнув дати українському читачеві рідною мовою. На жаль, у той час вони не могли дійти до нього, бо то був час заборон і утисків українського слова. Найбільше зусиль поклав Навроцький над перекладами Гомерових творів — «Одіссеї» та «Іліади». В рукописах після його смерті було виявлено близько 40 перекладів лише одного Гете. Поряд із перекладами Олександр Навроцький відомий і як оригінальний поет. Серед поетів, сучасників та однодумців Тараса Шевченка, його вважали одним із найцікавіших. Відданий патріотичним ідеям Шевченка, Навроцький цю тему розвив у віршах «На смерть Шевченка» та «Сумує і плаче». У цих творах він високо підносить суспільне значення Тараса Шевченка як поета, який «піднімав нас всіх угору, привертав до хати, єднав слов’ян всіх докупи, у сім’ю велику, благав Бога, щоб злилися слов’янськії ріки, щоб братами люди стали вовіки і віки». Звичайно, «благав Бога» ,— це лише словесний зворот, бо Навроцькому, колишньому братчикові, що розповсюджував революційні твори Шевченка «Сон», «Кавказ» та інші, було відомо, чого і кого «благав» Шевченко. Як і М. Гулак та І. Посяда, Олександр Навроцький у своїй діяльності керувався безмежною любов’ю до України, рідного народу, і хоч долею був відірваний від них, все ж, як міг, служив їм. Навроцький народився 9 серпня 1823 року в Золотоніському повіті на Полтавщині в поміщицькій сім’ї. З рідної Антипівки одвезли його спершу до повітового училища, а звідти — до Полтавської гімназії. Навчаючись в середині 40-х років у Київському університеті, юнак під впливом свого двоюрідного брата Микола Гулака став членом таємного Кирило-Мефодіївського товариства, познайомився з Т. Г. Шевченком і гаряче пропагував його твори. Ранньої весни 1847 року Навроцький закінчив Київський університет і приїхав до Полтави шукати службу. Наприкінці березня він відвідав батьків у рідному селі, де й був взятий під варту ад’ютантом Полтавського генерал-губернатора поручиком Паліциним. З Полтави його негайно повезли прямо в Петербург.
Півроку Навроцький сидів у В’ятській тюрмі, потім його вислали в глухий Єлабузький повіт писарювати в земському суді. Після зняття в 1853 році поліційного нагляду він переїздить до Петербурга, а в 1858 році вирушив у довгу дорогу на Кавказ. Там — найдовше у Темір-Хан-Шурі та в Єревані — Навроцький прожив близько трьох десятиріч. В цей час там жив і Микола Ґулак. С. Єгіазаров, між іншим, залишив цінні спогади про життя Навроцького і Гулака на Кавказі. З його оцінки випливає висновок: обидва ці українські діячі проводили на Кавказі справу виключної ваги, досліджуючи місцеву культуру і популяризуючи свою рідну. «Обидва вони вселили в мене пошану й любов до України», — писав той же Єгіазаров. За його словами, про Олександра Навроцького «вся вірменська інтелігенція трималась високої думки, і він користувався великою пошаною...». Свої вірші Олександр Навроцький вміщував у журналі «Основа» (1861), в альманасі «Складка» за 1887 рік. Частину його поезій опублікував професор М. Петров у книзі «Очерки истории украинской литературы XIX ст.» (1884). Друкувався Навроцький також у львівському журналі «Зоря». Сучасний читач може познайомитися з поетичними творами цього поета в «Антології української поезії», збірнику «Поети пошевченківської доби» та інших виданнях. Помер і похований Навроцький у місті Темір-Хан-Шурі. Петро Ротач, „Колоски з літературної ниви”
Посилання на сторінку/ссылка на страницу: Кирило-Мефодіївське товариство
|