Василь Петрович Горленко
|
|
Меню: Особистості - Г;
Письменники; Мистецтвознавці;
Етнографи; Навчалися у Полтаві |
|
Горленко
Василь Петрович — Горленко
Василий Петрович — (01/13.01.1853,
с. Ярошівка Прилуцького повіту, тепер с.
Українське Талалаївського району
Чернігівської обл. — 13/26.04.1907,
Петербург, похований в Ярошівці) —
письменник, літературний критик,
мистецтвознавець, фольклорист. Походив
з старовинного козацько-старшинського роду,
що вів початок від прилуцького полковника
Лазаря Горленка. Народився в заможній
поміщицькій сім'ї. Освіту здобув у 1-й
Полтавській гімназії. Ніжинському ліцеї та
Сорбоннському універститеті в Парижі. На
поч. 1880-х рр. повернувся на батьківщину, де
заявив про себе як про завзятого
українофіла. Називав себе не інакше як «давнім
мазепинцем». Активно співробітничав у «Киевской старине»,
збирав етнографічні й архівні матеріали.
Автор численних оглядів української
літератури, рецензій, характеристик, в яких
наводив цінні фактичні дані. Писав статті
на історично-побутові й етнографічні теми.
Був одним із перших збирачів і
інтерпретаторів мистецьких скарбів Т.Г.
Шевченка. Частина праць об'єднана в книгах: «Южнорусские очерки и портреты» (1898 р.), «Украинские
были» (1899 р.). «Отблески» (1905 р.). Решта літературної спадщини не зібрана
до
цього часу. Білоусько О.
А.,
Мирошниченко В. І. Нова історія Полтавщини.
Горленко Василь Петрович (01/13.01.1853 — 13/26.04.1907) Ім’я Василя Петровича Горленка неважко відшукати в довідковій літературі. Ширше про нього розповіла Євгенія Рудинська в передмові до впорядкованої нею збірки «Листи Василя Горленка до Панаса Мирного» (1928). Дослідниця писала, що життя В. П. Горленка було «повне високих духовних інтересів», а все інше його мало цікавило. Можна додати ще такі визначення: гуманіст, провидець економічних бід XX століття... Письменник походив із старовинного козацького роду, започаткованого Лазарем Горленком. Батька свого, штаб-ротмістра, Василь не пам’ятав, бо народився в рік його смерті. Місце народження - село Ярошівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер село Українське Талалаївського району Чернігівської області). Навчався спершу в Полтавській гімназії, потім - у Ніжинському ліцеї князя Безбородька. Ґрунтовні знання з французької словесності, мистецтва, філософії здобув у Сорбонні. Із Франції Горленко виніс дужий вплив видатного теоретика літератури і мистецтва Іпполіта Тена. На початку 80-х років Василь Петрович повернувся в Ярошівку й розпочав працювати на ниві української культури: досліджував архіви і старожитності поміщицьких маєтків, церков, монастирів, записував фольклор, співпрацював із журналами. З 1882 року він активний дописувач до журналу «Киевская старина». Перша стаття — про кобзаря з Полтавщини І. Крюковського — поклала початок періоду літературно-етнографічної діяльності Горленка. З частих мандрівок Василь Петрович привозив багато матеріалів і вражень, які описував і надсилав до періодичних видань. У нього зав’язується листування з П. Мирним, П. Мартиновичем, Ганною Барвінок, О. Стороженком та ін. Листи Горленка є зразком витонченої епістолярної майстерності. Час від часу він вирушає до Петербурга. Там вишукує старі українські книжки, бере участь у панахиді по Шевченку, подовгу просиджує в Публічній бібліотеці. Північна столиця не вабить його. В ній Горленко помічає «казенщину і відірваність від справжнього життя країни». І він тікає в Ярошівку, працює над мистецтвознавчими розвідками й перекладами французьких книжок, пише рецензії. Але в 90-х роках його матеріальне становище погіршується, і він змушений їхати до Петербурга, щоб стати до журналістської роботи заради шматка хліба. 1898 року в Києві виходить з друку перша збірка В. Горленка «Півден-норуські нариси і портрети» (1993 перевидана репринтним способом під назвою «Південноруські образи та портрети» (серія книжкових пам’яток «Українські пропілеї»). Тут вміщено такі розвідки, як «Батьківщина Гоголя», «Шевченко — живописець і гравер», «Дві поїздки з М. Костомаровим», «Україна в зображенні французів» та ін. 1899 року виходить друга збірка — «Українські бувальщини», що мали два розділи: «Старовинні силуети» й «Художники». Останні склали біографічні розповіді про В. Боровиковського і Д. Левицького. Саме тут Горленко виразно підкреслив думку про естетичну обдарованість українського народу і виняткове значення вихідців з України в розвитку російського живопису XVIII століття. З часом зв’язок В. П. Горленка з Україною слабне. 1901 року він приїхав на Полтавщину від редакції петербурзького «Нового времени» для підготовки ювілейного нарису про М. В. Гоголя (в 1902 році минало 50 років від дня смерті письменника). Звідси поїхав до Києва, там спостерігав, як споруджуються висотні будинки, і думав: «Щось нове починається, та поки що — ремісницьке, технічне: телефони, трамваї, політехнікум еіс. Чи виступлять після цього духовні елементи?». 1903 року був присутній на відкритті пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві. Писав після цього: «Я виніс сильне враження від полтавських свят... Глибоке враження справляють галичани — вільні люди серед рабів...» Ці слова вивищують В. П. Горленка як справжнього українця! 1905 року в Петербурзі вийшла третя й остання книжка Василя Горленка «Відблиски: Замітки з словесності і мистецтва». У ній, як писав рецензент, була «крапелька близького, рідного нам духу, українства». В «малоросійському циклі» знаходимо статтю про І. П. Котляревського, а також «Записки Пилипа Орлика». Кінець життя видатного дослідника-мистецтвознавця був нерадісний. У Ярошівці на нього насідали кредитори, так що мусив звертатись за допомогою до Панаса Мирного. Він не мав грошей, родини, спокою, домашнього затишку... Наприкінці 1905 року з Полтави надійшло запрошення до співпраці в новому українському часописі «Рідний край», але Василь Петрович делікатно відмовився — не почував у собі достатніх сил для цього... Помер Василь Петрович одиноким, серед чужих людей, у петербурзькій лікарні. Він хотів бути похований у рідному селі, і його бажання було виконано. Горленка Поховали рядом з рідними. Спільний гранітний обеліск ледве можна відшукати серед заростей акації на старому сільському кладовищі. А невдячні земляки навіть село перейменували, мовби зумисне заплутуючи стежку до Горленка його шанувальників, які, на щастя, є і будуть в майбутньому. Його час іще не настав, але обов’язково прийде!
Посилання на сторінку/ссылка на страницу: Полтавська губернська вчена архівна комісія
|