Василь Васильович Капніст
|
|
Меню: Особистості -
К;
Громадські діячі; Письменники;
Поети; Освітяни
|
|
Капніст Василь Васильович (1758, за іншими даними 1757—1823) — російський поет, драматург, освітній і громадський діяч. Народився у с. Великій Обухівці (тепер Миргород, р-ну). Початкову освіту здобув вдома. У 16 років поступив капралом в Ізмайловський полк. З 1775 р. — офіцер Преображенського полку (Петербург). Після відставки оселився в Обухівці у садибі Капністів. У 1782 р. обраний предводителем дворянства Миргородського повіту (з 1785 р. — в складі Київського намісництва). Служив у поштовому і театральному відомствах, був директором народних училищ Полтавської губернії, опрацював статут Полтавського «громадського дворянства училища» (гімназії). З 1802 р. — генеральний суддя Полтавської губернії. Перший твір — ода (1775) з приводу укладання миру з Туреччиною. Окремі твори створив на основі українського матеріалу. В «Оді на рабство» (1783 р., опублікована у 1806 р.) виступив проти закріпачення українського селянства. У 1806 р. видав збірку «Лирические сочинения». Найвище творче досягнення — комедія у віршах «Ябеда», де викривалися царські бюрократія і суд. У ліричних поезіях оспівував природу України і духовні надбання народу («Обуховка», «В пам'ять береста»). Добре володів українською мовою. Написав вірш на честь відкриття монумента Слави у Полтаві, який виконувався хором; залишив переспів вірша Г. Сковороди «Ой ти, птичко желтобоко» («Чижик»). Один з перших переклав російською мовою «Слово о полку Ігоревім». Помер у Кибинцях, похований у Великій Обухівці. Маєток Капністів у Великій Обухівці став одним з осередків просвітництва на Україні. Сюди приїздили Г. Державін (липень 1813 р.), М. Гоголь (неодноразово), М. Гнєдич; на початку 20-х рр. IXX ст. збиралися майбутні декабристи С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін, М. Лунін, О. Поджіо, П. Пестель. У сім'ї Капністів виховувався декабрист М. Лорер (див. Декабристи на Полтавщині). У В. Обухівці діяв домашній театр. Серед п'єс ставили й комедію «Ябеда» В. В. Капніста. Ролі в ній виконували, зокрема, и батьки М. В. Гоголя. У 1958 р. з нагоди 200-річчя від дня народження письменника на місці будинку Капністів встановлено гранітну стелу, відкрито меморіальну дошку на фасаді Будинку культури. На території парку збереглися могили В. В. Капніста та його батька В. П. Капніста (Василь Петрович Капніст (р. н. невід.—1757). Походив з роду венеціанського дворянина, грек за національністю. Вступив на службу до російського війська у 1711 р. під час Прутського походу Петра І. Був у 1737—1750 рр. миргородським полковником, бригадиром російської армії. Загинув під час Семилітньої війни 1756—1763 рр.) Полтавщина:
Енциклопедичний довідник Фото - http://www.day.kiev.ua/69441/
Посилання на сторінку/ссылка на страницу: Літературно-меморіальний музей І. П. Котляревського
«Друг Вітчизни і муз» Василь КАПНІСТ: патріот «безнадійної епохи» Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Найвища честь для справжнього патріота — бути вірним собі у найважчі для Вітчизни часи, коли за відданість народу «нагороджують» не трояндами, а терновим вінком; коли свята справа любові до людей часто вимагає готовності до самопожертви. Аналізуючи позиції української дворянської та козацької інтелігенції кінця XVIII ст. (а це була справді «безнадійна», здавалось би, для української справи епоха), Михайло Грушевський писав: «Ті зросійщені службисти, що кров свою проливали за російське отечество і з усіх сил будували нові російські порядки на Україні, ширили російську мову і культуру, самі виступали як російські письменники і в своїм обіході перейшли вповні на мову російську — вони заразом із побожною любов’ю збирали пам’ять про українську старовину... а у своїх записках та листах, не призначених для публіки, виславляли колишню українську свободу, хвалили давніх борців за українські вільности. І на грунті сього роздвоєння національної душі української інтелігенції згодом починають виростати серйозніші прояви національного почуття — головно на пункті прив’язання до українського слова — усного і письменного, як найбільш живої й яскравої прикмети своєнароднього українського життя». Життя Василя Васильовича Капніста (1758 — 1823) – може, найбільш переконливе підтвердження цих слів видатного українського історика. Відомий російський поет і драматург, друг Гаврила Державіна, Івана Дмитрієва, Миколи Львова та інших знаменитих літераторів доби Катерини II, Василь Васильович був серед тих, хто зберігав у своїм серці пам’ять про колишні козацькі вольності рідної України, прагнув, наскільки дозволяла цензура, донести ідеї свободи і гуманізму до найширших верств суспільства; тим самим він став предтечею демократів України майбутніх генерацій і цілком заслужив право на таку шанобливу епітафію: «Друг муз, друг родины он был...» На портреті ми бачимо обличчя нашого героя. Це людина трохи сентиментальна, з мрійливими, лагідними очима, тонкими, вразливими рисами. А між тим предки Василя Васильовича були людьми вельми далекими від будь-якої рефлексії — вони являли собою натури відважні, войовничі, що почасти пояснювалось їхнім походженням. Дід його, Петро Христофорович Капніст, грек за національністю, багато років вів боротьбу проти поневолювачів-турків і під час Прутського походу армії Петра I (1711 р.) перейшов на бік російських військ (православна єдність, очевидно, була тут вирішальним чинником), привівши із собою озброєний загін греків- добровольців. Після цього Петро Капніст вступив на гетьманську службу і назавжди поселився в Україні. Син Петра, бригадний генерал Василь Капніст, одружився з дочкою бунчукового товариша, козака з діда-прадіда, Софією Андріївною Дунін-Борковською. В їхньому родинному маєтку, селі Обухівці поблизу Миргорода на Полтавщині, і народився 23 лютого 1758 року майбутній поет. Батько не дочекався сина: командуючи п’ятьма слобідськими козацькими полками, він загинув у битві з пруською армією при Грос-Єгерсдорфі 19 серпня 1757 року. Виховання сина цілком взяла на себе мати, жінка, що зберегла винятково високий рівень української національної свідомості — сучасники розповідали, що навіть на аудієнцію у імператриці Єлизавети Петрівни, якої Софія Борковська була «милостиво удостоєна», вона з’явилась в українському народному вбранні... Але для Софії було цілком ясно, що передати малому Василеві любов до рідної України — ще замало. Потрібна справжня, грунтовна, класична освіта. І молода людина отримала її. Насамперед Капніст блискуче вивчив латину, німецьку, французьку мови, ознайомився зі світовою літературною класикою. Цьому не заважало навіть те, що у 13-річному віці він вже був записаний капралом лейб- гвардії Ізмайлівського полку (подібне цілком вкладалось в традиції цього часу; діти з дворянських родин, бувало, у двомісячному віці «записувались» на військову службу, а років у 16 — 18 ставали вже офіцерами)... Що ж до Василя Васильовича, то він закінчив службу гвардії підпоручиком у 1781 році. Сучасники, які добре знали Капніста, одностайно підтверджували, що він ніколи не прагнув робити кар’єру при петербурзькому дворі, хоч і діставав свого часу досить пристойні посади в Україні (так, був певний період Генеральним суддею Полтавської губернії та Полтавського генерального суду, маршалком (провідником) дворянства Миргородського повіту, а дещо згодом — і Київської губернії). Навряд чи поодинокі досягнення нащадка грецько-української козацької родини на імперській службі так уже радували його (у 1801 році, після сходження на трон Олександра I, він назавжди залишив Петербург у чині статського радника і повернувся в улюблену, рідну Обухівку, де й провів останні 22 роки свого життя...). Справжнім сенсом життя Капніста були поезія та боротьба проти суспільної несправедливості — причому в його розумінні обидві ці справи часто бували нероздільні, бо поезія для Василя Васильовича передусім — то є виконання високого громадянського обов’язку. А справі захисту покривджених, бідних, ображених він віддавав усього себе, роблячи це із воістину поетичним натхненням. Дочка поета, Софія Капніст-Скалон, згадувала: «Батько мій любив пристрасно батьківщину свою і готовий був жертвувати всім майном своїм для блага Малоросії; при найменшому гнобленні або несправедливості начальників він летів до Петербурга, кидав сімейство своє, робив борги і, воюючи часто з відомими людьми, майже завжди повертався переможцем. Єдиним бажанням його було — відновити колишній добробут і багатство Малоросії і оживити, так би мовити, народ, який ще пам’ятав свою волю...» Оце і було, очевидно, головним рушійним мотивом для найбільш відважного вчинку нашого поета. У 1791 році Василь Капніст напівтаємно прибуває до Берліна, просить аудієнції в королівського канцлера, графа Герцберга і запитує в нього: чи може пруський уряд надати допомогу (моральну, політичну, а, можливо, і військову) тим в Україні, хто готовий почати боротьбу проти «московської тиранії» та «деспотизму Потьомкіна». До речі, досі неясно, які конкретно дворянські або козацькі суспільні прошарки представляв у даному разі В.Капніст, але ясно одне: український соціум тих років був вкрай неоднорідним, аж ніяк не єдиним у своїх цілях та поглядах, і тільки найбільш радикально налаштовані люди поділяли погляди поета. Зрозуміло й інше: незважаючи на ненайкращі на той час відносини між Прусією та Російською імперією, Василь Васильович дуже ризикував, бо реальною була можливість, що пруський уряд повідомить про його зондаж Петербургу. На щастя, Герцберг дав дуже ухильну відповідь, але не розкрив таємницю петербурзькому уряду. Додамо, що ця історія стала відома лише у 1888 році з паперів, випадково знайдених у пруських архівах. І все ж таки головним у житті «друга вітчизни і муз» були саме музи, а не політика. Все обурення, гіркий сарказм, що йшов із глибини ображеної душі патріота, всю силу розуму і душі вклав Капніст у знамениту «Оду на рабство» (1783 р.), написану негайно після запровадження Катериною II кріпацтва в Україні. Хай нас не відштовхує архаїчний, дещо важкуватий стиль капністових віршів — без цього твору високої громадянської вартості, без перебільшення, не було б ані Пушкіна, ні Котляревського, ні Шевченка. Вчитаємось: Где благо, счастие народно Сучасникам в Україні не треба було пояснювати це «слово» – указ імператриці Катерини II. І все ж таки автор знайшов у собі сили залишитися оптимістом — він вірить, що «...перервется в тех краях стенанье, где в первый раз узрел я свет». Всеросійську славу Капніста ще раз підтвердила його сатирична комедія «Ябеда» (1798 р.). Тут дана нищівна картина звичаїв у тій державі, де голова суду «без наличного довода» (тобто без хабаря) «дел не судит», а прокурор був «нагороджений» такими словами автора: Где плохо что лежит, Недарма комедія «Ябеда», це, за відгуком сучасників, «дзеркало, в якому багато хто себе побачить», була швидко заборонена імператором Павлом I... Яким був Капніст-людина? Історик Дмитро Бантиш-Каменський так описав поета: «Він був середнього зросту, собою худорлявий, мав приємне обличчя, на якому розум і жвавість характеру яскравими фарбами відображувалися у вогняних очах і насмішкуватій посмішці. В товаристві відзначався він люб’язністю, гостротою і веселістю розмови; володіючи абсолютно російською мовою (що засвідчують його твори), вправно говорив французькою і німецькою, любив найбільше говорити по-малоросійськи і тим збільшував приємність своїх оповідань, захоплюючих і разом з тим жартівливих. Як син Малоросії, любив він млість; писав, лежачи в постелі, в оточенні книжок та паперів». Так, здавалось би, розслаблена, сентиментальна людина; але не забудемо — його сини співчували декабристам, один із родичів, Петро Капніст, брав участь у декабристському русі, а в рік смерті поета ходив уже по землі Черкащини 9-річний Тарас... №128, п'ятниця, 19 липня 2002
Василь Васильович Капніст (23(12).02.1758 — 28.10(9.11).1823) «Українець Капніст у своїй «Ябеді» дав перший у Росії приклад сміливої політичної сатири і був попередником геніального Гоголя», — так говорив про значення творчості цього письменника І. Франко. «Друг муз, друг родины он был», — так оцінив свою роль В. В. Капніст у своєрідній автоепітафії, яку можна прочитати на його могилі. Василь Васильович Капніст народився 23 лютого 1758 року в селі Обухівці (тепер — Велика Обухівка) на Миргородщині в сім’ї військового. Його батько, миргородський полковник, загинув 1757 року на війні. Мати походила з української родини Дуніних-Борковських. Дитинство майбутнього поета минуло в рідному селі, серед чарівної природи поблизу ріки Псла. Початкову освіту здобув, очевидно, дома. В 16 років поступив капралом в Ізмайловський полк, а 1775 року вже був офіцером Преображенського полку. Знайомство з відомим поетом Г. Р. Державіним відкрило йому двері до участі в літературному товаристві, де він наполегливо зайнявся самоосвітою. На початку 80-х років, під час закріпачення України, вийшов у відставку і повернувся в рідне село. 1782 року його обирають миргородським повітовим маршалком (предводителем дворянства). Восени 1783 року в Обухівці поет написав «Оду на рабство», як відповідь на покріпачення селян. Це один із найсильніших антикріпосницьких творів кінця XVIII століття. У цьому вірші Капніст підтверив, що до поневолення України російським царизмом тут люди жили вільно і щасливо. Вони, царі, своєю владою зробили «из счастливнх людей несчастньїх и зло из общих благ...» Ця «Ода» стала попередницею, декабристської поезії. Відомий факт поїздки Капніста в 1791 році до пруського міністра Генцберга у справі визволення України з-під влади Росії, тобто він фактично продовжив акцію Пилипа Орлика. В. Капніст служив на Україні у поштовому і театральному відомствах, був директором народних училищ Полтавської губернії. Він опрацював статут Полтавського «громадського дворянського училища», тобто гімназії, відкритої 1808 року. В 1820 — 1823 роках був членом ради Полтавського дівочого інституту. Але головною його діяльністю була літературна творчість. Капніст написав багато соціальних сатир, од, ліричних віршів та комедію «Ябеда», яка його прославила на віки. І хоч в основі цього сатиричного твору лежали епізоди з життя матері (тяжба з сусідкою-поміщицею), але Капніст зумів окремі конкретні факти підняти до сатиричних узагальнень, виставивши напоказ «рани і хвороби суспільства». «Ябеда» ставилася і в Полтаві. Капніст помер у дорозі, повертаючись із Манжелії. Його могила збереглась і знаходиться в Обухівці. Надгробок промовляє до нас такими словами, які написав сам поет: Капнист сей глыбою покрылся; В селі є меморіальна кімната поета, відкрита 1958 року. Увічненню пам’яті земляка-поета багато сил віддав місцевий краєзнавець М. Брага. Петро Ротач, "Колоски з літературної ниви”
Посилання на сторінку/ссылка на страницу:
|
