На початку XX століття Полтава, незважаючи на деяке економічне піднесення, залишалася малорозвинутим у промисловому відношенні, міщанським, чиновницьким і купецьким містом — «городом відставних генералів», як іноді її називали.

За даними всеросійського перепису 1897 року, в місті проживало 53704 чоловіка, у передреволюційному 1916 році кількість населення зросла до 61458 чоловік (до цього числа входили й призвані до війська). Станом на 1900 рік налічувалося 11992 будівлі (без промислових). Кам'яних будов було небагато (торгових — 171, житлових — 912), більшість будинків були дерев'яними, обкладеними цеглою, або дерев'яними мазаними, багато з них мали солом'яні дахи.

Незадовго до першої світової війни в місті налічувалося (не рахуючи залізничних майстерень, паровозного та вагонного депо) до 53 порівняно великих підприємств, з них 35 мали парові двигуни. Однак станом на 1914 рік тільки на 8 підприємствах (крім залізничних майстерень) працювало більш ніж по 50 робітників. Трохи раніше (у 1904 р. ) на 97 підприємствах міста працювало 747 робітників, у середньому по 7 на кожному. Переважали галузі переробної промисловості, в тому числі переробка сільськогосподарської сировини. Велика кількість працюючих була зайнята у дрібному кустарному виробництві (на 1910 рік — близько 3, 5 тисячі чоловік).

Найбільш розвинутою на початку століття була харчова промисловість. Десятки робітників працювали на макаронній фабриці Б. С. Рофе, пивоварному заводі І. Ф. Сирового, тютюновій фабриці І. А. Сарафа, парових млинах Д. М. Молдавського. У 1910 році існувало 6 невеликих заводів мінеральних і газованих вод, винокурний завод Д. М. Молдавського, кілька невеликих ковбасних підприємств (найбільше з них належало Г. Ф. Кіршу).

Відносно широко було розвинуте виробництво будівельних матеріалів, зокрема цегли. У 1913 році працювали 9 цегельних заводів, з них один міський на 60 робітників, решта приватні.

(109) Найбільшим серед підприємств металообробної промисловості були майстерні станції Полтава Харково-Миколаївської залізниці (нині Полтава-Південна), де працювало близько 2 тисяч робітників. Існували також механічні майстерні губернської лікарні та різні невеликі приватні. Порівняно значними на той час підприємствами були чавунно-ливарні заводи Е. К. Шаде, М. Е Полякової (на базі останнього згодом виник завод «Метал», нині Полтавський турбомеханічний завод), М. Я. Лебедєва. 36 робітників працювали на міській електростанції.

Більшість поліграфістів Полтави, яких у 1910 році налічувалося до 230, працювала, в основному, в друкарнях губернського правління, І. А. Дохмана (пізніше «Товарищества печатного дела»), Г. Л. Фрішберга.

На початку століття в місті існували невеликі підприємства легкої промисловості: панчішні майстерні, екіпажні (Ефруссі, Степанова), картонажні (Барського), швейні, взуттєві.

Заробітна плата робітників на них була низькою. До революційних подій 1905 — 1907 років вона становила, в основному, не більше 20 карбованців на місяць, тоді як прожитковий мінімум для сім'ї з трьох чоловік, на думку авторів листівки «Спілки робітників друкарської справи міста Полтави», випущеної навесні 1905 року, становив 37 карбованців 75 копійок.

Зростала роль Полтави як центру банкових, кредитних і страхових товариств. Місто залишалося порівняно значним центром торгівлі, чому сприяло щорічне проведення великого Іллінського ярмарку (інші два ярмарки (110) мали місцеве значення). Однак з розвитком залізниць ярмарки поступово занепадали. Так, у 1903 році на Іллінський ярмарок було привезено товарів на 2480 тисяч карбованців, у 1904 році — всього на 1350 тисяч карбованців.

Торгові підприємства міста, в основному, обслуговували місцеве споживання. Найбільшими крамницями були бакалійні Ляща, Скриньки, Климка і Губського, ковбасні — Блеха, Кірша, кондитерські — Кандиби, братів Рашкових та інші.

На чолі міського управління Полтави стояла міська Дума в складі 40 гласних, які обиралися на чотири роки. Право обирати гласних мала лише незначна частина населення — власники нерухомого майна. Виконавчим органом була міська управа на чолі з головою. Платню керівництво отримувало досить високу, наприклад, у 1905 році вона становила: у голови — до 3 тисяч, у членів управи — до 1800 карбованців на рік. У складі Думи працювали комісії (станом на 1909 p.); училищна, мостова, садова, бібліотечна, ревізійна, бюджетна, фінансова, лікарська, господарська, технічна, у справі завідування міським цегельним заводом, юридична» оціночна, торгова, театральна, казармена. Міська управа була розташована на розі Поштамтської і Кузнецької вулиць (нині вул. Куйбишева та Пушкіна), після 1903 року — на Сінній площі.

Посаду міського голови займали B. П. Трегубов (1889 — 1906 pp. ), П. І. Кулябко-Корецький (1906 — 1908 pp. ), О. О. Черненко (1909 — 1913 pp. ), C. С. Заньківський (1913 — 1917 pp. ).

Гласними міської Думи обирали таких відомих і шанованих у місті людей, як лікарі О. В. Будаговський і О. О. Несвіцький, історик І. Ф. Павловський, видавець Г. І. Маркевич та інші.

Внаслідок активної діяльності міського самоврядування на початку століття були збудовані міський цегельний завод, водогін, просвітницькі будинки, відкрито близько десяти нових шкіл, амбулаторію, почали з'являтися асфальтові тротуари, та все це становило лише малу частку того, що вкрай необхідно було зробити.

Швидкими темпами будувалися залізниці. У 1901 році відкрито рух поїздів на приватній Києво-Полтавськїй залізниці, у 1903 році збудована залізниця Полтава — Лозова, також приватна. Лінія Київ — Полтава — Лозова пізніше увійшла до складу Московсько-Києво-Воронезької залізниці, що до 1917 року залишалася приватною. Харково-Миколаївська ж стала казенною і ввійшла до складу Південних залізниць.

Механічного міського громадського транспорту місто не мало, незважаючи на постійне обговорення в міській управі необхідності побудови трамвайної лінії. Для візників міська Дума встановлювала таксу за проїзд, що була досить високою і з роками зростала. Так, наприклад, у 1906 році проїзд парокінним екіпажем від станції Полтава-Пів-(111)денна до центру міста коштував 60 копійок, однокінним — 40 копійок, у 1912 — 1916 роках — 75 і 60 копійок (денний заробіток багатьох робітників був значно менший).

Полтава, малорозвинена у промисловому відношенні, використовувалася царським урядом як місце адміністративного заслання. Під наглядом поліції тут перебували колишні народовольці М. М. Фльоров, М. П. Орлов, Л. Г. Левенталь, соціал-демократи Л. М. Радченко, родини Завойків і Цедербаумів та інші, а також есери, бундівці, сіоністи, представники інших течій багатобарвного революційного руху перших років століття. Завдяки цьому в місті вирувало бурхливе політичне життя, що завдавало чимало клопоту поліцейським і жандармським чинам.

Навесні 1900 року була створена Полтавська (Південна) група сприяння «Искре», що стала опорним пунктом соціал-демократичної газети «Искра», першим на Україні і одним з перших у Росії. Спочатку групу очолював Ю. О. Цедербаум (Л. Мартов), пізніше Л. М. Радченко, А. І. Штессель, С. О. і В. О. Цедербауми, Л. П. Коршунова. Агенти «Искры» І. С. Блюменфельд, В. П. Чериковер, К. І. Захарова та інші доставляли примірники газети до Полтави. Схованка нелегальної іскрівської літератури знаходилася в книжковому складі громадської бібліотеки просвітницького будинку ім. М. В. Гоголя (нині будинок Державного архіву Полтавської області), яким у 1902 році завідувала Є. І. Власова. Група, під впливом діяльності якої в 1901 році виникли Полтавський, а згодом Кременчуцький комітети РСДРП, діяла до літа 1903 року.

Одним з перших значних виступів революційно настроєної молоді Полтави можна назвати маніфестацію 5 лютого 1902 року в міському театрі, де ставилася п'єса Л. М. Толстого «Власть тьмы». Під час вистави з гальорки полетіли листки з портретом Л. М. Толстого та написом: «Хай живе відлучений від церкви Л. М. Толстой, борець за свободу!». Чулися вигуки: «Хай живе Толстой! Хай живе свобода!». Наступного дня такі ж листівки були розклеєні на парканах. Через кілька днів відбулися масові обшуки, під час яких у запідозрених вилучили досить багато літератури революційного змісту російською та українською мовами. Наприклад, у Аркадія Кучерявенка знайшли брошуру М. Міхновського «Самостійна Україна». Було заарештовано 44 чоловіки, в тому числі Михайло Русов, Лідія Завойко, Олена Трутовська, Леонтій Гомелля та інші.

Напередодні та під час революційних подій 1905 — 1907 років на Полтавщині активно діяли також соціалісти-революціонери, які розповсюджували прокламації і літературу революційного змісту, брали участь у мітингах, демонстраціях. Працювали члени єврейських партій (Бунд, Поалей Ціон). З'явились у цей час також анархісти-комуністи, вся діяльність яких полягала у вилученні грошей (шляхом шантажу та насильства) у представників заможних верств населення. Журнал «Рідний край» повідомляв: «Беруть тільки гроші. Хто сі грабителі, чи справжні анархісти, чи просто злодії — незвісно». До 80 чоловік улітку 1906 року налічувала організація УСДРП у Полтаві, восени її робота пішла на спад. Відомі та шановані в місті особи були членами та прихильниками створеної в 1905 році Конституційно-демократичної партії (Партії народної свободи). Головою Полтавського комітету цієї партії з часу її заснування був Я. К. Імшенецький» начальник відділення Полтавської казенної палати, активними членами — С. Г. Семенченко, Д. Й. Ярошевич (редактор газети «Полтавщина»), близьким до кадетів був письменник (112) В. Г. Короленко (поліція приписувала йому керівну роль у партії, хоч він заперечував своє членство).

Українські ліберали, які згуртувалися навколо часопису «Рідний край», утворили полтавську громаду Української радикально-демократичної партії (підтримували ідеї УРДП Г. П Ротмістров, Є. І. Сіяльський, М. А. Дмитрієв та інші).

Соціал-демократи та представники інших партій, які мали на меті повалення або обмеження самодержавного ладу, під час революційних подій виступали разом, спільно видавали листівки, прокламації, влаштовували мітинги, збори, демонстрації.

Досить міцні позиції займали в Полтаві праві монархічні партії: «Союз русского народа" (у 1908 p. налічував близько 150 членів), «Русское собрание» (близько 75 чоловік), Партія правового порядку (до 60 чоловік, у 1906 році стверджували, що нараховують у Полтаві близько 1 тисячі членів), «Союз 17 жовтня» (до 80 чоловік, членами цієї партії були колишній міський голова В. П. Трегубов, голова губернського земства Ф. А. Лизогуб).

Русифікаторська політика царизму на початок XX століття досягла в Полтаві певних результатів. На той час у місті жило багато росіян — купців, промисловців, лікарів, чиновників, юристів, вчителів. Досить великий відсоток (близько 20%) становило єврейське населення — торговці, ремісники, фармацевти, представники вільних професій. Велика частина українського населення міста була зденаціоналізованою. Школа, преса, діловодство в урядових установах були російськомовними. Серед представників інтелігенції, як свідчили сучасники, лише одиниці ясно відчували себе українцями, усвідомлювали національно-культурні й національно-політичні інтереси свого народу.

Суспільно-політичне і культурне життя Полтави початку XX століття свідчило про зростання національної самосвідомості українців. У січні 1900 року в Харкові була заснована Революційна українська партія (РУП), що ставила за мету об'єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права і соціальну революцію. А вже незабаром осередки партії виникли у Лубнах і Полтаві. Активними членами цих осередків стали майбутні діячі української революції Микола Порш і Симон Петлюра.

Першим виданням РУП була брошура «Самостійна Україна» — текст промови, виголошеної харківським адвокатом Миколою Міхновським на шевченківському святі в Полтаві 19 лютого 1900 року, влаштованому студентською громадою.

Навесні 1902 року в Полтавській духовній семінарії відбулися заворушення, активними учасниками яких стали запідозрені в причетності до РУП вихованці старших класів Костянтин Шаревський, Олександр Мишта, Іван Рудичев, Микола Гмиря, а також виключений з семінарії раніше Симон Петлюра. Петицію з вимогами учнів (у тому числі введення до навчальних предметів українознавства) підписали близько 200 семінаристів. Керівників та активних учасників виступу (близько 50 чоловік) виключили з семінарії. Деякі з них виїхали до рідних сіл, де вели пропаганду національно-визвольних і соціалістичних ідей. О. Мишта писав до К. Шаревського: «Дорогою ціною ми повинні платитися за те, що ми так звані пани. Народ наш не вірить нам і на копійку, а лише глузує з нас. Ти до мужика з добрим словом, він одвернеться і зараз почне з тебе сміятися... » У Полтаві велика група національно свідомої молоді знайомила з виданнями Революційної української партії робітників, селян з навколишніх сіл.

(113) У 1902 році, під час селянських заворушень, серед селян широко розповсюджувалася революційна література українською мовою. Найпопулярнішими з видань були брошури «Дядько Дмитро», «Чи є тепер панщина» та інші. За розповсюдження забороненої літератури до слідства притягувалися полтавці А. О. Алексенко, О. С, Волкенштейн, Л. П. Гомелля та інші.

4 жовтня 1903 року поліція провела обшук у вчителя другого міського училища Івана Сидоренка. Вилучила велику кількість листівок і літературу українською мовою (близько 2500 примірників), що залишив Микола Гмиря. Більшість складали видання РУП, зокрема часописи партії «Гасло» (268 примірників) і «Селянин» (636 примірників). Знайшли також брошури «Страйк і бойкот», «Народна справа», «Дядько Дмитро», «Чи є тепер панщина», львівське видання «Маніфесту Комуністичної партії», «Поезії Т. Г. Шевченка, заборонені в Росії» (женевське видання) та інші.

Внаслідок цього обшуку та пов'язаних з ним арештів і допитів 8 та 9 грудня 1903 року поліцією була проведена «загальна ліквідація Революційної української партії» на Полтавщині. У всіх запідозрених осіб, у тому числі багатьох колишніх учнів семінарії, провели обшуки. Поліція знайшла заборонену літературу та листування «компрометуючого» характеру у Володимира Фідровського, Миколи Кохановського, Олександра Зайцева, Павла та Євгенії Комличенків, Аркадія Кучерявенка та інших. Велика група молоді була заарештована, та згодом майже всіх звільнили.

Велику просвітницьку діяльність у Полтаві проводила родина Русових. Олександр Олександрович Русов, український земський статистик, етнограф, громадський діяч, завідував у 1899 — 1902 роках статистичним бюро Полтавського земства і мешкав у Полтаві з родиною — дружиною Софією Федорівною, відомою діячкою українського національно-культурного руху, та сином Михайлом Олександровичем. Жандармські чини відзначали у жовтні 1901 року, що діяльність Олександра і Софії Русових спрямована на «повне відділення Малоросії від Російської імперії і створення самостійної держави на конфедеративній основі. Русови брали найдіяльнішу участь в агітації за введення в народних школах Малоросії викладання малоросійською мовою, а також про видання і розповсюдження малоросійського букваря... Олександр і Софія визнають у своїх листах до їхнього сина Михайла Русова існування української партії «Полтавської громади», українських гуртків... » Михайло Русов був одним з засновників Революційної української партії.

30 серпня 1903 року в Полтаві урочисто відкрили пам'ятник українському поетові І. П. Котляревському (скульптор Л. В. Позен, архітектор О. І. Ширшов (114)). Це святкування стало, як писала газета «Полтавский вестник», «великим актом культурно-національного розвитку українського народу». Прибули до Полтави М. М. Коцюбинський, Леся Українка, Б. Д. Грінченко, В. І. Самійленко, О. Я. Єфименко, В. С. Стефаник, багато інших діячів культури. Часопис «Рідний край» пізніше повідомляв: «В ці дні Полтава не ділилась на партійних людей, ні на демократів чи радикалів, а була, бодай на перший погляд, цілком українським містом. І на вулицях, і в громадських будинках всі люди говорили однією мовою — українською».

Офіційне святкування почалося 30 серпня панахидою на могилі поета, де було встановлено новий надмогильний обеліск. Після панахиди всі рушили до центру міста. Після урочистого молебню було знято покривало з пам'ятника. Поклали вінки, деякі з них (від закордонних гостей — галичан) прикрашали жовто-сині стрічки.

Увечері відбулося урочисте засідання міської Думи, де з привітаннями виступили представники багатьох українських і російських міст. Після виступів деяких діячів культури, російських громадян, українською мовою міський голова В. П. Трегубое заявив, що згідно з рішенням міністра внутрішніх справ українську мову на засіданні дозволено вживати лише закордонним гостям. Це викликало рішучий протест присутніх. Юрист М. І. Міхновський голосно заявив: «Я — адвокат, у законах Російської імперії не існує жодної статті, яка б забороняла московським підданим розмовляти на рідній мові, до кого вони схочуть і як вони схочуть. Позаяк же всі українські адреси і привітання відкладаються, то дозвольте мені, пане голово, свою адресу забрати, а вам залишити саму палітурку». Так згадувала учасниця цих подій X. Д. Алчевська, відома діячка українського культурно-просвітницького руху.

Наступного дня відбувся літературно-музичний ранок, де М. К. Садовський читав вірш Т. Г. Шевченка «На вічну пам'ять Котляревському», виступав хор під керівництвом М. В. Лисенка, були показані малюнки П. Мартиновича до «Енеїди». Полтавська міська Дума видала на честь свята альбом з цими ілюстраціями. Увечері була поставлена п'єса 1. П. Котляревського «Наталка Полтавка» за участю М. Л. Кропивницького, І. К. Карпенка-Карого, М. К. Садовського, О. К. Саксаганського, М. К. Заньковецької.

На святі відбулася перша в Україні виставка творів українських художників-професіоналів, включаючи старих митців, а також посмертна виставка творів академіка В. Г. Казанцева.

(115) У зв'язку з забороною читати привітання українською мовою міська Дума надіслала скаргу до Сенату. Лише через три роки, у 1906 році, Сенат постановив заборону відмінити, а міністру внутрішніх справ «поставить на вид неправильность его действий».

Звістка про події 9 січня 1905 року в Петербурзі, де поліція та війська розстріляли мирну демонстрацію на чолі з священиком Георгієм Галоном, колишнім мешканцем Полтави, швидко докотилася до Полтавщини й знайшла тут широкий відгук. 2 лютого в Полтаві застрайкували робітники 7 махоркових і тютюнових фабрик, а також інших підприємств міста (всього близько 900 чоловік), які вимагали 8-годинного робочого дня, обов'язкового страхування від нещасних випадків і при тимчасовій непрацездатності, збільшення заробітної плати. Одним з керівників страйку був Полтавський комітет РСДРП.

1 — 2 травня за містом були проведені маївки. У ці дні припинили роботу робітники депо Полтава-Сортувальна та залізничних майстерень станції Полтава-Південна, Страйкарі побили начальника майстерень Литвинова та жандармського унтер-офіцера Головню. Станція була оточена сотнею викликаних губернатором козаків, після чого робітники відновили роботу. Наступного дня залізничники висунули політичні та економічні вимоги до керівництва залізниці. 2 та 4 травня в місті страйкувало більше 2 тисяч залізничників.

30 травня 1905 року, під час засідання надзвичайного губернського земського зібрання, відбувся виступ революційно настроєної молоді. Колишній гімназист Віктор Зеленський, який сидів на хорах серед публіки, вигукнув; «Ми просимо зброї, припинення кровопролиття!.. Розіб'ємо державу, геть самодержавство, геть царя!.. » Присутні на хорах «політично неблагонадійні», давно відомі поліції своїми поглядами студенти, колишні гімназисти та семінаристи — А. Кучерявенко, О. Шатуновська, сестри Завойко, К. Шаревський, П. Комличенко, М. Кохановський та інші (тут були українці, росіяни та євреї, які симпатизували різним політичним партіям або належали до них), — вигукували: «Геть самодержавство! Хай живе свобода, революція!». Публіка (близько 100 чоловік) зі співом «Марсельєзи» та «Дубинушки» пішла з хорів на вулицю.

Восени 1905 року робітники Полтавщини підтримали Жовтневий всеросійський політичний страйк. До полтавських залізничників, які припинили роботу 10 жовтня, приєдналися згодом робітники підприємств міста, друкарень, телеграфу, пошти, учні середніх навчальних закладів. Залізничники направили делегацію на з'їзд представників страйкуючих залізниць у Харків, але поїзд був затриманий на станції Люботин. 16 жовтня 1905 року відбулося спільне засідання міської Думи і представників громадськості міста, яке тривало до глибокої ночі. Міський голова покинув збори, що набули суто революційного характеру.

У відповідь на царський маніфест 17 жовтня 1905 року, яким самодержавство обіцяло деякі права й політичні свободи, прокотилася нова хвиля мітингів і демонстрацій. 18 жовтня велика група демонстрантів з червоними прапорами зробила спробу визволити силою політичних в'язнів і захопила будинок в'язниці. Демонстрантів розігнали солдати й козаки.

21 жовтня група російських монархістів-націоналістів з портретом імператора влаштувала маніфестації, що ледь не закінчилися єврейським погромом. Запобігли намірам чорносотенців залізничники, які охороняли громадський порядок. Роз'яснювальну роботу серед населення проводили письменник (116) В. Г. Короленко, соціал-демократи, представники Партії народної свободи, відомі в місті особи — Я. К. Імшенецький, Є. І. Сіяльський, М. І. Сосновський, С. Я. Оголевець та інші. Внаслідок цього вдалося уникнути жахливого погрому на зразок того, що був у Кременчуці. 24 жовтня політичний страйк було припинено.

9 грудня 1905 року на знак солідарності з московськими залізничниками припинили роботу залізничні майстерні станції Полтава-Південна, Керував страйком комітет, до складу якого входили Арон Сандомирський (один з найактивніших місцевих соціал-демократів, відомий у революційних колах як «товариш Антон», або «Бебель», він повернувся до міста з Берліна в 1902 році), Дмитро Тарасов, Іван Логвинов, Сергій Пудло, Петро Коломієць та інші. Частина членів комітету була заарештована та притягнута до судової відповідальності.

Протягом 1906 року революційний рух на Полтавщині вже не мав такого розмаху, як раніше, хоч страйки, мітинги, маївки, демонстрації відбувалися,

12 січня 1906 року газета «Полтавщина» опублікувала відкритий лист письменника В. Г. Короленка до статського радника Ф. В. Філонова, в якому останній звинувачувався у злочинних діях під час придушення селянських хвилювань у Сорочинцях. У зв'язку з активною громадською діяльністю В. Г. Короленка полтавський поліцмейстер ставив питання про виселення його до віддалених місць Сибіру, лякаючи губернатора тим, що «Росія розділена на вісім революційних округів, і в кожному з них призначено керівника, і таким керівником у даному окрузі є Короленко».

18 січня 1906 року Філонов був убитий у центрі Полтави есером Д. Л. Кириловим. Невдовзі відбувся наступний терористичний акт: 20 січня залізничник П. І. Фрейліх убив начальника залізничних майстерень С. Д. Литвинова.

Діячі різноманітних партій і рухів навесні 1906 року брали активну участь у виборах до першої Державної думи. На виборах від міста до губернського зібрання виборщиків до Думи переміг блок Партії народної свободи, Української радикально-демократичної партії і Спілки повноправності євреїв. Депутатом першої Думи був обраний полтавець Я. К. Імшенецький, видатний діяч кадетської партії, голова її Полтавського комітету. Від губернії до Думи ввійшли також відомі діячі українського національно-визвольного руху П. І. Чижевський, В. М. Шемет та інші.

Посилилася революційна агітація серед солдат військових частин, розташованих на той час у Полтаві. Про наслідки її свідчать виступи солдат двох полків у травні та липні 1906 року.

27 — 29 травня відбулися заворушення серед солдат 33 піхотного (117) Єлецького полку, які вимагали вільного виходу з казарм, визволення декількох їх товаришів, заарештованих за революційну пропаганду, звільнення запасних, які повернулися з Далекого Сходу, видачі належного майна. Місцевому командуванню обіцянками вдалося добитися припинення хвилювань, 26 активних учасників було притягнено до судової відповідальності.

15 липня 1906 року відбувся збройний виступ 34 піхотного Севського полку. Солдати, підтримані артилеристами двох батарей 9 артилерійської бригади, вирушили до арештантських рот. Спроба визволити політичних в'язнів була придушена каральним загоном, який відкрив кулеметний вогонь. Вісьмома кулями був убитий канонір Закринський, четверо артилеристів поранені,

У відповідь на придушення солдатських виступів 5 листопада 1906 року терористи вбили генерала Полковникова.

Іноді в політичні виступи перетворювалися навіть циркові вистави. Великий резонанс мав приїзд до Полтави у червні 1906 року відомого дресирувальника А. Л. Дурова, який, за повідомленням пристава, демонструючи глядачам різних тварин, «у віршах присвоював їм назви різних служб та осіб», висміював бюрократів-чиновників і т. д.

У квітні 1906 року учні Полтавської духовної семінарії висунули вимоги скасувати так звані «репетиції» — щоденне повторення попереднього матеріалу, введене, на їхню думку, для того, щоб ніколи було думати про політику. Семінаристи співали «Марсельєзу», зустріли роту солдат на Колонійській вулиці «кошачим концертом». Семінарія була на деякий час закрита.

У 1906 році відбулися страйки фотографів (запеклим реакціонером тоді показав себе відомий далеко за межами Полтави фотограф Й. Хмелевський, який вперто відкидав усі вимоги найманих працівників), робітників механічної майстерні Шаде, аптеки Фіна, інших підприємств.

Востаннє політичні партії розгорнули активну діяльність у Полтаві під час виборів до другої Державної думи (січень — лютий 1907 року). Було створено кілька блоків (ліві — українські та російські соціал-демократи, Бунд; поступовий блок — Партія народної свободи, українські радикал-демократи, Спілка повноправності євреїв; праві — «Союз 17 октября», Партія правового порядку, «Русское собрание», «Союз русского народа»). У Полтаві на виборах виборщиків були обрані кандидати від поступового блоку.

Революція 1905 — 1907 років принесла деяке полегшення українському національно-культурному рухові. У 1905 році Полтавське губернське земство прийняло ряд постанов, що мали на увазі потреби українського народу. Зокрема, земці порушували клопотання щодо скасування указу 1876 року про заборону української мови, добивалися, щоб у бібліотеках були українські книжки, ухвалили видавати двомовну газету, ввести викладання в школах української мови. Внаслідок революційних подій було покладено край урядовій політиці заборони української мови. Українці могли організаційно об'єднуватися, зросла кількість українських журналів і газет. У Полтаві, зокрема, виходив журнал «Рідний край», що був головною трибуною місцевої громади Української радикально-демократичної партії.

Почали з'являтися шкільні підручники українською мовою, полтавський публіцист і громадський діяч Г. Коваленко видав для народних учителів посібник «Оповідання з історії українського народу», а також брошури «Про народні права» і «Як ми боронились од холери». У книгарні видавця Г. І. Маркевича (118) продавалися книжки українською мовою. Наприклад, «Пропаща сила» Панаса Мирного, повісті й оповідання І. С. Нечуя-Левицького, драми й комедії І. К. Тобілевича. Український гурток полтавських семінаристів, гучно названий поліцією «кружок Украинско-социал-демократической Полтавско-семинарской партии, примыкающий к партии бундистов», випускав на гектографі журнал «Розсвіт».

Патріотично настроєна українська інтелігенція розгорнула в цей час широку культурно-освітню роботу. 19 березня (12 квітня) 1906 року Полтава відзначала 45 річницю з дня смерті Т. Шевченка. У міському театрі не було вільних місць. З промовою про творчість поета виступив Г. О. Коваленко. У святкуванні взяв участь М. Л. Кропивницький, закінчився вечір живими картинами, що поставили відомі художники В. Г. Кричевський і Г. Г. Мясоєдов.

Таке ж свято відбулося 8(21) вересня 1906 року на честь І. П. Котляревського. Під час святкування в театрі продавалися закордонні газети українською мовою: «Діло», «Громадський голос», «Буковина», «Промінь», навіть американські — «Свобода» і «Канадійський фармер».

Спроби полтавської інтелігенції організувати в місті товариство «Просвіта» виявилися марними. Полтавське губернське присутствіє 21 червня 1906 року відмовило в реєстрації статуту товариства як такого, що «має на меті ширити серед народу національну самосвідомість, а це в нинішній час погрожує громадському спокою». Засновники звернулися зі скаргою до Сенату, що ствердив рішення присутствія. У відповіді було зазначено, що «мета товариства — допомогти культурно-просвітницькому розвиткові українського народу в Полтавщині» є поривання до відрізнення українців, а це вже загрожує спокоєві та цілості держави.

У 1907 році запанувала реакція. Було проголошено надзвичайний стан, заборонено всі демонстрації. Розпускалися українські клуби, закривалися газети, що не були ортодоксально-монархічними. Влітку 1907 року заборонили друкувати українською мовою навіть театральні афіші. Ще у вересні 1906 року була закрита газета «Полтавщина», близька до неї за напрямом «Полтавская земская газета» теж проіснувала недовго. У жовтні 1906 року стали перед судом редактори газет «Полтавские думки» та «Накануне» Е. Гулькевич і Б. Зеленська за «намагання зруйнувати пануючий державний стан»* 1907 року був засуджений В. Дорошенко, член комітету Полтавської громадської бібліотеки, за розповсюдження брошури «Учредительное собрание». Військові суди засуджували до страти революціонерів і повсталих селян. У грудні 1907 року в полтавській тюрмі були страчені батько й син Пилипенки, мешканці містечка Варва (119) Лохвицького повіту, які вчинили опір поліції при обшуку в 1906 році і вбили поліцейського урядника. Коли звинуваченим зачитали вирок «до смертної кари через повішення з позбавленням прав», 24-річний Григорій Пилипенко сказав: «Й на той світ відправляють з позбавленням прав».

Восени 1907 року в Полтаві відбувся суд над учасниками селянських заворушень у грудні — січні 1905 — 1906 років у Сорочинцях. До відповідальності було притягнуто 19 чоловік. Завдяки виступам на захист обвинувачених В. Г. Короленка, участі в процесі відомих адвокатів — В. В. Беренштама, Г. Г. Старицького, К. І. Піотровського та інших, вирок був досить м'яким: одного підсудного засуджено до півтора року ув'язнення, шістьох — до одного року, одного — до шести місяців «арештантських рот», інші виправдані.

У роки реакції продовжували культурно-просвітницьку роботу російські та українські демократи Полтави. Традиційно проводилися шевченківські святкування. У святі 1908 року взяли участь М. В. Лисенко, артист О. П. Мишуга, Панас Мирний, російська трупа В. £. Мейерхольда. У книжковому складі Полтавської громадської бібліотеки постійно виявляли заборонені видання соціал-демократів і інших партій. Працювали в бібліотеці та її філіалах — Пушкінському та Гоголівському — особи, давно запідозрювані поліцією в «політичній неблагонадійності». 20 — 21 лютого 1908 року помічник полтавського поліцмейстера виявив у книжковому складі бібліотеки велику кількість книг і брошур К.. Каутського, Ф. Лассаля, К. Цеткін, О. Коллонтай, А. Бебеля, Г. Плеханова, у філіалах — книги Ф. Лассаля, А. Бебеля, В. Короленка, вилучені з обігу.

Вибори до третьої Державної думи (жовтень 1907 року) показали повну байдужість виборців. На Полтавщині були обрані майже виключно депутати від правих партій. Відкрито виступали чорносотенці, які погрожували розправою В. Г. Короленку, Д. Й. Ярошевичу та іншим «жидам та жидівським наймитам, від яких так довго страждав російський народ». Коли в Полтаву привезли заарештованого в Катеринославі Арона Сандомирського, одного з організаторів страйкового руху, залізничники, як відзначили «Полтавские губернские ведомости», «совершенно равнодушно встретили своего бывшего вожака».

Представники української інтелігенції в роки реакції не полишали надії заснувати просвітницьке товариство, на цей раз під назвою драматичного гуртка або Українського клубу. Як доповів агент жандармського управління «Князев», 11 квітня 1910 року в Полтаві «в помешканні присяжного повіреного Є. І. Сіяльського відбулися досить численні збори місцевих українців, де були присутні: Ротмістров, Панченко Георгій, Панченко Павло, Панченко Іван, Осмяловський, Коваленко Лев, Коваленко Григорій, Ганько Михайло, Різенко — вчитель співів у семінарії, вдова присяжного повіреного Дмитрієва, Певний, Падалко, Шаревський, Любарський, «Берко», Кохановський, його дружина і якась особа на прізвисько «Панас Мирний», На зборах вирішене принципово питання про створення згаданого товариства... » Головою створеного в 1913 році Українського клубу став Є. І. Сіяльський, членами — відомі діячі українського культурного та національно-визвольного руху В. Н. Андрієвський, П. П. Макаренко, Г. І. Маркевич, П. І. Чижевський та інші. Діяльність клубу та його членів до революційних подій 1917 року носила досить поміркований характер.

Наприкінці червня 1909 року урочисто відзначалося 200-річчя Полтавської битви. Підготовка до святкування (120) почалася заздалегідь. Цього року були побудовані та відкриті кілька пам'ятних знаків і пам'ятників — О. С Келіну, шведам від шведів, шведам від росіян, Біла альтанка та інші. 26 червня 1909 року на полі Полтавської битви та в центрі міста відбулись військові паради, народні гуляння, пишні релігійні церемонії. На святкування до Полтави прибули імператор Микола II з родиною, голова уряду П. А. Столипін, царські міністри та військові чини, серед них — герой російсько-японської війни командир «Варяга» В. Ф. Руднєв. Святкування тривало чотири дні. Під час його імператор відвідав відкритий нещодавно будинок Полтавського губернського земства, побудований в українському стилі за проектом художника та архітектора В. Г. Кричевського, та оглянув представлені йому роботи майстрів народного мистецтва.

Освіта на початку століття розвивалася досить повільно, хоча кількість навчальних закладів, як початкових, так і середніх, значно збільшилася. Вищих навчальних закладів у місті не було. До середніх відносилися гімназії, училища, Полтавський інститут шляхетних дівчат, учительський інститут. У двох чоловічих гімназіях (першій, імператора Олександра І Благословенного, та другій, «дворянській», відкритій у вересні 1907 року) навчалося близько тисячі учнів. У цей період відкриті були п'ять жіночих гімназій (до цього існувала одна — Маріїнська), семикласне комерційне училище, Полтавський учительський інститут, учительська семінарія. Продовжували свою діяльність кадетський корпус, Олександрівське реальне училище, духовна семінарія, духовне училище, інститут шляхетних дівчат, єврейське училище талмуд тора.

Всього в Полтаві налічувалося до 13 середніх навчальних закладів, де навчалося близько 5, 5 тисячі учнів. Становий склад, наприклад, і Полтавської чоловічої гімназії був такий: дітей потомствених дворян — 10%, особистих дворян і чиновників — 23%, духовенства — 6%, почесних громадян, купців — 12%, міщан і цехових — 31%, козаків — 7%, селян (121) — 11%, У кадетському корпусі та інституті шляхетних дівчат навчалися, в основному, діти потомствених дворян. Плата за навчання у чоловічих та жіночих гімназіях становила від 67 до 155 карбованців на рік.

Рівень викладання в середніх навчальних закладах Полтави був досить високий. Серед викладачів були люди, відомі не лише в губернії, а й за її межами: історики О. А. Грановський, І. Ф. Павловський, композитори та диригенти Ф. М. Попадич, І. М. Різенко та інші.

Початкову освіту давали міські початкові училища (на 1916 рік їх було тринадцять), церковно-парафіяльні школи, приватні початкові школи, єврейські хедери.

Існувало кілька професійних учбових закладів: ремісниче п'ятикласне училище, фельдшерська школа, училище садівництва, землемірне училище.

Незважаючи на чималу кількість навчальних закладів, значна частина дітей незаможних верств населення лишалася поза школою. Кількість письменних у місті в 1910 році становила 56%. Українських шкіл на державному забезпеченні не було, лише під час революційних подій 1905 — 1907 років робилися де-(122)які спроби ввести викладання української мови в школах.

З'явилося декілька нових осередків науки. Земський музей у 1906 році поповнився коштовним дарунком невтомної збирачки старожитностей К. М. Скаржинської, яка передала понад 20 тисяч експонатів, 4000 книг бібліотеки й унікальний архів. 1902 року частина експонатів музею була перевезена до новоспорудженого будинку просвітницького товариства ім. М. В. Гоголя,

Велику роботу по вивченню історії Полтавщини проводила створена 1903 року Полтавська вчена архівна комісія, що видала 15 випусків своїх «Трудів» (1903 - 1917 pp. ). Активними членами комісії були І. Ф. Павловський, Л. В. Падалка, В. О. Пархоменко, В. М. Щербаківський та інші відомі історики та археологи Полтавщини. Члени комісії І. Ф. Павловський, В. Є. Бучневич опублікували ґрунтовні праці з історії Полтави. За 15 років свого існування комісія провела 36 засідань, на яких 32 її члени виступили з більш ніж 100 повідомленнями. Комісія опублікувала також «Актовые книги Полтавского городового уряда XVII в. » і ввела до наукового обігу інші джерела з історії краю.

Указом Синоду від 26 жовтня (8 листопада) 1906 року в Полтаві було створено церковний історико-археологічний комітет з давньосховищем при ньому. До складу комітету входили історики В. О. Пархоменко, І. Ф. Павловський, єпископ Полтавський Іоанн, лікар О. Ф. Мальцев та інші. Давньосховище налічувало сотні цінних предметів старовини, серед яких перше місце посідало «Пересопницьке євангеліє» — визначна пам'ятка староукраїнської мови XVI століття. У 1908 — 1911 роках комітет опублікував три випуски своїх праць.

Тривала активна робота заснованого ще в 1865 році Полтавського сільськогосподарського товариства, де відкрилися відділення бджолярства (1903 р. ) і кооперативне (1905 p. ). Дослідне поле товариства в 1909 році було реорганізоване в дослідну станцію.

(123) Значний внесок до вивчення історії краю внесло статистичне бюро губернського земства. Земські статистики Я В. Падалка, М. В. Рклицький, Г. Г. Ротмістров готували до друку та видавали наукові праці, статистичні довідники, довідкові та пам'ятні книжки Полтавської губернії.

Охороною здоров'я в губернії завідувало лікарське відділення Полтавського губернського правління. Медичними установами на початку століття були губернська земська лікарня та губернська земська психіатрична лікарня з колонією для психічно хворих. У 1905 році було відкрите інфекційне відділення губернської земської лікарні. На громадські кошти існувало кілька невеликих медичних закладів, у тому числі хірургічна лікарня товариства Червоного Хреста, заснована в 1911 році, єврейська лікарня, амбулаторія при громаді Червоного Хреста. Було в Полтаві близько 55 приватних лікарів, серед них такі відомі, як О. В. Будаговський, В. О. Волкенштейн, О. Ф. Мальцев, О. О. Несвіцький та інші, які поєднували працю в лікарнях з приватною практикою, а також більш ніж 20 дантистів, які мали зуболікарські кабінети. Однак медичне обслуговування, особливо незаможних верств населення, було на невисокому рівні, що й служило однією з причин високої смертності. Наприклад, у 1915 році в Полтаві народилося 2141 чоловік, а померло 2473 чоловіка.

На початку XX століття Полтава набула слави театрального міста. Тут часто гастролювали трупи під керівництвом П. К. Саксаганського, М. Л. Кропивницького, М. К. Садовського. Полтавці знайомилися з творчістю корифеїв української сцени М. К. Заньковецької, І. К. Карпенка-Карого, І. О. Загорського, російських акторів В. Ф. Комісаржевської, О. О. Яблочкіної та інших.

Одночасно з театром розвивалося й музичне мистецтво. Високопрофесійними хоровими гуртками кадетського корпусу та духовної семінарії в Полтаві керував обдарований диригент І. М. Різенко. Після створення на початку століття театрального комітету під головуванням Г. Маркевича активну діяльність розгорнули музично-драматичний гурток ім. Т. Шевченка, тісно пов'язаний з журналом «Рідний край», Товариство камерної музики, а також Полтавський український музично-драматичний гурток, хоровий і оркестровий колектив якого очолив диригент Є. Кисельов. Діяли Полтавське відділення Російського музичного товариства, у розпорядженні якого був симфонічний оркестр під керівництвом Д. В. Ахшарумова, музично-хорове товариство «Боян», хоровою капелою якого керував Ф. М. Попадич. Д. В. Ахшарумов вперше в історії Росії організував гастрольні концерти симфонічного оркестру по містах України, Росії та в інших країнах. У Полтаві з авторськими концертами виступали композитори М. Лисенко, (124) А. Рубінштейн, С. Рахманінов, О. Скрябін. У 1902 році при Полтавському відділенні Російського музичного товариства були відкриті музичні класи, через рік реорганізовані в музичне училище. Засновниками й першими його керівниками стали Д. В. Ахшарумов і Н. М. Головня. Протягом 1914 — 1916 років за проектом полтавського архітектора Т. Я. Гардасевича було споруджено нове приміщення музучилища з чудовим концертним залом на 1200 місць. Виникло ще кілька музично-освітніх закладів, кількість викладачів музики за станом на 1914 рік зросла до 25 чоловік.

На 1916 рік у місті налічувалося 9 бібліотек загального користування. Найбільшою з них була громадська бібліотека, що знаходилася в просвітницькому будинку ім. М. В. Гоголя. У 1908 році вона стала міською.

На початку століття в Полтаві виходило досить багато газет різних напрямків. Особливо великим розмаїттям відзначалася преса 1905 — 1906 років. Найдовше й найбільшими тиражами виходили офіційні «Полтавские губернские ведомости» та монархічний «Полтавский вестник». Серед інших газет популярними були такі видання, як близька до кадетів «Полтавщина» (тут активно співробітничав В. Г. Короленко), «Полтавский голос», «Полтавский день». Регулярно виходили журнали «Полтавские епархиальные ведомости», «Хуторянин», «Педагогический журнал для учащих народных школ Полтавской губернии» та інші.

Практично єдиною трибуною для національно свідомої української інтелігенції міста був журнал «Рідний край», заснований у 1905 році Миколою Дмитрієвим і Григорієм Коваленком. Журнал друкував твори Панаса Мирного, Лесі Українки, Олени Пчілки, Івана Нечуя-Левицького, Сергія Бердяева, Миколи філянського, програмні документи Української радикально-де-(125)мократичної партії, підтримував національно-визвольний рух українського народу. Окремі номери журналу в 1906 році були присвячені пам'яті Т. Г. Шевченка та І. П. Котляревського.

Навесні 1907 року одна з полтавських друкарень була закрита за друкування «Рідного краю». Через це редакція мусила перенести видання свого журналу до Києва. Спроби видавати українською мовою газети «Рідна думка» та «Українське слово» не увінчалися успіхом. Деякий час виходила газета «Соціал-демократ» — орган Полтавського комітету Української соціал-демократичної робітничої партії.

У Полтаві жили та плідно працювали літератори Панас Мирний, В. Г. Короленко, Г. О. Коваленко, Г. I. Маркевич, Д. О. Іваненко, В. Д. Ахшарумов, художники Г. Г. Мясоєдов, В. Г. Казанцев, В. О. Волков та інші. Автором пам'ятників І. П. Котляревському та М. В. Гоголю (виготовлений у 1913 р., встановлений лише в 1934 р. ) був видатний скульптор Л. В. Позен.

Значно зросла кількість фотомайстерень у Полтаві (до 12 — у 1916 p. ). Найстаршими з них були фотографії Й. Ц. Хмелевського, М. Б. Фріденталя, Р. О. Салітана. Найвідомішим у місті фотографом був Й. Ц. Хмелевський, який неодноразово брав участь у міжнародних виставках, проводив досліди з кольорової фотографії. У червні 1909 року було створене Полтавське фотографічне товариство.

У 1903 році з'явився перший стаціонарний кінотеатр («оригінал-біоскоп»), влаштований Азраїляном і Холоденком, що працював кілька літніх сезонів. Демонструвалися короткометражні стрічки (близько 3 хв. ), квиток коштував 10 копійок. З розвитком кіномистецтва кількість кінематографів — «електротеатрів» — зростає, з'являються «Рекорд», «Патеграф», «Палас». Всі кінотеатри до 1917 року були приватними, демонстрували до початку першої світової війни здебільшого іноземні розважальні кінокартини, що дало привід одному з авторів часопису «Рідний край» назвати кіно «найдурнішим театром у світі».

Незважаючи на досить швидкий розвиток промисловості, культури, освіти, Полтава, хоч вона дедалі більше набувала характеру промислово-торгового центру губернії, залишалася економічно малорозвинутим містом. Революційні події 1905 — 1907 років не набули тут такого розмаху, як в інших містах держави. Лише перша світова війна та криза в суспільстві, що призвели до революції 1917 року, відкрили перед українським народом перспективи відбудови своєї державної незалежності, а перед Полтавою — можливість зайняти місце серед українських міст, гідне її славного минулого.

21 липня 1914 року полтавські газети надрукували маніфест імператора (126) Миколи II про початок війни з Австро-Угорщиною та Німеччиною. «Перший обов'язок для населення, — відзначив «Полтавский вестник», — полягає в тому, щоб на час війни... припинити всілякі внутрішні чвари, — національні, партійні, класові, — і всі народні сили спрямувати до одної мети".

Патріотичні мітинги та маніфестації на підтримку царського уряду відбувалися здебільшого в Корпусному саду, біля пам'ятника Полтавської битви. Сучасниця тих подій Є. Московець згадувала: «Виголошували промови в захист царя та вітчизни. В кінці співали «Боже, царя храни» та лаяли Вільгельма. Під час маніфестації натовп носив великий портрет царя Миколи II».

Значне число полтавців призвали до війська. З районів бойових дій до Полтави були евакуйовані деякі установи: Віленське військове училище, Грубешівська чоловіча та Сувалкська жіноча гімназії, Плоцьке губернське правління та інші. Приміщення Українського клубу, деяких установ міста були віддані під лазарети для поранених солдат.

Заводи та майстерні виконували замовлення військово-промислового комітету. При Полтавському ремісничому училищі була створена майстерня по виробництву ручних гранат. Інші підприємства випускали також бомбомети, різне військове спорядження. Працювали у військових майстернях і військовополонені чехи, які переходили на бік російської армії.

У зв'язку з початком війни, що викликав спалах великодержавної істерії, поліція посилила нагляд за проявами українофільства. У вересні 1914 року був заарештований полтавський літератор Г. 0. Коваленко, редактор журналу «Життя і знання». При обшуку в нього вилучили листи від В. К. Винниченка, карту України з зображенням синьо-жовтого прапора, листування, що «вказувало на його антиурядову діяльність». Трохи пізніше був висланий до Воронежа «за українофільство» полтавський дворянин М. М. Дробиш, який в листі до свого сина, студента Одеського університету, писав: «Вчи у вільну годину українську літературу, тому що час потребує освічених працівників... Не можна знищити 30-мільйонний народ, його культуру, мову й віру... » Під час обшуку в нього знайшли несправний револьвер, українські газети й журнали, карту України, твори Т. Г. Шевченка.

Агітаційну діяльність у дусі «самостійності України», як доповідав агент жандармського управління «Брюнет», проводили в 1915 — 1916 роках галичани-«мазепинці», які оселилися в Полтаві, — колишній директор гімназії в Яворові на Львівщині І. О. Прийма, священик Ф. І. Чайківський та інші. З їх приїздом пожвавилася діяльність Українського клубу та групи українських соціал-демократів. Через українську книгарню, якою завідував на той час вірменин-есер 3. С Залінов, поширювалася «самостійницька» література, в тому числі брошура Дмитра Донцова «Модерне москвофільство». Наприкінці 1915 року у вітрині крамниці фарб Хасіна, на розі Петровської та Стрітенської вулиць, був виставлений великий портрет гетьмана Івана Мазепи.

У роки першої світової війни члени УСДРП створили на Полтавщині філію «Спілки визволення України» під назвою «Центральний комітет Полтавського району». Соціал-демократи — російські та українські — випускали листівки, в яких викривали імперіалістичний характер війни. В цей час у Полтаві перебували під наглядом поліції більшовики А. С. Бубнов, брати В. В. і С В. Косіори, навчався у Віленському військовому училищі майбутній радянський військовий діяч М. О. Щорс.

(127) У 1915 році на основі харківського студентського соціалістичного гуртка виникла Юнацька спілка (за своїм спрямуванням близька до партії есерів), члени якої діяли в Полтаві. Молодіжні соціалістичні та національно-демократичні гуртки виникли в духовній семінарії, землемірній школі, учительському інституті, ремісничій школі.

Війна та прорахунки царського уряду призвели до поглиблення кризи в суспільстві. V зв'язку з мобілізацією працездатних чоловіків до війська зменшилося виробництво продуктів і промислових виробів, зросли ціни. Почалися продовольчі труднощі. Дорожнеча» поразки на фронті, продовольча криза — все це ще більше революціонізувало трудящих міста. У 1917 році вибухнула революція, що за своєю природою була як національною, так і соціально-економічною.