Полтава відома під назвою Лтава в давньоруських історичних джерелах XII століття, але, певне, вона веде свій початок ще від скіфсько-сарматських часів. Про це красномовно свідчать, насамперед, географічні назви. Вони дуже живучі, можуть існувати тисячоліттями і є досить переконливою мовою землі, мовою того чи іншого її регіону. Таким прикладом є і назва річки Ворскли, на правому підвищеному березі якої розкинулося місто. Назва явно не слов'янського походження, що змушує нас повернутися до тих далеких часів, коли ще не було Київсько? Русі, коли у цій частині нашого краю не було ще й слов'ян.

То які ж народи, племена жили в районі сучасної Полтави в сиву давнину? Звідки дізнаємося про це? Як свідчать давньогрецькі, візантійські, арабські, перські письменники та історики, у VII — III століттях до нашої ери на значній території сучасної Полтавщини, на схід від Сули, в тому числі й у районі нинішньої Полтави, мешкали іраномовні скіфські племена (ще скіти, сколоти). Вони входили до складу Скіфії, або Великої Скіфії — різноплемінного політичного об'єднання, в якому панівне становище належало царським скіфам Північного Причорномор'я. На полтавській території жили скіфи-землероби. Хоча дехто вважає, що це було прадавнє туземне населення, колись підкорене скіфами.

(18) Зі сходу на захід Скіфія займала територію від Дону до Дністра, а іноді скіфські кочів'я сягали й Дунаю; з півдня на північ — від Чорного й Азовського морів — до лінії Середнього Подніпров'я. У III столітті до нашої ери скіфів витіснили інші іраномовні племена — савромати, або сармати, які прийшли зі Сходу. Колись вони кочували в Сибіру, від Тоболу до Уралу, потім під натиском інших племен поступово просунулися до Волги, згодом до Дону, і були східними сусідами скіфів.

Перемігши у боротьбі, деякі з численних скіфських племен савромати витіснили, інших підкорили, частково асимілювавши. На захопленій території, куди ввійшли й колишні скіфські землі, виникає вже нове племінне політичне об'єднання — Савроматія, або Сарматія. Слово «савромат» у перекладі з перської (іранської*) мови означає «опоясаний мечем», тобто той, хто на поясі носив меч. Як і Скіфія, Сарматія поділялася на багато племен, серед яких були алани, арії, язиги, аорси, роксолани (білі алани, руси), пізніше відомі як просто алани, і ця назва згодом поширилася на всіх сарматів. На Лівобережжі, як твердять історичні джерела, жили роксолани — білі алани.

У ІІІ — IV століттях нашої ери, під час Великого переселення народів, сарматів-аланів частково або підкоряють, або витісняють готи — германські племена, які прийшли з північного заходу, від витоків Вісли. Як колись скіфи, так тепер частина сарматів відтісняється готами в різні кінці світу, зокрема на Північний Кавказ, і бере участь у формуванні кавказьких народів. Нащадками скіфів і сарматів нині є осетини.

У IV — V століттях нашої ери територію від Волги та Дону на сході й до Дунаю на заході, від Чорного, Азовського і Каспійського морів на півдні до Середнього Подніпров'я на півночі, де колись кочували та жили іраномовні племена скіфів, сарматів та інші, захопили гунни. Це вже були тюркомовні народи, які вели свій початок від відомих ще в III — II тисячоліттях до нашої ери численних племен хунну, які жили на півночі Китаю та на території сучасної Монголії. Як і попередники, одні з них були кочівниками-скотарями, інші — воїнами, частина займалася ремеслами, промислами тощо. Після ударів, завданих їм у перші століття нашої ери південнокитайськими племенами, хунну поступово просуваються на захід по Південному Сибіру, Казахстану до Уралу, по тій території, де колись кочували савромати-сармати. Останні відтіснялися далі на захід. На шляху свого слідування хунну витісняли одні племена, з іншими асимілювалися. Коли в останні десятиліття IV століття ці тюркомовні племена з'явилися в Європі і напали на аланів, готів та Візантійську імперію, візантійські та інші європейські автори називають їх уже хунні, гунни. Розгромивши на своєму шляху аланів і готів, гунни створили на підкореній території Гуннський каганат, що займав величезну територію від Рейну до Волги з центром у Паннонїї — територія сучасної Угорщини. До гуннського племінного об'єднання увійшла й підкорена територія Сарматії, в тому числі й роксолани — білі алани, які мешкали і на Лівобережжі. Гунни завдали відчутних ударів народам Європи, навіть могутній колись Візантійській імперії, наклали данину на підкорені племена, з якими поступово частково асимілювалися.

У V столітті племенам гуннів завдають ударів європейські народи. А після смерті могутнього хана Аттіли Айбата з роду Дуло (453 р. ) гуннський союз розпався, і вони розсіялися по різних територіях. Частина гуннів залишилася на Дунаї, в Паннонії, інша — в При-(19)азов'ї, Північному Причорномор'ї, в Прикаспії, де асимілювалася з місцевим населенням. На землях, що знаходилися під владою гуннської держави, володарюють то одні, то інші з тюркомовних племен.

У VI столітті в історичних джерелах згадуються гунно-булгари, протобулгари, або болгари, ще утургури, кутургури, які згодом займають панівне становище. Протобулгари, або гунно-булгари були нащадками грізних азіатських кочівників гуннів-хунну, які з'явилися в Європі в IV столітті нашої ери, та аланського — північноіранського племені булгар, яке жило в Передкавказзі з II століття до нашої ери. Завдяки цій асиміляції протобулгари успадкували ім'я гунно-булгар, давньотюркську мову гуннів і традиції обох племен, поєднали в собі чимало їх кращих рис. Коли розпалася гуннська держава, прото-булгар очолили нащадки по жіночій лінії останнього гуннського хана (царя) Аттіли.

Деякі вчені вважають, можливо, первісну назву плем'я мало «волгари» (від тривалого проживання побіля гирла ріки Волги), яку європейські автори перефразували на «болгари». Інші дотримуються думки, що був на чолі цього племені хан Булгар, чи Болгар, від якого й народ отримав назву, а від його синів — Утургура й Кутургура племена ще мали в давнину назви утургури та кутургури. Останні жили в Подніпров'ї.

У 80-х роках VI століття протобулгарський хан Органа (ще Юрган) об'єднав усі тюркомовні й аланські племена, які мешкали колись на значній території під владою гуннів, у єдину багатоплемінну ранньофеодальну державу Велику Булгарію. Отже, до цього об'єднання ввійшла й колишня територія Сарматії, в тому числі, за одними даними, частина полтавського краю на схід від Сули й до північних своїх кордонів, за іншими — вся територія майбутньої Полтавщини потрапила до складу Великої Булгарії. Дослідник історії протобулгар Фархад Нурутдінов, посилаючись на зібрання давніх болгарських літописів «Історія Джагфара», окремі дані з якого він вперше ввів у науковий обіг у 1992 році, пише, що в 619 році протобулгарські вожді Органа (Юргана) та його племінник Кубрат (якого автор також називає Кубар, Курбат, інші автори — Крум) заснували гунно-булгарську державу Велику Булгарію з центром на Україні.

Як твердить глибокий дослідник історії тюркомовних народів М. І. Артамонов, посилаючись на давньовізантійські, перські та інші джерела, найбільшого розквіту й політичної ваги Велика Болгарія (Булгарія) набула за хана Крума-Кубрата. З дитячих років він проживав при дворі візантійського імператора, там одержав високу для тих часів освіту і прийняв християнство. З 620 року Кубрат став одноосібним каном (ханом) Великої Булгарії і скоро одружився з донькою візантійського імператора Іраклія, спільно з яким на чолі свого 40-тисячного війська брав участь у війні з Персією. За це, як кажуть давні історики, він отримав від свого тестя-імператора надзвичайно багатий дар-скарб.

Жив і правив хан Кубрат до 60-х років VII століття. Дехто називає датою його смерті 667 рік. Улюбленою літньою ставкою Кубрата з часу його самостійного правління, за твердженнями Ф. Нурутдінова, стало поселення Балтавар на місці нинішньої Полтави, яке одержало назву від слова «балтавар», що на давньобулгарській мові означало «володар». Це не заперечує того, що літня резиденція хана могла бути заснована на місці такого древнього сарматського поселення (про що буде сказано нижче), як Київ (Башту, Шамбатас протобулгари заснували на місці поселення аланського племені Аскал).

(20) Знаменитий Перещепинський скарб (25 кілограмів унікальних золотих речей і 50 кілограмів срібних — давньогрецьких, візантійських, перських, давньокавказьких IV — VII століть), випадково знайдений у 1912 році поблизу містечка Малої Перещепини Костянтиноградського повіту Полтавської губернії (нині село Новосанжарського району), вважається похованням хана Кубрата. Це і є той дар імператора Іраклія. У цьому скарбі-похованні серед поясних підвісок знайдено і особистий знак володаря Кубрата — балтавар-тризуб, який згодом перейшов до великих князів київських, а пізніше, дещо видозміненим, став державним гербом Української держави.

Після смерті цього високоосвіченого хана-християнина в 70-х роках VII століття почалася міжусобна боротьба між його родичами. У цій боротьбі об'єдналися брат Кубрата — намісник міста Башту (Шамбатаса-Києва) Шамбат-Кий і молодший син Кубрата Аспарух проти старшого Кубратового сина Бат-Бояна. З цього скористалися інші споріднені з протобулгарами племена. Це було об'єднання декількох тюркських племен — алтайських, кипчацьких та огузьких, які відомі в історії під загальною назвою хозари. Вони жили на Північному Кавказі, кочували по північних берегах Каспійського моря.

Як твердять деякі історичні джерела, інший син Кубрата — Батбай (ще Батбак), який зі своїми людьми жив у пониззі Волги і Дону, під натиском хозар піднявся вгору по Волзі і заснував у межиріччі її і Ками Волзько-Камську тюркомовну Булгарію (Волзько-Камську Болгарію). За даними Ф. Нурутдінова, Булгарію на Волзі заснували болгари-бурджани у VIII столітті.

Молодший син Аспарух (ще Ісперіх), який, певне, одержав від батька уділ у Середньому Подніпров'ї, в районі річок Орілі, Самари, Ворскли, під ударами військ хакана (володаря) хозар спочатку відійшов до Києва, де був намісником його дядько, а після смерті Шамбата пішов на південний захід. Спершу осів у Подністров'ї, згодом перейшов Дунай, і, перемігши у війні з Візантією, утвердився уже на новому місці, на Балканському півострові, 1681 року заснував там Болгарське слов'янське царство — Дунайську Болгарію.

Проживаючи тривалий час по сусідству з придніпровськими слов'янами, корені яких тісно перепліталися з аланами-роксоланами, спілкуючись і асимілюючись з ними, протоболгари добре знали мову слов'ян. Тому на Балканах нащадки Аспарухових прото-булгар досить легко асимілювалися з місцевими підкореними ним слов'яно-мовними племенами в одну слов'янську народність — дунайських болгар.

Четвертий син Кубрата — Котраг осів зі своїми людьми десь у Подніпров'ї. Можливо, на території Полтавщини, де проживали білі алани, які близькі були своїми коренями до протобулгар. Як твердить Ф. Нурутдінов, рештки протобулгар, які залишилися на «українській» території (чорні булгари), зберегли своє князівство Кара-Булгар (Чорна Булгарія) з центром у місті Башту-Шамбатас (Київ). Вони потрапили в залежність до Хозарського каганату. Місце кана (хана) Чорної Булгарії посів Бат-Боян.

Так полтавські землі тепер опинилися в складі Чорної Булгарії, залежної від хакана хозар. До Чорної Булгарії належали й землі майбутньої Чернігово-Сіверщини, що у творах давньовізантійських та арабських авторів згадується під назвою Артанія (від тюркських слів «Артані» та «Я» — «Північна земля», звідси «Северская земля», «северь», «северяне», «сіверяни»).

На початку IX століття нащадок Бат-Бояна балтавар чорних булгар Айдар проголосив себе незалежним від (21) хозар ханом, а близько 820 року з частиною своїх одноплемінників прийняв іслам. У 855 році Айдар помер, а скоро після цього хозари повели наступ проти Чорної Булгарії. 858 року року син Айдара — балтавар Габдулла Джильки був розбитий хозарами, і Чорна Булгарія втратила більшість володінь, скоротилася до меж Лівобережної України. На київських землях на початку 60-х років IX століття плем'я русів при допомозі хозар заснувало Руське князівство (Русь), залежне від Хозарського каганату. Полтавські землі, в тому числі й Балтавар, залишилися в складі невеликої тепер Чорної Булгарії, центром якої було місто Чернігів. Як твердять давньоруські літописи, і ця територія платила данину Хозарському каганатові.

Таким чином, на підставі давньо-булгарських літописів Ф. Нурутдінов робить висновок, що на значній території майбутньої України (в тому числі й на Полтавщині) уже в V — VII та наступні століття внаслідок зближення аланів, протобулгар-северів і слов'яномовних груп утворилася протоукраїнська спільність.

Хозарський каганат розширив свій вплив і наклав данину на протобулгарські і слов'янські племена, які займали територію до Десни та Сейму. У 884 році київський князь Олег захопив Чернігів, звільнив від данини хозарам і підпорядкував його та частину Севрської землі Київському князівству. Поступово до Київської Русі було приєднано землі на захід від Сули, територія ж на схід від Сули аж до другої половини X століття підпорядковувалася Хозарському каганатові. Після того, як великий князь київський Святослав у 965 році завдав поразки каганату, до першої чверті XI століття тут здебільшого господарювали то одні, то інші тюркомовні племена — печеніги, половці (до яких дехто відносив і давніх болгар) та інші кочівники, частина яких з часом поступово ослов'янилася.

Князь Олег, приєднавши до Київського князівства Чернігів, поступово почав об'єднувати навколо Києва й інші сусідні слов'янські та послов'янені племена. Через землі своїх безпосередніх південних сусідів — болгар (колишніх алано-булгар, яких чимало жило на півдні майбутньої України, у Причорномор'ї та Приазов'ї) ходив на хозар і проти Візантії. Спілкування та асиміляція з болгарами посилюються з початку X століття, коли наступник Олега, майбутній великий київський князь Ігор (якого, до речі, давньобулгарська збірка літописів «Історія Джагфара» називає болгарським принцом Угером) 903 року одружився з болгаркою — дочкою тмутороканського (тмутараканського) хана Тмуторкана, яка відома в нашій історії як велика руська княгиня Ольга. Завдяки правкам, внесеним у давньоруські літописи в Північно-Східній Русі після монголо-татарської навали, її стали писати уродженкою міста Пскова замість болгарського (тмутараканського) Плескова. Батько Ольги став васалом київського князя, а після його смерті Тмутараканське ханство-князівство увійшло до складу Київської Русі, і в документах тих часів населення його ще писалося Зовнішньою, або християнською Руссю. Син Ольги та Ігоря — Святослав здійснив багато походів, прагнув об'єднати всі слов'янські та давньоболгарські землі від Волги до Дунаю й самому сісти на престол в улюбленій Болгарії на Балканах, але йому не вдалося цього здійснити.

У свій час чорняві воїни-хозари носили довгі чорні коси, що розвівалися на вітрі, коли вони на конях мчали в бій. Блондини-слов'яни та алано-булгари (протобулгари) називали їх «чернъкъсы» — «чорнокосі» (а європейські письменники та історики — «цірка Азія» — «ті, що кочують в Азії», «ті, (22) що прийшли з Азії»). Чимало протобулгар, нащадків аланів та гуннів, — були теж голубоокими блондинами. Інші мали риси своїх тюркомовних предків. Вони були середнього зросту, доброго фізичного загартування. Чоловіки голили бороду, залишаючи лише довгі вуса над верхньою губою; також брили й голову, на якій залишалося тільки довге пасмо волосся — «хохгол», «хохол», що в перекладі з тюркської на нашу мову означає «вершина на голові», «вершина на голій голові».

За свідченнями арабських та інших давніх авторів, протобулгари-болгари добре зналися в сільському господарстві, в тваринництві, ремеслах, виготовляли різні вироби із дерева, металу, шкіри, шерсті, займалися торгівлею, в якій проявляли велику чесність. Як правило, вони не нападали першими на інші народи. Якщо ж виступали в похід, то про це заздалегідь попереджали противника, щоб він міг підготуватися до чесного двобою. Ці риси і зовнішні ознаки були характерні для великого князя київського Святослава, про що розповідали візантійські історики того часу та підверджували наші вчені — дослідники тюркомовних народів. Спілкуючись із Візантією та дунайськими болгарами, їх причорноморські й придніпровські родичі раніш від слов'ян познайомилися з християнством та слов'янською писемністю, які передали потім своїм сусідам — Київській Русі, разом з іншими елементами своєї культури.

У 988 році, в рік хрещення Русі, князь Мстислав — син великого князя київського Володимира Святославича і брат Ярослава Мудрого отримав в уділ від свого батька Тмутараканське князівство. Перемігши касогів (черкесів) і наклавши данину на кавказькі народи, Мстислав пішов проти брата Ярослава. Одні історики вважають, він виступив як претендент на київський великокнязівський престол, інші — що він стояв за федеративне об'єднання князівств, за утвердження своїх князівських прав проти самодержавних тенденцій Ярослава. Між військами братів 1024 року відбулася битва поблизу Чернігова. Мстислав переміг, але погодився, щоб Ярослав сидів на київському престолі та володів Новгородом і правобережною територією Придніпров'я. Сам же зайняв Чернігів і приєднав до своїх володінь Переяславщину та іншу територію на лівому березі Дніпра. Так майбутні полтавські землі потрапили під владу чернігово-тмутараканського князя.

Після смерті Мстислава 1036 року ця територія відійшла до великого князя київського Ярослава, який об'єднав усі давньоруські землі в єдину могутню державу. З 1054 року, коли останній помер, Чернігово-Сіверське князівство відокремилося, і землі на схід від Сули перейшли до нього. Потім на них претендував Олег Святославич, який разом із половцями виступив з Тмутаракані, щоб завоювати Чернігів. У 1083 — 1094 роках він був князем тмутараканським, а пізніше володів Новгород-Сіверським князівством.

На землі полтавського Лівобережжя претендували і тривалий час поперемінно приєднували їх до своїх володінь то нащадки чернігівського князя Олега — Ольговичі, то князі переяславські, які нерідко воювали між собою, використовуючи як союзників тюркомовних сусідів. Але Переяславське князівство фактично сягало до Сули. Землі ж між Сулою та Ворсклою входили до його складу лише номінально. Здебільшого тут домінували степові кочовики (часто союзники чернігово-сіверських князів), яких відтісняли за Ворсклу тільки найсильніші з князів Переяславщини. Щоб закріпити за собою ці землі, князі нерідко за-(23)прошували селитися тут своїх союзників — торків, берендеїв, білих та чорних клобуків. Останні назви пішли від того, що одні носили шапки із світлої сірої овчини, інші — з чорної (каракуля). Звідси ведуть свої корені й два специфічні регіони розвитку вівчарства (сокільський і решетилівський), якими потім так славилася Полтавщина.

Нерідко через наші землі ходили в походи руські князі зі своїми дружинами, йшли орди кочівників проти Русі. Історик М. М. Корінний вважає, що древній Хозарський шлях, відомий арабським купцям ще в ранньослов'янські часи, що вів із столиці Хозарії Ітиля в Дніпровське Лівобережжя і досяг свого розквіту у VIII — X століттях в часи Хозарського каганату, йшов лівим берегом Сіверського Дінця до міста Дінця, через верхів'я Ворскли, Псла на Путивль, де розгалужувався на Чернігів та Новгород-Сіверський, мав відгалуження від Сіверського Дінця на сучасну Полтаву (Лтаву) і далі на Переяслав. Цим шляхом, вважають вчені, в 1111 році руські князі під керівництвом Володимира Мономаха здійснили похід на половців.

Про тривале проживання на значній частині нашої території тюркомовних народів свідчать гідроніми та топоніми: Оріль, Сула, Сара, Кагамлик, Коломак, Тагамлик, Омельник, Керменчик (Кременчук), Комишня, Хорол та інші. Річка Ворскла під назвою «Въръскъл», «Вороскол» згадується в літописах з початку XII століття. Назва явно іраномовна. Хоча друга складова частина назви — «кол», «кула» у тюркомовних народів означає «ріка», «озеро», «вода», але це слово має те ж поняття і в осетинській мові, де знаходимо і перший компонент — «орс», «урс», «ворс», що на цій же мові означає «білий». Дослівно назва Ворскла (в осетинській мові «Ворс кула») означає «Біла ріка». Тому вчені відносять її до скіфсько-сарматських часів. І, певне, скіфи чи сармати сягали у сиву давнину й до її витоків, до занадто білих берегів річки. Написання «Въръскъл» властиве для тюркомовних древніх болгар, які лише дещо видозмінили і закріпили стару назву.

Першу згадку про поселення на місці сучасної Полтави під назвою Лтава зустрічаємо в Іпатіївському літопису під 6682 роком за візантійським календарем, що його було запозичено Руссю після прийняття християнства 988 року. Цей календар вів початок від так званого Сотворіння світу Богом й існував у Російській державі до часів Петра Першого (до 1700 p. ). Різнився він із сучасним літочисленням (від так званого Різдва Христового) нашої ери на 5508 років. І рік за ним починався з місяця вересня, тоді як слов'янський рік вів початок від березня. У згаданому літопису говориться: «Того же лета, на Петровъ день, Игорь Святославичь, совокупивъ полкы свои и еха в поле за Воръсколъ, и стрете половце, иже ту ловять языка; изъима е, и поведа ему колодникъ, оже Кобякъ и Кончакъ шле к Пересклавлю. Игорь же слышав то поеха противу половцемъ, и перееха Воръсколъ оу Лтавы къ Пересклавлю, и оузрешася с полкы половецькыми, и бе рать мала, и тем не оутерпеша стати противу Игореви и тако побегоша весь полонъ свой пометавьше, бяхут бо воевали оу Серебряного и оу Беруча; дружина же Игорева постигьше онехь избивше и, а инихь изъимаша».

За березневим і вересневим обчисленням часу 6682 рік від Сотворіння світу в перерахунку на наше сучасне літочислення означає 1174 рік. Цю дату багато істориків помилково вважали і вважають першою згадкою про Полтаву. Але у літопису цей відрізок подій подано за давньоруським — ультраберезневим обчисленням (коли слов'янський рік був старішим від візантійсь-(24)кого на півроку), тому правильно вважати першу згадку про Лтаву — Полтаву 1173 року. Отже, в згаданому документі розповідається про те, що того року, на релігійне свято Петра й Павла (за сучасним григоріанським календарем воно відзначається 12 липня) новгород-сіверський князь Ігор Святославич (пізніше герой «Слова о полку Ігоревім»), переслідуючи орди половецьких ханів Коб'яка і Кончака, переїхав Ворсклу біля Лтави і вирушив у напрямку Переяслава, де його дружина завдала поразки половцям. Слід зауважити, що нерідко Ігор, бабуся і мати якого були половчанками, був у приятельських, дружніх стосунках з цими ханами, а потім з Кончаком вони ще стали й сватами. Коли під час невдалого походу в половецькі степи 1185 року Ігор Святославич зі своїм братом і сином потрапили в полон, син Ігоря — Володимир III одружився з Кончаківною — Слободою. Але такі були часи, такі були взаємини між сусідніми народами.

Вважається, що поселення одержало назву від невеличкої річечки Лтави (в давнину, можливо, Олтава) — правої притоки Ворскли. Лтава брала початок на одній із полтавських гір, поблизу Миколаївського спуску, де пізніше було споруджено Миколаївську церкву, і текла Мазурівським яром на Поділ до Ворскли, паралельно нинішній вулиці Леніна, з правого її боку. Ще й на початку XX століття гора була покрита багатовіковим лісом, посередині якого знаходилося озеро з водою дзеркальної чистоти, що живилося підземними джерелами. Від них там брала початок і Лтава. Коли після Жовтневої революції, в перші роки Радянської влади, ліс вирубали для потреб промислових міст і шахт Донбасу, озеро висохло, і стала гинути річечка. У 50-х роках нашого століття її взято в труби, й з того часу вона тече попід землею.

Ряд вчених дотримується думки, що назва Лтава тих же коренів, що й Говтва (Голтав, Голтва), і є тюркського походження. Але цілком імовірно, що вона теж має давньоскіфські чи сарматські корені. У багатьох народів — бурято-монголів, евенків, марійців та інших слова «ол», «ола», «ул», «ула» в одних означають «місто», «гора», «яр», «урвище», в інших — «крутий берег», «оповзень на березі річки» тощо. Слово ж «таві» в грузинській та осетинській мовах означає «виток річки», «вершина», «голова». Отже, корені Лтави теж ведуть до скіфсько-сарматських часів. І, можливо, те перше поселення було на горі, біля озера, побіля витоків річечки. Назва ж на мові першопоселенців могла означати «місто (поселення) біля витоку річки», або «місто (поселення) на крутому березі».

Давньобулгарська назва Балтавар у руських літописах уже не зустрічається.

Слід сказати, назву Говтви вчені виводять від «голт», що в тюркомовних народів означає «трясовина», «болото». Та враховуючи, що прадавнє поселення Говтви існувало на Шар-горі, його теж можна віднести до скіфсько-сарматської епохи й назву перекласти на нашу мову як «місто (поселення) на вершині (на горі)». Тюркомовні народи могли вже перенести назву на річку і закріпити її за нею та поселенням, а старе значення забулося.

Оскільки тюркомовні болгари Лівобережжя, корені яких перепліталися з роксоланами — аланами, протягом віків асимілювалися із слов'янами, і слов'яни взяли багато від болгар і через болгар у розвитку промислів, ремесел, торгівлі, писемність, релігію, то й різниця між ними вже в часи Київської Русі фактично стерлася. Наших далеких предків болгар і слов'ян ріднила єдина православна віра і церковноліте-(25)ратурна мова. Аж до XIV століття література болгар (балкамських), сербів і руських людей була єдиною за своїм церковновізантійським характером і за своїм основним змістом.

Але боротьба між нащадками великих князів київських приносила чимало страждань мешканцям нашого краю. З 1078 року Київ перейшов до третього сина Ярослава Мудрого — до Всеволода, який об'єднав головні наддніпрянські землі — Київщину, Переяславщину та Чернігівщину, і ще також мав під своєю владою Смоленськ і Поволжя. Він вів жорстоку боротьбу з позбавленими князівств синами колишнього чернігівського, а потім і київського князя Святослава, насамперед, Олегом Святославичем. Щоб повернути дідівські й батьківські володіння, Олег запрошував на допомогу половців, з якими чернігівські князі були у приятельських і родинних зв'язках. Після смерті Всеволода боротьбу з нащадками Олега — Ольговичами вів син Ізяслава Святополк. Від цієї боротьби страждало мирне населення, яке на лівому березі Сули було ще в той час тюркомовним або зрідка послов'яненим. Нерідко київські та переяславські князі самі нападали на поселення сусідів з метою поживитися. Про це красномовно свідчить напад переяславських володарів 1095 (дехто помилково пише 1096 р. ) року на Голтав (Говтву). Спершу князі підступно вбили в себе в Переяславі говтвянського князька Ітларя та його приятеля Кітяна (Китана) з їх невеликою дружиною, які прибули туди підписати мирний договір, а потім напали на їх володіння, попалили села й хутори, пограбували населення, захопили худобу, що викликало відповідний похід половців на Переяславське князівство наступного року.

Не пройшло й ста років після смерті Ярослава Мудрого, як його могутня держава розпалася на окремі удільні князівства, які вели часто боротьбу між собою. Спершу відокремилася Галичина, за нею Чернігівське князівство, а скоро й Переяславське. Коли в другій половині XII століття почалася боротьба між Мономаховичами, проти Мстиславичів (нащадків сина Володимира Мономаха князя Мстислава) виступають, насамперед, дві княжі лінії — наймолодший син Мономаха Юрій Довгорукий і його син Андрій Боголюбський та Ольговичі — чернігівська династія Олега Святославича, не рахуючи інших князів. Юрій Довгорукий у боротьбі за великокняжий стіл кілька разів захоплював Київ, а син його Андрій Боголюбський 1169 року спалив і пограбував стольний град. Переяславці стали союзниками Юрія та Андрія, і в Переяславі запанували Юрійовичі — князі далекого північно-східного Володимиро-Суздальського князівства. Нерідко кордони Переяславського князівства знову відсувалися далеко на захід під тиском представників чернігівської династії. Край терпів то від однієї, то від іншої з ворогуючих сторін.

Скориставшись міжусобними війнами руських князів, монголо-татарський хан і полководець Батий (ще Бату, або Саїн-хан), онук відомого Чінгісхана, 1236 року розпочав похід проти східних князівств Русі. 1239 року він напав на Лівобережне Подніпров'я, спалив Чернігів і Переяслав, наступного року захопив Київ. Пройшовши з вогнем і мечем через наш край, монголо-татари знищили ті поселення, що чинили опір. Завойовники не терпіли ніяких фортець, укріплень у своєму тилу. Тоді ж, певне, були знищені й древня Лтава, Опішня, Голтав (Говтва), Желді (Жовнин), Воїнь, Керменчик (Кременчук), Лубні (Лубни), Хорол та інші літописні поселення на території краю — і міста-укріплення, засновані колись тюркомовними народами, і слов'янської Посульської оборонної лінії. Частина населення відступила на північний захід, (26) у ліси. Тривалий час вище названі поселення в документах не згадуються.

Завоювавши давньоруські землі (крім Білої Русі та Новгорода) і зустрівши опір у Центральній Європі, орди Бату-хана повернули назад і попрямували до Волги. Як твердять полтавські дореволюційні історики М. Арандаренко та О. Грановський, повертаючись із походу в Європу, Батий взимку 1242 — 1243 років розмістив частину своїх військ на зимові квартири по річці Ворсклі, в районі сучасної Полтави та її околиць, у тому числі й на землях нинішнього Новосанжарського району. Звідси й виникла назва Сан-Чарів (Сан-Джарів) брід, а від нього отримали назву поселення Старі та Нові Санжари, що виникли пізніше.

Повернувшись із походу, хан Батий на початку 40-х років XIII століття заснував Золоту Орду — велику феодальну різноплемінну державу, що розкинулася на території Азії та Європи, від басейну річок Обі та Сирдар'ї на Сході до річки Дністра на Заході. В залежність до неї потрапили завойовані землі давньоруської держави, в тому числі й ті, де знаходилася літописна Лтава.

Після розорення Батиєм край довгий час являв собою пустелю. Повновладними господарями були ханські баскаки, які робили наїзди зі своїми загонами. З допомогою місцевих князів і бояр стягували з населення данину й везли її до столиці Орди — Сарай-Бату (поблизу сучасної Астрахані на Волзі). Чернігівські князі Ольговичі зразу ж поспішили в Орду, чим закріпили за своєю династією князівство і залежність від Золотої Орди. Продовжувався процес дроблення уділів. Населення було невдоволене прагненням монголо-татар поневолити його, позбавити власного проводу. Цим і пояснюється те, що коли на північному заході виріс новий політичний осередок — Литовське князівство, то Наддніпрящина досить швидко приєдналася до нього.

У середині XIV століття з піднесенням Литви південно-руські землі майже без боротьби увійшли до її складу. Населення прихильно зустрічало нову владу. Мирне і фактично добровільне приєднання руських земель до Великого князівства Литовського, яке почалося при великому князі Гедиміні й закінчилося при Ольгерді, пояснюється тим, що в дійсності це було визволення від золотоординського іга. А ще й політикою литовських князів, які були в родинних, шлюбних зв'язках з руськими князями. У 1350-х роках великий князь литовський Ольгерд оволодів Чернігівсько-Сіверською землею, в 1362 році зайняв Київ, а наступного року поширив свою владу на Поділля. Займанщина великого князя литовського, що становила половину території колишньої Київської Русі, під назвою Київське князівство на автономних засадах була приєднана до Великого князівства Литовського. Ольгерд, першою дружиною якого була вітебська княжна Марія Ярославна з нащадків Рюриковичів, досить доброзичливо ставився до руських земель, до руської культури. Всі діти його були православні і русичі. Сам він теж був православним, хоча й не рекламував цього. На приєднаних землях, по великих містах, він посадив своїх синів, братів та онуків, теж православних і русичів або таких, що швидко стали ними і своєю мовою, і вірою, і звичаями. На менших волостях залишилися місцеві князі з давньої династії.

Давньоруське Бєльське князівство (пізніше місто Бельз і Белзьке воєводство в Польщі, нині м. Белз Львівської області) Ольгерд віддав своєму синові Юрію, який від міста Бєльська взяв собі прізвище Бєльський і поклав початок цьому князівському роду. За іншими даними, Юрій був племінником (27) Ольгерда, сином його брата Нарімунда — Гліба. Землі ж побіля Ворскли, за якою вже фактично були володіння Золотої Орди, дісталися в уділ нащадкам князя Юрія Бєльського.

Полтавський край у ті часи становив південно-східну окраїну Великого князівства Литовського. А оскільки кордон між Литвою й Ордою тут на сході проходив по Ворсклі, а на півдні по Дніпру, то основним завданням князів, які володіли землями, було спорудження фортець для захисту від ворога. У другій половині XIV століття, за великих князів Ольгерда, й особливо Вітовта, відроджуються древні міста-фортеці, створюється система укріплень по Дніпру, в тому числі Гебердеїв Ріг (пізніше Келеберда), в районі Кременчука, сучасного Градизька тощо, а також по Ворсклі. Тут з'являються Великі Будища, відроджується стародавня Опішня, а вище по Ворсклі князями Бельськими споруджується величезна Більська фортеця, за земляними валами якої можна було б заховати не менше 40 — 50 тисяч кавалерії із зброєю та необхідним продовольством на випадок, якби ворог зненацька напав на литовсько-руські землі. Тоді ж, певне, відроджується під сучасною назвою і Полтава, як прикордонна фортеця. Фактично феодального гніту на цих малозалюднених землях побіля кордону тоді ще не було, але населення мусило служити у війську та працювати на спорудженні фортець для захисту країни від ворога.

У відповідності з Кревською унією 1385 року, підписаною між Литвою та Польщею, наступного 1386 року син Ольгерда — Ягайло одружився зі спадкоємицею польського королівського престолу Ядвігою, і, залишаючись князем литовським, був обраний королем Польщі під іменем Владислава (Володислава) Другого. Тоді визволені з-під влади Орди українські землі під давньою назвою Русь об'єдналися разом з Великим князівством Литовським і Королівством Польським на рівноправних і вільних засадах в одну державу. Було визнано три гетьмани з правами королівських намісників і верховних воєначальників під назвою коронного польського, литовського та руського. Руський гетьман, якому підпорядковувалася вся ця територія, знаходився в Черкасах, а Русь була поділена на чотири воєводства: Київське, Брацлавське, Волинське та Чернігівське разом із Сіверією, названою Сіверія Дукатус. Міські та земські урядники обиралися, як і гетьмани, з-поміж лицарства вільними голосами і затверджувалися королем і сенатом. Частина полтавських земель, що прилягала до Дніпра, в тому числі в пониззях Сули, Псла, Ворскли, відносилася до Київського воєводства, решта — до Чернігівського, можливо, безпосередньо до Сіверії Дукатус.

(28) Об'єднання Литви з Польщею, прийняття Ягайлом католицької віри і прагнення покатоличити народні маси викликали невдоволення як серед литовського, так і руського населення. До цього у Великому князівстві Литовському державною була давньоруська мова, а державною релігією — православ'я. Невдоволення в країні використав двоюрідний брат Ягайла — Вітовт, видатний політик і чудовий воїн, який змусив Ягайла визнати його великим князем литовським, хоча й васально залежним від Королівства Польського. Вітовт правив краєм з 1392 по 1430 рік. Він продовжував політику Ольгерда. Обстоював незалежність Великого князівства Литовського (і руських земель, що були під його владою) від Польщі, але одночасно намагався не допустити на українських землях створення самостійного державного ладу. Тому усунув із Києва Володимира Ольгердовича, удільних князів чернігівських, волинських, подільських — нащадків Гедиміка та Ольгерда, представників литовської династії, які зрусилися (зукраїнізувалися).

Його плани були занадто широкі. Прагнучи розширити межі Великого князівства Литовського на схід, а на півдні аж до Чорного моря, Вітовт використовував незгоди між ханами Золотої Орди. З цією метою він уклав угоду з ханом Тохтамишем, який захопив владу в Орді після поразки на Куликовому полі 1380 року в битві з Дмитрієм Донським золотоординського темника (воєначальника) і фактичного правителя Мамая. Але проти Тохтамиша виступив хан Заволзької Орди Темір-Кутлук (ще Темір-Кутлуй, або Темір-Кульгавий) зі своїм воєначальником Едигеєм (ще Єдигей). Тохтамишу 1398 року довелося тікати зі своїми людьми під захист свого союзника Вітовта, який дозволив йому згодом отаборитися аулом побіля кордонів своєї держави, поблизу Ворскли, неподалік від Полтави.

Темір-Кутлуй, зібравши величезне військо, виступає проти Великого князівства Литовського, щоб відомстити своєму братові Тохтамишу та його союзникові Вітовту. Литовський князь, у свою чергу, збирає проти золотоординських полчищ величезну армію литовських, руських, польських князів, німецьких та інших союзників. Московський літописний звід кінця XV століття розповідає, що Вітовт Кейстутович (і хан Тохтамиш зі своїм двором), «а с Витовтом Литва, Немци, Ляхи, Жемот, Татарове, Волохи, Подоляне. Единих князей с ним бе числом 50 и бисть сила ратних велика зело», ополчився і пішов проти Темір-Кутлуя.

Як свідчать літописи, війська Вітовта і Темір-Кутлуя зустрілися в серпні 1399 року на річці Ворсклі, де відбулася жорстока битва і де великому князеві литовському та його союзникам було завдано страшної поразки. Про це говориться так: «И стретостеся с царем Тахтамишем на реце Ворскле, бисть сеча зла, и одоле Темир-Кутлуй, (29) и поплени всю землю Литовскую. Витофт же и Тактамиш с малыми людьми убежаста. А литовских князей побито, се имена их: князь Ондрей Ольгердович полоцкий, да брат его князь Дмитрий брянской, князь Михайла Евнутьевич, князь Иван Дмитриевич Киндаев, князь Ондрей пасвеник (пасинок, — В. Ж. ) Дмитриев, князь Иван Борисович киевский, князь Иван Евлашкович, князь Глеб Святославович смоленский, князь Семен Михайлович, князь Лев Кориодович, князь Михайло Васильевич подберезский з братом князь Александром, князь Михайло Данилович, брат его князь Дмитрий волынский, князь Амон Полунтеевич, князь Иван Юрьевич Вельский, князь Выспытко краковский, ляцких князей и панов, и бояр, и дворян безчисленно множество побито».

Одні літописці називають убитих 20 нащадків великих князів литовських, інші — 50 литовсько-руських князів (у тому числі сини, онуки, племінники великого князя литовського Ольгерда). Треті говорять, що тільки князів загинуло 74, Певне, з польськими, німецькими, волоськими та іншими. А де ж відбувалася ця велика битва? Як свідчать літописці, вона розпочалася поблизу Полтави, край того поля, де на початку XVIII століття буде розбита російськими військами Петра Першого непереможна колись армія шведського короля Карла XII. Поблизу тих місць, там, де нині село Тахтаулове Полтавського району, після втечі із Золотої Орди отаборився зі своїм аулом хан Тохтамиш. Темір-Кутлуй, переправившись давньою переправою побіля нинішнього села Кротенки, яка була добре знайома і хозарам, і половцям, і печенігам, і київським, і переяславським князям, якою пізніше переправлялася армія Петра Першого, спершу наніс удар по Тохтамишу. Останній, не витримавши сильного натиску своїх співвітчизників, утік зі своїм військом, яке лишилося, з поля бою, чим завдав удару союзникові. З того часу місце битви Темір-Кутлуя з Тохтамишем, урочище та річечка, що існувала в давнину, стали зватися однаково — Побиванка. Згодом поблизу тих місць виникло й село, що назвали Побиванкою, перейменоване в XIX столітті від прізвища поміщика в Тарнавщину, а в XX столітті назване Тернівщиною.

Після втечі з поля бою Тохтамиша золотоординці ринулися на Вітовта. Його армія вступила в смертельний бій з переважаючими силами ворога поблизу фортеці Опішні, на полі, де пізніше виникли села Міські Млини, нині Зіньківського району, та Лихачівка Котелевського району (останнє й назву одержало від великого лиха, що там трапилося). А остаточного удару їй було завдано під мурами та в самій Більській фортеці. Там загинув і нащадок великого князя литовського Іван Юрійович Бєльський. Із цієї кривавої січі на Ворсклі, за свідченнями літописців, вдалося втекти лише Тохтамишу та Вітовту з невеличкою частиною своїх військ. Уся ж численна армія великого князя литовського та його союзників залишилася назавжди на величезних братських кладовищах, у групових і поодиноких могилах на приворсклянських полях. Там поліг цвіт литовсько-руського (українського) лицарства. Орда ж пройшла по території від Ворскли до берегів Дніпра навпроти Києва, на півночі до Чернігово-Сіверщини, до білоруських земель. Вороги нищили, палили, руйнували все на своєму шляху, грабували, вбивали людей, багатьох забрали в полон. Це було друге велике розорення нашого краю після нашестя Батия. Тож цілком зрозуміло, що після того страшного побоїща на Ворсклі кінця XIV століття не могла вціліти й Полтава — прикордонна фортеця, що стояла на шляху войовничих золотоординців.

(30) Однак тяжка поразка не зломила Вітовта. 1410 року він очолює литовсь-коруські війська в Грюнвальдській битві, на полях Центральної Європи. А скоро після цього не так зброєю, як своєю дипломатією наносить удари Золотій Орді. Добивається того, чого не вдалося раніш здобути зброєю. Діє як колись давньоруські князі. Він використовує невдоволення Ордою багатьох поневолених нею різноплемінних народів, приймає в свої землі кабардино-черкесів (далекі предки яких колись заснували Черкаси на Правобережжі), татар та інші потатарені племена, які нерідко сварилися, воювали між собою і виступали проти влади Золотої Орди. Вітовт приймає їх у свої землі, дозволяє засновувати нові чи відроджувати старі зруйновані золотоординцями поселення. Одержавши від великого князя литовського уділи для проживання, колонізатори краю один за одним стають його васалами, платять йому гарач (данину), а при потребі висилають військо на допомогу. Завдяки цьому Вітовт оволодів південними землями аж до самого Чорного моря і навіть частиною Криму. В прикордонних містах-фортецях великий князь поселяв бояр з кабардинців, черкесів, татар та інших, зобов'язаних нести військову службу. Під охороною фортець навколо них засновуються сільські поселення. Так у першій чверті XV століття при сприянні литовсько-руської держави почалася колонізація полтавського краю, розореного полчищами Темір-Кутлуя — Єдигея.

У 1430 році Полтава вперше згадується у литовських документах під сучасною назвою. Того року вона разом з Глинськом (нині село в Сумській області) та Глиницею (вважають, що це друга назва Опішні в той час) була віддана великим князем литовським Вітовтом у володіння татарському мурзі Лексаді Мансурксановичу. Дехто називає його онуком Мамая. Новоявлений полтавський поміщик прийняв православ'я, від міста Глинська взяв собі прізвище і став родоначальником великого та багатого українсько-російського роду князів Глинських, згодом родичів московських царів. Про цього першого полтавського поміщика літопис говорить: «... А вотчина у него была Глинск, да Глиница, да Полтава». Та ще, крім цього, величезні простори на Ворсклі й у верхів'ях Сули, що «прилягали» до цих міст.

Лексада, як свідчать літописні згадки, «сруби Полтаву, Глинск да Глиницу». Тобто, спорудив дерев'яні укріплення на існуючих старих валах. Певне, тоді ж, при спорудженні-відродженні фортеці Полтави та інших, відроджуються і їх складові частини — підземні ходи та льохи для схованок людей, запасів зброї і продовольства на випадок нападу ворога. У числі вотчин Лексади — Олександра Глинського дореволюційні історики називають Полтаву, Опішню, Більськ, Куземин, Глиницю, Тахтаулів (Тахтаулове), Диканьку (назва виникла від слова «декхан» — «землероб», яке слов'яни перефразували згодом на «дикань», «дикий», звідки й пішли місцеві прізвища), Глинськ у Поворсклі та Посуллі.

Виходці з Північного Кавказу, які прийшли з кабардино-черкеською княгинею, оселилися в пониззях Орілі, Ворскли, Псла, по Сулі в черкаських уходах. З їх переселенням пов'язано заснування Келеберди на місці зруйнованого золотоординцями Гебердеєвого Рогу, Кишеньки, яку заснував Кешенський юрт, поселень у районі Кременчука, Манжелії, назви річки Булатчик, а від неї й сіл Вищий та Нижній Булатець, поселень Маджари (Маджарів юрт теж прийшов із Кавказу) та інших. Прибулі кабардини та черкеси поступово асимілювалися зі слов'янами, а їх нащадки пізніше з'являються і в Полтаві.

(31) Татари і потатарені народи, які прийшли з Лексадою, теж поступово асимілюються з сіверянами, вносять чимало своїх слів в українську мову, культуру, що вже формується, запозичають багато від слов'ян. Але ще довго на відміну від сіверян їх зватимуть севрюки, (звідси й назва річки на Дикакщині — Саврюк).

Олександр Глинський володів Полтавою та всіма подарованими йому землями до 1446 року. Потім по 1471 рік це була власність його сина Івана, а опісля, до 1498 року, онука — Федора Глинського. З того року в Посуллі та Поворсклі були вотчини братів Богдана і Григорія Глинських — синів Федора. «Северь-Глинщина и в Ворскле, и Мерла речка съверху до устья», як і «Удой Северь досталось Григорью Глинскому» — наміснику овруцькому. Решта, в тому числі й Полтава, була власністю Богдана Глинського — воєводи путивльського. Так з 30-х років XV століття й до початку XVI століття на значній території Лівобережжя існував великий феод Глинських (Глинщина), в руках яких у той час було «трохи не усе пізніше Київське Лівобережжя» з опорними пунктами на Ворсклі, Сулі та на самому Дніпрі — сучасна Золотоноша мала назву Глинщина. Певне, східну межу цього феоду окреслювала річка Глинський Колодязь у верхів'ях Ворскли. Князі Глинські були черкаськими й канівськими старостами, київськими каштелянами і путивльськими воєводами тощо, відігравали не останню роль у Великому князівстві Литовському.

1482 року Полтава, як і весь край, була розорена кримським ханом Менглі-Гіреєм.

З 1503 року (після смерті Богдана) по 1508 рік Полтавою володів князь Михайло Львович Глинський. Цей нащадок Лексади був високоосвіченою людиною, талановитим дипломатом і полководцем свого часу. Він навчався в Німеччині, служив при дворі цісаря Максиміліана, потім у курфюрста Саксонії Альбрехта. В 1500 році повернувся в свою країну, став маршалом двору великого князя литовського Олександра, в якого користувався авторитетом, але після смерті останнього проти Михайла виступають пропольські й прокатолицькі сили. Михайло Глинський був прихильником самостійності Литовсько-Руської держави, незалежної від Королівства Польського. У 1507 — 1508 роках він очолив повстання проти польського короля Сигізмунда (Жигмонта Першого Старшого), сина короля Казимира Ягеллоновича. Надіявся на допомогу Московського князівства і кримських татар, але ні перше, ні другі допомоги не надалі. Після поразки повстання Михайло разом зі своїми братами Іваном (його король позбавив Київського воєводства) та Василем тікає до Москви, стає на службу до московського князя. Але згодом йому приписують зраду на користь Литви, і в 1514 — 1525 роках він був ув'язнений. Повторне ув'язнення Михайла Глинського 1534 року закінчилося його смертю. Племінниця Михайла, дочка Василя Глинського Олена вийшла заміж за великого князя московського Василя III і була матір'ю царя Івана Грозного.

У 1508 році, після втечі Михайла Глинського до Москви, Полтава була відібрана в нього польським королем Сигізмундом Першим і віддана княгині Марії Юріївні Глинській (онуці Василя Глинського), яка вийшла заміж за дворянина Єльця. Але вже скоро полтавські володіння Глинських бачимо в руках Огрофени Василівни Глинської (по чоловікові Байбуза) — дочки Василя Глинського. 1537 року Полтава, за заповітним листом О. В. Байбузи, дісталася її зятеві — чоловікові її дочки Ганни, Михайлові Івановичу Грибуновичу (ще писався Грибунов і Грибунович-(32)Байбуза). Певне, разом із земельними володіннями він одержав у спадок і другу частину до свого прізвища — Байбуза. Якою була залежність від феодала селян, які жили на подарованих йому землях, ми не знаємо, але, як правило, ще невелика. Зберігся запис за 1552 рік, що з села і городища «за Днепром у Сивере, на реце Ворскле, на имя Глинско», Михайло Грибунович-Байбуза брав «дани оттуль 4 кади меду присного». У лісах, на озерах і річках, віддалених від населених пунктів, нерідко повними господарями були промисловики-уходники, або «ухожаї». Хоч територія полтавського Лівобережжя була частково відроджена і заселена в другій чверті XV століття, але край потерпав від частих набігів кримських татар і вже в кінці того століття, в 1482 році, зазнав страшного руйнування під час нападу Менглі-Гірея. Знову потрібен був час, щоб відродити життя на згарищах і руїнах.

Політична обстановка, що склалася в Європі в середині XVI століття, вимагала від Польщі та Литви зміцнення державного союзу. На об'єднаному засіданні сеймів Польщі та Великого князівства Литовського, яке тривало з січня до серпня 1569 року в місті Любліні, було складено угоду і затверджено процес об'єднання двох держав, що розпочався ще в 1385 році укладенням між ними Кревської угоди. Тепер же, за Люблінською унією, Велике князівство Литовське втратило свою незалежність. Настав час необмеженого панування польських магнатів і шляхти на українських і білоруських землях. З 1569 року Полтава і весь полтавський край, як і інші українські землі, що належали до Литви, потрапили під владу Речі Посполитої. Польські королі посилають на задніпрянські землі своїх урядових комісарів для обстеження існуючих там маєтностей. Послані побільше записують їх «пустелями», тобто незаселеними. Спираючись на ці документи своїх урядовців, польські королі щедрою рукою роздають магнатам і шляхті українські «пустелі» — міста, села, хутори разом із населенням, яке на них проживало. На захоплених вірними слугами короля землях з'являються старости та підстарости, воєводи-державці з владою намісника і тіуна. Тепер це були вже люди католицької віри.

У 1571 році при Сигізмунді Августі Поворскля від Санчарівського (Санджарівського) перевозу, вздовж річки Полузір'я і далі було віддано низовому козакові Омеляну Івановичу. У 1576 році король Стефан Баторій поділив усю Лівобережну Україну по земству і по воїнству на полки та сотні. Земство зобов'язане було виставляти на службу і утримувати певну кількість озброєних козаків — військо. На території Полтавщини утворено було три полки: Миргородський, Переяславський і Полтавський. Фортеця Полтава стала центром особливого полку.

Оскільки Полтава була прикордонною фортецею, бо за Ворсклою вже починалося Дике поле і далі — володіння Московської держави, то польський уряд звертав на неї увагу. З початку XVII століття тут розташувався з військом і господарював коронний гетьман (головнокомандуючий військових сил Речі Посполитої) Станіслав Жолкевський. Він відроджує і забудовує її як справжнє місто-укріплення з лабіринтом підземних споруд. Що собою являла наземна Полтавська фортеця першої половини XVII століття, споруджена за Станіслава Жолкевського? Земляними валами, ровом і частоколом було укріплено трикутний у плані мис, що знаходився між двома ярами — Мазурівкою і Панянкою. Тепер це стара частина міста, так зване Городище. Для фортеці воно було найбільш вигідним. Оскільки східний і південний схили мису дуже круті, то їх лише укріпи-(33)ли частоколом, а з напільного південно-західного боку по трасі, де тепер площа Леніна, викопали рів і насипали вал. З півдня фортецю омивала річечка Лтава (дехто з істориків помилково називає її Полтавка, тоді як Полтавка — це Тарапунька), що текла з паралельної гори (нині інститутська) Мазурівським яром, вниз до Ворскли. Отже, джерело води знаходилося за межами фортеці, що було її суттєвим недоліком. Тому в 40-х роках того ж XVII століття вже під керівництвом коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського Полтавську фортецю розширили майже вдвічі, включивши до неї яр Мазурівку та частину плато на південний захід від нього. Укріплення являло собою невеликі земляні бастіони напівкруглої та прямокутної форми в плані, що сполучалися валами. На розі мису, приблизно там, де з початку XX століття стояла Біла альтанка, а нині Ротонда Дружби народів, був великий підковоподібний бастіон. Найвідповідальніші ділянки оборони, напевне, посилили рубленими дерев'яними баштами. В'їзна брама знаходилася з північного заходу, приблизно там, де нині вулиця Жовтнева виходить на площу Леніна. Фортеця стала називатися Старою (первісна частина) та Новою Полтавою.

Перше зображення Полтавської фортеці відоме за планом 1641 року французького інженера Гійома Левассєра де Боплана, який був на службі у польського уряду і займався будівництвом фортець.

Дехто вважав, що Полтава спершу була поселенням миргородського князька чи багатого козака Масла, до якого 1608 року переселилося кілька сімей із Говтви Миргородського полку. Можливо, відбудовуючи місто-укріплення Полтаву для свого зятя і майбутнього правонаступника Станіслава Конєцпольського, Жолкевський, дійсно, переселив сюди кілька сімей говтвянців. У 1620 році, як говорить Л. В. Падалка, Полтава з приватного володіння перетворюється на «селітряну державу» — особливе державне володіння з адміністрацією для завідування селітряними промислами краю. Справа в тому, що в першій чверті XVII століття на Ворсклі, в околицях Полтави, закладаються «буди» — підприємства для виробництва поташу й селітри, підпорядковані королівським комісарам. У документах того часу Полтава називається «селітряною державою».

У королівській грамоті 1630 року сказано, що «слобода пуста Полтава» того року віддана «на держання» королівському комірникові-адміністратору по нагляду за селітряними підприємствами шляхтичу Бартоломею (Варфоломію) Обалковському. І віддавалася вона йому «з усіма полями, луками, грунтами, лісами, озерами, ріками та іншими приналежностями, з правом заснування сіл і містечок та з умовою держання до волі королівської». Та чому вона названа «слободою пустою», коли відомо, що місто-фортецю Полтаву з початку XVII століття відбудував Станіслав Жолкевський? Тут можна припустити, що пустуючою вона числилася за документами королівських комісарів кінця XVI століття. Але певніше, що в цьому випадку мова йде не про саму фортецю Полтаву, а про купецько-ремісничо-селянське поселення — слободу, яка була за мурами фортеці. Тим більше, що у фортеці стояли війська і мешкала полкова старшина, навіть із сім'ями, хоча вже з початку XVII століття вона засновує навколо Полтави свої села, хутори, пасіки тощо. Їх жителі під час нападів татар тікали під захист Полтавської фортеці. Про це красномовно свідчить той факт, що в самій Полтаві постійно жила сім'я відомого ватажка козацько-селянського повстання 1638 року Яцка Іскри-Остряниці, який служив у Пол-(34)тавському полку (був полковником реєстрових козаків), а того року його обрали на Запорозькій Січі гетьманом нереєстрового козацтва, і він очолив повстанців.

За часів Речі Посполитої юридично існувало три стани населення: шляхтичі, холопи та міщани. Шляхта користувалася необмеженими правами як стосовно власної особистості, так і свого державного становища. Холопи були в повній залежності від своїх панів — шляхти. Міщани користувалися обмеженими правами особистої свободи і станової незалежності у тих містах, яким було надано магдебурзьке право. Ним закріплювали привілеї купців і ремісників на землях у містах (та прилеглих до них), де вони поселялися. Прізвища людей, які жили в Полтаві в XVII столітті, свідчать про їх заняття: Броварник, Винник, Вовчарник, Гончар, Гончаренко, Дюгтярь (від дігтяр), Коваль, Коваленко, Колесник, Кравець, Крамар, Коновал, Кушнір, Мазур, Мазуренко, Мельник, Мельниченко, Пушкар, Римар, Рибалка, Різник, Скотченко, Слюсар, Тесля, Торгаш, Цилюрик, Швець, Шинкар та інші. Прізвища також свідчать і про те, з яких країв, міст і містечок були мешканці Полтави XVII століття: Волошин (Волощина — Валахія — історична область у нинішній Румунії між Карпатськими горами та річкою Дунаєм), Волошенко (син Волошина), Говтвянський, Грек (як правило, це були грецькі купці), Донець, Іркліївський, Івашко (товариш низовий — представник запорозької старшини), Канівець, Кишинець, Кобиш, Кобищисенко (виходець із Кобижчі), Козельський, Корсунець, Іскри — Іскренки (нащадки Іскри-Остряниці — виходця з Остра, який після поразки повстанських військ під Жовнином 1638 року втік у межі Московської держави і оселився в Чугуєві, де був убитий 1641 року повсталими проти нього козаками), Кременчуцький, Криловець, Ладижинщенко, Литвин, Литовчин (литвинами називали не лише виходців із Литви, а насамперед з Білорусії), Лубенський, Лукомський, Лях (виходець із правобережної польської території чи з поляків), Мураховець, Омельницький, Переяславець, П'ятигорець (із нащадків кавказьких колонізаторів краю), Санжаровський, Смілянський, Станіславський, Туранський, Черкес, Черніговець, Чигиринець, Чорноморець, Шишаківський тощо. Такі ж прізвища, як Барабаш, Красний Башта, Чамара, Чамаренко, Юсипенко та деякі інші явно говорять про татарське, тюркомовне походження їх власників. Ремісники, які виробляли одні й ті ж вироби, чи торговці одними й тими ж товарами оселялися, як правило, компактно, на певних вулицях, що одержували назви не лише від власників садиб, але й від роду занять населення: Гончарна, Мазурівка, Чоботарська, Різницька тощо. Частина населення займалася рибальством, землеробством, скотарством. Значні площі навколо фортеці-міста Полтави були зайняті під пасовищами, вигонами, левадами.

Козаки не належали до жодного із названих станів. За часів короля Сигізмунда Августа (1520 — 1572 pp. ) невелика частина козаків, зокрема в Київському воєводстві, отримала шляхетські права. Решту ж козаків король прагнув звести до категорії звичайних селян.

З початку XVII століття, певне, з часу відбудови міста-фортеці Станіславом Жолкевським, Полтава одержала магдебурзьке право. Дехто навіть із солідних дореволюційних і радянських істориків заперечує це, відносячи назване право лише до другої половини XVIII століття. Але вони помиляються. Справа в тому, що російський уряд магдебурзького права не надавав українським містам, а лише підтверджу-(35)вав тим, хто його мав раніше. Ще Богдан Хмельницький у 1654 році підтвердив за Полтавою це право. До того ж в актових книгах Полтавського міського уряду за XVII століття прямо називається Полтавський магістрат та ті, хто брав участь у його роботі. У відповідності з магдебурзьким правом міщани об'єднувалися у свою громаду з самоуправлінням, власним судом і громадськими землями, якими були поля, луки, ліси навколо міста. Оскільки Полтава знаходилася в прикордонній смузі, то тут особливо було багато вільних земель, незаселених і не зайнятих. Цими громадськими міськими угіддями населення користувалося на свій розсуд, без втручання центральної влади. Міщани звільнялися від деяких податків у скарбницю і підсудності королівським чиновникам.

Органом міського самоуправління був магістрат, який відав адміністративно-господарськими, фінансовими, поліцейськими та судовими справами. Магістрат складався з двох колегій: ради, що займалася цивільними судовими та адміністративними справами, і лави (лавний суд), яка відала кримінальними справами. Очолював магістрат обраний міщанами війт, до магістрату входили його помічники: бурмистри, райці (радники), лавники (засідателі). Таким чином, купці та ремісники — кравці, бондарі, гончарі, ткачі та інші гуртувалися в цехи з виборним началом і одержали суд, який був у руках війта з виборними бурмистрами і райцями.

Полтава була полковим містом. Тому вагому роль у ній відігравало військо, козацька старшина. Козацько-старшинська адміністрація мала великий вплив на міське самоуправління. Це, насамперед, позначалося на діяльності магістратського суду, де поряд з війтом і бурмистрами обов'язково засідали полковник чи наказний полковник, полковий писар, городовий отаман та інші представники козацько-старшинської верхівки.

У «тарифах» та «люстраціях» першої половини XVII століття показано різні групи населення міста: попи (священики), мірошники, різники (скотарі), кравці, шевці, кушніри, ковалі, рибалки, комірники (жильці), огородники (ті, хто споруджував огородження-укріплення, фортеці в новозаселеному краї), дударці (музиканти), уходники (ще ухожаї), севрюки. Останні (асимільовані з сіверянами татари), певне, ще залишалися напівкочовим, напівосілим населенням і займалися скотарством, бо в документах не вказано у них ні димів (хат), ні інших прикмет поселення. Податки на той час сплачувалися такі: священики — від 3 до 24 злотих (злотий, або золотий — польська монета, що дорівнювала ЗО грошам), мірошники — від 3 до 6 грошей від млинового кола, шевці, кушніри, ковалі — З — 6 злотих і більше, рибалки — від 18 грошей до 1 злотого 18 грошей, огородники — 1 злотий 15 грошей, севрюки — по 3 злотих 12 грошей кожен на рік.

У 1641 році Полтава, що записана містом, переходить до польського полковника, потім коронного хорунжого (36) Олександра Конєцпольського (син великого польського магната і коронного гетьмана), який за дружиною одержав ще й Гадяч. Конєцпольський заселяє околиці Полтави новими слободами, дозаселяє вже існуючі села. Уже тоді були навколо Полтави села Пушкарівка, Жуки, Павленки, Петрівка, Рибці, Супрунівка, Яківці та інші, що належали козацькій старшині. Сам власник у Полтаві постійно не перебував, господарював у місті його намісник Сокольський. За дорученням свого господаря Сокольський настійно добивався перед московським урядом повернення з метою покарання гетьмана запорозьких нереєстрових козаків, одного з керівників селянсько-козацького повстання 1638 року Якова Острянина (Яцька Остряниці), який числився полтавцем.

1646 року Полтаву, що належала коронному хорунжому, переяславському, корсунському і плоскижівському старості 0. Конєцпольському, силою, зі своїм семитисячним військом захопив князь, руський воєвода Ієремія (Ярема) Вишневецький. Оволодівши Полтавою, Гадячем, Зіньковом, Опішнею, Зигмунтовим (Жигмунтов, ще Устивиця), Лютенькою, Кременчуком та іншими населеними пунктами, Е. Вишневецький завершив крупні захоплення земель на Лівобережжі, проведені в різні часи, розпочаті ще його дядьком, канівським і черкаським старостою Олександром Вишневецьким з початку 80-х років XVI століття.

Ієремія Вишневецький по чоловічій лінії був нащадком великого князя литовського Ольгерда, а по жіночій — Рюриковичів, походив з тієї гілки Вишневецьких, які зукраїнилися й були православними. Батько його Михайло Михайлович був великим магнатом, овруцьким старостою. Мати — Раїна (ще Ірина) Вишневецька — двоюрідна сестра відомого українського церковного і культурного діяча Петра Могили, була засновницею кількох православних монастирів на Лівобережжі, в тому числі й Лубенського Мгарського монастиря. Батьки рано померли, а їх син Ієремія, який навчався в Польщі, потім удосконалював освіту за кордоном, зрікся віри батьків, одружився з донькою польського коронного гетьмана Гризельдою Замойською, прийняв католицтво і став гонителем православ'я та найжорстокішим душителем свого народу.

Володіння Ієремії Вишневецького, що складали великий феод — Вишневеччину, з центром у місті Лубнах, тягнулися від міста Домонтова в гирлі річки Супою та Чигирин-Діброви на Дніпрі, в гирлі Сули, йшли через усю Полтавщину, охопивши чимало Засульської полоси з Хоролом і Полтавою включно, вдавалися ще в стару Чернігівщину (37) майже до Конотопа, а нижче по Дніпру сягали Кишеньки та Переволочної. Сюди увійшла й значна частина володінь Байбузів (нащадків Глинських), вотчину яких теж силою захопили Вишневецькі. За Ієремією Вишневецьким на Україні числилося 56 міст, містечок і сіл, в яких налічувалося 38857 господарів та підданих (безпосередньо на Лівобережжі йому належало 53 значних населених пункти з 34822 господарями), яким рахунок вівся тоді не по кількості душ населення, а подвірно, по кількості хат (димів), дворів-господарів. Вони давали власникові щорічно доходу 180 тисяч карбованців сріблом, що на ті часи було досить значною сумою. Крім того, Вишневецькому ще належало багато економічних дворів, фільварків, пасік, а на річках за ним числилося 423 млинових кола. Від них платилося близько 1, 5 тисячі карбованців сріблом. Та ще по всіх містах, селах, хуторах існували князівські шинки — це бездонне джерело доходів магната-тирана. З допомогою свого війська під час численних наїздів, шляхом жорстоких екзекуцій він стягував зі своїх підданих різні побори хлібом, борошном, медом, птицею, худобою та іншим.

Деякі джерела говорять, що Вишневецький захопив слободу Полтаву. Тож можна припустити, що саму фортецю-місто він не завоював, а лише поселення, що виникло навколо фортеці з початку XVII століття. В останній же продовжували перебувати королівські війська. За інвентарем Вишневецького 1647 року, в Полтаві налічувалося 812 господарів. Це порівняно не так багато, якщо в Лохвиці за тим же інвентарем за ним числилося 3325 господарів (певно, показано з прилеглими хуторами), у Лубнах — 2646, у Пирятині — 1749, у Хоролі — 1279, у Чорнухах — 944, в Гадячі — 821 тощо.

Становище полтавців, як і інших мешканців українських земель, поневолених польським магнатами, шляхтою та Вишневецьким, можна уявити з універсалу гетьмана Запорозького війська Богдана Хмельницького, посланого ним на початку Визвольної війни 1648 — 1654 років «в усю малоросійську Україну, що лежить обіруч Дніпра, а також у далекі руські міста». Говорячи про завоювання і привласнення Річчю Посполитою достеменно наших «козацько-руських савроматійських земель», Хмельницький писав: «Вони, поляки, не тільки знищили й згладили на згаданих наших землях та провінціях ім'я наше славне козацьке: але, що найгірше й найбільше засмучує, запрягли вони всіх братів наших, роксолан, у невільниче підданське ярмо, відкинули нас від батьківської православної греко-руської душеспасеної віри і приневолили силою, звабили й підкорили гвалтом та багатьма нехристиянськими муками й тиранством до згубної унії та римського блуду. Вони зневажили всі привілеї й мандати перших князів та королів своїх польських, які схвалили й ствердили наше греко-руське благочестя, знищили їх і скасували супроти шляхетної політики і доброго сумління.

Але й цей шкідливий для душі, вабний на погибель, схизматицький і нечистий учинок (що святе благочестя обернули на унію й честь козацьку перетворили в безчестя й невігластво) мало вдовольнив їхню заздрість і гордість. Вони зважилися... вигубити й викоренити значніших людей і козаків із найокраїнніших і останніх напівдиких наших земель (тобто з Чигирина, Терехтемирова, Переяславля, Полтави та інших україно-малоросійських містечок і сіл, що лишилися обіруч Дніпра). А ця земля — предковічна вітчизна наша... Вони хочуть заволодіти й самим простодушним посполитим народом нашим, і не тільки запрягти його в невільниче ярмо, але й навести на нього (38) по своїй безбожній волі шкідливу для душі, супротивну правилам священних і святих наших унію... багатьох козаків та міщан, братів наших, пси, людські дозорці, поїли, оскаржуючи їх перед панами, мерзенними своїми фальшивими плітками і силкуючись, щоб їх карали на смерть, аби після того заволодіти добром і їхніми маєтками»...

Полтавські козаки й міщани брали участь у боротьбі проти польсько-шляхетського поневолення. В тому числі й у повстаннях 30-х років під проводом Павлюка (Павла Бута), Якова Острянина та інших. Від сивої давнини збереглися записані в минулі століття письменниками та істориками перекази про урядника Полтавського охочекомонного (добровільного кінного) козацького полку Гордія Чурая, котрий жив неподалік тих місць, де згодом було засновано Полтавський Хрестовоздвиженський монастир. Він був людиною хороброю й чесною, любив батьківщину і ненавидів її ворогів. Не витримавши знущань над українським народом одного з польських шляхтичів, Чурай під час сварки з ним зарубав свого противника. Після цього Чурай тікає на Січ, пристає до гетьмана нереєстрового козацтва Павлюка і разом з ним бере участь у походах проти польських магнатів та шляхти. У бою під Кумейками 1637 року, коли козаки зазнали поразки, Чурай разом з Павлюком та іншою козацькою старшиною потрапив у полон до польського коронного гетьмана Миколи Потоцького. Разом з іншими був привезений до Варшави і там страчений 1638 року.

Гордій Чурай користувався у полтавців великою шаною й любов'ю. Народ склав про нього пісню, яку навів у своєму збірнику українських народних пісень відомий український історик та фольклорист М. Максимович:

Та ще більш відома полтавцям його донька Маруся Чурай (Марина Гордіївна Чурай, 1625 — 1653 pp. ) — легендарна українська поетеса, авторка пісень і співачка. Ряд авторів, називаючи Чураївну донькою Гордія Чурая, твердять, що Маруся Чурай історична особа, і приписують їй авторство багатьох популярних пісень, літературно оброблених уже в пізніші століття: «Ой, не ходи, Грицю... », «Котилися вози з гори», «Засвистали козаченьки» («Засвіт встали козаченьки»), «Віють вітри» та інші. Пісня «Ой, не ходи, Грицю» пізніше лягла а основу сюжетів багатьох повістей, романів, драм та поем (О. Кобилянської, М. Старицького, В. Александрова, І. Сенченка... ).

Ще до першої половини XVII століття поблизу Полтави не раз з'являлися то Велика, то Мала Ногайські орди, які ходили сюди аж від Дону, від Північного Кавказу і кочували, навіть сіяли хліб на привільних незаселених та неосвоєних степах за Ворсклою. В червні 1648 року татари з-за Дону підійшли аж до Полтави. Полтавці їх побили, а частину взяли в полон.

(39) Під час Визвольної війни 1648 — 1654 років Полтава була однією із значних резервних баз армії Богдана Хмельницького. Вся Полтавщина тоді стала надійним тилом повсталих: звідси вони отримували військо, тут виробляли порох та інше військове спорядження, звідси постачали коней, худобу, фураж.

У травні — червні 1648 року селянсько-козацькі загони, які діяли на Полтавщині, розгромили польсько-шляхетські війська, ще до Корсунської битви вони визволили Переяслав, а на початку червня штурмом оволоділи Лубнами, розгромили замок Вишневецького. Напередодні Зборівської битви 1649 року, за свідченням російського Рильського воєводи, Хмельницький надіслав у Полтавський полк листа, в якому закликав, щоб «... казаки, пашенные и непашенные крестьяне, бежали наспех в казацкие полки к гетману к Богдану Хмельницкому, у ково есть пищали и те б де шли с пищали, а у ково де пищалей нет, и те б де шли с рогатины и с киями». Відповіддю на цей заклик було велике піднесення серед населення. У травні 1649 року російський каменський воєвода Федір Арсеньєв у своїй відписці до Розрядного приказу повідомляв, що прибулі з литовських порубіжних міст (тобто, з прикордонних українських) син боярський Федір Гнилокіз і козаки розповіли про те, як «из литовских городов из Гадяча, из Миргорода, из Платавы, с Опошни, с Куземчина, из Зинькова, из Лютенки, из Веприка казацкие атаманы и полковники и сотники со всеми казаки пошли к казацкому гетману к Богдану Хмельницкому стоять войною против ляхов». У цьому ж документі повідомлялося, що на допомогу Хмельницькому прийшла також велика кількість кримських і ногайських татар, а поляки запросили собі на допомогу «швецких немец». Польські війська у боротьбі проти повстанців очолили гетьмани — князь Ієремія Вишневецький і князь Януш Радзивіл. В інших документах того часу сказано, що в Полтавському полку, «в черкасских де городах порох делают и сыплют в бочки и возят к Богдану Хмельницкому».

У 1649 році Богдан Хмельницький проводив у Полтаві раду козацьких полковників, де обговорювалися питання подальших бойових дій. За дорученням гетьмана полтавський наказний полковник, потім полковий обозний, син Якова Остряниці — Іван Іскра (ще Іскренко) вів листування з російським каменським воєводою Федором Арсеньєвим, якому повідомляв про бойові успіхи військ Богдана Хмельницького у боротьбі з польськими королівськими військами, про розгром на початку червня 1649 року козаками на чолі з полковником Данилом Нечаєм польських військ під Меджибожем, а також про те, що на боці повстанців воюють проти Речі Посполитої кримські і ногайські татари та Бєлгородська орда. (40) На початку 1652 року Хмельницький посилав Івана Іскру разом з військовим суддею Самійлом Богдановичем для переговорів до Москви. Пізніше, після смерті полтавського полковника Мартина Пушкаря, Іскра їздив з козаками до московського царя і повернувся із званням гетьмана. Але на шляху до князя Г. Ромодановського, який у той час перебував у Лохвиці, Іскра був оточений чигиринськими козаками на чолі з наказним полковником Скоробагатьком і татарами і там, під селом Пісками, загинув у битві в січні 1659 року.

У період Визвольної війни на території, що була визволена з-під влади Речі Посполитої і знаходилися під гетьманською булавою, Богдан Хмельницький увів новий адміністративно-територіальний і військовий устрій. Він реорганізував існуючі полки, перетворивши їх в адміністративні та військово-територіальні одиниці. Полки поділялися на сотні, до яких належали міста, містечка, села, хутори, а сотні, у свою чергу, поділялися на курені. На чолі сотні стояв сотник. Сотник з іншою полковою старшиною обирали полковника. Старшина ж із козаками усіх полків на військовій раді обирала гетьмана. На чолі посполитих — простих селян стояв обраний на громаді (на сході) війт.

Полтавський полк охоплював територію в басейні Ворскли, в середній і нижній її течіях, де чимало поселень заснували або дозаселили в першій половині XVII століття втікачі з Правобережжя, особливо з Поділля. У 1649 році, після Зборівського договору, до Полтавського полку була включена територія Гадяцького полку, котра з початку 60-х років XVII століття була виділена в окремий Зіньківський полк. У період Визвольної війни в Полтавському полку налічувалося 17 сотень, центром була Полтава, до якої приписано було три сотні. У 1649 році в Полтавській Першій сотні налічувалося 258 козаків, у Другій — 199, у Третій — 99, а всього — 556 козаків. Сотенними містами та містечками були: Багачка (Велика Багачка), Балаклійка (Балаклія), Веприк, Ґадяч, Зіньків, Келеберда, Кишеньки, Кобеляки, Лукім'я, Лютенька, Маячка, Нехвороща, Опішня, Переволочна, Старі Санжари (Санджари), Царичанка та інші. Всього в полку налічувалося в той час 2000 козаків. Очолював його полковник Мартин Пушкар.

(41) Козаки Полтавського полку, а також багато селян і міщан, які жили на його території, брали участь у війні 1648 — 1654 років, безпосередньо в облозі Львова і Замостя 1648 року, в битвах під Зборовом 1649, Берестечком 1651, Жванцем 1653 років, ходили з сином Богдана Хмельницького Тимошем у молдавські походи в 1650 та 1652 роках, брали участь в інших бойових операціях. Так, відомо, що в березні 1651 року Мартин Пушкар послав до Хмельницького з Полтави козацьке військо, а для татарського мурзи союзника гетьмана влаштував у місті великий банкет та умовив татарську старшину, щоб, направляючись до Хмельницького під Білу Церкву, татарські війська не йшли побіля Полтави, а степами Кобеляччини. Полковник явно боявся, щоб союзники під час свого походу не пограбували Полтаву. Сам полковник через хворобу тоді не поїхав у похід, а послав замість себе отаманів з козаками.

Протягом усієї війни в Полтаві знаходилися значні козацькі війська, а в її околицях стояли загони татар — союзників Б. Хмельницького. До кінця війни продовжувалися дипломатичні зв'язки через полтавську козацьку старшину з порубіжними московськими воєводами, а через них і безпосередньо з московським царем Олексієм Михайловичем велися переговори про союз із Москвою. У червні 1651 року тисяч зо три татарського війська — союзників Хмельницького перебували в степах поблизу Полтави, про що повідомляв через своїх людей полтавський наказний полковник Петраш Яковенко каменському воєводі Ф. Арсеньєеу, а останній — у Розрядний приказ. Яковенко висловлював побоювання, що (за чутками) татари можуть перейти на бік польських військ і виступити проти Росії. Навесні 1652 року в Полтаві перебував на постої Миргородський полк зі своїм полковником Матвієм Гладким. На початку зими 1653 року за 40 верст від Полтави, на Орелі, стояла орда кримських і ногайських татар. Про це повідомляв у своєму листі полтавський полковник М. Пушкар путивльським воєводам Ф. Хилкову та П. Протасьєву, а ті — у Розрядний приказ.

З кінця XVI — в першій половині XVII століття Полтава відносилася до Миргородського (Миргородсько-полтавського) староства (ще округ, обвід) Київського воєводства, яке охоплювало басейн річки Хоролу, середні течії Псла та Ворскли. Решта території майбутньої Полтавщини входила до Переяславського та Черкаського старосте того ж Київського воєводства. Після введення Б. Хмельницьким нового адміністративно-територіально-військового поділу на зразок Запорозької Січі, сотники у своїх сотнях, а полковники у полку отримали досить велику владу. Оскільки Полтава за магдебурзьким правом мала свою власну управу та суд — магістрат, то звідти лише окремі справи передавалися у відання полковника. Усі важливі військові справи полковник вирішував з полковою старшиною (обозний, суддя, осавул, писар). За якісь провини козаків судив козацький суд, міщан — магістратський, а духовних осіб (церковнослужителів) — духовний (церковний). Але в Полтаві, як полковому місті, полковник і вся полкова старшина були присутні на всіх засіданнях магістрату, розглядали як судові, так і різні справи купівлі-продажу жителями міста своїх садиб, майна та інші.

Ще за часів польського панування місто одержало від королівського уряду свій герб. З початком Визвольної війни, реорганізувавши полки, Хмельницький надав Полтаві новий герб, що був і на печатці Полтавського городового магістрату. Основу цього герба становив геральдичний щит. На блакит-(42)ному полі щита, у центрі його (за його центральними осями) розміщено натягнутий золотий лук — символ військової зброї. Тятива лука натягнута стрілою. Але вістря стріли спрямоване донизу, що символізує мир, спокій, відпочинок після бою. З чотирьох боків лук зі стрілою оточують шестикутні золоті зірки, що символізують сторони світу — північ, південь, схід і захід. Сучасне пояснення таке: наші прадіди вірили, що кожна християнська душа має на небі свою зірку, що охороняє її в походах і боях. Тому такі зірки зображали на бойових знаменах Війська Запорозького та на родових гербах окремих українських гетьманів. Але, певніше, частина цієї символіки запозичена від наших далеких предків — алано-булгар. Увінчував композицію герба золотий напис над щитом: «ПОЛТАВА», виконаний стилізованим старослов'янським шрифтом, де центральна літера «Т» зображена у вигляді хреста, що осіняє герб.

І. Вишневецький, захопивши 1646 року Полтаву, надавав їй свій герб. У нього стріла, піднята вгору, пронизує серце.

У першій половині XVII століття в місті вже існувало кілька дерев'яних церков, у тому числі Воскресенська, Пречистої Богородиці та Успення Пресвятої Богородиці. У 1650 році на честь перемоги повстанців над військами польських магнатів і шляхти та визволення Полтави і краю від польсько-шляхетського поневолення поблизу міста, на високій горі, покритій віковим лісом, з дозволу київського митрополита, відомого українського церковного діяча і письменника Сильвестра Косова було засновано Полтавський Хрестовоздвиженський монастир. Очолював будівництво ігумен Лубенського Мгарського монастиря Калістрат. Перші монастирські споруди зводилися з дерева в лісовій гущавині, куди вела лише вузенька стежина. Серед ініціаторів спорудження цієї обителі були полтавський полковник Мартин Пушкар, Іван Іскра, Іван Крамар та інші козаки й міщани, які внесли значні пожертвування на цю справу.

У зв'язку з перебуванням і проходженням через Полтаву в роки війни великої кількості військ стара переправа через річку дубами уже не задовольняла. Тому в 1650 році в місті було збудовано перший дерев'яний міст через Ворсклу. Все це сприяло подальшому розвитку Полтави, в тому числі ярмаркової торгівлі.

Прагнучи визволити український народ від гніту Речі Посполитої й створити незалежну Українську державу, Богдан Хмельницький свої надії покладав на Московську слов'янську православну державу, вступив з нею у військовий і політичний союз. Наслідком Визвольної війни українського народу 1648 — 1654 років стало приєднання України до Росії. 8(18) січня 1654 року в місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький Київської області) відбулася генеральна рада — Переяславська рада, де було зачитано умови нового договору. Суть його така: вся Україна, козацька земля (приблизно в межах Зборівського договору), що займала територію, де пізніше виникли губернії Полтавська, Київська, Чернігівська, більша частина Волинської та Подільської, приєднувалася під назвою Малої Росії (Малоросії) до Московської держави з правом зберігати свій особливий суд, управління, обрання гетьмана вільними людьми. За гетьманом зберігалося право приймати послів і підтримувати стосунки з іноземними державами (крім кримського хана і польського короля). Зберігалася недоторканість прав шляхетного, духовного і міщанського станів. Кількість реєстрових козаків збільшувалася до шістдесяти тисяч, але дозволялося мати й (43) більше охочих козаків. Данина цареві повинна була збиратися місцевими урядовцями і сплачуватися без втручання російських збирачів. Зі свого боку цар обіцяв захищати Україну своїми військами від зазіхань Польської магнатсько-шляхетської держави. Гетьман і козацькі старшини добивалися, щоб московські посли на раді присягли замість свого царя, як це робили польські королі при своєму обранні на престол. Але московські посли відмовилися, мотивуючи тим, що «царське слово непорушне» та що цар не повинен давати клятву своїм підлеглим. Тому, коли московські посли і супроводжуючі їх стольники та стряпчі поїхали по українських містах для проведення присяги, простий народ присягав, надіючись, що союз із братньою православною державою, з етнічно близьким народом принесе йому визволення від польсько-католицького та татарського поневолення, але вищі українські стани і духівництво з деяким недовір'ям і тривогою зустрічали перехід у московське підданство. Київський митрополит Сильвестр Косов і духівництво відмовилися присягати, не допускали до присяги своїх служителів та людей із своїх маєтків. Козацька старшина і православні шляхтичі, які брали участь у визвольній боротьбі, неохоче йшли під «московську протекцію», прагнучи створити незалежну Українську державу.

На Переяславській раді були й представники Полтавського полку. А на початку 1654 року для приведення полтавців до присяги в місто прибув стольник А. І. Спасителев, посланий сюди В. В. Бутурліним, який очолював російське посольство на Переяславській раді. У Полтаві на вірність Московській державі присягали: 2 осавули, (44) 2 писарі, війт, 468 козаків, 861 чоловік міщан, кравців та чоботарів, а всього — 1335 чоловік. Тут не названо жодного служителя культу, і не вся козацька старшина. Ми не знаємо, скільки козаків і міщан не присягало, але співставлення з іншими містами Полтавського, Лубенського та Миргородського полків дає підставу зробити висновок, що Полтава в той час на території полтавського Лівобережжя була найбільшим містом за кількістю населення. З того часу вона увійшла до складу Російської держави разом з територією Гетьманщини.

Чимало було трагічного і героїчного в історії Лтави-Полтави від часу перших згадок про неї в історичних джерелах і до середини XVII століття. Спершу невеличке, певне, аланське поселення, потім резиденція хана протобулгар, маленьке прикордонне укріплення (за яким фактично починалося Дике поле, або Половецькі степи, пізніше володіння Золотої Орди), важлива прикордонна фортеця Великого князівства Литовського, Польсько-Литовської держави, нарешті фортеця-місто, де навіть розташовувалися війська на чолі з коронним гетьманом. Вона часто зазнавала нападів різких ворогів, не раз знищувалася нападниками і відроджувалася знову з руїн та попелу, мов міфологічний чарівний птах Фенікс. З початку XVII століття відбудовується місто-фортеця з її підземною складовою частиною — з системою підземних ходів, льохів-складів для запасів зброї, пороху, продовольства, схованок населення, що були невід'ємною частиною укріплень тих часів. А поруч фортечних мурів поступово виростає слобода — поселення вільних людей — ремісників, купців, що згодом стає складовою частиною міста, яке виходить за ці мури. У роки Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського національного, соціального та релігійного поневолення Полтава — один з великих опорних пунктів повстанської армії Б. Хмельницького — стає місцем зосередження значних військових сил і одним із центрів важливих політичних подій.