У 1700 році на Лівобережній Україні проживало близько 1,2 мільйона чоловік, нараховувалося 11 великих міст, 126 містечок і майже 1800 сіл. Основною адміністративною одиницею був полк. Всього їх було десять: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський, Полтавський.

Полтава була центром Полтавського полку. Місто розташовувалося на підвищеному правому березі річки Ворскли. Фортеця в плані мала форму багатокутника, подовженого по осьовій лінії з півночі на південь. У ході Північної війни фортецю відбудували. Зовнішні укріплення довжиною близько 2300 метрів включали земляні вали й рови, дубовий частокіл, надовби, 5 бастіонів (Подільський, два Чернецьких, Київський, Мазурівський) і 10 башт (Курилівска, Спаська, Київська, Подільська, Басманівська, Мазурівська та чотири безіменні). Із них п'ять були проїжджими. Перші ворота — Подільські (перетин сучасних вулиць Леніна і Пролетарської), другі — Курилівські розташовувалися зліва (південно-західна частина Красної площі). Далі — Спаські ворота (вулиця Паризької Комуни поблизу Панянського яру). Тут кріпосний вал утворював кут, і навпроти воріт відкривалася перспектива Хрестовоздвиженського монастиря. Четверті ворота — Київські (між сучасни-(58)ми Петровським і Сонячним парками). За ними знаходилися Мазурівські ворота (Першотравневий проспект навпроти вулиці Пушкіна). Далі вал ламаною лінією повертався до урвищ і упирався в Подільські ворота. З боку урвищ над Ворсклою фортеця була неприступною. Найменш захищені місця знаходилися на заході та південному заході, між Київськими та Мазурівськими воротами.

Мазурівський яр, що йшов паралельно сучасній вулиці Леніна, та рівчак Лтава ділили фортецю на дві нерівні частини. В основній знаходилися склади, будинок, де мешкав комендант, казарми гарнізону. У цитаделі було три церкви — соборна Успенська, Воскресенська та Спаська. Ця частина міста займала територію від Красної площі до Петровського та Сонячного парків, площі Леніна. Частину території, що прилягала до цитаделі з південно-західного боку, займали житлові будівлі. Внутрішня огорожа між цитаделлю та іншою частиною фортеці довжиною близько 400 метрів була споруджена уже в період облоги міста 1709 року, коли виникла реальна загроза прориву. На цій укріпленій лінії знаходилося п'ять невеликих бастіонів і дві башти. Поза стінами фортеці знаходилася ще одна церква — Стрітенська, що на той час була цвинтарною.

За переписом 1718 року в Полтавському полку записано 12587 козаків і посполитих, із них у Полтаві жило близько 620 осіб чоловічої статі; козаків — 261, міщан і торгових людей — 56, посполитих — 144 (мали тягло 46 чоловік, піших — 98), ремісників, об'єднаних у цехи — 151. Загальна кількість жителів Полтави того часу складала близько 1200 чоловік. На кінець століття населення міста зросло до 7975, із них — 4063 чоловіки та 3912 — жінок.

Полтава в першій половині XVIII століття мала вигляд сільськогосподарського селища, де заняттям населення було переважно землеробство. Навколо розташовувалися села, що пізніше увійшли до складу міста, — Павленки, Кривохатки, Триби та ін. Землі навколо Полтави — чорнозем. Оранка проводилася важким, так званим малоросійським плугом, у який впрягали від трьох до чотирьох пар волів. Спроби деяких господарів впровадити легкі плужки і зменшити тяглову робочу силу не давали бажаних наслідків, бо через вітри та спеку необхідною була глибока оранка, підняти яку малий плужок і слабкі коні не могли.

Населення Полтави навіть у 60-х роках XVIII століття ще володіло певними земельним наділами: ріллею, лісами, сіножатями, а близько чверті полтавських козаків жили з хліборобства у вигляді підсобного господарства. Забезпечення землею козаків Полтави було значно гіршим, ніж у сотнях Полтавського полку, і переважав тип малоземельного господарства. Заможна козацька старшина поступово забирала до своїх рук землі рядових козаків. Про це свідчили донесення в канцелярію гетьмана К. Г. Розумовського від полтавського козака Непутянка, землі якого захопив полковник Левенець.

Академік Гільденштедт, який подорожував по Україні в 1774 році, у вересні відвідав Полтаву і писав, що побіля кожного будинку є фруктові сади, переважно вишневі. Він звернув увагу на гарний фруктовий сад і виноградник, що належали Полтавському Хрестовоздвиженському монастиреві. Тут, крім яблунь, груш, вишень і слив, були ще й абрикоси, персики, волоські горіхи та кизил. «Волоські горіхи, — писав мандрівник, — (вони вже достигли) дуже гарні; персики погані, завбільшки всього з волоський горіх, ще не достигали і вже постраждали від (59) морозу. Виноград — досить гарного сорту, ягоди завбільшки з вишню, частково білі, частково червоні». Про заняття полтавців хліборобством, садівництвом, баштанництвом свідчать і подорожні записки академіка Василя Зуєва, датовані 1782 роком.

З середини та другої половини XVIII століття розвиваються характерні риси міського життя. Полтава все більше перетворювалася на центр ремесла і торгівлі. На початку століття у Полтаві нараховувалося до 300 цехових ремісників, але після важких випробувань 1708 — 1709 років кількість їх зменшилася. За переписом 1718 року значився лише 151 ремісник. Вони об'єднувалися у цехи переважно за професією. Існували кравецький, різницький, шевський, ковальський, ткацький, гончарський, бондарський цехи. До складу цеху входили майстри, підмайстри, учні та робітники. Кожен цех очолювався цехмістром, який обирався на цехових зборах. Існував цеховий суд, визначалися повинності і розміри податків «до скриньки братської». Але протягом першої половини XVIII століття цеховий устрій поступово занепадав. Це пояснювалося не тільки процесом майнової диференціації серед ремісників, розвитком товарно-грошових відносин, а й тим, що в Полтаві, як і в деяких інших містах, зростав вплив козацтва. Полтавський магістрат потрапляв у залежність від полкової канцелярії і поступався владою полковнику та старшині. Міське управління втрачало самостійність і перетворювалося на додаток до козацької адміністрації. Це не сприяло економічному розвитку Полтави, бо вона тоді ще не сформувалася остаточно і не зміцніла як центр міського життя, ремесла і торгівлі. Про це свідчать два накази від мешканців міста в Комісію для складання нового Уложення, що скликалася в 1767 році. В одному значне місце займали скарги міщан на утиски з боку шляхти та козацької старшини, вимоги, щоб «полковник, старшина і ніяке інше тут правління стосовно до заведення міських порядків у справи не вступали і не перешкоджали». У 1767 році полтавці писали, що «проживаючи у місті Полтаві: полковник, старшина, володільці і козаки до сього, не додержуючись установлень у правах магдебурзьких узаконених, у всьому генерально магістрат тутешній до додержання за тими правами належної служби не допускали, утискували, перешкоди, кривди і обтяжування робили». Вони з тривогою відзначали, що руйнується фортеця, яка існувала в період Північної війни, відсутні цегляні адміністративні будинки, немає «пристойних місту прикрас». Землі, що здавна належали місту, були розграбовані або привласнені полковником і старшиною. Міщани вимагали монопольного права на торгівлю, заняття ремеслами, обов'язкового об'єднання всіх ремісників у цехи, заснування банку. Вони прагнули організуватися як окремий стан, захиститися від козаків і посполитих, які вели торгівлю, займалися ремеслами і промислами. Але у Комісію попав інший наказ, який, очевидно, з'явився в результаті боротьби шляхти і козацької старшини з міщанами. Пункти цього наказу мають вже багато спільного з вимогами шляхти. В ньому відсутні скарги на старшину. Це свідчить про слабкість міщан Полтави, нездатних захистити свої інтереси.

У другій половині XVIII століття кількість міщан, які жили в Полтаві й займалися ремеслами і торгівлею, поступово, але невпинно зростала. Царський уряд відроджує цеховий устрій міського ремесла. У 1753 році в Полтаві знову діють ткацький, бондарський, шаповальський цехи, у 1772 році — шевський, у 1773 році — кравецький, у 1776 році — різницький, у (60) 1778 році — шапковий, у 1798 році — кушнірський. Поновили роботу ковальський і гончарський цехи. Від запису в цехи звільнялися тільки землекопи, каменярі, штукатури, прислуга. Організовувалися постійні і тимчасові цехи. У тимчасові цехи мали право записуватися селяни і різночинці на строк дії їх паспортів. Кожен цех обирав старшину, справами всіх цехів відала реміснича управа на чолі з ремісничим головою, якого обирали на три роки.

Крім ремесел, у місті розвивалися промисли. На початку XVIII століття всього на Полтавщині по річці Ворсклі було до 300 млинів. У Полтаві та на її околицях нараховувалося 38 млинів, 83 камені млинарські та 19 ступ, які належали козацькій старшині, Хрестовоздвиженському монастиреві, міщанам. Набуло поширення ґуральництво, яке у першій половині XVIII століття залишалося вільним промислом, що не обкладався податками, і займатися яким дозволялося представникам усіх станів. У 20-х роках у Полтаві існувало 170 винниць і винокурних казанів, із них 109 належало полтавським міщанам, а 61 — козацькій старшині. Ґуральництвом займався Хрестовоздвиженський монастир, але якість вина, що тут вироблялося, була низькою. Відомо також, що монастир поставляв щорічно у Київ «на поклон до митрополита» та «для презенту різним чинам» по два барила горілки і барило слив'янки власного виробництва. Як правило, власники винниць мали по кілька шинків у місті та по селах. Іноді шинки здавалися в оренду. Власниками шинків у місті, крім козаків і міщан, були церковні братства та цехи. Шинки поділялися за характером продукції, що продавалася. Так, у Полтаві було 38 шинків, де продавали мед і пиво, горілчаних куховних було 18, відеркових шинків — 46. Крім того, було 10 бражниць, 11 солодовень і 2 броварні.

Продаж горілки і вина обкладався податком незначних розмірів. Ця торгівля, до того ж переважно власною продукцією, була вигідною. Універсал гетьмана К. Г. Розумовського 1761 року заборонив винокуріння всім, крім поміщиків і козаків, які володіли землями і лісами. Це пояснювалося тим, що «малоросіяни, зневажаючи землеробство і скотарство, вдаються у непомірне ґуральництво, знищують ліси для винних заводів, а потребують для опалення хат, купують хліб дорого і не багатіють, а тільки п'ють». Винокуріння стало монополією шляхти і козацтва. За указом 1783 року і козакам заборонили займатися ґуральництвом. Їм дозволялося лише продавати вино у власних будинках, за що стягувався щорічний податок.

Значного поширення набуло бджільництво. Всього на Полтавщині у 20-х роках XVIII століття було 32640 вуликів. Із них мешканці Полтави мали 4980. Їх власниками були козаки, міщани, посполиті, монастир, церкви. Свої пасіки мали Воскресенська церква — 51 вулик, Миколаївська — 59 вуликів, Стрітенська — 20, Різдва Богородиці — 10, Спаська — 8 вуликів. Найбільша пасіка під Полтавою належала Василю Кочубею. У ній було 538 вуликів. Власників пасік більше як на 50 вуликів нараховувалося близько 15. Такими пасіками відали пасічники, обов'язками яких було виготовляти вулики, розташовувати пасіки на період медозбору, доглядати за бджолами взимку. У полтавських міщан і козаків переважали пасіки на півтора-два десятка вуликів, а бджільництво мало підсобний характер. На основі цього промислу розвивалося воскобійництво. У місті діяло дві воскобійні.

У XVIII столітті поширенним стає тютюнництво. 165 господарств Полтавського повіту вирощували тютюн, і у 1722 — 1723 роках його було виве-(61)зено 554 пуди. Існувало виробництво селітри. Особливого поширення воно набуло у період гетьманщини, коли у кожному полку чи навіть сотні були буди, де виробляли селітру. На Полтавщині збереглися назви сіл Буди, Рудні, Гути, що вказують на розвиток цього промислу. Наприкінці XVIII століття у Полтаві залишилася одна селітроварня, були ще 2 салотопні, 2 цегельні та З кахляні майстерні.

У XVIII столітті продовжує розвиватися торгівля. Розрахунки проводилися переважно за російською грошовою одиницею, бо після Полтавської битви на Україні за наказом Петра польська монета була замінена російською.

Щорічно в Полтаві відбувалося 4 ярмарки. Їх обіг складав 500 тисяч карбованців. Найбільшим був Воздвиженський ярмарок, що розпочинався 14 вересня. Велике значення мала торгівля худобою, продуктами тваринництва, вовною, а також тютюном, горілкою, медом, воском. На ярмарки приїжджали купці з інших міст України та Росії. Цьому сприяло те, що через Полтаву в останній чверті XVIII століття проходив державний тракт із Слобідської України на Київ, Білорусь і далі на Петербург. Із Росії везли сіль, металеві вироби, хутра, вовняні та шовкові тканини мануфактурного виробництва. Але полтавські міщани вимагали, «щоб приїжджі з інших міст і сіл великоросійські і малоросійські промисловці і художники ніякими товарами не торгували» у місті, а тільки на ярмарках. Причина цього, як вони пояснювали, полягала в підриві їх торгівлі, бо українські купці за готові товари, що завозилися в Росію, сплачували мито від 10 до 40 відсотків. Російські купці користувалися пільгами. Їх товари, що завозилися в Україну, не обкладалися митом. Користуючись цим, вони активно проникали на українські ринки, полтавські ж купці і міщани не могли конкурувати з ними внаслідок невеликих своїх капіталів.

Продовжувала існувати і чумацька торгівля. Полтавські чумаки їздили по сіль у Крим і Галичину, по рибу на Дон і Запоріжжя. За рік вони встигали зробити по дві-три поїздки. Чумакували, в основному, козаки, іноді посполиті та міщани. Чумаки збували свій товар на ярмарках. Матеріали Румянцевського перепису 1767 — 1769 років вказують, що полтавець Кіндрат Соляник торгував рибою та сіллю, їздив у Крим; Василь Кошовенко їздив торгувати у Запорозьку Січ.

Торгували також у крамницях і лавках. У 40-х роках у Полтаві було 15 крамниць, що належали полковнику Василю Кочубею. У 1774 році академік Гільденштедт писав, що у лавках Полтави «постійно можно знайти все, необхідне для життя, — у мирний час — багато турецьких та кримських товарів, яких зараз зовсім немає. Багато що з європейських товарів, особливо французькі шовкові тканини, тут дешевші, ніж у Москві, що пояснюється, можливо, контрабандним провозом їх через Польщу та Ново-Сербію». Тут Гільденштедт мав на увазі протекціоністські укази уряду про великі мита на імпортні товари, що завозилися через польсько-український кордон. Це по суті призвело до згортання торгівлі за офіційними каналами.

Полтавські купці протягом усього століття досить жваво торгували худобою із Сілезією. Але наприкінці XVIII століття ця торгівля занепадає внаслідок конкуренції з боку російських купців та економічної політики царизму, спрямованої на ізоляцію української економіки від західноєвропейського ринку.

Як бачимо, у XVIII столітті в економіці Полтави значну роль відігравали хліборобство, садівництво, розведення худоби. Але вже з середини та другої (62) половини століття зростали характерні риси міського життя, хоча продовжували переважати підсобні, в основному сільськогосподарські, промисли.

У XVIII столітті Полтава була полковим містом, де розташовувалася полкова канцелярія, на чолі якої стояв полковник. З 1696 по 1703 роки полтавським полковником був Іван Іванович Іскра, свояк Василя Леонтійовича Кочубея, генерального судді. Родинний маєток Кочубеїв знаходився в Диканьці. Між Кочубеєм і гетьманом Іваном Мазепою виникла сімейна ворожнеча. Вдівець Мазепа сватався до Мотpi, дочки Кочубея, своєї хрещениці. Батьки були проти їх шлюбу, бо це не відповідало церковним звичаям. Мотря втекла до гетьмана. Мазепа, не бажаючи ославити дівчину, відправив її до батьків. Між ним і Мотрею продовжувалося таємне листування. Кочубей писав Мазепі докори, намагався заподіяти йому зло. Він вирішив звинуватити гетьмана у зраді цареві. У серпні 1707 року через монаха Никонора передав у Монастирський приказ донос на гетьмана, який потім переправили до Преображенського приказу, але відповіді не було. На початку 1708 року Кочубей відправляє до Москви з новим доносом полтавця Петра Яценка. Він звинувачує Мазепу в намірах віддати Україну Польщі. Крім того, Кочубей та Іскра запросили в Диканьку священика полтавської Спаської церкви Івана Світайла і доручили йому повідомити ох-(63)тирського полковника Федора Осипова про задум Мазепи. Осипов, за проханням Кочубея та іскри, повинен був передати це київському губернатору князю Голіцину. Охтирський полковник виконав доручення, крім того, відправив ще лист у Москву.

Мазепа довідався про дії Кочубея та Іскри і написав царю листа, де переконував його у своїй відданості. Петро І довіряв Мазепі. Він власноручно написав гетьману два листи, в яких повідомляв, що вважає все наслідком ворожої інтриги і дозволяє Мазепі схопити Кочубея та Іскру.

Кочубей перебував у своєму маєтку в Диканьці. Гетьман відправив туди загін козаків, але миргородський полковник Апостол попередив Кочубея про небезпеку. В свою чергу, Кочубей послав гінця в Полтаву до Іскри з наказом приїхати до Дикакьки. 18 березня Іскра був у Диканьці, а наступного дня вони разом з Кочубеєм переправляються через Ворсклу і в містечку Красний Кут зустрічаються з Федором Осиповим. Сюди ж приїздить посланець від канцлера Головкіна зі звісткою про те, що цар начебто бажає особисто зустрітися з Осиповим, Іскрою та Кочубеєм. 18 квітня вони прибули до Вітебська, де знаходилася походна канцелярія Головкіна. Разом із Кочубеєм, Іскрою, Осиповим були священик полтавської церкви Іван Світайло, сотник Петро Кованько, полтавець Петро Яценко, два писарі, прислуга. Наступного дня почалися допити та тортури.

14 липня 1708 року в містечку Борщагівка поблизу Білої Церкви Кочубея та Іскру стратили. Поховані вони в Києво-Печерській лаврі. Івана Світайла вислали у Соловецький монастир, сотника Кованька та інших відправили до Архангельська і віддали в солдати.

Під час Північної війни козаки, замість того, щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів, за наказами Петра І, вимушені були воювати у далекій Лівонії, Литві та Польщі. На чолі козацьких полків Петро І поставив російських і німецьких командирів, які з презирством ставилися до козацького війська. Війна викликала нарікання українських селян і міщан, які скаржилися на московські війська, що палили села, грабували, оббирали жителів, примушували виконувати різні повинності. «Звідусіль, — писав цареві Мазепа, — я отримую скарги на свавілля російських військ». До того ж Петро І відмовив Мазепі в допомозі, порушив тим самим зобов'язання обороняти Україну від Польщі. Тому 28 жовтня 1708 року, коли Карл XII, який ішов на Москву, повернув на Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню краю, перейшов на сторону шведів. За ним пішло близько 3 — 5 тисяч козаків. Звертаючись до них, гетьман проголосив: «Браття! Настав наш час. Покористуємося цею нагодою, — віддячимо москалям за їх насильство над нами, за всі нелюдські муки і неправду, що вчинено нам! Ось коли прийшов час скинути ненависне ярмо і нашу Україну (64) зробити вільною стороною, ні від кого не залежною».

Полтавський полковник Іван Прокопович Левенець (1703 — 1709 pp. ) отримав звістку про ці події пізніше і не зміг своєчасно підтримати 1. Мазепу. Російський уряд тривалий час сумнівався у вірності полтавського полковника. Причина полягала в тому, що Левенець не поїхав у Глухів для виборів нового гетьмана, а канцлеру Головкіну відповів, що скликає всіх сотників і потім з'явиться разом із ними. При цьому він повідомив, що до Полтави запорожець привозив листа від Мазепи, якого не читаючи переправляє канцлеру. Запорожця ж затримати не вдалося. Слідом за цим до канцлера почали надходити повідомлення про симпатії Левенця до Мазепи. Вдова Кочубея, яку запросили разом із вдовою Іскри у Глухів для отримання царських милостей, писала, що на своєму шляху зустріла перешкоди від полтавського полковника та його старшин, і звинуватила їх у зраді.

Охтирський полковник Федір Осипов, уже визнаний вірним, як особа, що постраждала від Мазепи за наслідком кочубеєвої справи, писав Головкіну, що полтавський полковник Левенець не бажає коритися царю, не їде в Глухів і наказує молитися в церквах не за царя, а за шведського короля: «Полтава здавна нестатечна і тепер з неї добра не сподіватися. Цим недавнім часом полковник збирав у себе старшину, радились, чи їхати у Глухів, і так полковник, чинясь хворим, сам не поїхав, а старшини хоч як чулем і хотіли їхати, заборонив і повідав праве: хто до нас буде скоріше, того маємо за пана. І так те є: бо там знайдуться Мазепині і Орликові приятелі». Далі Федір Осипов повідомляв, що полтавським полковим писарем був рідний брат генерального судді Чуйкевича, прибічника Мазепи. А зять полковника

Левенця, Іван Герцик, з двадцятьма козаками втік з Полтави до Мазепи. Тому за наказом генерала Волконського в Полтаву були введені російські війська, а Левенець змушений був видати універсал, в якому закликав козаків полку вірно служити царю. Але О. Д. Меншиков, невпевнений у вірності полтавського полковника, наказав йому разом із сім'єю з'явитися до Харкова. У квітні 1709 року сини Левенця були віддані у харківські словесні школи і стали свого роду заложниками, що примусило батька вірно служити царю.

Підтримували Івана Мазепу брати Герцики, Григорій та Іван, сини полтавського полковника Павла Семеновича Герцика. Коли сотник Василь Зеленський привіз до міста тривожну звістку, тоді, як свідчив один із сучасників, «почали збиратися у місті мужики із навколишніх сіл і кричати, що ось нарешті прийшла пора обдирати старшин і усіх знатних і багатих». Тому брати Герцики залишили Полтаву і мали намір перечекати небезпечні події у Корсуні, де був їх маєток. Але поблизу Чигирина вони зустріли соратників Мазепи — Гамалію, Кандибу, Мокієвського, які порадили їм повернути до Ромен, де на той час знаходився гетьман. З того часу брати Герцики — серед вірних прихильників І. Мазепи. До Григорія та Івана приєднався і молодший брат — Афанасій, який «для науки» знаходився біля Пилипа Орлика.

Враховуючи вступ шведів на Україну та не довіряючи козакам, Петро І наказав ввести регулярні війська в українські фортеці. 17 січня 1709 року в Полтаву було введено 6 батальйонів піхоти на чолі з полковником О. С. Келіним. Гарнізон Полтави тепер складався із 4182 солдатів і офіцерів, 91 гарматника, 2600 озброєних козаків і місцевих жителів. Артилерія фортеці нараховувала 28 гармат.

(65) У 1708 — 1709 роках Полтава займала певне місце у планах шведського командування, Карл XII мав намір розквартирувати тут свої війська, поліпшити їх забезпечення, отримати зручні шляхи для зв'язку з Туреччиною, Кримським ханством і Польщею. До Полтави шведи підступили у квітні 1709 року. 2 квітня король оглянув укріплення фортеці, і хоча канцлер граф Піпер не радив Карлові здобувати місто, а відступити за Дніпро, 3 квітня півторатисячний шведський загін раптово з'явився під стінами Полтави і почав штурм. Напад було відбито, у відповідь захисники фортеці 4 квітня провели вилазку, шведи втратили 100 солдатів. 5 квітня була зроблена ще одна спроба оволодіти містом, але і вона виявилася невдалою. Втративши 427 чоловік убитими, шведи відступили. Гарнізон Полтави втратив 62 чоловіки вбитими, 91 було поранено. Вилазки захисників фортеці перешкоджали шведам будувати шанці біля фортечних валів. Не мали успіху і підкопи під укріплені стіни, бо з боку міста прокладалися траншеї (контрміни) і закладені шведами міни не вибухали, а порох поповнював запаси гарнізону. До травня з міста було проведено 12 вилазок, під час яких вбито 1707 і взято в полон 31 шведського солдата. Гарнізон втратив 454 вбитими та 529 пораненими.

25 квітня під Полтаву прибули шведські війська генерала Шпара, а слідом і головні сили, які розташувалися у 2 кілометрах від міста. 1 травня Карл XII перебрався в село Жуки, а Мазепа з обозом знаходився у Будищах. Із травня шведи почали систематичну облогу Полтави, щоб голодом примусити її захисників капітулювати. Місто почали обстрілювати з гармат, «але не занадто жорстоко, за добу бомб по п'ять», — повідомляв Меншиков у одному із листів до царя. Щоб не дати можливості допомогти Полтаві зовні, Карл наказав узяти містечка Решетилівку та Опішню, запорожці, які приєднались до Мазепи, зайняли Переволочну.

14 травня О. Меншиков за наказом Петра 1 підвів російські війська до лівого берега Ворскли, розташував їх навпроти міста. На світанку наступного дня 1200 (за іншими даними, 900) переодягнутих у шведську форму солдатів під командуванням бригадира О. Головіна перейшли Ворсклу, увірвалися у шведські окопи, перебили до 200 солдат, добралися до Полтави і поповнили гарнізон фортеці. Кожен солдат приніс порох і свинець. 18 травня, коли йшла перестрілка між російськими і шведськими військами, Головін із 400 солдатами здійснив вилазку із міста. Але через його необачність дві роти загинули, сам Головін та 40 солдатів потрапили у полон.

Шведи продовжували спроби оволодіти містом. 23 травня під вали було закладено міни і три тисячі солдат пішли в атаку. Але вибуху не сталося, обложеним вдалося розрядити міни. Наступна атака 24 травня принесла тільки нові втрати.

1 червня Карл XII наказав обстріляти місто запальними бомбами. Це викликало велику пожежу. Шведи пішли в атаку, вдерлися на вали, підняли прапор і вдарили у барабани, сповіщаючи про перемогу. В цей критичний час на захист міста встали навіть жінки і поранені. Після двогодинного бою шведи відступили, втративши до 400 чоловік. Втрати гарнізону складали 107 вбитими і 87 пораненими.

2 червня фельдмаршал Реншільд прислав коменданту Келіну ультиматум, погрожуючи у випадку відмови знищити всіх і зруйнувати місто. Але ультиматум, як і попередні сім вимог, було відхилено. У відповідь захисники здійснили вилазку із міста, захопили 4 гармати та 28 полонених. Вночі, під час (66) наступної вилазки, було відбито ще дві гармати. З червня півторатисячний загін провів ще одну вилазку, шведи втратили 178 чоловік вбитими, 9 полоненими та дві гармати. Але становище у місті ускладнювалося, реальною стала загроза голоду, не вистачало пороху.

4 червня під Полтаву, у село Крутий Берег, прибув Петро І. Захисникам фортеці про це повідомили у листі, посланому в порожньому ядрі. Петро І дякував офіцерам і жителям міста за хоробрість, стійкість і мужність, обіцяв швидке зняття облоги.

7 червня Карл XII з чотирма кінними, шістьма піхотними та одним козацьким полком перейшов річку Полтавку і став під стінами фортеці. Але і шведи почали відчувати нестачу пороху, до того ж майже всі інженерні офіцери загинули, а запорожці, які копали траншеї, почали залишати земляні роботи під приводом того, що це мужицька робота. Та й сам король 17 червня під час рекогносцировки був поранений у п'яту лівої ноги. Ситуація ускладнювалася. Далі відкладати генеральну битву ставало все більш недоцільно.

Після військової ради 16 червня російські війська почали підготовку до генеральної битви. 18 червня передові частини, а 19 червня основні сили трьома бродами перейшли Ворсклу поблизу села Семенівка (нині Кротенки), де збудували табір.

Карл також готувався до генеральної битви, але він вирішив узяти Полтаву. Штурми фортеці йшли один за одним. Особливо впертими вони були 21 та 22 червня. 21 червня шведи підвели підкоп під вал фортеці, щоб висадити його в повітря. Захисники фортеці зробили свій підкоп і, дійшовши до шведського, вибрали з нього весь порох. Коли почалася атака, вибуху не сталося. Втративши 207 чоловік, шведи відступили. Ввечері почався новий штурм, що тривав усю ніч. Втративши 500 чоловік, шведи знову відступили. Втрати гарнізону складали 192 вбитими і 191 пораненими. 22 червня штурм поновився. Перший натиск був настільки сильним, що у багатьох місцях штурмуючим вдалося зійти на вал і з барабанним боєм встановити там свої прапори. Але бажаного наслідку це не дало. Останній наступ на Полтаву коштував шведам 1670 чоловік убитими. Обложені втратили 278 убитими, 603 пораненими. Взагалі ж від початку облоги і до 23 червня шведи втратили 6176 чоловік, гарнізон фортеці — 1186 убитими, 1728 пораненими.

Карл XII, втративши п'яту частину свого війська, припинив штурми Полтави і почав готуватися до атаки на позиції російської армії.

25 червня Петро І переводить свою армію ближче до Полтави і розташовує її поблизу селі Яківці. Пересічена місцевість виключала для шведів можливість широкого маневру кіннотою, але найкраще могла проявити себе піхота — основна сила російської армії. Збудували новий укріплений табір, що мав форму неправильного чотирикутника, з одного боку захищеного крутим берегом Ворскли, з другого — густим Яковецьким лісом, з третього — невеликою лощиною. Укріплення складалися із земляних валів і реданів у вигляді кута, що виступав. Між валами і реданами були значні проміжки. Завдяки цьому війська, розташовані в таборі, могли не лише захищати його, а й швидко перейти в наступ.

Перед табором було невелике рівне поле, завширшки півтора і завдовжки до трьох кілометрів. Зі сходу воно межувало з Яковецьким, а з заходу — з Малобудищанським лісами. З боку Полтави (район сучасного Зіньківського переїзду) був єдино можливий шлях наступу шведської армії. Тут за наказом Петра збудували шість редутів. (67) Відстань між ними дорівнювала гарматному пострілу. Перпендикулярно цим редутам планувалося збудувати ще чотири. Та два із них не встигли закінчити. 26 червня в редутах розташувалася піхота Білгородського полку та артилерія, які повинні були відбити перший напад. Петро намагався врахувати, що Карл перший удар наносить стрімко, раптово і максимальними силами.

За редутами розташували 17 драгунських полків під командуванням Рена і Боура. Загальне командування кіннотою доручили Олександрові Меншикову. 6 полків кавалерії знаходилося праворуч для зв'язку з козаками гетьмана Скоропадського, які стояли поблизу Малих Будищ. Артилерія під командуванням генерала Брюса і піхота перебували в укріпленому таборі.

В ніч з 26 на 27 червня до шведів перебіг унтер-офіцер Семенівського полку, який повідомив про розташування російських військ, про полк новобранців, одягнутих у сірі мундири, який стоятиме в центрі, а також про підхід 29 червня кінноти хана Аюки.

Петро наказав провести зміни в розташуванні полків, новобранцям під командуванням Апраксіна помінятися мундирами із випробуваними у боях солдатами Новгородського піхотного полку.

Напередодні битви Петро І об'їжджав полки і звертався до воїнів. Під'їхавши до дивізії Алларта, в якій було багато українських козаків, він висловив надію, що солдати не пошкодують життя, щоб розбити ворога, «даби супротивник не здійснив свою волю і не відторгнув толь великознатного малоросійського народу від держави нашої, що може бути початком всіх наших неблагополуч».

Карл XII також оглянув свої полки, надихаючи солдат, він пообіцяв, що завтра вони будуть обідати в російському обозі, де їх чекає багата здобич.

Карл виставив до бою 24 батальйони піхоти, 22 полки кавалерії, всього 25 тисяч чоловік, 4 гармати. Решта шведської армії (близько 6 тисяч) брала участь в облозі фортеці та берегів Ворскли. Українське військо охороняло обоз, частина брала участь в облозі фортеці, лінії Ворскли, а також знаходилася в містечках Старі і Нові Санжари, Білики та Кобеляки. Козаки Мазепи стояли в резерві поблизу села Пушкарівка. Хоч козаки не брали безпосередньої участі у битві, вони охороняли шведську армію від можливого обходу із заходу. За російськими джерелами та літературою, кількість шведського війська, яке брало участь у Полтавській битві, становила від 25 до 40 тисяч.

Петро І мав під Полтавою 58 батальйонів піхоти, 17 полків кавалерії, разом 42500 чоловік і 102 гармати. Козацьке військо гетьмана Скоропадського перетинало шведам шлях до Дніпра від Переяслава до Кременчука.

(68) 26 червня до російського табору перебіг поляк і повідомив про приготування шведів. 0 2-й годині ночі 27 червня король наказав вистроїти піхоту в 4 колони по шість батальйонів у кожній, за нею — кавалерію — у 6 колон по шість ескадронів у кожній. О 5-й годині шведська піхота почала атаку редутів. Цар, своєчасно повідомлений розвідкою, вислав кавалерію, яка відкинула шведську піхоту. Тоді вступила у бій шведська кавалерія, яка спочатку з успіхом билася з російською кіннотою, але під сильним вогнем відступила. У бій вступила шведська піхота, яка захопила 2 недобудованих редути, але інші редути взяти не вдалося. Під сильним вогнем шведи відступили.

Карл наказав Реншільду обійти редути, але це не вдалося. Меншиков помітив маневр обходу з півночі на узліссі Будищанського лісу, оточив шведів і примусив відступити.

У цей час на правому фланзі 6 батальйонів піхоти під командуванням генерала Росса безуспішно намагалися захопити російські земляні укріплення. Втративши багато солдат, Росс вимушений був відступити до Яковецького лісу. Реншільд послав йому на допомогу 10 ескадронів кінноти під командуванням генерала Шліппенбаха. Петро І, помітивши це, наказав Меншикову взяти 5 батальйонів піхоти та 5 полків кавалерії і атакувати шведів у Яковецькому лісі. Меншикову вдалося повністю (69) знищити кінноту Шліппенбаха, а піхота. Росса, зазнавши великих втрат, відступила до Полтави.

Коли Меншиков бився з частинами Росса та Шліппенбаха, цар наказав генералові Боуру відступити з кіннотою за редути. Цим хотів скористатися Карл, щоб захопити 6 поперечних редутів. Але це не вдалося. Тоді шведи вирішили прорватися між редутами. Переслідуючи кінноту Боура, вони пройшли через лінію редутів і потрапили під вогонь російської артилерії і вимушені були відступити до Будищанського лісу.

Між 6 та 8 годинами ранку відбулася перерва в ході бою. Карл привів свої війська у бойовий порядок: 18 батальйонів були вишикувані відповідно з лінійною тактикою» у лінію поставили і чотири гармати. 29 ескадронів кінноти у дві лінії стояли на флангах.

Російські полки вишикувалися перед укріпленим табором. Піхота стала у дві лінії: попереду перший батальйон кожного полку, за ним — другий. Артилерія була розосереджена по лінії фронту. На лівому фланзі стояли 6 драгунських полків під командуванням Меншикова, на правому — 11 полків кінноти на чолі з Боуром. Три батальйони піхоти направлено для зв'язку з гарнізоном Полтави, а шість драгунських полків — у Жуки на допомогу козакам. Очолювати війська доручили Шереметеву. Цар командував дивізією центру, хоча залишав за собою командування всією армією.

Близько 9 години знову почалася битва. Майже одночасно російські і шведські війська рушили назустріч один одному. Як тільки шведи попали в зону артилерійського вогню, російська артилерія посипала на них картеччю. На віддалі 50 метрів почався рушничний вогонь. Згодом сторони перейшли до рукопашного бою. Два шведські батальйони кинулися на перший батальйон Новгородського полку, який їм вдалося потіснити. Петро ввів у бій другий батальйон Новгородського полку, і прорив було ліквідовано. Під час контрудару одна куля пробила царю шляпу, інша попала в сідло, третя влучила в натільний хрест.

Карл XII напередодні битви був поранений, але наказав відвезти себе на поле битви. Коли під його носилками вбили коня, гвардійці понесли свого короля на руках. Але носилки були розбиті, а гвардійці вбиті. В цей час поблизу розірвалася бомба і король упав, знепритомнівши. Серед воїнів пішла чутка, що короля вбито. Натиск шведів слабшав. Меншиков атакував правий фланг шведського війська, відтіснив кінноту, а піхоту поставив під загрозу знищення. На правому фланзі шведи почали відступати. Тактичний успіх Меншикова дав можливість російській армії перейти в наступ. Відступ шведів по всій лінії фронту перетворився на втечу. Біля 11 години Полтавська битва закінчилася поразкою шведів. У битві під Полтавою, за дослідженнями радянських істориків, шведи втратили 9334 убитими та 2874 полоненими. Але втрати шведів у ході битви завищені. Більш точними є дані, наведені істориком з діаспори Т. Мацьківом: вбито шведів 6901, потрапило у полон — 2760.

Російська армія вбитими втратила 1345, пораненими — 3290.

Після бою російські війська вишикувалися біля табору. Знявши шляпу, цар об'їхав ряди, дякуючи за хоробрість. На обіді з приводу перемоги Петро проголосив тост за здоров'я «учителів» у ратній справі — шведів. 28 червня відбувся святковий в'їзд переможців у Полтаву. Петро І приймав поздоровлення, дякував за хоробрість і стійкість, молився в соборному Успенському храмі, а в Спаській церкві було відслужено вдячний молебень за (70) перемогу над шведами. Потім Петро І обідав і відпочивав у будинку козака Магденка, де квартирував полтавський комендант полковник О. С Келін.

30 червня залишки шведської армії (16 тисяч) здалися в полон поблизу Переволочної.

Полтавська битва — це переломна битва в ході Північної війни. Шведська гегемонія була зломлена, почалося піднесення авторитету Росії, перетворення середньовічної Московії в Російську імперію. Для України Полтавська битва означала катастрофу. Ліквідація її автономії стала тільки питанням часу. Одним із перших кроків на цьому шляху було розквартирування в Україні 16 російських полків. У Полтаві розташувалася дивізія генерал-майора І. І. Бутурліна. Вона вводилася під приводом захисту від кримських татар, а в дійсності — з метою не допустити зносин між лівобережними і запорозькими козаками. У 1712 році, після невдалого Прутського походу, в Полтаву (а також Глухів, Стародуб, Ніжин, Чернігів, Київ, Переяслав та Лубни) були введені російські війська і залишені тут під назвою «консистенти". Забезпечення цих військ усім необхідним покладалося на місцеве населення. Це було тим скрутніше, що в 1710 році в Полтаві лютувала чума, а майже весь урожай зернових пропав внаслідок нашестя сарани.

Наступним кроком щодо обмеження прав українського народу було призначення у 1720 році в Полтаву та Переволочну комендантом капітана гвардії Б. Скорнякова-Писарева. А в 1722 році при гетьмані Скоропадському була заснована Малоросійська колегія «для того, даби малоросійський народ ні від кого як неправедними судами так і від старшини податками утискуваний не був». Ця колегія складалася із 6 російських чиновників, які постійно перебували в Україні і дістали право ділити з гетьманом владу. Після смерті Скоропадського в 1722 році Петро заборонив вибори нового гетьмана. Всіма питаннями щодо управління відала Малоросійська колегія на чолі з С. Вельяміновим.

У цей час Полтава залишалася опорним пунктом у боротьбі проти набігів кримських татар. Полтавці пізніше писали, що «місто Полтава після шведської війни приведено було як прикордонне місце у добрий стан; і як фортеця порядна, так і інші необхідні міські будови були». Зростала кіль-(71)кість населення Полтавського полку. Так, за переписом 1718 року значилося 12587 козаків і посполитих. А у 1724 році козаків і посполитих було вже 18172 особи чоловічої статі.

У 1723 році в місті розквартирувався Пермський полк, який входив до складу корпусу М. М. Голіцина.

З 1731 року щорічно 30 тисяч українських козаків і селян, у тому числі і полтавці, почали насипати земляний вал від Дніпра до Дінця для захисту південних районів від набігів кримських татар. Це була так звана Українська лінія, що складалася з валу і рову. На відстані кожних ЗО верст будували невеликі фортеці. На Полтавщині ця лінія брала початок від гирла річки Орелі, проходила через колишній Кобеляцький повіт, далі по річці Берестовій до Харківщини.

Козаки Полтавського полку брали активну участь у діях проти кримських татар. У 1730 році Полтавський полк виходив до Дніпра «для перестороги». У 1731 році з тією ж метою займав позиції на Орелі, у 1733 році виходив до урочища Тагамлик. У лютому 1734 року під час татарського набігу Полтавський полк виходив до Дніпра для захисту Лівобережжя. У 1735 році почалася війна Росії з Туреччиною. Участь у воєнних діях брали і українські частини. Козаки Полтавського, Миргородського, Лубенського і Галицького полків, прикриваючи Українську лінію, відбили напад татар і примусили їх відступити до Перекопу. У 1736 — 1737 роках воєнні дії продовжувалися. Російські війська при підтримці козаків узяли Перекоп, Бахчисарай, Очаків. На зиму російське військо розквартирувалося в Україні, а фельдмаршал Мініх перебував у Полтаві. Війка продовжувалася до 1740 року, територіальних надбань не принесла, а завдала значного розорення Україні.

(72) У 30-х роках Полтава залишалася невеликим полковим містом, забудованим мазанками та одноповерховими дерев'яними будинками. Лише наприкінці 40-х років у Полтаві робиться спроба розпочати будівництво цегляного храму. Полтавський полковник Андрій Горленко разом з козацькою старшиною в 1748 році укладає договір з архітектором Стефаном Стабанським про будівництво на місці старої дерев'яної соборної Успенської церкви нового цегляного храму. Але будівництво велося вкрай повільно. У 1751 році проводилися роботи по муруванню стін до вікон, а потім роботи взагалі припинилися. Завершити будівництво вдалося лише в 1770 році.

25 серпня 1752 року за універсалом гетьмана Кирила Розумовського в Полтаві було поновлено магістратське правління на основі магдебурзького права. У Полтаві (як і в Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині, Стародубі, Лубнах та ін. ) було відроджено магістрат — орган міського станового управління, що здійснював адміністративно-судові функції. На чолі магістрату стояв війт, якого обирали на три роки. До складу магістрату входили бурмистри, райці (радники), лавники (засідателі). Судочинство здійснювалося на основі давнього Литовського статуту. Міська влада насамперед захищала інтереси міщан, ремісників, об'єднаних у цехи, слідкувала за дотриманням порядку в місті, контролювала торгівлю і ціни, роботу шинків, стан пожежної охорони тощо.

У 1763 році в межах полків запровадили поділ на 20 повітів. Полтава стала не лише полковим, а й повітовим містом. Тут почали діяти земський, гродський і підкоморський суди, що розглядали цивільні та межові (земельні) справи* Земський суд збирався тричі на рік. До його складу входили земський суддя, засідатель, який називався підсудок, земський писар. Всі вони обиралися довічно із шляхти Полтавського повіту. При розгляді питань про землю земські суди відправляли справи у підкоморський суд. Суддя цього суду називався підкоморієм, а помічник — коморником. Для карних справ був гродський суд, полковник у ньому залишався головою, були ще гродський суддя та гродський писар. Але цим реформи щодо вдосконалення управління та суду обмежилися, бо в 1764 році гетьман Кирило Розумовський під тиском Катерини ІІ вимушений був подати у відставку. Замість гетьманського уряду була знов утворена Малоросійська колегія. Президентом колегії і генерал-губернатором України було призначено П. О. Румянцева. У своїй діяльності він керувався настановами Катерини II про те, що «ці провінції слід русифікувати... Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу».

(73) На противагу козацьким полкам почали комплектувати пікінерні полки. Особливо старанно вербували пікінерів у Полтавському, Миргородському та Лубенському полках. Було сформовано 4 пікінерні полки: Єлисаветградський, Дніпровський, Донецький, Полтавський. Щоб заохотити козаків до вступу в пікінери, їм обіцяли звільнення від податків на 7 років. До полків примусово приписували цілі села і містечка. Пікінерів вилучали із відання сотенного правління, на чолі ставили ротмистрів і поручиків. У 1764 році пікінерні полки були приписані до новоствореної Новоросійської губернії. Від Полтавського козацького полку відібрали Старо-Санжарівську сотню, яка увійшла до складу Полтавського пікінерного полку. Це було початком наступу на полковий поділ України. Так, у 1764 році в Полтавському полку було 18 сотень, з них у місті знаходилося три. Територія полку дорівнювала 38820 квадратним верстам, козаків виборних було 12982, козаків-підпомощників — 17738, посполитих, різночинців та ін. — 45779. Серед населення Полтавського полку було 76499 осіб чоловічої статі.

Сотенними містечками Полтавського полку були: Будища, Решетилівка, Старі та Нові Санжари, Білики, Кобеляки, Сокілка, Кишеньки, Переволочна, Келеберда, Нехвороща, Маячка, Царичанка, Китайгород, Орлик. Але вже у 1765 році від Полтавського полку були відібрані майже всі сотенні містечка, їх включили до складу Новоросійської губернії. У Полтавському полку залишилися лише Полтава, Будища та Решетилівка.

За даними Румянцевського перепису 1765 — 1769 років, Полтава входила до складу першої сотні Полтавського полку. До Полтавської сотні були віднесені і хутори в урочищах річок Свинківка, Чорна, Баришівка, Боришполка, Крута Балка, Кустолова, Педасова, Петрівка, Рогізна, Середня Говтва, Тагамлик, У самому місті в цей час було 50 вулиць, 600 дворів, із яких 295 належало козакам.

Населення міста зростало, але кількість міщан зменшувалася. А за умов нечисленності, нестабільності, бідності міщан важливим джерелом міських прибутків було володіння населеними землями. Ще Петром І та гетьманами Полтаві були пожалувані села Івашки, Івончинці, Грабинівка, Османки, Мачухи та деякі інші. У цих селах проживало більше тисячі селян чоловічої статі, з них щорічно місто отримувало по 1 карбованцю з душі. Крім того, населення цих сіл платило щорічно по 50 копійок з кожної хати (подимне), а всього хат було 383. Надходження у міську казну з цих володінь було значним. Магістрат безкоштовно використовував працю селян для міських робіт, «особливо під час розквартирування у місті генералітету та полків", коли селян зобов'язували возити дрова, сіно, воду тощо.

Важливі відомості про Полтаву 70-х років дав академік Гільденштедт, який подорожував по Україні, коли ще існував її поділ на 10 полків. У його щоденнику від 18 — 21 вересня 1774 року є запис, де вказано, що Полтава — це і регулярна фортеця із земляними валами і сухими ровами, розташована на правому березі Ворскли і в діаметрі має 2, 5 версти. Фортечні укріплення він знайшов у занепаді, у місті вже не було артилерії, гарнізону, коменданта. У фортеці знаходилося 5 церков, із них 3 були цегляними, 400 будинків, але тільки 2-3 із них — цегляні. Фортеця з усіх боків була оточена значним передмістям, і будинків тут було вдвічі більше, всі вони мали гарні фруктові сади.

Під час російсько-турецької війни 1767 — 1774 років у Полтаві знаходилася головна зимова квартира команду-(74)ючого 2-ї армії, і в 1774 році тут перебував генерал-аншеф князь В. М. Долгоруков. Завдяки цьому, як підкреслював Гільденштедт, почали змінюватися побут і звичаї місцевих жителів. Жінки із багатих родин змінили звичайний український одяг на французький, чоловіки впертіше трималися старої моди, за винятком тих, хто вступив у регулярну армію. З'явилося більше смаку в оздобленні житла, меблюванні.

У 70-х роках у Полтаві ведеться значне, як на той час, будівництво. У місті працювало декілька цегелень, що виробляли цеглу для новобудов. У 1773 році на місці старої дерев'яної Воскресенської церкви на кошти П. Я. Руденка було збудовано новий цегляний храм. У 1770 році закінчили будівництво цегляної соборної Успенської церкви, а 1774 року розпочали зводити її дзвіницю. У цьому ж році завершено будівництво цегляної Миколаївської церкви, замість дерев'яної, що згоріла у 1758 році. Наступного року почесним громадянином Луценком і дворянином Лаврентійовим була збудована церква

Різдва Богородиці, що теж знаходилася на місці дерев'яної, яка згоріла у 1771 році. Ця церква розташовувалася вже поза стінами фортеці, у передмісті — на Подолі.

У серпні 1774 року в Полтаві було неспокійно, реальною стала загроза народних виступів. Командир Дніпровського пікінерного полку послав у місто загін із 100 чоловік для несення караулу. Це пояснювалося тим, що в районі річок Коломак і Кагамлик діяли повстанські гайдамацькі загони, а уряд прагнув не допустити контактів українських козаків з донськими та яїцькими, які повстали під проводом О. Пугачова. Тим більше, що такі спроби вже були. Ще в 1771 — 1772 роках Андрій Полтавченко в пошуках заробітку залишив рідні місця, перебував у загонах О. Пугачова і потрапив у полон.

Небезпека народних рухів, прагнення обмежити автономію викликали нові адміністративно-територіальні зміни. У 1775 році залишки Полтавського полку — Полтавська, Будищанська, Решети-(75)лівська сотні — відійшли до Новоросійської губернії. Полтава стала ротним містом Дніпровського пікінерного полку у складі Новоросійської губернії. Штаб полку знаходився в Кобеляках, а у Полтаві розташувалася 8-а рота.

У тому ж році було наказано: «Заснувати в Новоросійській та Азовській губерніях архієпископію з назвою її Слов'янською і Херсонською, а жити архієрею у Полтаві, у Хрестовоздвиженському монастирі». Полтава стала центром Слов'янсько-Херсонської єпархії, а Хрестовоздвиженський монастир — архієрейською кафедрою. У монастирі знаходився великий цегляний храм із сімома банями, збудований ще Василем Кочубеем, і дві менші за розмірами філіальні церкви. Поруч стояв будинок ігумена та келії 66 монахів. Всі ці будови були обнесені дерев'яною огорожею» Поблизу знаходився монастирський фруктовий сад і виноградник. До 1786 року, коли секуляризацію поширили на Україну, монастир залишався великим власником земель і селян. Йому належали села Розсошенці, Буланове (там був скит і водяний млин), Сторожове, Семенівка, Ольшанка та до 2 тисяч монастирських селян.

У 1786 році Слов'янсько-Херсонська єпархія була перейменована у Катеринославську. Місцеперебуванням архієрея до 1798 року залишався Полтавський Хрестовоздвиженський монастир.

Продовжуючи адміністративно-територіальні реформи, царський уряд у 1781 році ліквідував поділ Лівобережної України на полки. Замість них було влаштовано три намісництва: Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. Полтава залишалася у складі Новоросійської губернії. У 1782 році її визнано повітовим містом. У цей час Полтаву відвідав природознавець академік Василь Зуєв, який подорожував із Петербурга до Херсона. Він залишив записки, в яких є згадка про Полтаву як повітове місто Новоросійської губернії. У Полтавському повіті тоді проживало «34 тис. душ чоловічої статі і дещо менше жінок». Основну масу населення повіту становили козаки і селяни. У місті нараховувалося до 1000 дерев'яних, низеньких, але чисто вибілених будиночків. Серед них тільки два чи три було цегляних, найкращий будинок належав П. Я. Руденку. Будинки розташовувалися на правильно прокладених, але не вибрукуваних вулицях, і під час дощу у місті було брудно. Навіть існувала приказка: «На горі Полтава як пава, а в болоті як жаба». У Полтаві ще зберігалася земляна фортеця, обнесена ровом і валом, але вона вже знаходилася всередині міста, було 9 церков, великий гостиний двір. Порівняно з 1767 роком, коли полтавці скаржилися на відсутність будь-яких прикрас, Зуєв говорить про пам'ятник, споруджений у 1778 році на кошти місцевого жителя (76) П. Я. Руденка (помилково називає прізвище Марченка). Це перший пам'ятник, присвячений Полтавській битві, стояв він на площі поблизу Спаської церкви і являв собою цегляний оштукатурений стовп з пірамідальною вершиною. Біля підніжжя були зображені два юнаки в римському одязі, що сидять; зверху прикріплене визолочене яблуко, яке пізніше замінили короною. У п'єдестал вмонтована мідна дошка із зображенням Полтавського бою і віршованими рядками, присвяченими цій події.

У 1784 році Полтаву було віднесено до Катеринославської губернії. У 1785 році відповідно до «Грамоты на права и выгоды городам Российской империи», дія якої поширювалася на Україну, у Полтаві було обрано Загальну міську думу. Вона складалася із міського голови і гласних, обраних від представників різних станів; купців, цехових ремісників, міщан, посадських... Правом обирати користувалися особи, які досягли 25-річного віку і мали капітал, прибуток від якого був не менше 50 карбованців. Дума обиралася на три роки, але в дійсності її робота тривала 1—2 дні, коли проходили збори, на яких обирали посадових осіб — міського голову, членів зібрання, бургомістрів, ратманів, засідателів, старост і суддів совісного суду. Бургомістри і ратмани засідали в міських магістратах, засідателі — у губернських магістратах. Загальна дума із свого складу обирала шість гласних, які складали Шестигласну думу, що безпосередньо займалася міськими справами. Дума була виконавчим органом і відала питаннями благоустрою, санітарної справи, розвитку торгівлі і промисловості, але самостійності не мала, повністю залежала від адміністрації і щорічно повинна була звітуватися перед губернським правлінням і Казенною палатою.

У 1785 році на Україну була поширена дія «Грамоты на права, вольности и преимущества благородного российского дворянства», за якою козацькій старшині і шляхті було надано дворян-(77)ство, на Україні засновані загальноросійські дворянські заклади, козацькі ранги переіменовано в чини. Цим уряд продовжив політику уніфікації, ліквідації залишків автономії України і одночасно прагнув залучити на свою сторону козацьку старшину і шляхту.

Коли ж вдалося реалізувати плани щодо ліквідації автономії, Г. А. Потьомкін, якого називали злим генієм України, організував подорож імператриці Катерини II до Криму. 7 червня 1737 року Катерина II на зворотному шляху з Криму відвідала Полтаву, її супроводжували Г. А. Потьомкін, О. В. Суворов, М. І. Кутузов та інші.

Спеціально для зустрічі Катерини II на перетині вулиць Олександрівської і Монастирської збудували тріумфальні ворота. 8 червня на полі Полтавської битви проводилися великі маневри, які відтворювали події 27 червня 1709 року. У маневрах брали участь 70 ескадронів кінноти, 4 батальйони гренадерів, 4 батальйони єгерів, 40 гармат польової артилерії. Граф Сегюр, французький посол при російському дворі, який супроводжував імператрицю під час її подорожі, у своєму щоденнику записав: «Полтавська битва з'явилася перед нами у живій, рухливій, одухотвореній картині, близькій до дійсності. Російська армія розділилася на дві половини, з яких одна зайняла російські окопи, друга — шведські редути. За розпорядженням Потьомкіна надзвичайно злагоджено, чітко і швидко перед очима цариці проведені були всі маневри, які могли зобразити нам схожість цієї рішучої битви». Військами командували О. В. Суворов і М. Ш. Кутузов (за іншими даними — П. О. Румянцев та О. В, Суворов). У цей день Потьомкіну був пожалуваний титул «князя Таврійського», а Суворова нагородили табакеркою з вензелем.

У 1796 році замість трьох намісництв була утворена Малоросійська губернія з центром у Чернігові. До неї відійшла і Полтава зі своїм повітом. Зберігся опис Полтави, що датується 1798 роком; «Місто складалося з двох частин, поділених на сім кварталів: перша частина включала до себе все старе місто, фортецю від Познанської гори до місця, де Стрітенська церква, далі до Подолу і сучасного міського саду і Кобищанів; у цій частині міста залишилися старі вали ліквідованої потім за генерал-губернатора в 1802 році фортеці і залишки п'яти бастіонів, з'єднані між собою ламаними куртинами». Далі перераховуються п'ять бастіонів, башти, ворота, що збереглися ще з початку століття. Друга частина міста — від Стрітенської церкви, з одного боку, «до Панянської гори і монастиря, а з другого — до Тріумфальних воріт, а інша частина міста поза фортецею і валами». Центр міста і краща його частина знаходилися біля Спаської церкви, де був гостиний двір і торгові ряди. У Полтаві проживало 7975 чоловік.

У XVIII столітті продовжували існувати церковні та полкові школи. У середині XVIII століття в Полтавському полку нараховувалося близько 98 шкіл. У місті діяло 6 шкіл. Такі школи, як правило, не мали свого приміщення і влаштовувалися у відповідно пристосованих хатах, найчастіше при церквах. Вчителями були дяки, які мали належну освіту і обиралися громадою. За певну плату хлібом або грошима такий учитель навчав дітей. Навчання починалося із букваря, потім переходили до часослова і псалтиря. Дяки часто переходили від школи до школи, щоб побачити світ, придивитися до науки і людей. Діяльність цих дяків була можливою завдяки свободі пересування та особливому порядку заміщення церковних посад на основі вибору і договору між церковнослужителем і громадою. Поширення кріпосництва на Ліво-(78)бережжі з 1783 року привело до поступового занепаду і ліквідації цих шкіл. Особливо негативний вплив мало введення в 1786 році церковних штатів, за якими встановлювалася певна кількість учительських посад. Серед дяків, котрі навчали дітей, виявилося багато заштатних, які спеціальним указом Катерини II були відправлені на військову службу, а школи позакривали. Це призвело до того, що на початку XIX століття на Полтавщині залишилося 87 шкіл, у яких навчалося 738 учнів.

Першим середнім навчальним закладом у місті була Полтавська Слов'янська семінарія, заснована з ініціативи Євгенія Булгариса (1716 — 1806 pp. ). У 1775 році Євгеній Булгарис був призначений архієпископом новоствореної Слов'янсько-Херсонської єпархії з місцем перебування в Полтавському Хрестовоздаиженському монастирі. У 1776 році при монастирі була влаштована школа півчих. До неї набрали 10 хлопчиків, які вміли читати і писати, мали гарні голоси. У школі вивчали катехізис, арифметику, історію, географію, латинську мову. Щоб збільшити кількість учнів, по єпархії розіслали наказ: підготувати списки дітей віком від 8 до 14 років, не хворих, які вміють читати і писати російською мовою. Хлопчиків, котрі мали хороший голос, пропонувалося відряджати до школи терміново. Архієпископ також звернувся з проханням до Синоду відкрити в Полтаві семінарію, а до Кирила Розумовського — пожертвувати для семінарії колишній гетьманський будинок біля Спаської церкви, що потребував значного ремонту. Гетьман дав згоду, але ремонт через обмеженість коштів тривав понад рік. У 1778 році будинок Розумовського поблизу Спаської церкви було відремонтовано, школа переведена із монастиря до міста. Не дочекавшись офіційного дозволу, архієпископ оголосив про відкриття 21 листопада 1778 року замість семінарії поки що училища. На посаду інспектора-наглядача училища Євгеній Булгарис запросив свого земляка, теж уродженця острова Корфу, Никифора Феотокі (1731 — 1800 pp. ). У 1779 році за рекомендацією Булгариса Никифор Феотокі був призначений архієпископом Слов'янським і Херсонським і продовжував очолювати училище та монастир. На клопотання Феотокі Катерина " У грудні 1779 року повеліла видавати щорічно на утримання Полтавської Слов'янської семінарії 2 тисячі карбованців. У розісланих духовенству єпархії грамотах Феотокі наголошував на необхідності направляти дітей на навчання, жертвувати кошти на навчання та утримання бідних семінаристів. Тут же повідомлялося, що учбовий заклад створюється для дітей «всякого звання до навчання здібних».

У 1780 році відбулося урочисте відкриття Полтавської Слов'янської семінарії на базі існуючого училища. Програма була розширена за рахунок вивчення латинської, риторики, математики, малювання, грецької, французької і німецької мов. При семінарії існував сирітський дім. У 1783 році відкривається філософський клас, де викладав Гавриїл Банулеско-Бодоні (згодом призначений архієпископом Катеринославським і Херсонським з місцеперебуванням у Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі). У 1786 році Слов'янсько-Херсонська єпархія була переіменована в Катеринославську і Херсонсько-Таврійську. Її архієпископом призначено Амвросія Серебренникова. Полтавська Слов'янська семінарія офіційно стала називатися Катеринославською, але, як і раніше, залишалася в Полтаві. У 1786 році тут відкрився богословський клас. У 1789 році в семінари навчався 271 учень, у 1790 році — 292, в 1793 році — 309, а в 1797 році — 319 учнів. (79) Більшість викладачів семінари були випускниками Київської академії і Харківського колегіуму. Випускники семінарії поповнювали ряди духовенства не лише Полтавщини, а й півдня України (Павлограда, Тирасполя, Сімферополя). Чимало колишніх семінаристів займали згодом урядові посади. У семінарії навчалися засновник нової української літератури І. П. Котляревський (1769 — 1838 pp. ), відомий український і російський літератор, перекладач на російську мову «Іліади» Гомера М. І. Гнєдич (1784 — 1833 pp. ), керуючий справами міністерства освіти Росії, перекладач І. І. Мартинов (1771 — 1833 pp. ). Тут отримав першу освіту уродженець Полтави, відомий учений, лікар, ректор і професор Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії С. Ф. Гаєвський (1778 — 1862 pp. ).

У 1798 році семінарія із Полтави була переведена в Мовомиргород, а потім у Катеринослав.

Під тиском економічних потреб у 1782 році за наказом Катерини II була створена комісія, головою якої став П. В. Завадовський. Комісія розробила план організації народних училищ. Цей план було затверджено в 1786 році. Відповідно до нього в Полтаві 15 жовтня 1799 року відкрили головне народне училище. Знаходилося воно в дерев'яному будинку поблизу церкви Вознесіння. Училище мало 4 класи. У 1799 році тут навчалося 56 учнів, а в 1800 році їх кількість зросла до 78. Майже 67 відсотків учнів були з дворян і чиновників, решта — із купців і міщан. За статутом 1804 року училище було перетворене на повітове.

У Полтаві існували приватні школи та пансіони. У 1778 — 1810 роках діяв жіночий пансіон німця Менгеса, у 1798 році — французький жіночий пансіон Жаке. Ученицями в них були виключно діти дворян. Вони вивчали російську, французьку, німецьку мови, історію, географію, арифметику, малювання. Таким чином, у XVIII столітті в Полтаві продовжували існувати школи, що давали початкову освіту, і було засновано семінарію — перший середній навчальний заклад. Але після відомих указів Петра І про заборону книгодрукування українською мовою (1720 р. ) і указу Синоду про вилучення в населення українських букварів і українських текстів із церковних книг (1769 р. ) освіта в Україні була повністю узгоджена з інтересами російського дворянства і політикою царського уряду.

Протягом століття місто продовжувало зростати і розвиватися. Але цей процес проходив у складній обстановці, що була викликана урядовою політикою, спрямованою на ліквідацію автономної України, посилення централізації і уніфікації господарського і культурного життя.