Меню: Полтавщина в роки другої світової війни (1939-1945); Бібліотека
 Версія для друку   На головну

Розділ III.
Під німецькою владою

§ 2. Аграрна політика

Однією із закритих тем радянської історіографії другої світової війни була аграрна політика німців на окупованих територіях СРСР та її практичне втілення в Україні. Причина зрозуміла: надто вже вона була схожою на аграрну політику (63) радянської влади. Могла виникнути небажана аналогія. Недостатньо вивченою вона залишається і на сьогодні.

Протягом періоду німецько-фашистської окупації (1941-1943 рр.) у селах Полтавщини сталися значні зміни, які були результатом втілення в життя аграрної політики нацистів. Основні її напрямки були визначені ще в травні 1941 р. Суть її зводилася до збереження існуючої радянської колгоспно-радгоспної системи: "Розчленування сільськогосподарського виробництва на кілька мільйонів селянських господарств зробило б утопією зусилля Німеччини по встановленню свого впливу на господарство. Через це треба всіма силами боротися проти будь-яких спроб розпустити великі сільськогосподарські об'єднання" ^[1].  

---------------

¹ Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр. — У 3-х томах. Т.1. — К., 1967. — С.375.

У постанові німецького імперського уряду від 15 лютого 1942 року та виданому на її виконання наказі рейхскомісара А. Розенберга колгоспний устрій в Україні скасовувався. Проте надії тих, хто сподівався, що німці розпустять колгоспи і повернуть землю селянам, не справилися. Колгоспно-радгоспна радянська система залишалася такою неперевершеною формою експлуатації селянства, що нацисти не змогли придумати нічого більш досконалого і залишили її незайманою, змінивши лише назви. Колгоспи стали називатися громадськими господарствами (дворами), а радгоспи — державними маєтками. Вони продовжували працювати під контролем німецької адміністрації. В багатьох випадках зберігався і радянський управлінський апарат.

Більшість із колишніх колгоспів і в умовах ворожої окупації продовжували зберігати старі радянські назви і лише в 1942 р. розпочалося їх перейменування у відповідності з реаліями окупаційного режиму. Так, громадський двір села Андріївки Нехворощанського району став називатися іменем Адольфа Гітлера, а хліборобська спілка села Михайлівки цього ж району — імені Володимира Винниченка ^[2]. Наказом Лохвицького окружного сільськогосподарського коменданта від 19 березня 1942 р. всі колишні колгоспи мали носити назву села, а якщо їх у населеному пункті було декілька, то добавлявся порядковий номер ^[3].

---------------

² Голос Полтавщини. — 1942. — 11 серпня.

³ Лохвицьке слово. — 1942. — 22 березня.

Старостами громадських господарств ставали місцеві жителі, які виявляли лояльне ставлення до німців. Серед них було чимало колишніх радянських активістів, розкуркулених у період колективізації селян і просто добрих хазяїв. На-(64)приклад, старостою Нижньомлинського громадського двору Полтавського району став Петро Крисько. Аж до 1934 p. він всіляко намагався уникнути вступу до колгоспу і, залишаючись одноосібником, збирав на своїй землі по 200-250 пудів хліба з десятини. Все ж влада задушила його економічно, наклавши індивідуальний податок у сумі 2 тисячі карбованців, яких господар сплатити не міг. Тоді сільські активісти описали його майно, вигнали сім'ю з двору, а хату і господарські будівлі забрали до колгоспу. Даремно дружина і діти П. Криська благали комісію залишити за ними хоч би хату. Представники радянської влади були невблаганними. Господар із старшим сином змушений був залишити своє село і поневірятися в чужих краях. Повернувся він до рідної домівки лише з приходом німців ^[4]. Старостою громадського двору в селі Пирогах Глобинського району також став колишній розкуркулений селянин Анатолій Котляр.

---------------

⁴ Голос Полтавщини — 1942, 7 жовтня.

Оплата праці керівного складу громадських дворів і рядових колгоспників здійснювалася, як і за радянських часів, у трудоднях за єдиними тарифами: старості громадського двору нараховувалося 80 трудоднів за місяць, його заступнику і бухгалтеру — по 40-45, бригадирам і конюхам — по 40-45, свинарям — по 30 і т.д.

Ставлення нацистів щодо репресованих радянською владою селян було суперечливим і неоднозначним. З одного боку, вони були тим контингентом на селі, який потенційно міг стати опорою німців і джерелом формування місцевого апарату окупаційної влади, а з другого — повернення власності репресованим могло створити неприємний для окупантів прецедент: одержавши свої житлові приміщення і господарські будівлі, колишні куркулі могли претендувати і на свою землю, а це суперечило аграрній політиці нацистів, спрямованій на збереження сталінської колгоспно-радгоспної системи кругової поруки при виконанні поставок сільськогосподарських продуктів для Третього рейху. Тому на різних рівнях окупаційної адміністрації питання повернення власності репресованим вирішувалося по-різному.

У перші місяці окупації, коли німецька і допоміжна українська адміністрації перебували в стадії формування, репресовані радянською владою селяни намагалися без їх згоди повернути назад свої садиби, і на цьому ґрунті виникали (65) конфлікти між колишніми і нинішніми власниками. У зв'язку з цим Полтавська німецька військова комендатура розпорядженням від 15 квітня 1942 p. заборонила районним і сільським старостам повертати розкуркуленим їх власність. Із самочинно захоплених хат і садиб їх колишні власники підлягали виселенню ^[5].

---------------

⁵ ДАПО. ф.Р-2343, oп.1, спр.1, арк.11.

На розвиток цього наказу шеф обласного сільськогосподарського управління обер-лейтенант Комм роз'яснив, що повернути репресованим селянам їх садиби можна лише в тому випадку, якщо вони пустують. При цьому їм надавалася земельна ділянка площею не більше 0,8 га. Якщо ж у хатах репресованих мешкають люди, то виселенню вони не підлягають. У цих випадках колишнім власникам, могли бути надані рівноцінні пусті будинки, якщо вони були в наявності, або будівельні матеріали для спорудження нових ^[6].

---------------

У селі Степуни Лохвицького району хати і господарства були повернуті більш як десятьом родинам репресованих [7]. Ларіон Рева та Іван Пожій, які повернулися до свого села Новаки Лубенського району, також одержали гарні оселі, але вони потребували ремонту ^[8].

---------------

⁸ Лохвицьке слово. — 1942. — 31 травня.

Комісія громадського двору села Білики Миргородського району розглянула 10 заяв розкуркулених, чиї садиби були продані в період колективізації за невиконання планів хлібоздачі, та примусово виселених із хуторів у 1939 р. і вирішила декільком селянам повернути хати та присадибні ділянки, а іншим компенсувати втрати за рахунок пустих хат, які були в селі ^[9].

---------------

⁹ Рідне слово (Лубни). — 1942. — 30 червня.

У Полтавському районі питанням повернення садиб займалася спеціальна комісія в складі німецького сільськогосподарського коменданта, українського голови земельної районної управи і представників сільських управ та громадських дворів. До кінця літа 1942 р. вони розглянули більше 300 заяв і повернули лише по Абазівській сільській управі близько 80 хат і садиб [^10].

---------------

¹⁰ ДАПО, ф.Р-2885, оп.1, спр. 17, арк.9.

У зв'язку з тим, що потік прохань до німецьких властей про повернення втраченої за роки радянської влади власності, в тому числі і від родин розкуркулених та засланих у північні райони СРСР, не припинявся, 5 травня 1943 р. Хорольський гебітскомісар роз'яснив, що повернути їм майно або збудувати нові оселі в період війни немає можливості ^[12]. Отже, (66) питання відшкодування збитків і повернення майна репресованим радянською владою селянам залишилося нерозв'язаним протягом усього періоду окупації.

---------------

¹² ДАПО, ф.Р-2434, оп.1, спр.4, арк. 19.

Все ж повернемося до колективних форм господарювання. У зв'язку з тим, що значна частина великої рогатої худоби і коней на початку війни була евакуйована до східних районів Радянського Союзу, їх кількість у громадських дворах Полтавщини різко скоротилася. У Зіньківському районі чисельність коней зменшилася з 5662 до 3862, з яких робочих було лише 2928, але майже половина останніх вважалася виснаженими. За недбалий догляд худоби німецька сільськогосподарська комендатура оштрафувала окремих голів громадських дворів на суму від 200 до 800 крб. ^[13].

---------------

¹³ Там само, спр.34, арк. 142.

У громадських дворах катастрофічне не вистачало тракторів, тому що більшість із них було вивезено на схід разом з відступаючими радянськими військами, але й для тих, що залишилися, не було пального. В умовах окупації для них почали пристосовувати надіслані з Німеччини газогенераторні установки, але місцеві механізатори не вміли з ними працювати. Щоб вийти з цього становища, навесні 1943 року з усіх МТС Полтавщини були зібрані до Миргорода механіки, де німецькі інструктори навчали їх, як пристосувати газогенератори до тракторів ^[14]. На Шрамківському цукрокомбінаті, як пальне для трактора, використовували спирт, який самі і виробляли ^[15].

---------------

¹⁴ Життя Зіньківщини. — 1942. — 13 квітня.

¹⁵ Вісті Лохвиччини. — 1943. — 16 травня.

Всі 44 колишні радгоспи Полтавщини за окупації були об'єднані в "Трест державних маєтків", який очолював М. Борохович. Забезпеченню їх тягловою худобою і технікою німці приділяли особливу увагу, розраховуючи одержати з колишніх радгоспів основну масу сільськогосподарської продукції. Так, під час весняних польових робіт у 1943 р. в державному маєтку імені Розенберга працювало 37 коней, наданих німецькою військовою частиною. Крім того, з Німеччини господарство одержало молотарку, 23 кінних культиватори і 10 двокорпусних плугів ^[16].

---------------

¹⁶ ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.101, арк.18.

Протягом першого року окупації за рахунок повернення розібраного селянами, відремонтованого старого і одержаного з Німеччини нового сільськогосподарського реманенту його кількість в області дещо збільшилася. В державних маєтках Полтавщини кількість плугів зросла з 201 до 736, (67) борін — з 3270 до 3735, жаток — з 148 до 259, молотарок — з 66 до 70 і тракторів — з 143 до 188. Збільшилася також кількість птиці та худоби в них: коней — з 1637 до 4558, волів — з 510 до 965, корів — з 479 до 1061, свиней — з 1044 до 5969 і птиці з 458 до 15536. Частина племінної худоби, зокрема свиноматки і жеребці, були доставлені з Німеччини ^[17].

---------------

¹⁷ Голос Полтавщини, — 1943. — 5 червня.

В умовах окупації селяни дістали можливість заводити робочих коней у власних господарствах. Незважаючи на лихоліття воєнного часу, в них також дещо збільшилося поголів'я худоби та птиці. У Градизькому районі в січні 1942 p., порівнюючи з довоєнним часом, кількість корів в особистому користуванні зросла з 7917 до 8560. Крім того, селяни мали 411 робочих коней. У Кременчуцькому районі поголів'я коней збільшилося з 302 у 1942 р. до 416 у 1943 р. У селі Кам'яні Потоки влітку 1942 p. селяни вже мали більше 50 власних коней ^[18].

---------------

¹⁸ Голос Полтавщини, — 1942. — 20 листопада.

Попри всі біди і нестатки, в роки окупації продовжувалося і будівництво в селах Полтавщини. В Решетилівському районі було збудовано близько 200 хат, а на Полузірських хуторах лише протягом 1943 p. — 38 хат, більше 200 сараїв, клунь і повіток, а також посаджено понад 10 тисяч плодових дерев. У селі Писарівка Новосанжарського району за 1942 p. селяни збудували 65 сараїв, а в 1943 p. — 15 хат і 30 колодязів, посадили багато декоративних і плодових дерев. Основними забудовниками тут були репресовані в період колективізації "куркулі", які в роки окупації повернулися до рідних домівок. У Полтавському районі садиби за межами сіл, як результат збільшення присадибних ділянок, одержали близько 400 колгоспників. У скорому часі вони побудували на них хати, сараї та інші будівлі господарського призначення, але рішенням районної управи від 22 липня 1943 p. нове будівництво на селі без спеціального дозволу шляхово-будівельного відділу було заборонене. Причина була зрозумілою: наближався фронт, німецькі війська швидко котилися на захід, залишаючи за собою пустелю ^[18-а].

---------------

В умовах окупації продовжували працювати і МТС, що їх німці називали державними машинно-тракторними базами. Із 77 МТС, що існували в області напередодні радянсько-німецької війни, до 1 грудня 1942 p. роботу відновили 72. На середину літа в них знаходилося, порівнюючи з довоєнним часом,

(68) 60 відсотків тракторів, 80 комбайнів, 90 локомобілів і 95 молотарок, але більшість техніки за браком запчастин не працювала. Дефіцит техніки частково поповнювався за рахунок поставок з Німеччини, яка була зацікавлена в якомога більшому надходженні хліба з України.

Протягом літа 1942 р. до МТС області через облсільгосппостач надійшло 35 манометрів, 45 магнето, 3660 свічок запалення, 1150 різного роду прокладок, 480 свердел, 1140 підшипників та ін. ^[19]. До Градизької МТС в 1943 р. надійшло 11 тракторів, до Михайлівської — 12 дизельних тракторів, більше 100 двокорпусних плугів, а також дискові борони, сінокосарки, жатки та ін. Гадяцький гебіт протягом квітня-червня цього ж року одержав 6 тракторів, 5 газогенераторних установок для тракторів, 35 жаток, 25 сінокосарок, 439 двокорпусних плугів і 45 тонн інших виробів із заліза; Карлівський район — 18 тракторів, 220 плугів, 4 ручних коси і т.д. ^[20].

---------------

¹⁹ Дніпрова хвиля (Кременчук) — 1942. — 12 червня.

²⁰ Голос Полтавщини. — 1943. — 20 липня.

Частина сільськогосподарських знарядь і реманенту надходила також на адресу Полтавської спілки споживчих товариств (ПССТ) і реалізувалася через мережу споживчої кооперації серед населення, громадських дворів і державних маєтків. Так, у червні 1942 р. ПССТ одержала з Німеччини 2 вагони (180 штук) культиваторів, 50 коренерізок, вагон брусків і мантачок, 55 вагонів солі і 3 вагони сірників ^[21].

---------------

²¹ Голос Полтавщини. — 1942. — 28 серпня.

За браком узагальнюючих статистичних даних, встановити кількість сільськогосподарських знарядь, що надійшли з Німеччини на Полтавщину за роки окупації, неможливо. Місцева окупаційна преса повідомляла, що до літа 1943 року з Німеччини в Україну було надіслано 3 тисяча сівалок, понад 100 тисяч плугів, культиваторів і борін, а також 4 тисячі тонн сої для посіву ^[22].

---------------

²² Голос Полтавщини. — 1943. — 20 червня.

Оскільки більшість чоловіків була мобілізована до лав Червоної армії уже в перші дні війни, основний тягар сільськогосподарських робіт ліг на плечі жінок, підлітків і людей похилого віку. За браком сільськогосподарської техніки і робочої худоби, в громадських дворах і державних маєтках переважала виснажлива ручна праця. Показовими є зміни в наявності робочої худоби і сільськогосподарських знарядь, які сталися в Градизькому районі протягом перших місяців окупації ^[23]:

---------------

²³ Голос Полтавщини. — 1942. — 12 липня.

(69)

Як і за радянських часів, у громадських дворах зберігалася примусова праця, починаючи з чотирнадцятирічного віку. Згідно розпорядження української служби порядку (поліції) Новосанжарського району колгоспників, які не виконували встановленого мінімуму трудоднів, направляли як саботажників на примусові дорожні роботи строком на 10-15 днів.

Під час весняних польових робіт і жнив до роботи в громадських дворах повсюдно залучалися корови колгоспників, які мали працювати не менше п'яти годин щоденно протягом 50 робочих днів. За виконану коровою норму її хазяїну нараховували два трудодні. У громадському дворі № 13 Мало-Кохнівськоі сільської управи на оранці зябу у вересні 1942 р. працювало по 16-18 пар корів щодня, у жовтні-листопаді — 12. Всього ж до оранки зябу було залучено 94 корови колгоспників ^[25].

---------------

²⁵ Голос Полтавщини. — 1942. — 29 березня.

Німецький сільськогосподарський комендант Новосанжарського району погрожував відібрати корів у тих селян, які не виходитимуть з ними на роботу ^[26].

---------------

²⁶ ДАПО, ф.Р-2338, оп.1, спр.4, арк.68.

Не секрет, що багато українських селян сподівалося, що німці розпустять колгоспи і повернуть їм землю, проте цього не сталося. Тому, щоб якось привернути до себе симпатії українського селянства, німці уже в перші місяці окупації повернули колгоспникам відрізані до 1939 р. надлишки присадибних ділянок, але з розрахунку, щоб її загальна площа не перевищувала 0,8 га. Проте цієї поступки виявилося замало і, починаючи з весни 1942 р., окупанти стали на шлях збільшення розмірів присадибних ділянок до одного гектара. В першу чергу це стосувалося тих, хто проявляв старанність у роботі і лояльне ставлення до німців. Одночасно з цим відбувалося закріплення присадибних ділянок, які звільнялися від оподаткування, у приватну власність. Вручення відповідних документів перетворювалося на помпезний пропагандистський спектакль і видавалося за подарунок німців українському (70) селянству. В селі Омельник Кременчуцького району під час вручення документів на право власності група вдячних селян піднесла представникам німецької влади хліб-сіль і вручила квіти. Хор місцевої "Просвіти" виконував українські народні пісні ^[27].

---------------

²⁷ ДАПО, ф.Р-2577, оп.1, спр.15, арк.31.

У Полтавському районі збільшення присадибних ділянок на літо 1942 p. було завершено у 12 громадських дворах. Додаткові земельні наділи одержали 1793 колгоспники, що становило близько 15 відсотків усіх господарств району. Урочисте вручення документів на приватизовані присадибні ділянки відбулося 9 липня в сільському парку Мачух у присутності більш як 2,5 тисяч жителів села і району. Голова Полтавської районної земельної управи В.О. Мирний при цьому улесливо дякував німцям за таку "милість" ^[28].

---------------

²⁸ ДАПО, ф.Р-2343, оп.1, спр.42, арк.25.

До літа 1943 p. майже 5 тисяч господарств Великобагачанського району додатково одержали 1252 га землі, 6900 господарств Хорольського району — 1943 га, а 208 господарств Шишацького району — 120 га.

Якщо напередодні радянсько-німецької війни колгоспники Полтавського району мали 6671 га присадибної землі, то в 1943 р. — 12290 га ^[29]. Всього ж за час окупації в Київській генеральній окрузі, куди входила і Полтавщина, селянам було нарізано 169 тисяч га присадибної землі ^[30]. По Україні ж загалом, згідно повідомлень окупаційної преси, станом на зиму 1943 р. присадибні ділянки приватизували майже 2 млн. селянських господарств ^[31]. Німці зняли також обмеження на утримання худоби і птиці в індивідуальних господарствах колгоспників.

---------------

²⁹ Голос Полтавщини. — 1942. — 14 травня.

³⁰ Голос Полтавщини.— 14 серпня.

³¹ Нова Україна (Полтава). — 1943. — б червня.

Із збільшенням присадибних ділянок виникла загроза, що колгоспники мало працюватимуть у громадських дворах, а більше — на власній землі. У зв'язку з цим гадяцький гебітскомісар "роз'яснив": якщо громадський двір не виконає плану обов'язкових поставок до Німеччини, то решту сільськогосподарських продуктів буде взято з присадибних ділянок колгоспників за такими нормами: з кожного двору по 3,5 цнт картоплі, 35 кг капусти, 25 кг помідорів, 20 кг огірків, по 15 кг цибулі та столових буряків і т.д. ^[32].

---------------

³² Дніпрова хвиля. — 1943. — 12 серпня.

Отже, радянська колгоспно-радгоспна система, хоч і з деякими послабленнями, залишалася незмінною, а колгоспники і в умовах німецької окупації перебували на становищі кріпаків.

(71) Особливо в тяжкому становищі опинилися селяни в 1942 р., тому що при відступі врожай у колгоспах частково забрала радянська влада, а коли прийшли німці, — то забрали решту. Так, у колгоспі "Спільна нива" (с.Мачухи) радянській владі було здано 408 цнт хліба, а німцям — 577,3 цнт, "Нове життя" (с.Огуївка) — відповідно 1129 цнт і 1046 цнт., "Червоний косар" (с.Забрідки) — 493 цнт і 216 цнт, "Комунар" (Мала Перещепина) — 1630 цнт і 202 цнт і т.д.

Як і за радянських часів, оплата праці колгоспників залишалася суто символічною. Наприклад, у громадському дворі "Гельманівка" Шамраївської сільської управи Решетилівського району за 1941 р. на трудодень було нараховано по 23 коп. грошима, 3,1 кг зерна, 440 г картоплі, 110 г соняшнику і 250 г полови; в господарстві "Петрівка" Круто-Балківської сільської управи за 1942 р. — по 50 коп., кілограму зерна і соломи та по 1,15 кг соняшнику; у господарстві "Спільна нива" Мачушанської сільуправи — по 30 коп., 1,5 кг зерна, 0,15 кг соняшнику і 2,5 кг соковитих кормів; в громадському дворі "Нове життя" (с.Огуївка Ново-Тагамлицької сільуправи) — по 90 коп., 1,5 кг зерна, 0,9 кг картоплі, 0,5 кг овочів, 0,4 кг соняшнику і 3,6 кг соломи і полови ^[33]. На плантаціях Яготинського цукрового комбінату за роботу дирекція розраховувалася натурою: за 100 днів роботи селяни одержували 2 цнт хліба, за 150 днів — З цнт, більше 150 днів — 4 цнт і 0,25 га землі під городину ^[34].

---------------

³³ Дніпрова хвиля. — 1943. — 4 березня.

³⁴ Гадяцька газета. —1943. — 19 травня.

Незважаючи на примусову тяжку працю в громадських дворах, селяни продовжували жити в надзвичайній бідності. Так, у громадському дворі "Петрівка", про який згадувалося раніше, нараховувалося 170 господарств, але велику рогату худобу з них мали лише 100, в тому числі корів — 71, нетелів — 12, телят — 36. Свиней тримало 15 господарств, овець (143 штуки) — 64, курей (746 штук) — 160, качок — 14, індиків — 6, бджіл (22 бжолосім'ї) — 13 ^[35].

---------------

³⁵ ДАПО, ф.Р-2343, оп.1, спр.18, арк.3-4.

Низькою (порівнюючи з Німеччиною, — майже вдвічі) залишалася і врожайність сільськогосподарських культур, що видно з таблиці ^[35]. Врожайність з га (в цнт) за 1942 р. становила:

---------------

³⁵ ДАПО, ф.Р-2343, оп.1, спр.18, арк.3-4.

При цьому слід врахувати, що землі в Німеччині по родючості були далеко гіршої якості, ніж в Україні.

Основна маса сільськогосподарської продукції, що вироблялася в громадських дворах Полтавщини, ішла до Німеччини. Це була "перша заповідь", яку колгоспники мали виконувати безумовно і неухильно. "Норми поставок українським населенням сільськогосподарських продуктів, — говорилося в директиві рейхскомісара України Е. Коха, — мають бути виконані за будь-яких обставин, не дивлячись на його власне продовольче становище, у відповідності з принципом імперського маршала: "Якщо і голодують в Європі, то не повинні голодувати в Німеччині" ^[36].

---------------

³⁶ ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.101. арк.18.

Українські селяни сплачували на користь Третього рейху чисельні податки: обов'язкові сільськогосподарські, страхові платежі і збори на культурне та господарське будівництво та інші, від сплати яких звільнялися лише престарілі, непрацездатні та інваліди. Неплатникам податків загрожував штраф у розмірі 200 карбованців або примусова праця протягом двох тижнів. До обов'язкових поставок Німеччині були визначені хліб, м'ясо, картопля, молоко, яйця, вовна, шкіри домашніх тварин, соняшник, капуста, огірки, помідори, баштанні культури та ін. Наприклад, валовий збір зернових у громадському дворі "Петрівка" за 1942 p. становив 3021 цнт, з яких до Німеччини було забрано 791 цнт., продано на базарах 158 цнт і видано на трудодні 325 цнт. Соняшнику зібрали 831,5 цнт, з них до Німеччини вивезли 423 цнт, а на трудодні видали 70 цнт ^[37].

---------------

³⁷ ДАПО, ф.Р-2343, оп.1, спр.68, арк.3.

Про розміри обов'язкових поставок м'яса до Німеччини свідчать дані по Новосанжарському району. Лише протягом перших трьох місяців окупації з району було вивезено великої рогатої худоби (в живій вазі) 31206 кг, свиней — 6226 кг, овець — 1666 кг, птиці — 9515 кг. ^[38].

---------------

³⁸ Документи без купюр і вилучень. // Київська старовина. — К, 1995. — №3. — С.20.

Частину продуктів із громадських дворів німецькі військові частини, які перебували на постої або пересувалися по території області, забирали без всякої оплати. Так, станом на 27 травня 1942 р. із громадських дворів Новосанжарського району німецькою армією було взято і не оплачено продуктів на 440524 крб. ^[39].

---------------

³⁹ ДАПО, ф.Р-2343, оп.1, спр.68, арк.2.

(73) Поряд із загальноукраїнськими податками, введеними Міністерством окупованих східних територій, існували і місцеві, які запроваджувалися німецькими комендантами з власної ініціативи і на свій розсуд. Так, розпорядженням сільськогосподарського коменданта Кременчуцького району від 22 червня 1943 р. селянські господарства зобов'язувалися здати на користь рейху з кожного фруктового дерева: яблук і груш — по 16 кг, вишень, слив і абрикосів — по 10 кг. В кінці 1942 р. сільськогосподарський комендант Новосанжарського району наказав здати німцям по 6 кг птиці з кожного двору, а також волосся коров'ячих хвостів і кінських грив ^[40].

---------------

⁴⁰ ДАПО, ф.Р-2343, спр.210, арк. 16.

Зроблені німцями часткові поступки українському селянству не привернули, проте, його симпатій до окупантів. Більшовицький режим за двадцять років свого існування не зміг знищити приватновласницьких прагнень селян, які все ще сподівалися на повернення в умовах ворожої окупації землі у приватну власність. Виходячи з цього, німецька влада продовжувала застосовувати по відношенню селян випробуваний метод батога і пряника. Продовжуючи нещадну експлуатацію селянства, вона в той же час залишала їм надію на можливу у невизначеному майбутньому зміну власності і вихід колгоспників із громадських дворів та наділення їх землею. В наказі з цього приводу А. Розенберга говорилося, що в тих господарствах, "де є потрібні господарські і технічні передумови, земля може бути наділена в одноосібне землекористування", але про час і форму його переходу вирішувала німецька влада на місцях.

Перспективи аграрної політики німців в Україні були викладені в розпорядженні міністра окупованих Східних територій А. Розенберга від 15 лютого 1942 р., в якому говорилося, що змістом "нового аграрного порядку є поступовий перехід від колективного способу господарювання до індивідуального землекористування в межах кооперативу". Такими кооперативами мали стати сільськогосподарські (хліборобські) спілки, куди б входили всі колишні колгоспники. При цьому спілка приймала у власність все рухоме і нерухоме майно громадських дворів. Земля при цьому наче й передавалася селянам в індивідуальне землекористування, але вони в обов'язковому порядку об'єднувалися в групи по вісім-десять господарств. Утворювалося щось на зразок бригадного підряду чи невеликого кооперативу в межах спілки.

(74) Сільськогосподарський реманент і робоча худоба громадських дворів також розподілялася між окремими групами господарств. Наприклад, у хліборобській спілці хутора Зелена Діброва Лохвицького району на кожні десять господарств після розпаювання громадського двору припало по 5 коней, 2 волів, 2 плуги, 5 культиваторів і 2 жниварки ^[41].

---------------

⁴¹ ДАПО, ф.Р-2343, спр.209, арк.1.

Групування колгоспників у "десятихатки", як їх називали селяни, відбувалося одночасно з утворенням хліборобських спілок. Щоб забезпечити спільний обробіток землі, ставити межі між індивідуальними і груповими ділянками не дозволялося. Розподілу не піддягали ліси, пасовища, ставки і непридатні землі, а також всі наявні на день створення спілок землі запасного фонду у громадських дворах.

Хліборобські спілки створювалися з таким розрахунком, щоб на кожного працездатного колгоспника припадало не менше чотирьох гектарів польової землі. Якщо її не вистачало, то добавляли із сусідніх господарств. Так, під час створення сільськогосподарської спілки на хуторі Велике Болото Мало-Перещепинської сільської управи (староста — М. Материнка) 19 га землі було забрано у громадського двору села Нова Маньківка ^[42].

---------------

⁴² ДАПО, ф.Р-2338, оп.1, спр.4, арк.84.

20 відсотків земельної площі відводилося в резерв для майбутніх членів хліборобських спілок. Землі резерву могли здаватися в оренду окремим членам спілок або групам селян (десятихаткам), які здатні були їх обробити. Наприклад, у хліборобській спілці "Вісич" Кунцевської сільської управи (староста — М. Вісич) нараховувалося 96 господарств. Вони об'єднувалися у десять "десятихаток", за якими було закріплено 400 гектарів орної землі. Вводилася обов'язкова семипільна сівозміна. На розширення в майбутньому присадибних ділянок членів спілки було залишено 45,9 га і в резерв виділено 46,7 га. Не підлягало розподілу 20 га, зайнятих під технічними культурами, а в загальному користуванні членів спілки залишалося 33 га луків, 2,15 га саду, а також громадський випас для худоби і ліс. Резерв землі планувалося використати під посів багаторічних трав ^[43].

---------------

⁴³ ДАПО, ф.Р-2338, оп.1, спр.4, арк.4.

Вибути із хліборобської спілки можна було лише із дозволу районної сільськогосподарської комендатури. Розмір обов'язкових поставок для Німеччини із спілок визначав гебітскомісар, відділ сільського господарства гебіту або крайсландвірт (німецький "шеф" районної сільськогосподарської (75) комендатури). Він же затверджував правління хліборобських спілок та контролював їх роботу ^[44].

---------------

⁴⁴ Вісті Лохвиччини. — 1943. — 9 вересня.

Таким чином, реорганізація громадських дворів у хліборобські спілки фактично зводилася до зміни назви і не змінювала їх феодально-кріпосницької суті. Метою створення спілок було намагання німців зробити працю колгоспників більш продуктивною, зв'язавши їх круговою порукою в межах 8-10 дворів з тим, щоб підвищити врожайність і збільшити тим самим поставки продуктів харчування до Німеччини.

Перехід громадських дворів на становище хліборобських спілок розпочався на Полтавщині з квітня 1942 р. і, як і повсюди в Україні, проходив під контролем очолюваних німцями районних сільськогосподарських комендатур. Протягом 1942 р. в Полтавському районі статус хліборобських спілок одержали 9 громадських дворів (1238 селянських господарств отримали 7355 га орної землі), а протягом першої половини 1943 р. — ще 13 (2220 дворам було виділено 12933 га землі, в тому числі 8687га орної) ^[45].

---------------

⁴⁵ ДАПО, ф.Р-2343, оп.1, спр.405, арк.9.

Станом на серпень 1942 року в Карлівському районі хліборобськими спілками стали 12 громадських господарств, у яких 1613 селянських дворів одержали 10 303 гектара землі. У власності громадських господарств району перебувало 5 олійниць, 7 парових і 16 вітряних млинів. На базі сепараторного пункту в Карлівці було збудовано маслозавод.

У Полтавському гебіті, до якого входили Полтавський, Ново-Санжарський, Решетилівський і Нехворощанський райони, в 1942 р. налічувалося 27 хліборобських спілок, а в 1943 р. — 71. Кращими з них, на думку окупантів, вважалися Ватажківська, Калашниківська, Миньківська і Бузово-Паськівська, а перше місце по врожайності у 1942 р. посів Новосанжарський район.

Важко судити про ефективність господарювання сільськогосподарських спілок, порівнюючи із громадськими дворами, оскільки вони на час звільнення Полтавщини Червоною армією перебували в процесі становлення. Проте результати їх господарської діяльності в 1942 р. свідчать, що продуктивність праці у хліборобських спілках, а також врожайність залишалися низькими, тому що підневільна праця ніколи не була ефективною. Так, у сільськогосподарській спілці хутора Дмитренки Полузірської сільської управи Полтавського району із 568 працездатних 90 колгоспників протягом року (76) виробили менше 50 трудоднів, 103 — від 51 до 100 трудоднів, 152 — від 101 до 200, 126 — від 201 до 300, 80 —від 301 до 400 і лише 17 — більше 400 трудоднів. Врожайність зернових у господарстві становила 5,4 цнт з гектара, а валовий збір — 3122 цнт, з яких 1313 цнт забрали німці, а 899 цнт роздали на трудодні. На вироблений трудодень колгоспники одержали по 1,5 крб. грішми, 995 грам зерна, 530 грам картоплі і 266 грам соняшника.

З червня 1943 р. Е.Кох видав декларацію для українських селян на право власності на землю. Землі, які були передані окупаційними властями селянам, визнавалися віднині їх приватною власністю. Право володіти землею одержували всі, хто міг її обробити власними силами: колгоспники, які працювали в громадських дворах та сільськогосподарських спілках, а також ті, хто був тимчасово відсутнім в Україні: "остарбайтери", військовополонені, евакуйовані, репресовані українці, які перебували в радянських концтаборах, тощо.

Новий земельний устрій потребував і нового землевпорядкування. У зв'язку з цим, при рейхскомісаріаті та генеральних комісаріатах були створені землемірні ради, які складалися з німецьких чиновників, а при гебітскомісаріатах — землевпорядні установи, до складу яких входили українці-землеміри загальною чисельністю близько 2 тисяч чоловік. На спеціальних курсах, які були відкриті в Дніпропетровську, Києві і Житомирі, окупантами було підготовлено 350 техніків-землевпорядників. Протягом 1943 р. вони встигли переміряти землі 1321 хліборобської спілки, що становило лише близько 8 відсотків всіх громадських господарств України. Закріплення землі у приватну власність мало проводитися одночасно із землевпорядкуванням ^[46].

---------------

⁴⁶ ДАПО, ф.Р-2343, оп.1, спр.260, арк. 47-48.

Втілити в життя свої плани окупанти не встигли, тому що у вересні 1943 р. Полтавщина вже була звільнена радянськими військами і селяни повернулися до звичної сталінської колгоспно-радгоспної системи.