Андрій Іванович Заливчий
|
|
Меню: Особистості - З;
Політичні діячі;
Письменники |
|
Заливчий
Андрій Іванович — Заливчий
Андрей Иванович — (14.10.1892,
с. Міські Млини Гадяцького пов. - 13.12.1918,
Чернігів) - політичний діяч, письменник і
публіцист. Виростав
у дуже бідній селянській родині: мати
працювала наймичкою, а батькові часом
доводилося прохати милостиню під церквою.
Насправді був позашлюбною дитиною власника
місцевого маєтку, харківського банкіра
Рубінштейна. На його кошти закінчив із
золотою медаллю 1-у Харківську чоловічу
гімназію і вступив на юридичний факультет
Харківського університету (1913
р.). Увійшовши
до Харківської Української студентської
громади, виступив одним із організаторів і
керівників Юнацької Спілки. Наприкінці 1915
р. очолив
виступ проти відправлення на фронт
неблагонадійних студентів. За це був
засуджений до довічного заслання в
Тургайському краї (Казахстан). Після
Лютневої революції 1917
р. повернувся
в Україну, ввійшов до харківського осередку
партії українських есерів. Вів активну
роботу серед селян, зокрема, створював
земельні комітети в Зіньківському повіті,
редагував газету «Зіньківська народна
управа». На І Всеукраїнському селянському з'їзді
був обраний членом
ЦК Селянської спілки, членом
Центральної Ради. Підтримував орієнтацію
лівого крила УПСР на союз із більшовиками.
На Полтавському губернському з'їзді рад 25
лютого 1918 р. обраний головою президії
Полтавського губвиконкому. Після
встановлення гетьманського режиму
перейшов на підпільне становище. У травні
1918 р. обраний членом
ЦК УПСР, увійшов до складу Українського
повстанського комітету, який керував
підготовкою повстання проти гетьмана. У
листопаді 1918
р. очолив
антигетьманське повстання в Чернігові. Під
час бою броньовик, у якому знаходився А.
Заливчий, зіпсувався й зупинився. Коли
Андрій вискочив із машини, гетьманці
закололи його багнетами. Мав неабиякий літературний хист. Ще в школі робив українські переклади поезій латинських авторів. Написав кілька новел автобіографічного змісту «З літ дитинства». Д.
Соловей: «Восени
1917 року, швидко після більшовицького
перевороту в Росії, заїхав я на пару днів до
Полтави. Хтось повідомив Андрія, і він забіг.
Зустрілися ми як найближчі друзі, хоч не
бачилися майже два роки. Був він такий же, як
і раніше: низенький, чорнявий, з
примруженими зеленкуватими жвавими очима.
Почалися розмови та взаємна інформація.
<...> І тут виявилося, що наші погляди
и думки
розходяться в протилежних напрямках. Я
вважав, що коли старий політичний режим
повалено, а умови для вільного громадсько-політичного
життя здобуті, то дальше розпалювання
класової
ненависти непотрібне й небезпечне...
<...> Андрій сміявся з мене. Він вважав, що
революція тільки почалася. Що криваве
винищення захисників старого режиму
неминуче й потрібне. Що моїми устами
говорить переляканий інтеліґент, який не
може зрозуміти, що революції у білих
рукавичках не роблять. <...> Його
захоплювали промови й статті Леніна, він
вважав шлях, обстоюваний більшовиками, за
неминучий і єдино правильний. <...> Нитка,
що раніше так міцно обох нас в'язала,
зненацька урвалася». Білоусько
О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я.
|
