Лютнева революція 1917 року привела до повалення царського самодержавства і поклала початок розпаду багатонаціональної Російської імперії. Осередком згуртування національних сил в Україні стала утворена 3 березня в Києві Центральна Рада.

Після Лютневої революції в Полтаві посилився національно-визвольний рух, активніше запрацювали осередки українських та загальноросійських партій і організацій. Найбільш впливовою була партія українських есерів, активними діячами якої виступали М. Ковалевський, Л. Ковалів, М. Литвиненко та А. Заливчий. В українській соціал-демократичній партії (УСДРП) співпрацювали М. Криворотченко (Тарас Воля), М. Токаревський, С. Косенко, П. Височанський та ін. Число членів партійних осередків у місті було незначним. Не була винятком у цьому і Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), яка користувалася певним впливом серед російськомовного робітництва, головним чином залізничників Полтави.

Влітку 1917 року серед партійної організації РСДРП намітився розкол на дві фракції — більшовиків і меншови-(129)ків. У вересні більшовицька фракція в міській організації об'єднувала 35 чоловік (через декілька днів до них приєдналося ще 60). Невелика група більшовиків виникла і в залізничних майстернях. 1 жовтня більшовики міста і залізниці об'єдналися, утворивши спільний комітет, але їх кількість і до кінця 1917 року залишалася порівняно невеликою. Так, на загальних зборах, які відбулися 8 грудня, були присутні 103 чоловіка. Помітну роль серед них відігравали Я. Дробніс, С. Мазлах, В. Шахрай та ін. Меншовиків міста очолював К. Ляхович (зять В. Короленка), російських есерів — М. Асєв, українських соціалістів-федералістів — К. Товкач і Є. Сіяльський. Провідником старої Полтавської Громади був П. Чижевський.

Найстарішим осередком українського національного руху була Полтавська громада Товариства Українських Поступовців (ТУП), яка з початком Лютневої революції влаштувала Український клуб і книгарню. Налагодила випуск агітаційних листівок, відозв та провела вибори до Національного конгресу, який санкціонував утворення Центральної Ради, визначив її статус та поповнив склад. Від Полтавщини до Центральної Ради ввійшли М. Ковалевський, П. Чижевський, В. Шемет та М. Токаревський.

Українська гімназична молодь гуртувалася навколо Юнацької спілки, осередки якої виникли на Полтавщині ще в кінці 1914 року. У різний час їх очолювали А. Заливчий, М. Петренко, Г. Михайличенко, С. Денисенко, Л. Сідлецький та ін. У червні організаційно оформилася позапартійна студентська соціалістична організація, яка об'єднувала близько 300 членів. Головною метою її було ведення культурно-освітньої роботи серед молоді: влаштування вистав, поширення революційної літератури, організація шкіл ліквідації неписьменності тощо. До активного громадського життя залучалася і учнівська молодь. Центром її гуртування став клуб учнів, в якому здійснювалося інтелектуальне, естетичне та фізичне виховання юнаків і дівчат. При клубі діяли спортивні секції, відбувалися концерти, проводилися бесіди, лекції та ін.

Протягом літа й осені 1917 року боротьба за керівництво молодіжним рухом між політичними партіями набула особливої гостроти. Дедалі помітнішим впливом стали користуватися партії соціалістичної орієнтації, головним чином українські та російські есери. Влітку в місті виникли так звані «групи юнацького руху», які об'єднували як учнівську, так і неучнівську молодь різних ідейних переконань, що в умовах загострення політичної боротьби неминуче повинно було призвести, врешті-решт, до розколу серед членів цих груп. У середині жовтня з них виділився «Об'єднано-соціалістичний гурток молоді», який дотримувався загальнодемократичних засад і не був чітко сформованою щодо політичного змісту організацією.

З початком революції жителі Полтави, як і всієї України, почали пробуджуватися до активного національного життя. Значну роль у цьому відіграли міські осередки «Просвіти» зі шкільними секціями при них, музичне товариство «Боян» та юнацькі спілки. Восени 1917 року з ініціативи інтелігенції в Полтаві відкрилися два народних університети: загальноміський та український, в яких з лекціями виступали професори Петроградського і Харківського університетів та викладачі Полтавського учительського інституту.

Загальноміський університет мав три відділення: соціально-економічне, історико-філологічне і природниче. Повний курс навчання в ньому був розрахований на два роки. Викладання велося трьома мовами: російською, ук-(130)раїнською та єврейською. Контингент слухачів університету був різноманітний: дрібні чиновники, торговці, робітники полтавських заводів, ремісники, учні шкіл і училищ. Крім 769 постійних слухачів, протягом 1917 — 1918 навчального року університет відвідувало ще близько 10 тисяч чоловік.

У 1917 в Полтаві було відкрито п'ять українських гімназій: імені І. Котляревського, імені І. Стешенка, імені Полтавського земства, імені Панаса Мирного та в приміщенні колишньої Грубешівської школи.

Значну видавничу роботу проводила Полтавська спілка споживчих товариств, яка утворила одне з найбільших в Україні видавництв і книготорговельне підприємство та першу в Полтаві українську бібліотеку. Лише протягом 1917 року Спілка споживчих товариств видала понад 10 назв книг з української історії та народознавства. Серед них — «Буквар» С. Русової та «Українську граматику», складену О. Курило. Весь тираж останньої (200 тисяч примірників) був закуплений Секретаріатом освіти Центральної Ради для українських шкіл.

Друкарню і видавництво очолював П. Ковалів.

У 1917 році поновилося видання української періодики. «Вісник Полтавського губернського комітету» став виходити українською і російською мовами. Двомовними поступово стали і «Полтавские епархиальные ведомости». Українською мовою виходили газети «Селянська спілка» та «Полтавська громада».

Незважаючи на круговерть революційних подій, у Полтаві було утворено комітет охорони пам'яток історії та культури, який очолив завідуючий земським етнографічним музеєм К. Мощенко, а членами комітету стали завідуючий археологічним музеєм В. Щербаківський, член архівної комісії В. Щепотьєв, товариш голови військової «Української громади» В. Липинський та земський краєзнавець Л. Падалка. За короткий час комітет провів значну роботу по виявленню, вивченню і збереженню історичних пам'яток і джерел Полтавщини.

Яскравим свідченням національного пробудження полтавців стало перше за багато років вшанування 16 квітня пам'яті Т. Г. Шевченка. Тисячі жителів міста та навколишніх сіл, військові частини полтавської залоги, Віленське військове училище і кадетський корпус з національними синьо-жовтими прапорами зібралися на Соборному майдані для проведення урочистої панахиди. У ній взяли участь також учні шкіл у національних костюмах та делегати губернського селянського з'їзду, що проходив у цей час у Полтаві.

Українське національне відродження захопило і офіційну православну церкву, яка протягом віків була опорою самодержавства і провідником великодержавної політики русифікаторства в Україні. Протягом 3 — 6 травня в приміщенні кадетського корпусу працював надзвичайний з'їзд духовенства і мирян Полтавської єпархії, на якому були присутні близько 420 делегатів та 200 запрошених гостей. У числі перших (після Подільського) з'їзд вітав Центральну Раду та її прагнення вибороти автономію України і висунув вимогу автокефалії Української церкви, проведення українізації духовних навчальних закладів та переведення богослужіння на українську мову.

Навесні 1917-го на Полтавщині одночасно виникли дві паралельні владні структури; Ради, здебільшого селянських депутатів, і «Совєти» — робітничих і солдатських депутатів. Проте Полтавська Рада розглядалася робітництвом швидше як представницький класовий орган, а не як владна структура. Не стала Полтавська Рада і суто (131) робітничим органом, оскільки серед її депутатів переважали службовці і ремісники. У повідомленні харківської газети «Пролетарий» від 18 березня говорилося, що Полтавська Рада «являє собою сумне видовище» і мало нагадує «організацію робітничого класу». Незважаючи на широкомасштабну пропагандистську кампанію, більшовикам не вдалося завоювати в ній більш-менш впливових позицій. У червні серед 185 депутатів Полтавської Ради есерів було 85, більшовиків — 25, меншовиків — 15, решта вважали себе безпартійними.

Профспілковий рух у Полтаві відбувався значною мірою за ініціативою Полтавської Ради, де була створена відповідна комісія, але він був слабким, порівнюючи з промисловими районами України, внаслідок малочисельності та недостатньої організованості робітничих верств населення. У національному плані робітництво Полтави не було однорідним. Результати анкетування, проведеного в 9 профспілках міста, свідчать, що із 2508 робітників, які відповіли на питання про національність, українців було 45,7 відсотка, євреїв — 28,2, росіян — 20,6, поляків — 4,1, інших — 1,4 відсотка. 5 травня 7 профспілок міста, що об'єднували 4474 члени, утворили центральне бюро профспілок Полтави. У серпні до нього вже входили 22 спілки з 8 тисячами членів. Найчисленнішою була спілка залізничників, яка об'єднувала близько 5 тисяч чоловік, але не входила до Центрального бюро профспілок.

Профспілки обмежували свою діяльність піклуванням про захист економічних інтересів робітників, поліпшення їхніх умов праці, правового становища та культурно-освітнього рівня. З цією метою при центральному бюро профспілок Полтави була створена комісія по керівництву культурно-освітньою роботою з окремою секцією, яка працювала серед молоді. її завданням стала організація шкіл по ліквідації неписьменності, читалень, бібліотек, проведення масових освітніх та культурологічних заходів (лекцій, концертів, спектаклів тощо).

Страйкова боротьба, що почала пожвавлюватися на початку літа, зводилася, в основному, до вимог підвищення заробітної плати, оскільки життєвий рівень робітників постійно знижувався внаслідок поглиблення економічної кризи і спаду виробництва. Так, у 1917 році, ціни, порівнюючи з 1914-м, зросли на 250 — 300 відсотків, а заробітна плата — лише на 35. У серпні відбувся великий страйк панчішників міста, який активно підтримала Рада. Одночасно з ними застрайкували булочники, працівники електростанції. Робітники Полтави підтримали також загальний страйк залізничників Росії, який почався 24 вересня. Загалом же протягом серпня — листопада в Полтаві відбулося 19 страйків, які закінчилися задоволенням вимог робітників. Проте на кінець 1917 року політична активність робітництва Полтави знизилася. У грудні виник лише один конфлікт між робітниками і підприємцями, який закінчився страйком.

Якщо протягом весни і літа 1917 року Тимчасовий уряд поступово втрачав владу в Україні, то позиція Центральної Ради значно посилилася. Тією чи іншою мірою її підтримували небільшовицькі місцеві Ради, а їх було більшість, українські і неукраїнські партії, думи і земства. 30 червня Полтавська Рада на своєму засіданні закликала «всі революційні організації і всіх громадян, що проживають в Україні, підтримати революційні прагнення українського народу». Ще раніше про підтримку Центральної Ради заявила Полтавська об'єднана організація РСДРП.

5 липня Полтавське губернське земство асигнувало для потреб Центральної Ради 200 тисяч карбованців.

(132) У червні в Полтаві відбулися вибори до міської Думи, на яких українські партії соціалістичної орієнтації виступили в блоці з російськими та єврейськими і провели 32 гласних із 60. Російські соціал-демократи (більшовики і меншовики) одержали 15 місць. Головою міської управи було обрано 25-літнього М. Криворотченка, який, проте, виявився військовим дезертиром, і його довелося замінити кооператором С. Косенком.

Після провалу липневого наступу російської армії в Україні швидко почали ширитися безладдя і анархія. Сотні тисяч деморалізованих солдатів, що самочинно залишили військо, заполонили тил, сіючи на своєму шляху паніку, насильство і погроми. Загальне невдоволення і зневіра до влади, як загальноросійської, так і української, нездатних забезпечити мир і спокій та розв'язати пекучі соціальні питання, захопили і жителів Полтави. Ці настрої підігрівалися екстремістськими закликами більшовиків до насильницьких дій і нетерпимості. Мітинги часто супроводжувалися вигуками «Бий кадетів!» і закінчувалися сутичками і масовими безпорядками.

Спроба генерала Корнілова вчинити державний переворот і встановити військову диктатуру викликала протести з боку всіх демократичних сил, у тому числі і Полтавської міської Думи. 29 серпня в місті був створений Комітет охорони революції, який встановив контроль над телеграфом, заборонив несанкціоновані збори і мітинги та запровадив тимчасову цензуру для періодичної преси.

Відразу ж по отриманню повідомлення про події в Петрограді, 27 жовтня, відбулося засідання міської Думи, яка засудила більшовицький переворот і висловила підтримку Центральній Раді. За цю резолюцію голосувала і більшовицька фракція Думи. С. Косенко повідомив гласних про створення в Полтаві Ради революції з представників усіх демократичних партій і громадських організацій на чолі з Я. Городецьким. Вона мала забезпечити охорону правопорядку і проведення виборів до Всеросійських Установчих зборів.

Рада революції розпустила старі судові установи, реквізувала друкарню газети «Полтавський день» і почала видавати «Известия Полтавского Совета революции».

28 жовтня з подання більшовика С. Мазлаха Центральне бюро профспілок ухвалило, що «єдиним виходом для полтавського пролетаріату є визнання України автономною і підтримка Центральної Ради».

Вибори до Установчих зборів відбулися у листопаді і проходили за 17 партійними списками. У них узяли участь 28173 виборці, з яких за блок партій українських і російських есерів проголосувало 20,4 відсотка, за партію «народної свободи» (кадетів) — 17,2» єврейські партії та організації — 17, більшовиків — 16 (в повіті — 3,3 відсотка) і т. д.

Таким чином, протягом 1917 року в Полтаві, як і всюди в Україні, проходив активний процес національного відродження і державотворення, який супроводжувався боротьбою трудящого люду за поліпшення свого економічного становища і розв'язання нагальних соціальних потреб.

На кінець 1917 року соціально-економічне і політичне становище в Полтаві залишалося складним. У місті зберігалося двовладдя: Дума, яка підтримувала заходи Центральної Ради щодо стабілізації обстановки в Україні, і Рада, в якій верх брали прибічники крайніх протиправних дій. На грунті загального невдоволення демагогічні обіцянки більшовиків дати масам «мир, хліб і землю» завойовували все більше при-(133)хильників. На противагу Віденському училищу — єдиній військовій частині, яка ще зберігала дисципліну, більшовики в кінці листопада викликали з Миргорода саперний батальйон, що перебував під їхнім впливом, але він швидко «розтанув» в умовах загального розвалу армії.

10 грудня до Полтави прибула частина українського Богданівського полку під командуванням підосавула Ю. Ластовиченка, який зробив спробу зайняти приміщення Ради і встановити тверду владу Центральної Ради в особі міської Думи. Проте ця спроба успіху не мала: Ю. Ластовиченка вбили, а здеморалізовані богданівці поповнили число вкрай озлоблених солдатів старої армії, які самочинно залишали фронт і розходилися по домівках. Спроба більшовиків створити собі надійну збройну опору в особі Червоної гвардії також не мала успіху: до неї записалося лише 40 робітників підприємств харчової промисловості, з десяток друкарів і по кілька чоловік з решти профспілок міста. Таким чином, на кінець 1917 року в Полтаві панувало безладдя: старий апарат державної влади в умовах існування альтернативних політичних структур Рад був паралізований у своїх діях, а нового Центральна Рада створити не встигла.

У той же час Раднарком РРФСР, незважаючи на формальне визнання незалежності Української Народної Республіки, розпочав, прикриваючись створеним у Харкові маріонетковим «урядом Радянської України», неприкриту агресію проти неї. За будь-яку ціну він намагався повернути Україну під свою владу шляхом її «совєтизації». Полтава була втягнута у вир братовбивчої громадянської війни.

На початку 1918 року більшовицькі війська під командуванням Муравйова розпочали наступ з Харкова в напрямку на Київ і 6 січня вступили до Полтави. Як повідомляв Муравйов до В. Антонова-Овсієнка, він «наказав нещадно вирізати всіх захисників місцевої буржуазії». 7 січня Муравйов мав розмову з членами виконкому Полтавської Ради, які заявили про свій нейтралітет у боротьбі за владу і просили червоні війська якомога швидше залишити місто. У Полтаві встановилася більшовицька диктатура: вся влада фактично перебувала в руках військових комісарів. Полтавська Рада, де більшість депутатів не була більшовиками, змушена була втілювати в життя ленінські декрети соціалістичного експерименту.

Коли австро-німецькі війська згідно з Брестською угодою розпочали спільно з військами УНР наступ з метою звільнення України від більшовиків, останні робили відчайдушні спроби організувати їм відсіч, але на ленінський заклик «Соціалістична Вітчизна в небезпеці» мало хто відгукнувся. Червоні війська відступали майже без опору. З метою стримати просування союзних військ вони спалили в Полтаві міст через Ворсклу і зірвали водокачку на станції Полтава-Південна.

У ніч з 8 на 9 квітня до Полтави вступив кінний полк імені Гордієнка української Залізної дивізії генерала Натієва. На другий день до Полтави ввійшла і німецька кіннота, що наступала від Кременчука. Вступ німецьких військ до Полтави після тривалого періоду політичного хаосу і більшовицької диктатури був сприйнятий жителями з надією, як гарант стабільності і правопорядку, але ці сподівання не справдилися. Уряд гетьмана П. Скоропадського, що прийшов до влади в результаті інспірованого німцями державного перевороту, проводив політику в інтересах поміщиків і капіталістів. Різко погіршилося і без того скрутне становище трудящого люду. Після запровадження карткової системи жителі забезпечувалися лише півфунтом хліба, (134) який до того ж видавався нерегулярно. Почалися переслідування профспілок та інших громадських організацій, заборонялися страйки.

Разом з тим певна стабілізація військової і політичної обстановки в Україні сприяла національно-культурному відродженню. Почався швидкий процес українізації освіти, насамперед початкової, який, однак, стримувався тим, що не вистачало вчителів. Перед початком 1918 — 1919 навчального року батьки записали для навчання українською мовою 564 дітей першого класу, а російською — 338. У зв'язку з цим шкільна комісія міської управи перевела 15 початкових шкіл на українську мову навчання, а 11 залишилося на російській. Різко зросла кількість учнів і в українських середніх школах. влітку 1918 року були засновані перша в Полтаві повна жіноча українська гімназія, що перебувала у віданні повітового земства, а також єврейська гімназія Гуревича.

4 липня при 2-й українській гімназії було відкрито одномісячні курси з українознавства, на яких навчалися 372 слухачі, в тому числі 220 з Полтавського повіту, 45 — з інших повітів Полтавської губернії, 9 — з Холмщини і Волині і 98 випускників російських гімназій міста. Курс історії української літератури на них вів В. Щепотьєв, української мови — 3. Курдиновський, педагогічної психології — Г. Ващенко.

Восени 1918 року в Полтаві відкрився історико-філологічний факультет з правами факультетів державних університетів. Наприкінці 1920 року тут навчалося близько 600 студентів. Навчання відбувалося спочатку в приміщенні Українського клубу, а згодом — у приватній гімназії Старицького (нині — середня школа № 6). У липні 1918 року в приміщенні комерційного училища відкрився юридичний факультет, де навчалося до 300 студентів. Факультети мали стати в майбутньому основою Полтавського університету. Утримувалися вони, головним чином, на кошти Полтавської спілки споживчих товариств. Лекції на факультетах читали професори та викладачі Харківського університету Д. Багалій, М. Сумцов, С. Таранущенко, Барвінський, Веретенников, а також місцеві лектори Г. Ващенко, І. Чаленко, В. Щепотьєв, В. Щербаківський, В. Воропай, М. Гавриленко та ін. При Полтавському краєзнавчому музеї був заснований «Історичний архів Полтавщини», очолюваний К. Ляховичем, співробітники якого розгорнули плідну роботу по збиранню і вивченню історичних джерел.

Восени 1918 року загальне невдоволення гетьманським та окупаційним режимами набрало загрозливих форм. Вибухали і ширилися селянські повстання. У Німеччині й Австро-Угорщині назрівали революції. В цих умовах утворена опозиційними силами Директорія оголосила 14 листопада загальне повстання проти гетьмана.

(135) У ніч на 27 листопада озброєні селяни з навколишніх сіл після нетривалого обстрілу зайняли Красні казарми і вступили до Полтави. Лише офіцерський загін, що засів з кулеметом на дзвіниці Троїцької церкви, ще деякий час продовжував чинити опір. Відразу ж був утворений революційний комітет на чолі з М. Шинкарем, до складу якого ввійшли українські есери-боротьбисти, соціал-демократи та більшовики. Вранці 28 листопада до Полтави прибули козаки 2-го полку Запорізької дивізії (згодом — корпусу) П. Болбочана. Того ж дня в приміщенні музичного училища відбувся масовий мітинг населення міста на підтримку Української Народної Республіки. Відновилася діяльність профспілок, інших громадських і політичних організацій, пройшли вибори до нових органів влади — трудових Рад та міліції, вживалися заходи щодо дальшого розвитку української культури, мови та освіти.

На початку грудня з ініціативи повітових «Просвіт» відділ позашкільної освіти Полтавського земства створив пересувний університет для поширення знань серед народу. Тоді ж у передмісті Полтави Павленках була відкрита ще одна українська гімназія. Міська Дума надала їй грошову допомогу в розмірі 5 тисяч карбованців. Все діловодство в державних установах переходило на українську мову. Від службовців міліції також вимагалося обов'язкове її знання.

Проте політична ситуація в Україні була складною. Багатотисячна армія повстанців, яка повалила гетьманський режим, розтанула з такою ж швидкістю, як і з'явилася: селяни розійшлися по домівках, щоб поділити панську землю. А тим часом більшовицька Росія вдруге розпочала неоголошену війну проти України. Запорізький корпус П. Болбочана був безсилий стримати наступ червоних військ з боку Харкова. Під час запеклих боїв українських військ з більшовиками в районі сіл Божкове і Свинківка злочинні елементи протягом 17 — 18 січня 1919 року вчинили єврейський погром у Полтаві, особливо на Подолі, який супроводжувався грабуванням магазинів і квартир. Під час погрому постраждали десятки людей, а кілька чоловік було вбито.

19 січня о 6-й годині ранку більшовицькі війська вступили до Полтави. Начальником полтавської залоги було призначено Бардачевського, а комендантом міста — К. Матяша. Міська організація КП(б)У, будучи невеликою (у квітні вона налічувала 243 члени), захопила, спираючись на каральні органи ЧК, до своїх рук керівництво всіма ланками державного, господарського і громадського життя. Допомагала їй комсомольська організація, яка організаційно оформилася в січні 1919 року, але її вплив у молодіжному русі був незначним: навіть у червні в ній було лише 37 членів.

Зосередження необмеженої влади в руках окремих осіб викликало невдоволення не лише переважної більшості населення, але й рядових членів КП(б)У. У травні 1919 року збори полтавської районної залізничної більшовицької організації прийняли резолюцію, підтриману згодом і міською організацією, яка звинувачувала партію у відриві від мас, а компартійну номенклатуру — від рядових членів партії. Але такий прояв партійної демократії не вписувався в ленінські канони «демократичного централізму», і рішенням Полтавського губкому КП(б)У від 24 травня міська партійна організація разом з районною були розпущені.

18 лютого були проведені вибори до Полтавської Ради на класовій основі, які забезпечили «перемогу» більшовикам. Із 219 депутатів 143 були комуністами або їм співчуваючими, 16 — «боротьбистами» (українськими лівими (136) есерами), решта депутатів були безпартійними.

Однак керівництво Полтавською губернською і міською організаціями КП(б)У опинилося в руках прибічників демократичних принципів побудови (137) партії, так званих «децистів» на чолі з Я. Дробнісом, які стали в опозицію курсу ЦК РКП(б). Тому рішенням ЦК КП(б)У «децистське» керівництво Полтавського губкому партії наприкінці березня 1920 року було замінене. До нового складу губкому КП(б)У були включені Ю. Коцюбинський, Б. Миронов, Б. Пугачевський та ін.

Тотальний терор проти «контрреволюціонерів» (а такими вважалися всі, хто не сприймав влади більшовиків) забезпечив комуністам під час проведених у березні 1920 року виборів абсолютну більшість у Полтавській Раді, яка стала слухняним знаряддям у проведенні їхньої політики. Втілюючи в життя ленінські настанови на побудову безринкової комуністичної економіки, яка згодом дістала назву політики воєнного комунізму, в Полтаві до кінця 1920 року завершили націоналізацію промисловості, аж до дрібних підприємств включно, і тим самим забезпечили її розвал. Із зупинкою підприємств росло безробіття. Холод і голод стали звичним явищем для жителів міста. Не вистачало найнеобхіднішого: солі, гасу, сірників» ліків. Крім того, люди були охоплені страхом, який наводила своїм терором Полтавська ЧК, що розташувалася в приміщенні інституту шляхетних дівчат (нині — Технічний університет).

На початку 1920 року губвиконком підтвердив державну хлібну монополію, заборонивши вільну торгівлю продовольчими товарами, а в ніч з 19 на 20 липня мобілізовані комуністи і «активісти» опечатали всі приватні магазини і конфіскували товари в них. Будь-яка легальна торгівля була заборонена, що дало поштовх до поширення торгівлі нелегальної, шаленого росту цін, спекуляції і появи такого характерного для періоду воєнного комунізму явища, як «мішечництво».

Розруха — наслідок як воєнних дій, так і більшовицьких експериментів — потребувала для відбудови народного господарства значної кількості робочої сили, головним чином некваліфікованої. У зв'язку з тим, що гроші втратили будь-яку вартість, а державне забезпечення через карткову систему було мізерним, до праці стали залучати або ж примусово, шляхом введення загальної трудової повинності, або ж через влаштування масових суботників та недільників. Перший комуністичний недільник у Полтаві було проведено 8 лютого, а всього протягом 1920 року їх відбулося 26.

Небажання селян віддавати хліб Радянській державі за продрозкладкою, тобто фактично без оплати, потребувало збільшення репресивного апарату на селі. Для боротьби із селянством лише протягом травня була послана третина компартійної організації міста і депутатів міської Ради, а у вересні — додатково ще 800 робітників-«активістів».

Незважаючи на існування антиукраїнських режимів — денікінського та більшовицького, в Полтаві продов-(138)жували діяти національно-культурні організації. Видавництво Полтавської спілки споживчих товариств спільно з педагогічним бюро Полтавського губернського земства, яке очолював М. Рудинський, протягом 1918 — 1920 років видавало твори українських письменників тиражем від 10 до 20 тисяч примірників, підручники, хрестоматії, букварі, читанки, а також художні твори для дітей різного віку, тираж яких сягав 100 тисяч примірників. Тисячі видрукуваних у Полтаві портретів Т. Шевченка, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Драгоманова, І. Котляревського та інших діячів національного відродження прикрашали селянські хати, школи і приміщення товариств «Просвіта» по всій Україні.

За часів денікінщини з ініціативи української інтелігенції та ПССТ виникла нова громадська просвітницька організація — «Українська культура», управу якої очолили М. Огородній, Г. Ващенко і М. Христенко. Протягом кількох місяців за рахунок добровільних пожертвувань громадян та полтавських кооператорів вона зібрала близько 10 мільйонів карбованців і створила фонд розвитку української культури і освіти. «Українська культура» перебрала і всю видавничу діяльність Полтавської спілки споживчих товариств. При ній існувала також бібліотека-музей, куди до кінця 1920 року було зібрано близько 15 тисяч книг.

Продовжувала діяти заснована в кінці 1918 року з ініціативи В. Короленка громадська філантропічна організація «Ліга порятунку дітей». Її метою була турбота про дітей-сиріт, їх правове і соціальне становище. «Ліга» утримувалася за рахунок пожертвувань з боку громадських організацій та окремих осіб, а також урядових дотацій. Влітку 1919-го «Ліга» взяла під свою опіку близько 7 тисяч дітей, яких більшовики вивезли в Україну з центральних районів Росії і під час відступу кинули напризволяще. У грудні того ж року на пропозицію В. Короленка в селі Триби під Полтавою було відкрито сільськогосподарську колонію для безпритульних дітей. У віданні «Ліги» перебували майстерні — швейна та іграшок, притулки для дітей. З відновленням Радянської влади всі громадські організації були або обмежені в своїх діях, або поставлені під контроль більшовиків. На початку 1920 року «Ліга» змушена була передати Полтавському відділу соціального забезпечення будинок малюка і ясла-притулок та молочну кухню («Краплю молока») з консультацією для грудних дітей.

Восени 1920 року з числа українських патріотів склався таємний повстанський комітет, який очолив А. Гаращенко. До нього ввійшли керівники кредитної кооперації, директор гімназії імені Котляревського І. Прийма, С. Лойко, С Нінківський та ін. Викриття цього комітету ЧК стало приводом для погрому української інтелігенції та культурно-освітніх організацій і установ. Розгрому зазнали також кооперативи — одні з останніх громадських організацій, які ще залишалися поза контролем більшовиків.

У кінці 1920 були заарештовані правління Полтавської спілки споживчих товариств (К. Божко, Н. Левченко, М. Филипович, К. Хохлич, на чолі з головою Д. Шульгою), спілки сільськогосподарських кооперативів «Хуторянин» (В. Дем'янко, А. Романін, К. Товкач), кооперативу «Організований робітник» (М. Карпенко, С. Косенко, X. Портний, М. Пилинський). Розпущена була і «Спілка працюючих в кооперативних установах», яка існувала з 1918 року і об'єднувала понад 700 членів. Органами Радянської влади була закрита також культурно-просвітницька організація «Українська культура». Її майно і кошти конфіскували. Така ж доля спіт-(139)кала і бібліотеку Полтавської спілки споживчих товариств, яка дуже швидко «розтанула», а газетний фонд її було просто знищено. За одну ніч було заарештовано 173 чоловіка, головним чином представників української інтелігенції. Частину з них розстріляли, звинувативши в приналежності до петлюрівської організації, хоча більшість з них не брала участі в антирадянській діяльності, а проводила культурно-просвітню роботу на користь свого народу. Тоді ж загинув і відомий скульптор М. Гаврилко. Він очолив протибільшовицьке повстання в селах від Божкового до Диканьки, але його схопили і розстріляли. Більшість з тих, хто врятувався від розправи в 1920 році, стали жертвами репресій у 30-х. Таким чином, на кінець 1920 року Радянська влада шляхом репресій і терору утвердилася в Полтаві остаточно.