Меню: Особистості - Л; Імена на карті; Композитори 
 Версія для друку   На головну

Лисенко Микола Віталійович (1842—1912) — український композитор.

Народився у с. Гриньках (тепер Глобинського р-ну) в поміщицькій сім'ї. З 5 років вивчав музику під керівництвом матері, згодом — запрошеної вчительки. Загальну освіту здобув у приватних пансіонах Києва (1852—1855 рр.) та в харківській гімназії (1855—1859 рр.). Вступив у 1859 р. на природничий факультет Харківського, через рік перейшов до Київського університету на фізико-математичний факультет, який закінчив у 1865 р. Навчався у 1867—1869 рр. в Лейпцігській консерваторії. У 1868 написав перший значний твір — «Заповіт» на слова Т. Шевченка. Повернувшись у 1869 р. до Києва, віддався творчій, музично-громадській і педагогічній діяльності. Написав оперету «Чорноморці», оперу «Різдвяна ніч». Займався українською музичною фольклористикою, пропагував українську народну музику, влаштував кілька виступів кобзаря О. Вересая. У 1874—1876 рр. вдосконалював майстерність у М. Римського-Корсакова в Петербурзі, де познайомився з М. Мусоргським, О. Бородіним та ін. Повернувшись, написав оперу «Наталка Полтавка» (1889), «Енеїда» (за І. Котляревським, 1911); музичну драму «Тарас Бульба» (1890) та ін. Створив понад 80 вокальних творів на тексти «Кобзаря» Т. Шевченка, слова І. Франка (гімн «Вічний революціонер», 1905), М. Старицького, С. Руданського, Лесі Українки, О. Олеся, М. Вороного та ін. У 90-х рр. 19 ст. Лисенко створив хор, з яким, завдяки фінансовій підтримці В. Ф. Симеренка, побував в усіх великих і багатьох повітових містах. Під час останньої великої подорожі хору (1902) Лисенко відвідав Гадяч. Композитор відвідав Полтаву у 1903 р. з нагоди відкриття пам'ятника І. П. Котляревському. Лисенко привіз до Полтави хорову кантату «На вічну пам'ять Котляревському». У 1911 р. приїздив у Гриньки. Побував у навколишніх селах Липовому, Святилищі, Жовниці, Стовбувасі, Слюзівці, Горбах, а також у Кліщинцях, де народився М. П. Старицький. Ім'я Лисенка носить Полтавське музичне училище, в якому створено музей «Музична Полтавщина», а також вулиця і провулок  в Полтаві.

Полтавщина: Енциклопедичний довідник
(За ред. А.В. Кудрицького.- К.: УЕ, 1992). Стор. 459-460

Посилання на сторінку/ссылка на страницу:

 Просвітницький будинок ім. М. В. Гоголя

 Полтава. Історична довідка

 Музей «Музична Полтавщина»

 Полтавське відділення Російського музичного товариства

 "Боян" - музично-хорове товариство

 Меморіальна дошка діячам культури

 Пам'ятник І. П. Котляревському

 Музичне училище ім. М. В. Лисенка

 Зарецький Іван Антонович

 Маркевич Григорій Іпатійович

 Мирний Панас

 Петлюра Симон Васильович

 Рудченко Іван Якович

 Старицький Михайло Петрович

 Скляренко Володимир Михайлович

 Українка Леся

 Яворницький Дмитро Іванович

Лисенко Микола Віталійович (22(10).03.1842 — 6.11(24.10).1912)

Вона була йому натхненням і славою, радістю і болем — благословенна Полтавщина, рідний край, його тихі води і ясні зорі. Як найдорожчий скарб, проніс він до сивини цю любов і натхнення.

Гриньки, Жовнине, Галицьке, Горби... Цей край став колискою пісенної молодості М. Лисенка. Разом зі своїм другом і родичем Михайлом Старицьким у посульських селах і степових хуторах збирав він перлини пісенної творчості. В Галицькому Миколин дядько Андрій Романович Лисенко познайомив своїх молодих гостей із забороненими віршами Т. Г. Шевченка, і вони всю ніч читали-перечитували натхненні поезії.

На Полтавщину повертався Микола Віталійович і в студентські роки. Як сам казав, була в нього «велика потреба повештатися між селянським людом, зазнати його світогляд, записати його перекази, споминки, загадки, прислів’я, пісні і співи до них».

Обвіяний степовими вітрами, засмаглий на сонці, повертався до Києва, в університет, і там ділився з товаришами своїми враженнями. «Ми з Лисенком просиджували іноді ночі, міркуючи про національні завдання, про минуле нашої батьківщини і про долю-мачуху нашого селянина», — писав у своїх спогадах М. Старицький. Поет і композитор завжди йшли поруч, підтримуючи один одного.

У часи жорстокого насилля над українським словом Лисенко дбав про розвиток рідної літератури, сприяв згуртуванню письменників. Він дружив з видатними літераторами свого часу. В середині 80-х років його відвідав у Києві Іван Франко. Ця зустріч була початком дружніх відносин двох видатних діячів української культури.

У кінці 80-х років навколо Миколи Віталійовича згуртувалася студентська молодь, де були й полтавці. За спогадами Володимира Самійленка, збираючись у Лисенка, молоді автори читали нові твори й переклади, обговорювали їх і відсилали до друку в Галичину. «Тут же Лисенко знайомив нас із своїими новими композиціями. Відвідували ці зібрання звичайно всі з молодих письменників, хто на той час перебував у’ Києві: Леся Українка, Сергій Шелухин, Одарка Романова, Максим Славинський, Михайло Обачний, Людмила Старицька...», — пише Самійленко у «Спогадах та автобіографічних замітках».

Листи Миколи Віталійовича і спогади сучасників свідчать про тісні зв’язки композитора з літературним середовищем Полтави.

Пісня не раз приводила його в рідні місця. В кінці літа 1903 року поїхав він із хором у Полтаву, де відкривали пам’ятник І. П. Котляревському. Тут потрапив у коло своїх щирих друзів, хто разом з ним боровся,за національне визволення. Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Григорій Маркевич, Михайло Старицький... На врочистому вечорі в посвяту пам’яті Котляревського в опері «Наталка Полтавка» виступили Кропивницький, Садовський, Карпенко-Карий. Потім Микола Віталійович вишикував український хор, і полилась кантата «На вічну пам’ять Котляревському»... Довго не спадав прибій оплесків, довго і зворушено тис руку Лисенкові Панас Мирний...

Та композитор ніколи не замикався лише в музиці. Він був визначним громадським діячем. Його схвилювали події 1905 року. «В нашій сім’ї в ці часи постійно відбувались гарячі дебати на теми політичних подій», — згадує син композитора Остап Миколайович.

Непомітно підкралась старість, і захотілося поїхати на Кременчуччину, в пахучі степи. Цю останню поїздку на батьківщину, село Гриньки, де народився 22 березня 1842 року, Лисенко здійснив у кінці липня 1911 року. Невеселі враження привіз він з рідного краю.

У Гриньках до цього часу збереглися між людей перекази про останній приїзд композитора в рідне село. Розказують про зворушливу зустріч з Созонтом Дерев’янком. Обіймаючи Миколу Віталійовича, дід плакав...

Лисенко довго розмовляв з селянами, казав ніби, що скоро «вся земля буде народна». Потім тепло попрощався з усіма і пішов за візком. Пішов і Созонт Гаврилович проводжати дорогого гостя. За селом вони обнялися міцно, знаючи, що вже назавжди. Лисенко став навколішки і поцілував рідну землю... Довго не розходились гриньківці, вдивлялися, як у хмарці пилу потопає візок. Видно було, як одинока сива людина помахує капелюхом... таким він і ввійшов у народні перекази, які побутують у цих місцях.

Прохор Коваленко у спогадах про Лисенка розповідає:

«5 листопада 1912 року я ще раз бачив його в театрі Садовського, де він дивився виставу Черкасенка «Жарт життя». В антракті Микола Віталійович завітав за куліси, пройшов із Садовським на сцену.

— Хороше тут у вас, — сказав, — нагадує мені дитячі роки. Оце наче побував у Гриньках. Спасибі вам, Миколо Карповичу, бувайте здорові. — Він попрощався за руку з Садовським і тихо, задумливо пішов зі сцени».

Так і в останні дні життя Гриньки, як пісня, були в його серці. Тепер на майдані у рідному селі вдячні земляки поставили пам’ятник Миколі Лисенку.

Петро Ротач, "Колоски з літературної ниви”

http://www.pollitra.pi.net.ua

Лисенко Микола Віталійович [10(22).3.1842 — 24.10 (6.11).1912] — видатний український композитор, етнограф, диригент, піаніст, громадський діяч.

Н. у с. Гриньках на Полтавщині. Походив з козацько-старшинського роду Лисенків. Навчався у Харківському та Київському ун-тах, мав звання кандидата природничих наук. Становлення Л. -як громадського діяча пройшло у Київській Громаді. У 1867-69 завершив музичне навчання у Ляйпцігу, а в 1S74-75 вдосконалював майстерність у Петербурзі в М. Римського-Корсакова. З 1869 жив у Києві, де працював учителем гри на фортепіано, а у 1904 відкрив власну музично-драматичну школу. Був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва - виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. Брав участь у “Філармонічному товаристві любителів музики і співу”, “Гуртку любителів музики і співу”, “Гуртку любителів музики” Я.Спиглазова, в організації недільної школи для хлопців-селян, пізніше - в підготовці “Словника української мови”, в переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного Відділення Російського Географічного Товариства. Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах Літературно-Артистичного Товариства, членом правління якого він був, у щомісячних народних концертах у залі Народної аудиторії. Організовував щорічні шевченківські концерти. Разом з О. Кошицен був організатором музичного товариства “Боян” (1905). У 1908-12 - голова ради правління “Українського Клубу”. У хорах Л. здобули початки мистецької освіти К. Стеценко, П. Демуцький, Л. Ревуцький, О. Лисенко та ін. Грошовий збір від концертів йшов на громадські потреби, зокрема, на користь 183-х студентів Київського ун-ту, відданих у солдати за участь в антиурядовій демонстрації 1901. Переслідувався царським урядом, в 1907 Л. був на деякий час заарештований. Етнографічна спадщина Л. - запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки “Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем” (1874), “Про торбан і музику пісень Відорта” (1892), “Народні музичні інструменти на Вкраїні” (1894). Створив класичні обробки народних пісень, написав понад 80 вокальних та фортепіанних творів. У композиторській спадщині Л. особливо важливе місце займають твори на тексти Т. Шевченка “Музика к “Кобзарю”, “Радуйся, ниво неполитая”, “Б'ють пороги”, “Тацдамаки”, “Іван Гус” та ін.). Л.- автор опер “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба”, “Ене'ща”, дитячих опер “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, “Зима і Весна”, оперети “Чорноморці”, які стали основою українського національного оперного мистецтва. Помер і похований у Києві. 

О. Рибак (Львів)