Меню: Особистості - В; Правителі 
 Версія для друку   На головну

Вельямінов Степан Лукич (1670 – після 1736) – рос. військ. і держ. діяч, генерал-майор, президент Малоросійської колегії (1722–27), таємний радник, сенатор. Брав участь у Північній війні 1700–1721. Певний час виконував обов’язки воєн. коменданта Полтави; протягом 1720–22 – воєвода у прикордонній з Україною Бєлгородській пров. і одночасно команд. усіма слобідськими козац. полками. За дорученням Воєн. колегії брав участь в укріпленні пд. кордонів Гетьманщини. 19 квіт. 1722 в. у чині бригадира призначений президентом новоств. Малорос. колегії (підтверджено маніфестом імп. Петра I від 16 трав. 1722).

Як президент Малорос. колегії доклав чимало зусиль для втілення в життя політики царського уряду, спрямованої на істотне звуження автономії Гетьманщини, використання матеріальних ресурсів краю на заг.-імперські потреби, приведення у відповідність з рос. нормами укр. судочинства та діловодства, підготовки ґрунту для остаточного приєднання Лівобережної України до Російської імперії. Виступав за жорсткий курс стосовно опозиційно налаштованої козац. старшини, ініціював відкликання з України та ув’язнення в Санкт-Петербурзі наказного гетьмана П. Полуботка та всіх генеральних старшин. Підготував низку проектів щодо трансформування системи владних відносин гетьманату, покладених в основу законодавчих актів Петра I та Сенату 1723. В результаті їх реалізації В. взяв на себе функції укр. правителя, підпорядкував Генеральну військову канцелярію та місц. органи самоуправління. За успіхи, досягнуті в реформуванні устрою Гетьманщини, 11 лип. 1726 дістав від рос. імп. Катерини I чин генерал-майора. Внаслідок майнового конфлікту з кн. О. Меншиковим після сходження на рос. престол імп. Петра II в. потрапив в опалу: 12 трав. 1727 його відкликано з України і передано під слідство за зловживання службовим становищем. Після падіння Меншикова слідство у справі в. було припинено, і його призначено на посаду коменданта Москви. Указом імп. Анни Іванівни від 28 квіт. 1730 в. зведений в чин таємного радника. 9 лип. 1733 призначений сенатором і направлений до Моск. сенатської контори товаришем обер-гофмейстера графа С. Салтикова. Указом від 27 серп. 1734 призначений президентом Камер-колегії. 1736 в. разом з ін. чл. колегії потрапив під слідство за звинуваченням у неправильному розгляді справи кн. А. Кантеміра. Судова справа, що носила чітко виражений політ. підтекст і була спрямована проти кн. Д. Голіцина, для В. завершилася виправдальним вироком.

Дж.: Источники малороссийской истории, собранные Д.Н.Бантышем-Каменским, ч. 2. М., 1859; Сборник Русского исторического общества, т. 54–56. СПб., 1886–87; Те саме, т. 59–60. СПб., 1887; Те саме, т. 63. СПб., 1888; Те саме, т. 69. СПб., 1889; Дневник генерального подскарбия Якова Марковича (1717–1767), ч. 1– 3. К., 1893–97; Дневник Николая Ханенко (1719–1723, 1754). «Киевская старина», 1896, № 7, 8; Летопись занятий Археографической комиссии за 1904 год, вып. 17. СПб., 1907; Законодательные акты Петра I: Сборник документов. М.–Л., 1945.

Літ.: Горобець в.М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII – першої чверті XVIII ст. К., 1995; Його ж. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра I. К., 1998; Соколов в. Вельяминов Степан Лукич. В кн.: Русский биографический словарь: Вавила–Витгенштейн. М., 2000.

В.М. Горобець.

e-Енциклопедія історії України