|
Кахлярство — вид українського народного
традиційного оздоблювального мистецтва,
галузь гончарного виробництва, зокрема,
художньо-будівельного призначення. Кахлі
застосовували для печей і грубок,
архітектурного оздоблення інтер'єрів
палаців, будинків і хат. Кахлі відомі з
часів Київської Русі. Спочатку вони мали
форму горщика, згодом — циліндра, їх
вмуровували в стіни так, щоб дно оберталося
до вогню. Наприкінці 15 ст. вони стають
класичними: квадратної чи прямокутної
форми, на звороті відкрита коробка (румпи)
або «клубуки» — карнизи, що служили для
кріплення у кладці стін. На передній
стороні плиток наносилися рельєфні чи
мальовані композиції. У 16—17 ст. кахлеві
печі й груби встановлюються в панських
покоях, у 17 ст. їх застосовують у житлах
козацької старшини і духовенства. Від 2-ї
половини 17 ст. збереглися поодинокі кахлі,
покриті коричневою чи зеленою поливою — з
ліпленням від архієрейського будинку в
Переяславі, з барочним рослинним
візерунком роботи зіньківських гончарів. У
18 ст. на кахлях: синя барва (кобальт),
поліхромні емалі, зелена полива. З цього
періоду кахлі на Полтавщині набули
значного поширення як вияв високої
побутової культури народу. Цьому сприяло не
лише виробництво кахлів у різних осередках,
а й продаж на багатьох ярмарках, зокрема,
Іллінському в Ромнах, з 1852 р. — у Полтаві.
Завозили їх з сусідніх регіонів, у першу
чергу з Чернігівщини, де було добре
налагоджене масове виробництво. На 1865 р. у
Полтавської губернії функціонувало 5
кахлевих заводів: по 2 у Полтаві та
Кременчуці, 1 у Лохвиці, на яких працювало 29
майстрів, 35 робітників і 25 учнів. На 1893 р.
зареєстровано 13 дворищ кахлярів у Великих
Будищах і 3 — у Комишні. У 20-х рр. 20 ст.
виробництво кахлів припинилося.
Кахлярство Полтавщини має свої
особливості. Майстри Куземина, Великих
Будищ, Попівки Зіньківського повіту,
Комишні, Попівки, Хомутця Миргородського
повіту, Біликів Кобеляцького повіту
виготовляли неполив'яні рельєфні народні
кахлі з лінійними візерунками: сітківками,
решітками, солярними мотивами, зірками,
рослинними, з букетами квітів у вазах або
перев'язаних стрічками. Лінійні орнаменти
споріднені з полтавськими плахтовими
тканинами й тригранно-виїмчастим
різьбленням, тому що форми для кахлярства
виконувалися різьбярами. У зіньківському й
роменському регіонах у значній кількості
робили кахлі із зображенням груп солярних
знаків, хрестів. Набули поширення хрестаті
кахлі з видовженими прямими кінцями чи
чотирма трикутниками, так звана корсунська
— «праруська» форма. Миргородські рельєфні
кахлі мали центричну основу з рослинних
мотивів, роменські — з зображенням
озброєних козаків на конях, мисливців. У
Куземині на заводі придворного «уставщика»
Івана Маркова (2-а половина 18 ст.) виробляли
ліплені й мальовані кахлі з мотивами калини,
соняшника, винограду, жоржин. Полив'яні
кахлі розмальовували у Переяславі, Лазьках
Зіньківського поввіту. Зрідка на кахлях —
фігурні жанрові сценки, козаки на баских
конях, св. Юрій — покровигель гончарів,
двоголовий орел. Традиційно для коминів і
припічків варистих печей ремісники
виробляли лицьові, наріжні, а з середини 19
ст.— карнизні кахлі. На початку 20 ст.
орнаментальні та сюжетні вставки набули
різноманітного використання у декорі
фасадів та інтер'єрів споруд українського
архітектурного стилю, зокрема, будинку
Полтавською губернського земства.
Серед відомих кахлярів Полтавщини —
козаки, брати Павло і Карпо Чумаченки, яких
за експоновані кахлі, капітелі й водогінні
труби нагородили срібними медалями (у 1846 р.
у Ромнах, у 1857 р. у Києві). Для будинку
Григорія Галагана у с. Лебединці
Прилуцького повіту (1854—1856 рр.) Павло
Чумаченко виготовив мальовані зелені й
білі кахлі для двох грубок. Відомі майстри
кахлів 2-ї половини 19—20 ст.: Ісидор Узназдєв
з Великих Будищ, родина Гладиревських з
Опішні, Пилип Явдак з Лазьків, Петро Іщенко
з братами Дмитром і Миколою з Комишні,
Олексій Зінич, Антон Гілюн з Хомутця.
Збірки кахлів — у національному Музеї-заповіднику
українського гончарства в Опішні, в музеях
Полтави, Києва, Харкова, Петербурга,
приватних колекціях.
Полтавщина:
Енциклопедичний довідник
(За ред. А.В.
Кудрицького.- К.: УЕ, 1992). Стор.
333-334
|