У результаті народно-визвольної війки 1648 — 1654 років Полтава, скинувши пута польського панування, з рядового містечка князів Вишневецьких переходить до рангу полкових міст.

У другій половині XVII століття вона не лише центр торгівлі, ремесла, а, насамперед, військовий пункт, фортеця. За словами М. Я. Рудинського, «розташована на краю високого малоприступного обриву, вона уявляла собою неабияку кріпость».

Підвищену частину міста займав внутрішній город (оборонне укріплення), ця частина Полтави поділялася на райони: Розкат, що розміщався, за сучасними орієнтирами, від Соборного майдану до Білої альтанки; Панянка — від Соборного майдану до площі Леніна та вулиці Панянки; Мазурівка — від Першотравневого проспекту до вулиць(46) Леніна та Мазурівської. Внутрішнє місто оточував триметровий вал, на якому були споруджені дубові стіни та вежі. Зовні вал був обведений наповненим водою ровом. Потрапити до внутрішньої частини Полтави можна було лише через підйомний міст і міські ворота. Воріт було декілька: Київські, Курилівські, Мазурівські, Подільські, Сампсоніївські та Спаські. Поза укріпленням знаходилася зовнішня частина міста. Вона теж поділялася на райони: Передграддя — від площі Леніна до вулиць Фрунзе та Шевченка; Поділ — від Мазурівської до вулиці Богдана Хмельницького; Підмонастирський — від Хрестовоздвиженського монастиря до району вулиці Нариманова.

Полтавську фортецю захищали постійне військо і землеробське населення, козаки та міщани. Городові козаки — це військова і водночас осіла промислово-землеробська група населення, яка мала грунт і угіддя, займалася землеробством, промислами і за своїми заняттями мало відрізнялася від селян  міщан. Проте міщани теж не були вільні від військових обов'язків. Головна різниця між козаками та міщанами полягала в тому, що козаки ходили в походи, а міщани захищали місто лише при необхідності, коли до нього підступав ворог. Козаки, окрім військової служби, не мали ніяких повинностей, а міщани ще й сплачували податок з кожного диму-двору, податки на утримання органів міського управління, церкву та інше. Звичайно ж, серед козаків і міщан існувала соціальна і майнова нерівність, але народно-визвольна війна певною мірою зрівняла їх, і перші десятиліття по війні населення Полтави належало до вільних станів. Полтавські переписні книги 1666 року загинули, та є свідчення, що в 1654 році в Полтаві було 1333 двори. На картині «Обрання М. Пушкаря полтавським полковником» художник

С. Васильківський зобразив Полтаву XVII століття: майдан перед дерев'яною церквою, подібною до Спаської, будинок, можливо ратушний, а далі хати, хати...

У другій половині XVII століття Полтава була адміністративним центром Полтавського полку, який охоплював значну територію. Пізніше тут були розташовані повіти: Гадяцький, Зіньківський, Полтавський, Кобеляцький, частина Миргородського та Хорольського. Територія полку не була точно визначена, з часом вона змінювалася.

Система управління містом склалася у ході визвольної війни. На той час міста мали магістрати, а містечка з міщанським населенням — ратуші. У містах діяли дві влади: козацька та міщанська.

Органами управління були: полкова канцелярія, полковий суд, міська ратуша, полтавська протопопія. У зв'язку з введенням в українські міста російських військ на чолі з воєводами, певний час снувала полтавська «приказная изба».

Полтава була резиденцією полтавських полковників. Полковник стояв на чолі полкової адміністрації, здійснюючи вищу адміністративну, військову та судову владу на території полку. Разом з ним полковими справами управляла полкова старшина. Полковник офіційно вважався виборним, хоча питання його обрання вирішувалося гетьманом та узгоджувалося з царським урядом.

Зміщення полковників проводилося за наказом гетьмана. Протягом другої половини XVII століття в Полтаві пернач (вид булави, головний атрибут полковницької влади, срібна або позолочена палиця у формі жезла, довжиною до 0, 5 метра з литою визолоченою голівкою і шістьма ажурними перснями (звідси й назва «пернач») тримали: Мартин Пушкар (1648 — 1658 pp. ), Федір Богун (1658 р. ), Хвилон Гаркуша (47) (1658 р. ), Кирик Пушкар (1658 p. ), Хвилон Гаркуша (1658 p. ), Марко Пушкар (1658 — 1659 pp. ). Кирик Пушкар (1659 p. ), Федір Жученко (1659 — 1661 pp. ), Дем'ян Гуджол (1661 — 1663 pp. ), Сава Омельницький (1663 — 1665 pp. ), Григорій Витязенко (1665 — 1667 pp. ), Сава Омельницький (1667 p. ), Григорій Витязенко (1667 — 1668 pp. ), Дем'ян Гуджол (1668 p. ), Костянтин Кублицький (1668 p. ), Дем'ян Гуджол (1668 — 1669 pp. ), Костянтин Кублицький (1669 p. ), Хвилон Гаркуша (1669 — 1670 pp. ), Федір Жученко (1670 — 1672 pp. ), Дем'ян Гуджол (1672 — 1674 pp. ), Прокіп Левенець (1674 — 1675 pp. ), Павло Герцик (1675 — 1676 pp. ), Федір Жученко (1676 p. ), Павло Герцик (1676 — 1677 pp. ), Дем'ян Яковенко (1677 p. ), Прокіп Левенець (1677 — 1679 pp. ), Федір Жученко (1679 — 1680 pp. ), Леонтй Черняк (1680 — 1683 pp. ), Федір Жученко (1683 p. ), Павло Герцик (1683 — 1687 pp. ), Федір Жученко (1687 — 1689 pp. ), Леонтій Черняк (1689 p. ), Федір Жученко (1689 — 1691 pp. ), Павло Герцик (1691 — 1696 pp. ), Іван Іскра (1696 — 1700 pp. ).

Як бачимо, полтавці змінювали своїх полковників досить часто. Справа в тому, що Полтавський полк у другій половині XVII століття значно відрізнявся від інших городових полків. Він був прикордонний із Запоріжжям, а звідти віяв дух непокори та волі, тож старшина в Полтаві мусила постійно рахуватися з настроями полчан. Єпископ Мефодій у 1666 році говорив, що «Запорожци с Полтавци живут советно, что муж с женою». Граючи на настроях полчан, старшина постійно вела інтриги за полковничий уряд. Так, Федір Жученко протягом тридцяти років шість разів отримував і втрачав полковницький пернач. Старшинським інтригам присвячений один із універсалів гетьмана Самойловича від 9(20) березня 1676 року: «Сими днями товариство ваше, — писав гетьман полтавській старшині, — прислало нам лист, підписаний Дем'яном Гуджолом, Федо-(48)ром Жученком, Павлом Герциком і другими, з скаргою на полковника вашого Прокопа Левенця». Далі гетьман гнівно вичитує скаржників, бо вони не прагнуть справедливого розгляду скарг, а вимагають, щоб гетьман прислав до Полтави представників генеральної старшини для негайних перевиборів Левенця, передачі уряду комусь із тих, хто підписав листа. Самойлович наказує зачекати до Великодня, а на свято все товариство на чолі з полковником має приїхати до Батурина, а там «рідному батькові, не тільки полковникові, чи кому іншому вина не мине дарма».

Згаданий документ підтверджує, що для отримання «полковничого уряду» вирішальне слово було за гетьманом, церемонія обрання на посаду була лише подобою виборів. На міському майдані збирався полк з полковою та сотенною старшиною, прапорами, музикою. Гетьманський представник з'являвся з кандидатом. Їх зустрічала полкова музика, схилялися прапори. Читався універсал гетьмана з приводу обрання полковника. Новообраному вручалися знаки полковницької влади: полковий прапор, пернач, значок і литаври. Вручення полкового прапора означало вступ на посаду, далі правили молебень, і полковник приносив присягу, а потім приймав справи від свого попередника.

Поряд з полковником і під його керівництвом справами полку відала полкова старшина, до складу якої входили: обозний, суддя, писар, осавул і хорунжий. Полкова старшина, як і полковники, обиралася, хоча на заміщення посад значний вплив мала і гетьманська адміністрація, і полковники. Першою особою після полковника вважався полковий обозний, який мав догляд над полковою артилерією. Разом з тим він був першим заступником полковника, який доручав йому командування полком за своєї відсутності. Полковий суддя відав судовими справами полку; вища судова влада на території полку належала полковнику.

Важливе місце серед полкової адміністрації посідав писар. Він керував полковою канцелярією. Писар, як  інші полкові старшини, брав участь у військових походах. Він призначався полковником і гетьманською старшиною. Архів Полтавської полкової канцелярії другої половини XVII століття не зберігся, тому нелегко визначити структуру канцелярії, характер діловодства. Напевно, виконувалися нотаріальні дії, обрахунки казни, скарбу, велися козацькі списки та інше.

Значну роль серед полкової старшини відігравав полковий осавул. Він відав козацькими списками, військовою підготовкою козаків, їх спорядженням, озброєнням, відбором і відрядженням козаків для воєнних дій. Обов'язки полкового хорунжого були близькі до обов'язків полкового осавула; на хорунжого покладалася відповідальність за охорону полкового прапора «хорогви», «корогви». Він виконував адміністративно-військові та нші доручення.

Обов'язки полкової влади були досить різноманітні й охоплювали адміністративну, судову та військову сфери. Полковники відповідали за продаж  купівлю землі. Вони роздавали і підтверджували земельні володіння на території свого полку. Полковницькі універсали та листи давали дозвіл на спорудження гребель  млинів. Полкова адміністрація змушувала полчан виконувати різні повинності у вигляді робіт чи грошових поборів. Вона здійснювала нагляд за виконанням гетьманських універсалів, за боротьбою зі шпигунством і диверсіями, епідемічними захворюваннями і одночасно керувала полком як військовою одиницею під час воєнних дій, а також дбала про охорону території полку, полкового міста від ворожих вторгнень.

(49) Влада в полковому місті належала не лише полковій старшині. Козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада — справами міщан та селян.

Міське управління складалося з урядовців і служителів. Перших обирали, і вони становили правлячу верхівку міського управління. До них належали: війт, райці, лавники. На чолі ратуші стояв війт. Посада війта була виборною. Обраний у місті війт затверджувався гетьманом. Краєзнавець М. В. Лятошинський на підставі опублікованих джерел встановив, що війтами в Полтаві були: Семен Сосницький (1650 p. ), Семен Горбань (1660 — 1661 pp. ), Захарій Мудрик (1662 — 1663 pp. ), Семен Горбань (1664 p. ), Петро Карпович (1664 — 1665 pp. ), Семен Горбань (1665 — 1667 pp. ), Федір Андрієнко (1667 — 1668 pp. ), Семен Горбань (1668 — 1669 pp. ), Леонтій Хорощенко (1669 р. ), Лука Даниленко (1669 — 1670 pp. ), Семен Яременко (1670 — 1671 pp. ), Захарій Мудрик (1671 — 1672 pp. ), Семен Яременко (1672 — 1673 pp. ), Захарій Мудрик (1673 p. ), Трохим Зенкевич (1673 p. ), Семен Яременко (1673 — 1674 pp. ), Максим Попенко (1674 p. ), Семен Яременко (1674 p. ), Максим Попенко (1674 p. ), Семен Яременко (1674 — 1675 pp. ), Максим Попенко (1675 p. ), Семен Яременко (1675 p. ), Максим Попенко (1675 — 1677 pp. ), Семен Яременко (1677 — 1679 pp. ), Максим Попенко (1679 — 1682 pp. ).

Вибори міських урядовців проводилися на зборах усього міського населення: «міщан, цехових людей і всього «поспольства», вольними їх голосами».

На міську владу покладалися судочинство, пожежна охорона, нагляд за санітарним станом, торгівлею, порядком у місті.

Цікаві подробиці міського життя тогочасної Полтави доносять до нас «Актовие книги Полтавського городового уряду» XVII століття. Це протоколи судових засідань міського уряду. Саме в цей час суд зазнав значних змін, виникли суди козацькі: сотенні, полкові, суд генеральний при гетьманському правлінні. Ратуші та магістратські суди, що існували раніше, поступово зливаються з козацькими. Більшість справ, записаних до вищеназваних книг, розглядалися у присутності представників полкової старшини та міського уряду. Так, 21 грудня 1670 року суд засідав у складі: Федора Жученка — полковника, Дем'яна Яковенка — отамана городового, Сави Ігнатенка — осавула полкового, Івана Лабузинського, Миколи Стефановича з уряду міського, Семена Яременка — війта, Лева — бурмистра, «при многих общих зацних особах». В описуваний період джерелами права в Полтаві, як і на всій Лівобережній Україні, було звичаєве право, що склалося за попередній період. Судді, ухвалюючи вироки, орієнтувалися на давні права та звичаї, були поширені посилання на юридичні кодекси часів польсько-литовського панування, зокрема, на Литовський Статут. Засідання суду відбувалися в ратуші. Вони могли проходити і в будинку полковника, і в будинку городового отамана. Суд чинили при народі, та приходили полтавці до суду не лише з цікавості, а тому, що мали право голосу в судовому засіданні. Будь-хто з присутніх, без виклику, міг встати і заявити, що йому відомо зі справи, яка розглядалася. Покарання за вбивство було жорстоким. Наприклад, 30 вересня 1668 року судили Хвеська Киктя, який, будучи п'яним, у сварці вбив Семена Крилівця. Суд присудив Хвеська «карності смертельній, четвертуванням». Для виконання смертних вироків у місті був кат, називали його «містр». Більша частина справ, записаних до актових книг, — (50) це купчі, які оформляли купівлю-продаж земельних володінь, майнові записи, різні свідчення, що стосуються мешканців міста. Так, в окремий запис від 6 березня 1671 року виділено примирення полтавського полковника Федора Жученка з подружжям полтавців Педосом та Настею, які, за заявою Жученка, «в незвичайних похвалах на дітки мої перехвалялися».

Місто нагадувало сільськогосподарське селище, населення займалося землеробством, але одночасно Полтава була досить значним промисловим і торговим центром. Переважали сільськогосподарські промисли: млинарство, бджільництво, ґуральництво та нші.

Млини були вітряні, водяні та лодейні (влаштовувалися на човнах). Існували ще млини-вишняки, котрі діяли лише під час весняної повені: водяні колеса млинів були основними механічними двигунами. Енергія води широко використовувалася для помолу зерна, дертя круп, проса, для валяння сукна.

Значні прибутки полтавцям приносило бджільництво. Вартість його продуктів (мед, віск та ін.) значно перевищувала вартість продуктів землеробства, тому пасіки тримали майже в кожному господарстві. Досить розвинене було ґуральництво, броварництво та медоваріння. На початку XVIII століття в Полтаві було 170 винокурних казанів, певне, що і в другій половині XVII століття кількість їх була близькою до вищевказаної. Розвинутими були також виробництво поташу та селітри.

Поряд з промислами розвивалося ремесло. Ремісники відігравали важливу роль у житті міста; на той час у Полтаві було їх близько 300. Бондарі, ковалі, кравці, ткачі, шевці та інші майстри виробляли безліч необхідних для життя речей. Ремісники об'єднувалися в цехи за професійною ознакою. У 1662 році полтавський полковник Дем'ян Гуджол універсалом дозволив полтавцям-ткачам об'єднатися в цех, вибрати старшого брата цехмістра, для вирішення важливих питань проводити збори, для загальних потреб вносити податок до «скриньки братської» і т. д. 1665 року в Полтаві було організовано цех кравців, у 1667 році — ковальський, шевський, який об'єднував чоботарів, у 1676 році — бондарський. Цехи — основна форма організації міського виробництва, але кількість їх не була постійною. Цехи могли дробитися. Підпорядковувалися вони ратуші. Поза цехами трудилися монастирські ремісники та «партачі» (так називали нецехових майстрів).

Опис тогочасних ремесел і роботу ремісників подав поет XVII століття Климентій Зіновіїв у своїх віршах. Ось як змальовує Климентій робочий день шевця: вставши вдосвіта, той

Працювали тогочасні майстри в нелегких умовах. Техніка праці була архаїчною. І все ж вироби відзначалися високою якістю та красою.

Розвиток промислів, ремесел сприяв пожвавленню торгівлі. Полтава тоді була центром південної торгівлі, через місто пролягав торговий шлях: Батурин — Гадяч — Зіньків — Полтава — Переволочна — Базавлук — Кизикермен — Перекоп.

Документи свідчать, що 22 травня, на день весняного Миколи, та 27 вересня, на храмове свято Хрествоздви-(51)женського монастиря, у Полтаві проводилися ярмарки, на які приїжджали купці з усієї України, привозилися товари із Литви, Польщі, Криму. Чого тут тільки не продавали: російські тканини, голландське й швабське полотно, австрійські коси, турецький шовк-сирець і перли. Славилася Полтава великим торгом биками. Був попит і на місцеві товари: дерев'яний і глиняний посуд, вози, колеса, мед, віск і т. д.

Розвиток землеробства, ремесел, торгівлі гальмувався військовими усобицями, нападами татар. Великої шкоди завдавали жителям міста стихійні лиха — посуха, морози, град, а також досить часті нальоти сарани, яка знищувала врожай. Значно ускладнювала життя полтавців і політична нестабільність.

По смерті Богдана Хмельницького Полтава стає ареною політичної боротьби. Обраного на гетьманство 1657 року малолітнього Юрія Хмельниченка невдовзі було відсторонено від влади. Його замінив генеральний писар Іван Виговський. Полтавський полковник Мартин Пушкар не змирився з обранням Виговського гетьманом. Він заводить «бунт». До себе на Полтавщину збирає незадоволених — це бездомні, безземельні наймити, гультяї, озброєні киями, косами, рогатинами. З них він формує піхотний полк.

Голота, з якої цей полк складався, називалася дейнеками. Крім цього полку, під командою Пушкаря перебував один з найчисленніших козацьких полків — Полтавський. Запоріжжя теж прислало підмогу «числом до шістсот доброго товариства на чолі з полковником Яковом Барабашем». У січні 1658 року Пушкар розбив загін Виговського, який ішов на Полтаву. Повстання охопило всю Лівобережну Україну. Спроби гетьмана І. Виговського порозумітися з полтавським полковником, застереження, що «чварна неузгода» «погибельна загальному добру», не знаходили відгуку в Пушкаря. 4 травня 1658 року гетьман вирушає з Чигирина проти пушкарівців. Наприкінці травня Виговський взяв Полтаву в облогу. Він розташував свій обоз на видному місці на горі між селами Жуки та Рибці. Штурм Полтави тривав півтора тижні. Вирішальний бій відбувся 1 червня 1658 року. Спочатку доля була прихильною до пушкарівців. Вони захопили гетьманський обоз. Завдали значного удару війську противника. Сп'янілі від успіху, «одні почали тоді грабувати, — пише літописець, — а інші, п'яниці, засіли біля горілчаних куф і вже не сподівались переміни своєму успіхові». Виговський же з'єднав орду з козацьким військом і відновив наступ: «Міцно вдарив на несправне пушкареве військо, що розгостилося в його обозі, і вчинивши велику січу, нарешті зломав його і побив усе до ноги». Загинув у тій січі і Пушкар: відрубану його голову подали гетьманові на списі. Після перемоги Виговський увій-(52)шов до Полтави. Фортецю було розгромлено. Місто приведено до «всекінченої руїни». Ліна Костенко позначила ці події рядками:

Виговський перебував у Полтаві всього кілька днів. Полтавським полковником став Хвилон Гаркуша.

Кінець 50-х — початок 60-х років XVII століття позначені нестабільністю, політичними інтригами, досить частою зміною полкового уряду. В 1663 році Полтавський полк відійшов від наказноного гетьмана Якима Сомка на бік Івана Брюховецького, обраного лівобережним гетьманом. У вересні 1665 року той поїхав до Москви і зробив заяву, що «б'є чолом цареві всіма українськими городами». Це означало, за його роз'ясненням, що скрізь на Україні всі податки з міщан і селян мають збиратися безпосередньо до царського скарбу, туди ж мусили б іти всі українські державні регалії — доходи з продажу горілки й митні збори, та щоб по всіх важніших містах України призначено було царських воєвод з військом. Згідно з цією домовленістю, Полтава повинна була мати 1200 ратних людей на чолі з воєводою Яковом Хитрово. Прибувши до Полтави, воєвода втручався в справи міські, навіть головував на засіданнях Полтавського міського уряду. В його руки перейшов і збір податей. Це викликало обурення серед полтавців. Старшина полку поскаржилася на воєводу; Хитрово відкликали до Москви, а в Полтаві із січня 1667 року воєводою став Михайло Волковинський, а згодом його заступник Петро Сафонов. Зміна воєводи не змінювала суті грабіжницької політики. Воєвода Сафонов доносив у Москву, що в Полтаві велике незадоволення, війт відмовився допомагати в збиранні «государевого мита», заявивши, що «у нас де целовальників (зби-(53)рачів податку) никаких нет, пошлину збираю де я (тобто війт) на ратушу».

Незадоволення назрівало по всій Україні. Прагнучи відновити свою популярність, гетьман Брюховецький приймає рішення в 1668 році випровадити московських «ратних людей» за межі України. З Полтави «воєводу з ратними людьми випроваджено до Рублівки і Калантаєва без жодного кровопролиття, в цілості — позабирали від них тільки їх речі».

8 червня 1668 року в таборі під Опішнею був убитий Брюховецький. Гетьманом по обидва боки Дніпра став Петро Дорошенко. Дізнавшися про смерть Івана Брюховецького, полтавці повстали проти його прибічника полтавського полковника Григорія Витязенка, який зловживав своєю посадою, не піклувався про загальне добро і на якого скаржилися полтавці, що «казаков многих напрасно зневажает, а иних же и бьет и безчестит... А город де наш Полтава весь опал и сгнил, и проезжая ворота де городовая башня не накрита и ворот у ней нет, и о том же у него полковника радения нет, что город от приходу неприятельских людей укрепить и построить. А которая де наша братия ему полковнику о том, говорили, чтоб город покрепить, и он де нас не слушает, и о том де ми всем полком хотим бить чолом в. ч. и гетьману — что де ему Григорию Витезенку у нас в Полтаве полковником не бить».

Зловживання службовими правами та обов'язками викликали такий гнів у полтавців, що Григорія Витязенка та осавула Івана Обіденка «гвалтно побрали їх із домів, покували до гармат і незабаром по-тиранському позабивали на смерть, доми їх розграбували дощенту».

Життя полтавців другої половини XVII століття було досить неспокійним. Ось як написав про цей час Василь Стус:

Стенаються в герці скажені сини України,
той з ордами ходить, а той накликає Москву.
Заллялися кров'ю всі очі пророчі.
З руїни вже мати не встане — розкинула руки в рову.

У ході міжусобної боротьби за гетьманську булаву Полтаву захоплювали Петро Дорошенко, Михайло Ханенко. У 1671 році «после Петрова дня на третий день била в Полтаве рада Полтавського полку у черкес. Да на той раде били донские воровские казаки, черкеси и московские люди Стенкини станици Разина, которие вишли с Дону, человек с двести и больше». Документ свідчить, що полтавці були незадоволені втручанням московського уряду в їх життя, підтримували боротьбу разінців проти російського самодержавства.

У першій половині 90-х років XVII століття Полтавщина знову стала аре-(54)ною політичної боротьби. Військовий канцелярист Петро Іваненко, або Петрик, використовуючи антимосковські настрої певної частини козацтва і невдоволення покріпаченням багатьох вільних посполитих, підняв повстання в союзі з татарами проти гетьмана й проти Москви. Року 1693 Петрик, маючи при собі татарську орду і кількасот козаків, підійшов до Полтави, але полтавці вчинили йому опір. Полтава не була захоплена, та села під Полтавою і Хрестовоздвиженський монастир, який знаходився за межами міста, були поруйновані.

Полтавські козаки прославилися в Дніпровському поході 1695 року при штурмі однієї з найбільших турецьких фортець — Кизикермену. Із вивезених від Кизикермену турецьких гармат того ж 1695 року набожні козаки замовили дзвін для Успенської церкви в Полтаві. Його вилив київський майстер Опанас Петрович. Дзвін оздобили орнаментом, гербом П. Герцика, віршами. Він був справжнім витвором мистецтва і протягом двох століть скликав полтавців на молитву, та, на жаль, у 1876 році дав тріщину, був знятий із соборної Успенської церкви та перелитий у Москві. Про мистецькі твори, авторами яких були полтавці, про розвиток освіти, культури на Полтавщині збереглося дуже мало сторичних свідчень. З небагатьох же збережених згадок довідуємося про існування початкових шкіл при церквах, де навчалися діти міщан, козаків, духовенства. Основне завдання початкових шкіл полягало в тому, щоб навчити дітей читати, писати, рахувати, співати церковні твори. Учителями були дяки, їх називали дидаскалами, що в перекладі із старогрецької означає «викладач», «наставник». У письмовій мові полтавців досить часто зустрічалися старогрецькі, латинські слова: декрет, контроверсія, квестія (слідство), презентувати і т. д., що свідчить про значний освітній рівень, про знайомство полтавців з латинською та грецькою мовами. Жива, розмовна мова проривається в актах Полтавського міського уряду, але найвиразніше вона звучить у тогочасному фольклорі, зокрема в історичних думах, у піснях соціально-побутової тематики. Визначним українським віршувальником був ієрей Успенської церкви Іван Величковський (рік народження невідомий, помер 1726 р. ). У його віршах філософські роздуми чергуються з побутовими спостереженнями. Відомі його збірки «Млеко от овци пастору належное», «Зегар з полузегарком». Величковському належить майстерний переклад латиномовких епіграм англійського гуманіста Джона Овена, панегірик гетьману Самойловичу. Про розвиток малярства, про полтавців-художників збереглося теж мало відомостей. Знаємо лише, що в 1676 році Герасим Німий написав декілька полотен для Спаської церкви, на яких зобразив сім вселенських соборів.

(55) Творчі надбання полтавців сповна проявилися в декоративно-ужитковому мистецтві. З великим смаком оздоблювалися вишивками одяг, рушники, скатертини, простирадла і т. ін., дерев'яні речі прикрашалися різьбленням, гончарні вироби — орнаментом. Щоб доповнити образ мешканця Полтави другої половини XVII століття, необхідно подати відомості про житло, одяг, звичаї.

Із розрізнених даних про побут полтавців другої половини XVII століття можна констатувати, що найбільш типовим житлом була хата-мазанка з плетеною чи очеретяною хижею. Заможніші верстви населення будували дерев'яні рублені оселі. Полтавський полковник Витязенко змушував селян возити до його двору будівельний ліс і «устроил де он себе дом такой, что де у самого гетьмана дому і строенія нету».

Звичайна ж хата була невелика (6 — 7 квадратних саженів), малоосвітлена, на три малих вікна. Внутрішнє умеблювання було простим. Лівий куток хати займала піч, до неї тулився піл — дощатий настил довжиною 2 — 2, 5 метри та шириною 1, 5 — 2 метри, на якому вдень робили деякі хатні роботи, а вночі розміщувалася постіль. Над полом, під стелею, на протилежній від печі стіні кріпилася жердка — палиця довжиною до 2 метрів, на якій чіплявся одяг. Від полу в бік до протилежної стіни стояла дерев'яна лава, а від неї до дверей прямим кутом — інша лава. Той куток, де вони сходилися і де стояв стіл чи скриня, називався покуть. На стіні над покуттю висіли ікони, прикрашені рушниками. Стіл чи скриню накривали скатертиною. За лавою, що йшла від покуті до порога, висів мисник — дві-три полички, закріплених боковими дощечками, прикрашеними різьбленням. У миснику зберігали посуд, лівіше мисника була полиця для хліба та великого посуду, ножів. У кутку між вхідними дверима та піччю стояла хлібна лопата, рогачі, кочерги, віник. Звичайно ж, тип хати, внутрішнє умеблювання залежало від заможності господаря. Багатші будували хату з коморою чи дві хати через сіни, мали килими, м'які лави, шафи тощо.

Одяг поділявся на буденний  святковий. Буденний одяг жінки бідніших верств населення складався з вишитої сорочки, яка підперезувалася різнокольоровим поясом. До сорочки одягали запаску, зшиту з двох полотнищ домотканого сукна. На головах жінки носили очіпки, обвиті намітками, що мали форму звичайного білого полотнища. Дівчата в прохолодну погоду пов'язували голову хустками, а влітку ходили з відкритими головами, часто прикрашаючи їх квітами. Найбільш поширеним верхнім одягом була свита. Шили її з білого чи сірого домотканого сукна. Буденний одяг рядових козаків складався із сорочки, шаровар, каптана, жупана, черкески, шапки. Взимку жінки та чоловіки одягали кожухи. На ноги взували чоботи. (56) Одяг заможніших верств, міщан та козаків, вирізнявся більшою вишуканістю, дорогими тканинами. Поряд з домотканим широко використовувався купований крам: атлас, оксамит, китайка тощо. Найпоширенішим одягом були кунтуші, а взимку різноманітні шуби, улюбленим взуттям полтавців були сап'янові чоботи.

Їли кулеші, галушки, готували рибні страви, вживали сир, молоко, яйця, масло, м'ясо. На святкових обідах, вечерях, весіллях, хрестинах пили мед, горілку, пиво. Чоловіки курили тютюн.

Життя полтавців було освячене вірою в Бога, та побутувала серед них і віра в чаклунство, чародійства. Традиції, побут, звичаї мали своє пряме продовження у наступних століттях.

Загалом друга половина XVII століття не була окремим завершеним періодом у житті Полтави, хоча місто протягом цього часу пережило важливий етап розвитку.

Міське життя могло вільно розвиватися в рамках козацької держави. Дух свободи витав над Полтавою, але війни другої половини XVII століття і особливо смутні часи Руїни, негативно позначилися на житті міста. Внутрішня політика Івана Мазепи, утвердження відносного спокою сприяли накопиченню матеріальних достатків у руках козацької старшини, заможного міщанства, одночасно посилюючи гноблення бідніших верств міста, соціальні антагонізми. Внутрішні незгоди, прагнення старшини використовувати владу для власного збагачення, ігнорування загальних інтересів не дали можливості місту відіграти значну роль у державотворенні. Полтава не стала об'єднуючим осередком державності, навпаки — битва під Полтавою 1658 року між військами полтавського полковника Мартина Пушкаря та гетьмана Івана Виговського започаткувала кривавий розбрат українців, ставши провісницею сумних для України подій 1709 року. Незважаючи на певну політичну обмеженість, провінційність полтавців, вони збагатили матеріальну та духовну скарбницю України досягненнями в розвитку промислів, ремесел, торгівлі. Поезія Івана Величковського, пісні Марусі Чурай стали гордістю полтавців на віки.