Віктор
Ревегук
Полтавщина в роки другої світової війни
(1939-1945)
|
|
Меню: Полтавщина
в роки другої світової війни (1939-1945); Бібліотека |
|
Розділ
III. §
3. Стан української культури Жорстокий
режим німецько-фашистських окупантів,
здавалось би, виключав будь-які прояви
суспільного життя полтавців. Але в міру
того, як фронт відкочувався все далі на схід,
вони поволі почали пристосовуватися до "нового
порядку" Просвітянські
осередки почали виникати відразу після
вступу німецьких військ на терени
Полтавщини. Ініціаторами їх створення
виступала національне свідома українська
інтелігенція, яка ще залишалася після
двадцяти років більшовицького терору.
Насамперед, — це були вчителі, які
найближче стояли до народу і користувалися
його довірою. Чимало зусиль до створення
"Просвіт" доклали також похідні групи
ОУН, як мельниківської, так і бандерівської
орієнтації, які через просвітянські
товариства намагалися пропагувати серед
полтавців ідеї відновлення незалежної
Української держави. У повідомленні
командуючого поліцією безпеки і СД в
Україні від 2 жовтня 1942 року "Про
український рух опору" говорилося: "Робляться
спроби проникнення прихильників Бандери в
культурні, наукові та інші неполітичні
організації з метою спрямування їх
діяльності в націоналістичному дусі.
Особливу увагу приділяв рух українському
культурному об'єднанню "Просвіта" [1]. --------------- 1 Коваль М.В. "Просвіти" в умовах "нового порядку" // Український історичний журнал. — 1995. — №2. — С.38. Реалізуючи
ідею утвердження національної свідомості
на культурному рівні, просвітянські гуртки
організовували аматорські вистави, народні
гуляння, відзначали релігійні свята,
відроджували і пропагували давні традиції
і звичаї українського народу. Уже
в листопаді 1941 року Кременчуцька міська "Просвіта"
налічувала понад сто членів, головним чином
представників української інтелігенції.
Осередки "Просвіти" діяли в селах
Недогарки, Потоки, Градизьку та ін. У
Крюкові існував клуб імені В. Винниченка,
при ньому — музичний і драматичний гуртки.
Останній влітку 1942 року об'єднував 36
молодих людей, очолював його Федоренко [2]. В
репертуарі хору звучали десятки
українських народних пісень. --------------- 2 Самчук У. На білому коні // Дзвін. — 1994. — №7. — С.77. На
кінець 1941 року окремі, дуже нечисельні
осередки національної культури з'явилися в
найглухіших селах і хуторах Полтавщини. В
основу своєї діяльності вони покладали
кращі традиції дореволюційних
просвітянських товариств, які жили в пам'яті
людей зрілого віку. За невеликим винятком, Найбільш
успішно "Просвіти" діяли там, де їх
керівники були зв'язані з українським
націонал-патріотичним підпіллям. Вдало
поєднуючи легальні і нелегальні методи
роботи, вони пропагували серед полтавців
ідеї української державності, будили в них
національну свідомість. У
селі Білецьківці Кременчуцького району
товариство "Просвіта" виникло з
ініціативи братів Василя, Якова і Степана
Чорноволів у грудні 1941 року. Організаційні
збори по його створенню відбулися в хаті
Івана Платоновича Німця, яка стояла пусткою.
На них Василь Чорновіл розповів про злочини
більшовиків проти українського народу і
закликав молодь села записуватися до "Просвіти",
розвивати українську культуру і не бути
байдужими до долі рідного краю. Щирими
прибічниками українського національного
відродження стали дочки Василя Чорновола —
Лідія і Олександра, які проводили агітацію
серед молоді, будили в односельців почуття
любові до України, до рідного слова. Їх
палкий заклик знайшов живий відгук серед
жителів Білецьківки: членами "Просвіти"
стало більше 50 селян, в тому числі 20 членів
підпільної молодіжної організації "Набат".
До "Просвіти" ввійшов і керівник "Набату"
Василь Ус. Ця антифашистська організація за
своїм складом і політичними переконаннями
була національно-патріотичною і
знаходилася під значним впливом ідеології
ОУН. Лише в кінці літа 1943 року, коли Червона
армія підходила до Дніпра, її керівництво,
відчуваючи невідворотність повернення
радянської влади, у боротьбі з фашизмом
зробило вибір на її користь. Співочим
гуртком Білецьківської "Просвіти"
керував учитель Макар Омелянович Німець,
який помер у 1943 році, не доживши до
повернення радянської влади; драматичним —
Іван Олександрович Хорольський, музичним —
Іван Леонідович Лагно. Активістами "Просвіти"
були Катя і Василь Хорольські, Іван і Лідія
Ус, Микола Гончар, Леонід Чорновіл, Лідія
Кравченко, Марія Коваленко, Віктор
Соколенко та ін. (79)
Легальна діяльність "Просвіти"
полягала в організації вистав українських
драматургів (ставили п'єси "Назар Стодоля",
"Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці",
"Степовий гість", "Жидівка-вихристка"
та ін.), хоровому виконанні народних пісень,
в тому числі національного гімну "Ще не
вмерла Україна", "Гімну націоналістів",
"Ой, гук, мати, гук" та ін. Нелегально ж
активісти "Просвіти" читали і
поширювали серед селян заборонену за
радянських часів літературу — твори
видатних діячів українського національно-визвольного
руху та репресованих радянською владою
письменників, розповсюджували листівки
патріотичного змісту, які Василь Чорновіл
привозив з Кременчука. Сава Семенович
Чорновіл і Глива, які підтримували зв'язок з
націоналістичним підпіллям у Кременчуці,
переконували молодь боротися за волю
України в лавах Української повстанської
армії. У
лютому 1943 року перед виставою "Ой, не ходи,
Грицю, та й на вечорниці", на якій були
присутні жителі Білецьківки, Свинаро-Павлівки
та Маламівки, Василь Чорновіл виступив з
промовою, в якій закликав присутніх до
боротьби проти більшовизму і створення
незалежної Української держави [3]. --------------- 3
ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.225, арк.3-6. В
Лохвицькому районі "Просвіти" були
створені в більшості сіл. Вирішальну роль у
їх організації відіграла газета "Лохвицьке
слово", яка, попри жорстокий окупаційний
режим намагалася зберігати українське
обличчя і сприяти національному
відродженню краю. Кількість членів
просвітянських товариств у районі
перевищувала дві тисячі чоловік. Це були
вчителі, медичні працівники, службовці
окупаційних установ, колишні колгоспники.
Однією з кращих вважалася "Просвіта" в
селі Свиридівці, яку очолював М.Г. Головко.
Тут діяв народний хор, драматичний та
музичний гуртки. На честь 60-річчя від дня
народження Архипа Тесленка члени "Просвіти"
влаштували для односельців літературний
вечір та поставили водевіль "Москаль-чарівник".
Організатором "Просвіти" в селі
Степуни був старший поліцай Василь
Іванович Кива. Під час сталінської
колективізації його родину було
розкуркулено, і він десять років
поневірявся в чужих краях. З
ініціативи Лохвицької "Просвіти" з
листопада 1941 року почав виходити
літературний додаток до газети "Лохвицьке
слово", а при редакції діяв гурток
письменників-початківців і поетів.
Лохвицька "Просвіта" організувала
також драматичний (80) гурток під
керівництвом Синяка, який силами місцевих
акторів-аматорів поставив декілька п'єс
українських драматургів, кожна з яких
починалася виконанням національного гімну
"Ще не вмерла Україна" [4]. Проте
розгорнути в повній мірі просвітянську
роботу на теренах Лохвицького району німці
не дали. Влітку 1942 року газета "Лохвицьке
слово" була закрита, а з настанням
сезонних польових робіт завмерла і
діяльність сільських "Просвіт". --------------- 4 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.237, арк.54. З
ініціативи "Просвіт" у багатьох
районах Полтавщини колишні радянські
Будинки культури почали перетворюватися в
Будинки національної культури, які ставали
центрами національного відродження
українською народу, наскільки це було
можливо в умовах ворожої окупації. Шишацький
Будинок національної культури розпочав
свою роботу на Різдвяні свята 1942 року. Його
діяльність була багатоплановою: тут
працювало декілька гуртків художньої
самодіяльності, виступи яких користувалися
великою популярністю серед жителів селища
та навколишніх хуторів. Протягом
першого півріччя 1942 року драматичний
гурток Шишацького Будинку національної
культури поставив десять п'єс українських
авторів, серед них: "Наталка-Полтавка",
"Мартин Боруля", "Кум-мірошник",
"Пошивсь у дурні" та ін. Найбільшим
успіхом у глядачів користувалися актори-аматори
Н. Хорольська, І. Щербина, Г. Сердюк та О.
Барабаш. Понад 50 народних пісень підготував
хор під орудою О.В. Гусака. Танцювальним
колективом Будинку керував юнак Юрій
Кушнір, а оркестром духових інструментів —
І.К. Діденко. Більше двадцяти українських
історичних пісень мав у своєму репертуарі
ансамбль бандуристів. Керував ним Федір
Глушко, а учасниками були як професійні
актори (М.С. Мишечкін та Бережний), так і
аматори [5]. --------------- 5 Миргородські вісті. — 1943. — 1 травня. Вистави
і концерти Народного театру у Великих
Сорочинцях завжди починалися з виконання
національного гімну "Ще не вмерла
Україна". Особливим успіхом
користувалися тут народні пісні у
виконанні дуетів Шелеста і Скалацького та
Корецького і Пішка [6]. --------------- 6 Відродження (Миргород). — 1942. — 20 травня. До
репертуару хорового гуртка в селі Яреськи
входило більше 70 українських пісень.
Керував ним Дмитро Коноплин, а аматорський
театр очолював Олександр Шепітько. У дні
різдвяних свят театр поставив виставу Б.
Грінченка "Степовий гість". Учасники
фольклорних колективів з допомогою (81)
односельців влітку 1942 року розпочали в
Яреськах будівництво нового приміщення для
"Просвіти", яке не було закінчене через
зміну ставлення окупантів до українських
національно-культурних організацій. Серед
жителів Миргородщини великою популярністю
користувався український дитячий хор під
орудою О.Ф. Замоздри. Крім українських
народних пісень, хор підготував і 27 липня 1943
року поставив оперу "Коза-дереза".
Декорації до неї виготовив художник В.В.
Бакало, а акомпанувала дітям З.П. Порпура.
Увагу глядачів привернула гра маленьких
акторів Люди Черненко, Галі Заноздри, Люди і
Миколи Скляр, Таміли Ющенко та ін. [7]. --------------- 7 Миргородські вісті. — 1943. — 29 липня. Продовжуючи
традиції просвітницьких товариств часів
Української революції 1917-1920 років, "Просвіти"
стали не лише осередками культурного, але й
суспільно-політичного життя в містах і
селах Полтавщини. Легально чи нелегально
вони намагалися пропагувати серед
полтавців ідеї державності України. Робити
це в умовах ворожої окупації було
надзвичайно важко, адже діяльність "Просвіт",
як і все культурно-освітнє життя полтавців,
знаходилося під постійним контролем
відділів пропаганди німецької окупаційної
адміністрації. Предметом
особливої уваги "Просвіт" було
створення українських книгозбірень та
читалень, книги в яких були б доступні і
зрозумілі широкому загалу української
людності. 21 квітня 1942 року з дозволу
німецької комендатури в Кременчуці була
відкрита Українська читальня. Її книжковий
фонд налічував більше 10 тисяч томів. В
оздобленні приміщення читальні взяв участь
німецький художник Шельген — співробітник
відділу пропаганди, стіни читальні діти
прикрасили українськими рушниками і
штучними квітами. Крім українських книг і
окупаційних газет, у читальні було багато
німецьких журналів, брошур, плакатів та
іншої пропагандистської літератури, яка
мала демонструвати українцям зверхність
німецької раси та силу німецької зброї. На
урочистостях з нагоди відкриття читальні
був присутній керівник відділу пропаганди
лейтенант Мауер, який у своєму виступі
видав цю подію, як подарунок німецького
командування українцям. Хорова капела
учнів місцевої музичної школи під орудою
Сапсая виконувала веснянки [8] --------------- 8 Вечірній листок (Кременчук). — 1942. — 22 квітня. 7
липня 1942 року в Кременчуці відкрилася і
українська бібліотека. Її книжковий фонд
становив більше 13 тисяч то-(82)мів як
українських авторів, так і
західноєвропейських. Станом на 1 січня 1943
року в бібліотеці було 1552 постійних читачі,
переважно молоді, а щоденне відвідування
пересічно складало 70-80 чоловік. 12 серпня 1942
року в бібліотеці відбувся творчий вечір
Уласа Самчука, який по дорозі з Полтави до
Києва на короткий час зупинився в
Кременчуці. На вечорі письменник розповів
про свій творчий доробок та прочитав уривки
з повісті "Марія" [9]. 1 липня цього ж
року українські книгозбірня та читальня
відрилися і в Лубнах. На урочистостях з цієї
нагоди співав хор місцевої "Просвіти" [10]. --------------- 9 Дніпрова хвиля (Кременчук). — 1943. — 6 березня. 10 Рідне слово (Лубни). — 1942. — 5 липня. Районна
бібліотека в Лохвиці відкрилася в березні
1942 року. Крім виданих за радянської влади,
частину книг для неї зібрали місцеві жителі,
зокрема Г. Савченко, Г. Северин, Т. Цілуйко та
ін. Завдяки їх добродійним пожертвам
бібліотека поповнилася забороненими за
радянських часів творами Б. Грінченка, О.
Олеся, В. Винниченка та інших українських
письменників [11]. --------------- 11 Лохвицьке слово. — 1942. — 4 червня. Відкриття
українських бібліотек відбувалося з
великими труднощами. Крім протидії
окупаційної влади, яка намагалася тримати
український народ у темряві й
інформаційній блокаді, різко скоротився за
роки війни книжковий фонд бібліотек. Якщо
за радянських часів знищувалися книги, які
не відповідали постулатам комуністичної
ідеології, то в умовах німецької окупації
проходив зворотний процес: знищувалася
радянська література. Згідно
розпорядження Хорольського гебітскомісара,
існуючі за радянських часів бібліотеки
могли відкритися для загального
користування лише після вилучення з них "більшовицьких
видань", але до грудня 1942 року така "чистка"
ще не була проведена і бібліотеки в
чотирьох районах Хорольського гебіту не
працювали [12]. З цієї ж причини у квітні 1942
року припинила свою роботу щойно відкрита
Зіньківська районна бібліотека, у фондах
якої знаходилося більше чотирьох тисяч
томів [13]. --------------- 12 ДАПО, ф.Р-2434, оп.1, спр.4, арк.112. 13 ДАПО, ф.Р-2701, оп.1, спр.12, арк.арк.2. У
більшості випадків полтавці користувалися
переважно бібліотеками безкоштовно, але
матеріальна скрута в окремих випадках
змушувала брати з читачів гроші. Так, у
відкритій у передмісті Гадяча Заярі
бібліотеці плата за користування книгами
для дорослих складала 10 крб. на місяць, для
дітей — 5 крб., а з доставкою додому книг —- 20
крб. [14]. --------------- 14 Гадяцька газета. — 1943. — 5 червня. (83)
Найбільш цінні видання з бібліотек
Полтавщини були пограбовані окупантами.
Зокрема, до Німеччини були вивезені
старовинні книги Переяславської духовної
семінарії, які зберігалися в Полтаві, 500
томів японських видань на шовковому папері
та ін. Бібліотеку Полтавського
педагогічного інституту перевезли до
обласної наукової бібліотеки, але в ній
розмістили німецьких солдатів, які в зимову
пору, щоб не утруднювати себе доставкою
палива, палили в печах книжки. Крім того,
згідно розпорядження керівника відділу
освіти Полтавської міської управи Фріди
Тирель, значна частина книг з обласної
наукової бібліотеки була передана до
майстерні по виготовленню іграшок [15]. --------------- 15 Полтавщина у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр. — К., 1977. — С.89. Полтава
в роки окупації своїм культурним життям
мало нагадувала місто воєнного часу. Тут
працювало два кінотеатри, в яких
демонструвалися німецькі фільми, окремі з
них — з українським перекладом,
театралізований ансамбль української
пісні і танцю, дитячий театр (пізніше —
театр молоді) з балетною студією та хором,
літня естрада в Петровському парку, театр-вар'єте
відомого до революції 1917 року циркового
борця Шемякіна та інші установи культури,
але розраховані вони були в основному на
обслуговування німецьких вояків. Під
час перебування влітку 1942 року в Полтаві У.
Самчука найбільше вразило, що полтавські
дівчата охоче "ходили під ручку" з
вояками Третього рейху. "Тут слово "німець,"
— писав У. Самчук, — стало назвою вояка, як
було колись "москаль". І було тут тих
"німців" досить багато, і видно, їх тут
аж ніяк не цуралися. Багато менше, ніж було
там, наприклад, у Львові..., де для дівчат "ходити
з німцем" вважалося за порушення певної
національно-етичної засади, а тут це
робилося так само просто, як і лузання
соняшникового насіння" [16]. --------------- 16 Дніпрова хвиля. — 1942. — 24 жовтня. 1
жовтня 1941 року, тобто вже через тиждень
після вступу німців до Полтави, відновив
свою роботу Полтавський музично-драматичний
театр. Першими його виставами були "Наталка-Полтавка"
і "Запорожець за Дунаєм". Директором
театру офіційно вважався Юрій Сидорук, але
його "шефом" і фактичним керівником
був німецький унтер-офіцер, піаніст із
Гамбурга Зігфрід Вольфер, який видавав себе
за оперного режисера. З українськими
акторами німецький "шеф" поводився
брутально, іноді вдаючись навіть до
рукоприкладства. В перші місяці окупації
художнім керівником театру був (84)
Семен Бутовський — старий актор, який ще в
дореволюційні часи працював разом із
Садовським і Саксаганським, але, не
витримавши наруги з боку "шефа",
залишив театр. Більшість акторів змирилася
з постійним приниженням і працювала в
театрі лише тому, що їм був гарантований
продовольчий пайок. За
роки окупації колектив театру поповнився
акторами та музикантами з Києва, Харкова та
інших міст України і Радянського Союзу. На
сцені театру виступали відомі актори і
співаки Борис Гмиря, Павло Захаров,
Віолетта Багмет, Тамара Миколенко, Григорій
Михайлов, В'ячеслав Баранович та ін.
Репертуар театру становили як класичні
твори українських композиторів і
драматургів (П. Гулака-Артемовського, І.
Котляревського, М. Аркаса, М. Лисенка, М.
Старицького та ін.), так і
західноєвропейських (М. Масканьї, Д. Пуччіні,
Ж. Бізе, Л. Бетховена, Р. Леонковалло). Вперше
в СРСР на українській сцені в Полтаві була
поставлена опера Л. Бетховена "Фіделіо",
де партнером знаменитого Бориса Гмирі
виступала молода полтавська співачка
Наталія Носенко. На
початку 1943 року в Полтавському театрі
працювало 285 осіб постійного складу, в тому
числі 75 хористів (хормейстер — Шаповаленко)
і 45 чоловік оркестру (диригенти — П. Рябінін,
С. Соколовський і Г. Жуковський). Такого
чисельного колективу театр не мав ні до
війни, ні після. Проте театр все більше
втрачав національне обличчя. Основними
глядачами в ньому були вояки німецької
армії та чиновники окупації адміністрації.
Значна частина вистав відбувалася
німецькою мовою. Так, із 24 вистав оперети
"Мадам Баттерфляй", які відбулися
протягом 1942 року, лише 5 проходило
українською мовою. Під
час відвідань спектаклів німці, які сиділи
в партері, часто вішали пояси з
револьверами в кобурах на спинках стільців,
а під час антрактів виходили, залишаючи
зброю в залі. Крадіжок не було. Але, за
спогадами В.І. Котляра, якось у одного із
офіцерів зник револьвер. Німецька польова
жандармерія влаштувала тотальний обшук
всіх присутніх у театрі. Зброю не знайшли,
але арештів не було. В
Полтаві театр працював до останніх днів
окупації. Лише 19 вересня 1943 року Зігфрід
Вольтер вивіз весь колектив театру до
Кам'янець-Подільського, де полтавські
актори поста-(85)вили "Наталку
Полтавку", "Запорожця за Дунаєм" та
"Циганського барона". Потім колектив
театру відправили до Німеччини, але вже в
якості остарбайтерів, а не акторів. Наприкінці
1941 року відновив роботу і Полтавський
історико-краєзнавчий музей. Першим його
директором в умовах окупації став Валентин
Лапа, який до цього завідував картинною
галереєю, і, намагаючись вірно служити
новій владі, старанно вивчав німецьку мову,
але чимось не догодив окупантам. З початку
1942 року директором музею працював
довголітній в'язень сталінських
концтаборів Микола Мощенко, який доклав
багато сил для поповнення фондів і
збереження їх від остаточного
розграбування окупантами. З решток
історичних цінностей, які більшовики не
встигли вивезти на схід, був відкритий зал
історії Полтави та створені нові відділи:
іконопису, історії української культури,
етнографічний та природничий. За роки
окупації експонати музею навіть
поповнилися предметами українського
народного вжитку та церковними реліквіями
XVI-XVIII століть. У березні 1942 року при музеї
було відкрито художньо-промислову школу з
відділами: килимарським, ткацьким та
народної вишивки. На останньому відділі
школи навчалося 36 учениць [18]. --------------- 18 Голос Полтавщини. — 1942. — 18 липня. Разом
з тим, за два роки окупації значна частина
експонатів історико-краєзнавчого музею
була розграбована німцями. Історичні
реліквії українського народу, картини та
меблі забирали до своїх службових
кабінетів коменданти, гебітскомісари та
інші службовці окупаційної адміністрації.
Все, що німці брали з музею тимчасово,
зникало назавжди. Серед осіб, причетних до
пограбування музею, були генерали Ругштедт
і Лонінг, полковник Вайкнехт, художник
Шварцкопф, бургомістр Полтави П. Галанін та
ін. Під час відступу з Полтави німці взагалі
спалили приміщення музею. Музей В.Г.
Короленка забрав собі під житло
полтавський гебітскомісар. З музею німці
зняли меморіальну дошку, а бібліотеку та
особисті речі письменника вивезли до
краєзнавчого музею, але під час переїзду
частина меблів і декілька картин зникли
безслідно. Одним
із осередків національного відродження в
Кременчуці був краєзнавчий музей. Разом з
тим, його співробітники на чолі з
директором К.І. Корольчуком перетворили
музей на центр українського
національно-патріотичного підпілля в
місті. В липні 1942 року для працівників
культурних закладів (86) Кременчука і
району вони провели семінар з питань
української етнографії та культури, на
якому з лекціями виступав директор
інституту фольклору Академії Наук УРСР
професор Петров [19]. --------------- 19 Дніпрова хвиля. — 1942. — 23 липня. В
умовах німецької окупації були створені
або відновили роботу художня майстерня в
Лубнах, художньо-промислова майстерня в
Шишаках, майстерня народних вишивок у
Пирятині, артіль художнього ткацтва в селі
Тахтауловому під Полтавою, гончарні артілі
в Хомутці та Опішні. В
Опішнянській художній майстерні на 30
кругах працювало 130 робітників, переважно
жінок. Щомісяця вони виготовляли понад 35
тисяч штук різного посуду. Серед художників
високою майстерністю відзначався
Наливайко, а серед молоді — продовжувачі
славних традицій опішнянських майстрів:
дочка художника Кононенка — Линник, дочки
гончарів Біляка і Колпака. Справу своїх
батьків продовжували майстри Семен Хлонь
та брати Сиваші [20]. --------------- 20 Нова Україна (Полтава). — 1943. — 11 липня. Вперше
за багато років більшовицької диктатури
без штучних ідеологічних нашарувань, але з
оглядкою на німців, в урочистій обстановці
відзначалися Шевченківські свята 1942 року.
День пам'яті Пророка України відбувся в
багатьох містах і селах Полтавщини.
Урочистості з цієї нагоди стали вдалим
приводом для українських патріотів вести в
умовах ворожої окупації легальну
пропаганду ідей національного відродження. Напередодні
128 річниці від дня народження Т. Шевченка
Полтавська міська управа в середині лютого
1942 року створила комісію в складі голови
управи Ф. Борківського, завідуючого
відділом мистецтв Кудрицького, керівника
відділу освіти Ф. Тирель і редактора
обласного часопису "Голос Полтавщини"
професора Г. Ващенка. Із залученням
учителів комісія розробила комплекс
заходів по проведенню Шевченківських днів
у місті. 10 березня у головній залі міської
управи відбулося урочисте зібрання і
святковий концерт, в якому взяли участь хор
театру під орудою Л. Шаповаленка, ансамбль
бандуристів та солісти Щербань і Ніколенко.
Актори театру показали сцени з
"Гайдамаків", а оркестр виконав
заборонені за радянських часів "Жалібний
марш" та "Б'ють пороги" М. Лисенка і
"Помер поет" К. Стеценка. Того ж дня під
керівництвом інспектора міського відділу
народної освіти Ф. Пошивайла (87)
пройшов дитячий ранок, на якому виступали
хорові колективи полтавських шкіл, а діти
читали патріотичні вірші Т. Шевченка. В
театрі "Колізей" була влаштована
виставка репродукцій з картин Т. Шевченка і
демонструвалися діапозитиви про життєвий і
творчий шлях поета. Майстри Полтавщини
демонстрували свої здобутки на
Шевченківську тематику у краєзнавчому
музеї: картини, вишивки, випалювання по
дереву. Серед них — вишитий на полотні
портрет Т. Шевченка художниці Андрущенко і
випалений по дереву — Н. Вернера, картини І.
Тонкоглаза "Катерина", М. Білоуса
"Мені тринадцятий минало", С.
Бродського "Шевченко-художник", О.
Грена "Шевченко-солдат" та Тригуба
"У дяка". Виставка мистецьких творів
мала великий успіх у полтавців та у
німецьких вояків, які відвідували музей [21]. --------------- 21 Голос Полтавщини. — 1942. — 22 березня. У
Руновщині Полтавського району під час
Шевченківських днів у церкві була
відслужена панахида, відбулася громадська
тризна, а увечері в сільському клубі
завідуючий місцевої школи Кисіль розповів
про життя і творчість поета, після чого
хоровий ансамбль виконав пісні на слова Т.
Шевченка, а аматорський колектив поставив
п'єсу "Назар Стодоля". Такі ж панахиди і
громадські тризни відбулися в багатьох
містах і селах Полтавщини. Віддаючи шану
народному поету, в них взяли участь тисячі
полтавців. Ставлення
ж окупантів до національного генія України
було зовсім іншим. Відразу після вступу до
Полтави німці прокладали зв'язок і тягнули
електричні кабелі до своїх штабів та
тилових служб. Пам'ятник Т.Шевченку чимось
став їм на заваді, і якийсь дикун-арієць
двадцятого століття в уніформі солдата
вермахту молотком відбив носа, вухо і
частину вуса скульптури. На цих щербинах на
бетоні, як по живих ранах України, німці
цілим паском проклали кольорові
електрокабелі [22]. Лихоліття війни, коли
смерть, здавалося, чатувала на кожному
кроці, а життя пересічного полтавця було
нічого не варте, а також голод і нестатки не
могли вбити серед народу потяг до
прекрасного. Свідченням цього є хоч би те,
що в умовах ворожої окупації кількість
учнів у музичних школах, порівнюючи з
довоєнним часом, не зменшилася. У Полтаві з
лютого 1942 року почала працювати дитяча
музична школа імені М. Леонтовича та
музичне училище імені М. Лисенка з відді-(88)леннями
фортепіано, духових та народних
інструментів. Наслідки своєї праці їх
вихованці продемонстрували на
академічному концерті 27 червня 1942 року [23]. У
Кременчуцькій музичній школі навчалося
більше 120 учнів, але влітку 1942 року її
закрили, а списки дітей передали до Біржі
праці для відправки їх до Німеччини. --------------- 22 Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. — Київ. — 1997, — №3-4, — С.87. 23 Голос Полтавщини. — 1942 липня. У
пам'яті полтавців ще живі були спогади про
трагедію українського народу під час
штучно створеного комуністами голодомору
1932-1933 років. Цей свій злочин радянська влада
намагалася всіляко приховати. Навіть
розмови про голод вважалися
контрреволюційними, антирадянськими і
наклепницькими. На жаль, лише під час
німецької окупації люди дістали змогу
легально по-християнському пом'янути своїх
невинно загиблих рідних і близьких. 2
серпня 1942 року в селі Щербанях під Полтавою
був відкритий пам'ятник і відправлена
панахида в пам'ять 147 замучених голодом
селян. 4 липня 1943 року така ж панахида
відбулася в селі Піщаному Решетилівського
району. На ній були присутні більше 1500
жителів з навколишніх сіл. У пам'ять
загиблих від голоду селяни насипали високу
символічну могилу [24]. --------------- 24 Голос Полтавщини. — 1943. — 29 липня. У
селі Марченки та навколишніх хуторах
Лещенковому, Кивенковому та Мелашенковому
на початку 30-х років проживало 750 чоловік, з
них протягом 1932-1933 років від голоду померло
138. 12 липня 1943 року в день Святих Петра і
Павла з навколишніх сіл і хуторів до
Марченків хрестним ходом із священиками на
чолі прийшли сотні селян, щоб пом'янути
жертви сталінського голодомору. В центрі
села на високій старовинній могилі, яку не
встигли розорати за колгоспних часів,
селяни встановили дубового хреста і
уквітчали його вінками із польових квітів
та посадили кущ калини, а гробницю біля
хреста заслали зеленим килимом степових
трав. Священики освятили могилу і
відправили панахиду по загиблих
односельцях [25]. --------------- 25 Голос Полтавщини. — 18 серпня. Створені
протягом 1941-1943 років осередки української
культури були нечисельними і аж ніяк не
могли свідчити про національно-культурне
відродження українського народу в умовах
німецько-фашистської окупації. Скоріше, це
були його окремі острівці. Щоб якось
розважитися і відволіктися від
повсякденних турбот, молодь Полтавського
краю, як і всієї України, довгими зимовими
вечорами збиралася здебільшо-(89)го
на досвітки та вечорниці у приватних
оселях, а влітку на вулицях "на
колодках". Ці зібрання часто ставали
об'єктами поліцейських облав, коли почалося
насильницьке вивезення української молоді
на примусові роботи до Німеччини. Полтавці
ж зрілого віку переважно замикалися у
власному горі і повсякденних турботах.
Придавленим жорстоким гнітом окупаційного
режиму і неймовірними злигоднями та
нестатками людям було не до задоволення
своїх культурних потреб. Єдиною турботою їх
стало вижити за будь-яких умов, зберегти
свої життя і життя своїх рідних та близьких. Діяльність традиційних для України культурно-просвітницьких товариств не вписувалася в нацистські плани духовного та фізичного поневолення українського народу. Німецьку владу все більше непокоїла занадто самостійницька діяльність осередків української національної культури. Якщо в перші місяці окупації німці дивилися на прояви українського національно-культурного життя із зневажливою байдужістю, то з весни 1942 року, коли виявилася причетність до нього похідних груп ОУН, вони стали на шлях утисків і репресій проти будь-яких спроб національного відродження України. Із шпальт окупаційних газет зникають повідомлення про діяльність "Просвіт" та інших осередків українського національного життя. В умовах німецько-фашистської окупації українська культура, як і сам народ, не мали права на існування.
|
