Меню: Особистості - Ш; Правителі 
 Версія для друку   На головну

Шелест Петро Юхимович (14.2.1908-22.1.1996) - український партійний і радянський діяч.

Н. у с.Андріївці (тепер Балаклійського р-ну Харківської обл.) у селянській родині. Згідно з розповідями батька, його рід виводиться від козацького сотника (ймовірно, Василя Шелеста, одного з гайдамацьких лідерів). Змалку працював на різних роботах у радгоспі “Уланівка” на Полтавщині. З 1923 - робітник-ремонтник, помічник машиніста паровоза на залізничній станції Основа, потім - слюсар Харківського паровозоремонтного заводу. З 1927 Ш. навчався в Ізюмській радянсько-партійній школі, став секретарем Бровського райкому комсомолу (Харківська обл.). У 1928 вступив у КП(6)У. Направлений на навчання у Харківський комуністичний ун-тет ім. Артема, згодом навчався в Інженерно-економічному ін-ті Харкова. У 1932-36 працював змінним інженером, заступником начальника, начальником цеху на Маріупольському металургійному комбінаті, одночасно вчився в Маріупольському металургійному ін-ті (закінчив 1935). У 1935-37 служив у Червоній армії. У 1937-40 працював начальником цеху та виробництва, головним інженером на Харківському заводі “Серп і молот”. З 1940-на партійній роботі: секретар Харківського міськкому КП(6)У з питань оборонної промисловості. Під час радянсько-німецької війни 1941-45 - зав. відділом оборонної промисловості Челябінського обкому партії, інструктор ЦК ВКП(б), парторг ЦК ВКП(б), парторг ЦК на заводах у Саратові, заст. секретаря Саратовського обкому партії з оборонної промисловості. Протягом 1948-54 Ш. очолював заводи у Ленінграді і Києві. У 1954 обраний другим секретарем Київського міськкому КП України. З лютого 1957 - перший секретар Київського обкому КП України. З 1954 - член ЦК КП України. З лютого 1957 - перший секретар Київського обкому КП України. У серпні 1962 обраний секретарем ЦК КП України, у грудні 1962 - головою Бюро ЦК КП України з промисловості й будівництва. З липня 1963 - перший секретар ЦК КП України. Своїй кар'єрі завдячував підтримці з боку М. Хрущова і М. Підгорного, хоча у 1964 разом з М. Підгорним відіграв важливу роль в усуненні М. Хрущова від влади (у чому пізніше розкаювався). У 1966 введений до складу Політбюро ЦК КПРС, у 1966-72 став членом Президії Верховної Ради СРСР; у 1966-72 - член Політбюро ЦК КП України, у 1963-72 - член Президії Верховної Ради УРСР 10.5.1972 звільнений з посади першого секретаря ЦК КП України “у зв'язку з переведенням на іншу роботу” - заступника Голови Ради Міністрів СРСР.

Роль Ш. в українській історії суперечлива. Під час перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ придушував прояви дисидентського руху в Україні. У 1968 Ш., боючись поширення антирадянських настроїв в Україні, став одним з ініціаторів введення військ країн-членів Варшавського Договору до Чехословаччини для придушення “Празької весни” 1968. З іншого боку, Ш. прийшов до влади на хвилі повоєнної “українізації” партійного та державного апарату в Українській РСР і підвищення ролі української партійної еліти у керівництві СРСР Час його перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ (1963-72) став періодом найвищого піднесення автономного курсу українського керівництва. Ш. намагався відстоювати економічні інтереси України перед московським центром, виступав за надання Україні більших прав у внутрішній та зовнішній економічній політиці. На тлі загальної політики русифікації й совєтизації вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок, захистив від звинувачення в націоналізмі окремих українських дячів культури (зокрема, О. Гончара, І. Дзюбу). Деякі західні дослідники (Я. Пеленський, І. Лисяк-Рудницький, М. Саварин) вважали, що поява книги Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” була інспірована самим Ш. і відбивала його погляди та позицію українського радянського керівництва - припущення, яке, однак, не знайшло документального підтвердження. Лінія Ш. на проведення автономного курсу, природно, дратувала московських партійних лідерів. Мотивуючи відставку Ш., Л. Брежнев закидав йому надмірну самостійність у вирішенні питань та у “місництві та проявах націоналізму”. Книга Ш. “Україна наша радянська” (1970) зазнала гострої партійної критики (журнал “Комуніст України”, 1973, №4) за “ідеологічні помилки”, зокрема, за “ідеалізацію” минулого України та обстоювання самобутності УРСР Видана тиражем 100 тис., вона була вилучена з продажу та бібліотек. У квітні 1973 Ш. був виведений зі складу Політбюро ЦК КПРС “за станом здоров'я” і відправлений на пенсію. Ш. заборонили оселитися в Україні, перебував під постійним негласним наглядом. З 1974 до 1985 працював головою дослідно-виробничого конструкторського бюро на авіаційному заводі у Підмосков'ї. У 1989 перервав вимушене мовчання і почав давати інтерв'ю у пресі й на телебаченні. У 1995 видав свої спогади “...Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС” (1995). Помер у Підмосков'ї. 13.6.1996 урна з прахом Ш. була перепохована у Києві на Байковому кладовищі.

П.Панченко (Київ), Д. К. (Львів).