Віктор
Ревегук
Полтавщина в роки другої світової війни
(1939-1945)
|
|
Меню: Полтавщина
в роки другої світової війни (1939-1945); Бібліотека |
|
Розділ
IV. §
2. Радянське антифашистське підпілля Організація
радянського підпілля на окупованій німцями
території розпочалася уже в перші тижні
радянсько-німецької війни, коли
керівництво СРСР зрозуміло, що воєнні дії
вестимуться не на ворожій, а на власній
території. Основні завдання по організації
боротьби в тилу ворога були викладені в
директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б)
партійним і радянським організаціям
прифронтових областей від 29 червня 1941 року,
в промові Й.В. Сталіна по радіо 3 липня та в
постанові ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 року "Про
організацію боротьби в тилу німецьких
військ". Основний зміст цих директивних
документів зводився до того, що
антифашистська боротьба в тилу ворога має
стати всенародним рухом, керувати яким
будуть підпільні більшовицькі комітети. Для
керівництва радянським антифашистським
Рухом опору на Полтавщині був створений
підпільний обком КП(б)У, до складу якого
ввійшли С.Ф. Кондратенко — секретар обкому
партії по пропаганді та агітації,
територіальні секретарі Г.Ф. Яненко —
заступник завідуючого відділу агітації і
пропаганди та Ф.Я. Дурандін — перший
секретар Гребінківського райкому партії, а
також запасний секретар підпільного обкому
Г.Д. Григоренко — завідуючий сектором
відділу кадрів Полтавського обкому КП(б)У. 16
зв'язкових мали забезпечувати зв'язок із
підпільними 44 райкомами і 120 первинними
партійними осередками. Для роботи в
підпіллі залишалися в основному
представники середньої і низової ланки
партійно-радянської і господарської
номенклатури. Згідно
рекомендації ЦК КП(б)У полтавський
підпільний обком і райкоми партії
створювалися на базі партизанських загонів.
Секретарі і члени підпільних комітетів
закріплювалися за певними галузями роботи
і часто виконували функції командирів або
комісарів партизанських формувань. Таким
чином, на підпільні більшовицькі комітети
покладалося Підпільний
Оржицький райком КП(б)У був викритий на
початку окупації і його секретарі Я.Є.
Малущенко і К.Ф. Іващенко розстріляні. Така
ж доля спіткала й керівництво Градизького
підпільного райкому партії: Я.Й.
Колесниченко і М.П. Бережний були
заарештовані і розстріляні, а секретар
райкому В.А.Слюсар зник з району
напередодні окупації [1]. Не розгорнули
роботу в підпіллі три райкоми (Ковалівський,
Котелевський і Новосанжарський). Про долю
їх керівників нічого не було відомо. --------------- 1 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.3, арк.53. Перший
секретар Кишеньківського райкому КП(б)У А.Ф.
Шутько, якого вище партійне керівництво
залишило для підпільної роботи, був
заарештований німцями, але зумів приховати
своє радянське минуле і як
військовополений примусово відправлений
до Німеччини під прізвищем В.П. Попов [2].
Секретар Великокринківського підпільного
райкому партії Давиденко в листопаді 1941
року вийшов з підпілля, був заарештований, і
не витримавши знущань, видав німцям,
закледені для партизанів бази і
підпільників [3]. --------------- 2 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.3, арк.56. 3 ДАПО, ф.Р-4085, оп.4, спр.5, арк.64. В
умовах окупації зуміли розпочати роботу
лише сім підпільних райкомів партії:
Гадяцький (керівник — В.М. Степаненко),
Лохвицький (К.Г. Федоряка), Лубенський (О.Я.
Кражевич), Сенчанський (Д.А. Харченко),
Миргородський (Г.О. Іващенко), Шишацький (К.Й.
Тутка), Зіньківський (В.Я. Сук) та ряд
первинних партійних осередків [4]. --------------- 4 УРСР У Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр. — В 3-х томах. T.1. — К., 1967. — С.316. Результати
їх роботи в підпіллі були різними.
Залишений на окупованій території помічник
секретаря Лохвицького райкому партії
Бондаренко добровільно з'явився в гестапо і
запропонував свої послуги німцям, видавши
бази і явки підпільників. Проте керівники
підпільного райкому К.Г. Федоряка і Ф.Ф.
Дядик зуміли уникнути арешту, змінити
помешкання і на деякий час затаїтися. Лише в
кінці вересня 1942 року в лісі поблизу села
Васильки вони скликали нараду вцілілих
підпіль-(183)ників, на яку з'явилося
близько 10 чоловік. На ній К.Г. Федоряка дав
присутнім наказ розійтися по селах, зібрати
вірних радянській владі людей і 30 вересня
вирушити в ліс "Лаптур" для з'єднання з
партизанами. Виконати
цей наказ не вдалося, тому що серед
підпільників виявився зрадник. Ще задовго
до наради член підпільного райкому КП(б)У (до
війни — інструктор) С. Хоменко викрав у
керівників Лохвицького підпілля особисті
речі і продукти харчування. Коли факт
крадіжки виявили, речі він повернув, але
кари не поніс і продовжував користуватися
довірою у підпільників. 28 вересня в лісі "Ярувате"
С. Хоменко застрелив К.Г. Федоряку і Ф.Ф.
Дядика і з'явився з повинною до німців [5]. --------------- 5 ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.2016, арк.28-29. Лубенський
підпільний райком КП(б)У мав очолити Цімма,
але при наближенні німецьких військ він
дезертирував у радянський тил і його місце
посів запасний секретар райкому партії О.Я.
Крижевич, осідком якого стало село Михнівка.
Хворий на трахому, О.Я. Крижевич не міг довго
залишатися на окупованій ворогом території
і на початку 1942 року вирушив за лінію фронту,
а в березні цього ж року підпільний райком
розгромили німці [6]. --------------- 6 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.3, арк.39. Д.А.
Харченка (підпільна кличка — Антон Дубок)
було залишено керівником Сенчанського
райкому партії і одночасно командиром
місцевого партизанського загону, який мав
створити голова Сенчанського райвиконкому
Русаков. Але, як видно з довідки Лохвицького
райуправління НКДБ від 7 травня 1944 року,
свого завдання вони не виконали:
партизанського загону не створили і
записані до нього бійці розійшлися по
домівках. Русаков самовільно пішов за лінію
фронту, а Д.А.Харченко, перебуваючи на
нелегальному становищі, нічим себе не
виявляв, хоча й підтримував зв'язок з
деякими комуністами, які з різних причин
залишилися на окупованій території. Лише
напередодні визволення Полтавщини він
організував невелику підпільну групу в
складі п'яти осіб [7]. --------------- 7 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.237, арк.7. Сенчанським
підпільникам допомагали дві бабусі:
Пелагея Трохимівна Сухоніс, 1888 року
народження, і Євдокія Трохимівна
Пономаренко, 1886 року народження. Їх
помешкання слугували притулком, де
підпільники писали листівки, які потім
поширювали серед населення. Згідно довідки
Лохвицького райкому партії, перед приходом
Червоної армії підпільники (184)
створили бойові групи, до складу яких
увійшло близько 180 чоловік. У Жданах групу
очолював І.І. Пономаренко, в Окопі — І.
Куксань, у Сенчі — Г. Жежеря, в Бодакві — С.
Ярмиш і в Ісківцях — K.I. Рось. Члени
Бодаквівської групи вбили одного поліцая,
обстріляли на дорозі два німецьких
автомобілі, між Сенчею і Ромоданом пустили
під укіс ешелон з боєприпасами та спорудили
для бійців Червоної армії примітивну
переправу через Сулу. Бойовики інших груп
вбили в Окопі старосту села, в Ризі —
обеззброїли чотирьох поліцаїв, у Жданах і
Сенчі — обстрілювали відступаючі німецькі
війська, у Васильках — вбили шістьох німців. Довідку
Лохвицького райкому КП(б)У перевіряла
комісія Полтавського обкому партії. В її
висновку, датованому 30 березня 1945 року,
підтверджувався факт створення бойових
груп у районі, але вказувалося, що "з
невідомих причин бойових виступів зовсім
не було". Що ж стосується начебто
здійснених диверсійних актів, то вони
дійсно мали місце, але хто їх здійснив, "абсолютно
точно" не встановлено [8]. --------------- 8 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.237, арк.3. Пізніше
Полтавське обласне партійне керівництво
видало діяльність Лохвицької підпільної
групи за міжрайонний Лохвицько-Сенчанський
центр. Під такою назвою він згадується в
радянській історико-краєзнавчій
літературі та в фундаментальних
дослідженнях, присвячених радянсько-німецькій
війні, хоча в довідці Лохвицького районного
управління НКДБ, про яку згадувалося раніше,
зазначалося, що "партійного центру не
було, була група патріотів" [9]. Що ж
стосується керівника Лохвицького підпілля
Д.А. Харченка, то він загинув від німецької
бомби на третій день після приходу Червоної
армії до Лохвиці. --------------- 9 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.237, арк.8. Таким
чином, створене директивним шляхом
більшовицьке партійне підпілля виявилося
нежиттєздатним. Більшість партійних
організацій і груп, які розпочали роботу у
ворожому запіллі, була викрита і
розгромлена в перші місяці окупації.
Причини його поразки радянські дослідники
пояснювали відсутністю досвіду роботи в
запіллі ворога, невдалим добором кадрів,
недостатньою підготовкою та зрадою самих
учасників підпілля. На наше переконання,
основна причина розгрому більшовицького
підпілля полягала в тому, що воно не
користувалося підтримкою населення. (185)
Неоднозначним було і ставлення полтавців
до керівників більшовицького підпілля,
адже саме вони були провідниками і
виконавцями колективізації, розкуркулення
і голодомору 1932-1933 років та масових
репресій другої половини 30-х років. Не брали
участі в антифашистському Рухові опору і
більшість рядових членів КП(б)У. Так, з
різних причин на окупованій території
Полтавщини залишилося 4079 комуністів. З них
2964 або здали свої партійні квитки німцям,
або знищили їх. У Пирятинському районі на
реєстрацію до німців з'явилося 350
комуністів, у Решетилівському — 75. Багато
залишених для підпільної роботи членів
партії виявилися зрадниками. Зрадником
виявився і зв'язковий першого секретаря
Полтавського підпільного обкому партії А.П.
Щербина, який напередодні війни працював
заступником завідуючого
сільськогосподарським відділом обкому
партії. Інший зв'язковий підпільного обкому
П.І. Богдан доручення С. Кондратенка
виконував лише до 19 листопада 1941 року, тобто
до того часу, доки керівники обкому
перебували у Гадяцькому районі, а потім
зник і до кінця окупації переховувався по
родичах в Оболонському і Глобинському
районах, працюючи шевцем [10]. --------------- 10 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.53, арк.6. Значно
більший успіх у боротьбі з окупантами мали
ті підпільні групи, які виникли з
ініціативи окремих патріотів і перебували
поза партійним керівництвом. Якщо в 1941 році
чимало невдоволених радянською владою
людей розглядали прихід німецьких
завойовників як визволителів, плекаючи
надії на повернення старих дорадянських
часів чи відновлення Української
державності, то з часом їх ставлення до
німців змінилося. Пізнавши суть фашизму і
його "нового порядку", більшість
полтавців стали антифашистами за
переконаннями, хоча й не брали участі в
антифашистському Рухові опору. Лише окремі
з них зважувалися на активну протидію
окупаційному режимові. Згідно
звіту Полтавського обкому КП(б)У,
складеному в 1945 році, в Полтаві діяло 7
підпільних антифашистських груп, у яких
брало участь 78 чоловік. Існували вони без
будь-якого партійного керівництва і не мали
зв'язку між собою. На паровозоремонтному
заводі діяла невелика група, якою керував
інженер М.І. Широбоков, на м'ясокомбінаті —
Я.М. Мисецька. Восени
1941 року в Полтаві утворилася молодіжна
підпільна організація, керівником якої
Полтавський обком КП(б)У (186) відразу
після звільнення Полтави від німців вважав
Сергія Сапіго, капітана Червоної армії.
Пораненим у ногу він потрапив у полон під
час загибелі Південно-Західного фронту, але
зумів втекти (за іншою версією — був
відпущений німцями) і, повернувшись до
батьків у Полтаву, влаштувався на роботу
завгоспом в Українському Червоному Хресті.
Дещо пізніше керівником підпільної
організації обком партії з невідомих
причин почав вважати Лялю (Олену) Убийвовк
— студентку Харківського державного
університету, яка з початком війни також
мешкала в батьків у Полтаві. До організації
входило близько 20 чоловік молоді.
Підпільники таємно слухали повідомлення
Радінформбюро, писали від руки листівки і
поширювали їх серед полтавців, а також
готували диверсійні акти проти німців, але
через зраду здійснити їх не встигли. Одним
з членів підпільної організації був Сергій
Ільєвський. Його батько, другий секретар
Полтавського міськкому КП(б)У, в 1937 році був
заарештований і засуджений як "ворог
народу". Квартира С. Ільєвського
слугувала явкою, де збиралися підпільники. Організація
була викрита німцями у квітні 1942 року через
зраду Валентини Терентьєвої. Валентина
Іванівна Терентьєва — уродженка Білорусії.
Закінчила фельдшерсько-акушерську школу в
Черкасах. На початку радянсько-німецької
війни була мобілізована до лав Червоної
армії, але під Решетилівкою потрапила в
полон і працювала медсестрою у таборі для
радянських військовополонених. У березні
1942 року В. Терентьєва була звільнена з
полону і через лікаря Бориса Григоровича
Синельникова, який працював у
концтабірному лазареті, вступила до
підпільної молодіжної антифашистської
організації у Полтаві. У квітні керівник
організації Сергій Сапіго дав їй завдання:
перейти лінію фронту, встановити зв'язок з
радянським командуванням і повернутися
назад. Проте за три кілометри від фронту В.
Терентьєва була затримана румунською
військовою жандармерією і на допиті видала
19 членів підпільної організації, які були
негайно заарештовані. Шістьох з них (Сергія
Сапіго, Лялю Убийвовк, Сергія Ільєвського,
Бориса Сергу, Валентина Сороку і Леоніда
Пузанова) 26 травня 1942 року німці
розстріляли. Після
цього В. Терентьєву звільнили і вона
працювала медсестрою в німецькому
госпіталі, але напередодні повер-(187)нення
радянської влади у вересні 1943 року її
заарештували і відправили до Німеччини. По
дорозі В. Терентьєвій вдалося втекти і вона
зупинилася в Києві, де була заарештована
радянською контррозвідкою і віддана до
військового трибуналу. На суді повністю
визнала свою провину. У
період окупації в Полтаві також діяли
підпільні групи Баяна-Лімова, В.М. Панченка,
Г.Г. Калиниченка, Т.П. Сіриченка, Т.І. Токаря,
Ф.К. Крестовського та ін. Слід мати на увазі,
що діяльність підпільних груп базується
лише на власних свідченнях їх учасників і
ніякими документами не підтверджується. Створені
з народної ініціативи патріотичні
антифашистські групи не завжди діставали
визнання радянської влади, тому що
Комуністична партія та її каральні органи
завжди підозріло ставилися до тих
організацій, які існували поза їх контролем.
Прикладом може бути історія з офіційним
визнанням підпільних організацій, які
існували в період окупації в Кременчуці та
його околицях. 27
грудня 1943 року бюро Кременчуцького
міськкому КП(б)У, заслухавши інформацію
підполковника НКГБ Разумова, затвердило
існування в місті трьох антифашистських
груп: О.Т. Ільїна ("Отряд 303"), Зінаїди
Іцкевич і доктора Жванія ("Патриоты
Родины"). Перша з них виникла в кінці 1942
року з ініціативи Олексія Тихоновича
Ільїна, старшого лейтенанта Червоної армії,
який потрапив у полон під час здачі
Севастополя, але зумів вирватися з неволі і
легалізуватися в Кременчуці. Він же дав і
назву групі — "Отряд 303". Спершу в
організацію входило 7 чоловік, головним
чином з числа колишніх військовополонених.
У лютому 1943 року вони встановили зв'язок з
групами підполковника Петрова і капітана
Петрова, до складу яких входили охоронці
таборів військовополонених, робітники
збройних майстерень тощо. Загальне
число підпільників зросло до 200. Вони вели
усну антифашистську агітацію серед
населення, поширювали зведення
Радінформбюро, збирали зброю для повстання,
яке мало початися при наближенні Червоної
армії, але до цього не дійшло. Влітку 1943 року
почалися провали: були заарештовані
підпільні групи в Глобино і підполковника
Петрова, зникла з Кременчука група капітана
Петрова. Вцілілі учасники підпілля
поховалися. (188)
20 вересня 1943 року О.Т. Ільїн дав наказ:
зібратися всім уцілілим підпільникам для
збройного виступу за межами міста, але
зійшлося всього близько 20 чоловік. За
словами керівника, протягом 21-29 вересня в
районі Градизька бойовики групи вбили
німецького мотоцикліста, потопили ворожий
катер на Дніпрі, спалили дерев'яний міст та
відбили більше 2 тисяч голів великої
рогатої худоби, яку німці гнали за Дніпро [11]. --------------- 11 ДАПО, ф.П-13, оп.1, спр.125, арк.8. 13
липня 1945 року бюро Кременчуцького
міськкому партії скасувало своє попереднє
рішення про визнання групи Ільїна
учасницею антифашистського Руху опору на
тій підставі, що "Отряд 303" "ніякої
активної діяльності проти німецько-фашистських
загарбників не проводив" [12]. --------------- 12 ДАПО, ф.П-15, оп.2, спр.342, арк.108. До
складу підпільної групи Зінаїди Іцкевич,
дружини розстріляного єврея, входило 19
чоловік. За словами керівника вони також
поширювали зведення Радінформбюро,
написані від руки листівки, допомогли
звільнитися з полону, забезпечивши
документами, понад 180 радянським
військовополоненим. У ніч з 5 на 6 липня 1943
року підпільники підірвали поблизу роз'їзду
Калачинського німецький військовий ешелон.
Після ретельної перевірки органи НКДБ в 1944
році виключили цю групу з числа учасників
антифашистського Руху опору, тому що
наведені її керівником факти не
підтвердилися. Група
"Патриоты Родины" виникла в грудні 1941
року в концентраційному таборі "А" з
ініціативи військового лікаря Тараса
Костянтиновича Жванія, грузина за
національністю. 2 вересня 1941 року, тяжко
пораненим і контуженим, під Оржицею він
потрапив у полон. 8 вересня 1942 року Т. Жванію,
як інваліда, німці звільнили з табору і він
влаштувався на роботу в "Пункті допомоги
військовополоненим", який утворився в
лютому 1942 року при Кременчуцькій міській
управі як частина відділу соціального
забезпечення. З числа співробітників "Пункту"
Т. Жванія невдовзі створив підпільну
організацію, до якої спершу ввійшло 5
чоловік. До літа 1943 року вона виросла до 11
активних членів і 16 осіб, які були зв'язані з
підпільною групою і по можливості
допомагали їй. Склад
підпільної групи був інтернаціональним.
Серед її активних членів було 2 грузини, 2
євреї, 3 українці, двоє росіян та по одному
вірмену і білорусу. Т. Жванія при допомозі
членів підпільної організації лікаря С.З.
Киракозова, медсестер А. Кутовської і О.С.
Скоромох звільнили десятки українських (189)
юнаків і дівчат від насильницького
вивезення до Німеччини, врятували життя
сотням радянських військовополонених.
Частину з них, у тому числі й здорових, вони
направляли до міської лікарні, де головним
лікарем працював Володимир Костянтинович
Костянтинович. Для більшості
військовополонених це був шлях на свободу.
У квітні 1943 року до Кременчука перемістили
лазарет з "добровольцями" — колишніми
радянськими громадянами, які в складі
вермахту воювали проти СРСР і були поранені
в боях з Червоною армією. Їх лікував Т.
Жванія і, за його словами, "залікував" 17
чоловік, яких похоронили. 6
травня 1943 року перед відправкою на фронт до
Кременчука прибув ешелон грузинських
легіонерів-"добровольців" ("Георгіївців").
Лікарі Т. Жванія і Кирильова грузинською
мовою провели серед них відповідну роз'яснювальну
роботу і зуміли переконати повернути зброю
проти німців. У Донбасі легіонери повбивали
своїх командирів-німців і з білим прапором
рушили назустріч Червоній армії. Багато
грузинів при цьому загинуло, але частина
все ж перейшла на радянський бік. 17
вересня до Кременчука прибув новий
грузинський легіон. Підпільникам вдалося
встановити зв'язок з його командирами
Давидом Чохавою та Михайлом Габунія і
переконати їх у неминучості поразки
Німеччини у війні. 21 вересня, коли грузинів
переправили на правий берег Дніпра, частина
легіонерів перейшла до партизанів Чорного
лісу [13]. --------------- 13 ДАПО, ф.П-105, oп.1, спр.106, арк.13. У
лютому 1944 року Т. Жванія повернувся на свою
батьківщину — в Хобський район Грузії і
відразу ж потрапив у активну "розробку"
місцевого відділення НКДБ. На запит
Кременчуцького міськкому КП(б)У із Грузії
повідомили, що Т. Жванія в минулому був
меншовиком, а після повернення на
батьківщину вів серед населення
антирадянські розмови. На цій підставі
партійне керівництво Кременчука виключило
Т. Жванію з числа організаторів підпільної
групи "Патриоты Родины", а її
керівниками почали вважати Сергія Хейла та
Івана Будька [14]. --------------- 14 ДАПО, ф.П-13, оп.1, спр.178, арк.24. Під
час форсування Дніпра поряд з цивільним
населенням значну допомогу Червоній армії
надавали і антифашистські групи патріотів,
які вийшли з підпілля і зі зброєю в руках
боролися з ворогами. Однією з них була група
"лейтенанта Дніпрова". Утворилася вона
в березні 1943 року з колишніх В
офіційному звіті про діяльність "дніпровців"
І. Харченко вказував, що її учасники
поширили серед населення близько 2 тисяч
листівок, псували залізничні колії і засоби
зв'язку, а під час форсування Червоною
армією Дніпра зі зброєю в руках допомагали
радянським військам, нападаючи на
відступаючі німецькі частини. При цьому
було знищено 350 ворожих солдатів і офіцерів,
2 танки, 3 бронемашини та захоплено 6 гармат, 6
кулеметів і 65 коней [15]. --------------- 15 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.105, арк.15. Незважаючи
на участь "дніпровців" у бойових діях,
Кременчуцький міськком КП(б)У з
рекомендації органів НКДБ не визнав їх
учасниками антифашистської боротьби.
Причина була не у явному перебільшенні
успіхів "дніпровців" у боротьбі з
німцями, а в звинуваченні їх в українському
націоналізмі. В довідці начальника
Кременчуцького відділення НКДБ
підполковника Верзакова говорилося, що
групи лейтенанта І. Харченка і "Набат"
"націоналістичні і ніякої підпільної
роботи на користь радянської влади не
проводили, а лише займалися поширенням
листівок націоналістичного характеру" [16]. На чому ґрунтувалися звинувачення
чекістів у причетності групи лейтенанта І.
Харченка до українського націоналізму, в
партійних документах не уточнюється. Що ж
стосується організації "Набат", тут їх
підозри були небезпідставними. --------------- 16 ДАПО, ф.П-13, оп.1, спр.178, арк.206-207. Організація
"Набат" виникла в лютому 1942 року в селі
Білецьківці, що за 5 кілометрів від Крюкова,
з ініціативи В.І. Уса, М.С. Лагна, Ф.П.
Матюшенка та Н.Ф. Кравченка. Скоріше, це була
не організація, а група однодумців з числа
української У
вересні 1941 року німці випустили В.І. Уса з
концтабору. Він повернувся додому і з'явився
в сільську управу для реєстрації. В селі В.І.
Уса знали як політпрацівника Червоної
армії. Тому окупаційна адміністрація
зустріла появу в селі В.І. Уса насторожено, і
лише поручительство писаря управи П.В.
Білого переконало старосту села в
лояльності прибульця до "нового порядку".
В.І. Усу дозволили проживати у батьків. Восени
1942 року таємна організація молоді вже
налічувала близько 25 осіб. В основному це
були юнаки і дівчата з Білецьківки,
Маламівки та Діївки Кременчуцького району
і Браїлівки та Свинаро-Павлівки
Новогеоргіївського району. Щоб уникнути
відправки на каторжні роботи до Німеччини,
більшість із них влаштувалися на роботу на
залізниці. Як свідчили згодом учасники
підпільної організації, вони переписували
листівки, що їх ночами скидали радянські
літаки, і розповсюджували серед населення
Крюкова та навколишніх сіл, проводили
антифашистську агітацію, в тому числі серед
колишніх військовополонених, які служили в
поліції, та так званих "добровольців".
Більшість членів організації були
активними учасниками місцевої "Просвіти",
яка перебувала під впливом Організації
українських націоналістів. У
грудні 1942 року в хаті батьків В.І. Уса
поліція провела обшук — шукали сало
зарізаного без дозволу сільської управи
кабанця, але знайшли щоденник В.І. Уса з
антинімецькими висловлюваннями і почали
докоряти писареві управи за поручительство.
Той попередив В.І. Уса, і 28 грудня він зник та
перейшов на напівлегальне становище — жив
у свого дядька Степана Чорновола, активного
учасника "Просвіти" і щирого
українського патріота [17]. --------------- 17 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.225, арк.272-278. (192)
Чекісти вважали, що група молоді оформилася
в організацію "Набат" лише в серпні 1943
року, коли відбулися перші збори
підпільників, на яких із 16 членів
організації були присутні 10. Більшість із
присутніх були членами "Просвіти" і
українськими патріотами, але Червона армія
вже вступила на терени Лівобережної
України і всім було зрозуміло, що
німецькому пануванню в Україні підходить
край. Присутнім також було відомо, що на
теренах Західної України набирала силу
Українська повстанська армія, яка боролася
як проти фашистів, так і проти комуністів.
Тому перед ними гостро постало питання: за
ким іти? за більшовиками чи за
націоналістами? Всі висловилися за те, що
потрібно йти за більшовиками, але одночасно
використовувати всіх, хто бореться проти
німців. Дехто із присутніх вимагав
виключити з організації членів "Просвіти",
особливо Ліду і Олександру Чорновіл —
дочок Василя Чорновола, керівника
Білецьківської "Просвіти" і члена ОУН,
але цього не сталося. Коли
Червона армія вже наближалася до Дніпра,
керівництво "Набату" розпочало
підготовку до збройного виступу. Для
підпільників була введена присяга, всі вони
одержали клички з іменами відомих
революціонерів і їм були вручені
виготовлені від руки членські квитки.
Одночасно підпільники запасалися зброєю.
Для юнаків було налагоджене військове
навчання, а дівчата вчилися надавати першу
медичну допомогу пораненим. Напередодні
виступу організація нараховувала 88 членів,
в тому числі 56 чоловік молоді, і мала на
озброєнні 31 гвинтівку, 10 обрізів, два
автомати, три револьвери, один кулемет і 80
гранат. Всі її члени були розбиті за
територіальною ознакою на десять бойових
груп, а з дівчат сформована санітарна
дружина. Командиром об'єднаних загонів став
І. Харченко, а комісаром В. Ус [18]. Одночасно В.
Ус встановив контакти з групою "Лейтенант
Дніпров" і 3 листопада вони об'єдналися з
тим, щоб у час форсування Червоною армією
Дніпра разом виступити проти німців. --------------- 18 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.228, арк.14. Спільний
виступ обох антифашистських організацій
було намічено на 25 листопада, але всупереч
наказу І. Харченка В. Ус відвів свої бойові
групи в тил і замість 50 бійців виставив лише
15 на чолі з М. Лагном. Нападаючи на
відступаючі частини німецької армії, "набатівці",
за словами В. Уса, знищили 15 і захопили в
полон 8 ворожих солдатів, а також 11 гармат, (193)
2 кулемети, 5 мінометів, 31 автомобіль і 37
возів. Разом з "дніпровцями" вони ще до
приходу Червоної армії звільнили і
врятували від знищення Білецьківку, а також
взяли участь у боях за Свинаро-Павлівку і
Свердловку. Чекісти
вважали, що В. Ус подав неправдиву
інформацію про діяльність "Набату",
зокрема про участь її членів у збройній
боротьбі з німцями. Вона була опублікована
на шпальтах фронтової газети "Суворовский
натиск" під назвою "Патриоты". У зв'язку
з тим, що організація "Набат" виникла і
діяла поза партійним контролем, вона стала
об'єктом прискіпливої уваги з боку органів
НКДБ. В результаті чисельних перевірок
Кременчуцьке міське управління
держбезпеки зарахувало всіх членів "Набату"
учасниками "Просвіти", а 6 чоловік (В.І.
Уса, І.М. Чуйка, П. Кравченка, Л.В. Чорновіл, Ф.
Малошенка та І. Чорновола) — членами ОУН. Після
відновлення радянської влади В.І. Ус деякий
час працював директором школи у своєму селі,
але в 1944 році його було заарештовано.
Слідство тривало вісім місяців, двічі суд
відкладався і, нарешті, за третім разом
трибунал військ НКВС у Полтавській області
засудив В.І. Уса до 20 років каторжних робіт
за те, що він із своєю групою примкнув до
антирадянської української
націоналістичної організації, що існувала
в Кременчуцькому районі. У вину В.І. Усу
ставили і його одруження з Олександрою —
дочкою Василя Чорновола, який при
наближенні Червоної армії добровільно
пішов з німцями [19]. Заарештовані були також
І.М. Чуйко, Л.В. Чорновіл та деякі інші
учасники антифашистського підпілля. Решта
членів "Набату" були мобілізовані до
Червоної армії. --------------- 19 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.225, арк.62. По
закінченні радянсько-німецької війни члени
"Набату" — фронтовики звернулися до
першого секретаря ЦК КП(б)У М.С. Хрущова з
проханням реабілітувати їх підпільну
організацію і амністувати В.І. Уса. Заяву
підписали інваліди війни П.С. Кравченко, Ф.П.
Матюшенко, В.Л. Лагно, П. Свистун,
демобілізований О.І. Кравченко та колишні
члени підпільної організації І.В. Кравченко,
А.Є. Різник і Ю.Л. Лагно. Настирливі
клопотання учасників антифашистського
підпілля дали позитивний результат. Справа
В.І. Уса переглядалася двічі: за першим
разом строк ув'язнення був зменшений до
десяти років, а за другим — "за
відсутністю в діях засудженого складу
злочину" кримінальна справа була
припинена [20]. --------------- 20 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.225, арк.272. (194)
Проте на цьому справа про визнання "Набату"
учасницею антифашистського Руху опору не
закінчилася. Протягом 12-13 травня 1951 року
комісія полтавського обкому КП(б)У з
виїздом у село Білецьківку знову
перевіряла діяльність підпільної
організації і прийшла до висновку, що члени
"Набату" були націоналістами і "лише
в період наступу Червоної армії стали
підпільною комуністичною організацією". У
1962 році рішенням Кременчуцького міськкому
партії була визнана діяльність у місті
шести підпільних антифашистських груп.
Одну з них очолювали офіцери Червоної армії
Іван Лісненко та Микола Романенко, які
потрапили в полон у результаті розгрому
Південно-Західного фронту в 1941 році, але
зуміли втекти і легалізуватися в
Кременчуці. Група діяла із січня по грудень
1942 року. Її члени збирали розвідувальні
дані, поширювали листівки антифашистського
змісту, забезпечували військовополонених,
яким вдавалося вирватися на волю,
фальшивими документами. Підпільники
готували також вибух на міській
електростанції і збиралися підірвати міст
через Дніпро, але за допомогою зрадника
були викриті і розстріляні. У
травні 1942 року утворилася підпільна
антифашистська група на вагонобудівному
заводі в Крюкові, до якої крім робітників
входило і декілька учнів місцевих шкіл, що в
часи окупації були закриті. Очолював групу
робітник Георгій Петько. Її учасники
збирали зброю, чинили саботаж на заводі і на
транспорті. Група була викрита гестапо і 21
березня 1943 року 14 її учасників були
розстріляні. У
Кременчуці склалася і невелика
антифашистська група з учнів старших
класів, діяльність якої, проте, ніякими
документами, крім свідчень самих учасників,
не підтверджується. До неї входили Ігор
Петренко, Микола Зозуля, Вадим Ігнатьєв та
Олександр Кривицький — учні середньої
школи № 9. Останній вважався лідером групи.
Він мав радіоприймач, слухав і поширював
повідомлення Радінформбюро серед друзів і
знайомих. У зв'язку з тим, що в умовах
окупації працювали лише початкові школи,
частина учнів, щоб продовжити навчання,
поступила на курси обліковців і продавців,
які в лютому 1942 року відкрилися при
Кременчуцькій райспоживспілці. Там вони
познайомилися з викладачем товарознавства
Григорієм Шаввою і знайшли в ньому свого
однодумця і старшого товариша. (195)
Нечисленні підпільні групи антифашистів
виникли і в селах Жовнине, Власівці,
Рокитному, в таборі для радянських
військовополонених на Піщаній горі. Деяким
полоненим вдалося втекти і легалізуватися
за допомогою фальшивих документів, якими їх
забезпечили підпільники. Коли
німці почали насильно вивозити українську
молодь до Німеччини, підпільники всіляко
намагалися уникнути облав і піти в глибоке
підпілля. Частина з них вступила до
Градизького кооперативного технікуму.
Зокрема, Г. Шавва влаштувався там
викладачем, а О. Кривицький — завідуючим
їдальнею. Проте в грудні 1942 року згідно
розпорядження Кременчуцького
гебітскомісара технікум розігнали, а
більшість із його 250 студентів насильно
вивезли до Німеччини. Підпільники, яким
вдалося врятуватися, у січні 1943 року
встановили контакт з керівником "Отряда
303" О.Т. Ільїним. Один з підпільників
Микола Баль написав декілька листівок,
зокрема, "До батьків та матерів" (проти
відправки української молоді до Німеччини),
"До українських поліцаїв" (із закликом
порвати з окупантами) та ін. Їх розмножували
від руки і поширювали серед населення. М.
Баль був також автором пародійних пісень
"Про партизана Голоту", "Ода
бургомістрові Алею", "Синий платочек"
та "Крутится-вертится", які мали
антифашистський зміст і користувалися
великою популярністю серед кременчужан. 21
вересня 1943 року німці з допомогою поліції
почали загальну облаву, метою якої був
тотальний згін населення і худоби на правий
берег Дніпра. В числі інших жителів
Кременчука схоплена була і частина
підпільників, решта поховалися у
дніпровських плавнях в районі Градизька, а
в дні форсування Дніпра допомагали
Червоній армії. Деякі з них при цьому
загинули, в тому числі і Григорій Шавва [21]. --------------- 21 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.104, арк.7-19. Керівником
підпільної антифашистської групи в Лубнах
під умовною назвою "Голос Родины" був
Анатолій Савич Коробков, уродженець села
Пересип Добрянського району Чернігівської
області. Коли почалася радянсько-німецька
війна, він командував ланкою літаків-винищувачів,
брав участь в обороні Києва. В одному з боїв
літак Коробова був підбитий. Пораненим він
потрапив в оточення, де мав розділити гірку
долю бійців і командирів Південно-Західного
Фронту, але його підібрав колгоспник із
села Великий В'язок Григорій Москаленко. (196)
Першу медичну допомогу А. Коробов одержав у
сільському медпункті, а згодом — у
Лубенській районній лікарні, де лікар
Зінаїда Трофименко очолювала місцеве
відділення Українського Червоного хреста.
Сотням українських бранців врятувала вона
життя. Григорій Москаленко, не з власної
волі ставши поліцаєм, постійно носив
передачі пораненим у лікарню. Один
із поранених, прикордонник Романов, помер у
лікарні, але на ліжку збереглася табличка з
його прізвищем. Привласнивши чуже прізвище,
А. Коробов став Романовим. А. Коробова ж
лікарі "зробили" померлим.
Вилікувавшись, А. Коробов почав шукати
спільників для боротьби з нацистами. Судячи
із його спогадів, написаних у 1976 році,
підпільна організація почала складатися
влітку 1942 року. До неї ввійшли брати Микола
і Павло Петренки, які мали радіоприймач (зберігався
він у дерев'яному ящику, в якому був
посаджений фікус, і через нього слухали
передачі Радінформбюро). Тексти листівок
писав С. Кацун, який працював на залізниці,
друкувала їх Галя Хохлова, пізніше —
Олександра Порнюк і вчителька Марія
Супряга. Підпільникам
вдалося зв'язатися з одним із вцілілих
членів закинутої літаком на територію
Лубенського району диверсійної групи
радистом Микитою Судніщиковим (псевдо -"монах")
і влаштувати його на роботу на Лубенській
мебельній фабриці. Керівника диверсійної
групи І. Михайленка — колишнього
працівника райкому партії — врятувати не
вдалося. При приземленні він зламав ногу, і
його помістили до Литвяківської сільської
лікарні. Як немісцевого жителя, там його
виявив і заарештував староста Лубенської
районної управи Сокальський. У камеру до І.
Михайленка підсадили провокатора-єврея,
якому він мав необережність відкритися, ким
є насправді. Підлим вчинком провокатор не
врятував собі життя. Їх обох німці
розстріляли. У
кінці 1942 року на квартирі подружжя Капунів
підпільники створили єдиний керівний центр,
який очолив Василь Подолій. Влітку 1943 року
виникла небезпека його арешту. В. Подолій
змушений був перейти на нелегальне
становище і приєднатися до партизанів, які
з'явилися в Переяславському районі.
Керівником підпільної групи став А. Коробов,
а його заступником — М. Хохлов. Крім
листівок, які з повідомленнями
Радінформбюро поширювали серед населення,
підпільники (197) також збирали зброю
і боєприпаси, що залишилися після боїв у 1941
році, та переховували радянських
військовополонених, яким вдавалося
вирватися з таборів смерті [22]. --------------- 22 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.128, арк.19-22. Драматичною
виявилася доля підпільної організації, що
складалася з вірменів, які не з своєї волі
опинилися на теренах Лохвицького району.
Відомо, що 250-денна оборона Севастополя
закінчилася 3 липня 1942 року взяттям міста
німецькими військами. Командування
радянських військ встигло літаками та
підводними човнами повтікати з Севастополя,
а тисячі кинутих напризволяще його
захисників потрапили до полону. Спочатку
німці більшу частину з них розмістили у
концтаборі в Миколаєві, а в кінці липня
розділили за національностями. Грузинів і
вірменів відправили на станцію Хорол, але
там ще раз розділили: грузин відвезли до
Лубен та Гадяча, а вірменів — до Лохвиці. Після
поразки під Москвою гітлерівське
керівництво зрозуміло, що війна з
антифашистською коаліцією буде тривалою і
виснажливою. Німецька армія несла все
більші втрати і вимагала постійних
поповнень, але людський потенціал рейху був
обмеженим. Ось тоді і вирішили створити в
складі вермахту національні формування із
військовополонених-громадян СРСР: грузинів,
осетинів, азербайджанців, вірменів та ін.
Формування військових підрозділів "Вірменського
легіону" розпочалося навесні 1942 року на
території Польщі за участю емігрантської
"Вірменської національної ради".
Згодом формування 773 "Вірменського
легіону" перенесли до Лохвиці. Протягом
кінця серпня — початку вересня туди
перевезли і решту військовополонених
вірменів з миколаївського концтабору.
Голод і знущання змушували бранців іти на
службу до нацистів. З їх числа німці
збиралися створити три вірменських
батальйони. Проте
для багатьох вірменів служба в легіоні
стала приводом вирватися на волю, і після
відправки на фронт вони збиралися перейти
на радянський, бік. Так серед легіонерів
виникла підпільна організація, яка
прийняла назву "Патриоты Советской
Родины". В першому батальйоні групу
патріотів очолив колишній політпрацівник
Червоної армії Арташ Мнацаканян.
Підпільникам вдалося зайняти командні
пости в першому та другому батальйонах
легіону. Вони обрали підпільний комітет, до
складу якого ввійшли Вагаршак Гогорян,
Арташ Мнацаканян і Акоп Чобанян. (198)
Підпільники готували повстання з метою
перейти на бік Червоної армії, якщо їх
пошлють на радянсько-німецький фронт, а
покищо шукали зв'язку з місцевим
антифашистським підпіллям, допомагали
радянським військовополоненим продуктами
і одягом. Восени
1942 року німці, щоб уникнути спілкування з
національними формуваннями у складі своєї
армії російською мовою, влаштували для них
курси перекладачів у Миргороді та в
Німеччині. Перші дві групи вірменів з
Лохвиці чисельністю 25 чоловік прибули до
рейху в кінці жовтня 1942 року. В їх числі були
і члени підпільного вірменського комітету
Григорій Агасян та Акоп Чобанян. З Берліна
вірменських легіонерів відправили до
навчального центру в Деберрітці, де
готували перекладачів для кавказьких
формувань. У процесі навчання серед
кавказців виникла патріотична група
чисельністю близько 20 чоловік, до складу
якої ввійшли грузини, вірмени,
азербайджанці, інгуші та кабардино-балкарці.
Підпільники встановили зв'язки з
радянськими остарбайтерами та
вірменськими післяреволюційними
емігрантами, але активних антифашистських
дій не проводили. Між
тим гестапо вдалося натрапити на слід
підпільної організації кавказців. Частина
її учасників 7 листопада 1942 року була
заарештована і 13 із них німці розстріляли. Після
прийняття присяги на вірність фашистській
Німеччині та її фюреру вірменські
батальйони, які не викликали особливої
довіри у німців, були послані для боротьби з
партизанами. Зокрема, 3 батальйон "Вірменського
легіону" направили в селище Клетню
Орловської області, де патріоти-підпільники
встановили зв'язок з партизанами і почали
готувати спільний виступ проти німців. У
ніч з 20 на 21 березня 1943 року одночасно з
нападом партизанів на селище мало початися
і повстання вірменів, але партизани з
невідомих причин відклали початок операції
на день. Затримкою скористалися німці, які
через зрадника Бориса Мусасляна дізналися
про наміри підпільників. До Клєтні прибув
німецький батальйон, який мав роззброїти
легіонерів. Німці схопили частину
підпільників (Саркісяна, Катарчана,
Козаряна та ін.) і повісили посеред селища. Не
дочекавшись наступу партизанів, вірмени
почали зі зброєю в руках тікати до лісу. До 1
Клєтнянської партизанської (199)
бригади, якою командував майор Федір
Данченков, перейшло 75 легіонерів на чолі з А.Чобоняном.
Частина вірменів перебігла до інших
партизанських загонів. Довгі
роки вірменські патріоти-підпільники
домагалися визнання їх учасниками
антифашистського Руху опору, але
наштовхувалися на глуху стіну підозрілості
і нерозуміння. В довідці Полтавського
партархіву від 14 серпня 1970 року говорилося,
що перехід вірменів на бік партизанів "можна
розглядати лише як спокутування їх вини
перед радянських народом" [23]. І це,
незважаючи на незаперечні докази існування
вірменської патріотичної антифашистської
організації. Адже відразу після вступу
Червоної армії до Лохвиці один з керівників
організації А. Чобанян разом із
співробітниками 4 управління НКВС СРСР
викопали в лісі документи, в яких були
списки легіонерів, протоколи зібрань
підпільного комітету і примірники листівок,
які розповсюджувалися серед легіонерів [24]. --------------- 23 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.244, арк.3. 24
ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.246, арк.37. Скільки
ж партизанів і підпільників брало участь в
антифашистській боротьбі на Полтавщині в
роки радянсько-німецької війни? Відповісти
на це питання не просто. У
довідці Полтавського обкому КП(б)У,
складеній у жовтні 1944 року, вказувалося, що
на теренах області діяло три партизанських
загони і більше як 25 підпільно-диверсійних
груп, а також 24 підпільних організації, в
яких перебувало 242 чоловіки. Партизанське з'єднання
І.Х. Соколовського у звіті не згадувалося.
Із залишених для підпільної і
партизанської боротьби в тилу ворога 2900
осіб німцями було розстріляно 861, в Червоній
армії перебувало 577, вивезено до Німеччини
— 87, працювало на звільненій від ворога
території — 685, доля 690 осіб залишалася
невідомою [25]. --------------- 25 ДАПО, ф.П-15, оп.2, спр.173, арк.11-12. Дещо
інші дані в бік збільшення маємо у звіті
Полтавського обкому партії від 2 червня 1945
року. В ньому вказувалося, що в умовах
окупації діяло 25 партійних осередків, одна
комсомольська і 9 антифашистських груп з
числом учасників 533 чоловіки. Боротьбу з
ворогом вели 18 партизанських загонів і одна
партизанська група, в яких брало участь 743
чоловіки [26]. --------------- 26 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.3, арк.15-16. Чим
далі від війни, тим більше виявлялося людей,
які намагалися довести свою участь або в
партизанських загонах (що було складніше),
або в радянському антифашистському
підпіллі. З цим було простіше, адже, крім
підпільних організацій, партійні органи
визнавали на основі показань декількох (200)
свідків існування категорії антифашистів-одинаків.
Не менш важливу роль, що спонукала пошуки
партизанства і підпільництва, відіграло й
те, що протягом тривалого часу всі, хто не з
своєї волі опинився на окупованій німцями
території, перебували під підозрою у
радянської влади. Засвідчити свою
лояльність до більшовицького режиму і
таким чином реабілітуватися можна було,
лише довівши свою причетність до
антифашистського Руху опору. Але сам по
собі факт участі в антифашистській
боротьбі ще нічого не значив. Потрібно було
ще пройти прискіпливу перевірку органами
НКДБ (НКВС) і дістати офіційне визнання з
боку комуністичних партійних структур.
Десятки людей при перевірці виявлялися
колабораціоністами або були засуджені за
різні кримінальні злочини в повоєнний час. У
згаданому вище звіті Полтавського обкому
КП(б)У від 2 червня 1945 року вказувалося, що
під час окупації в Полтаві діяла підпільна
група "За Родину", до якої, за різними
даними, входило від 6 до 35 чоловік. На
керівництво групою претендували Н.В.
Цурпальов, Івахненко і Черниш, але
проведена протягом 1947-1948 років перевірка
виявила, що такої організації не існувало
взагалі [27]. В 1945 році до Полтавського обкому
КП(б)У надійшов звіт про діяльність
партизанського загону імені Щорса на
території Великобагачанського району (командир
— З.А. Каденчук, комісар — В.К. Трускан). При
перевірці, однак, виявилося, що такий загін
дійсно існував, але ніякої боротьби проти
німців не вів, а займався грабунками
мирного населення. Командир і комісар
загону були заарештовані органами НКВС [28]. --------------- 27 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.3, арк.71. 28 ДАПО, ф.П-15, оп.2, спр.174, арк.59. Безпідставними
виявилися твердження Григорія Щуки про
існування в Полтаві під його керівництвом
антифашистської групи у кількості 26
чоловік. Результати перевірки виявили, що
радіотехнік за фахом Г. Щука в 1941 році на
фронт не пішов, а залишився в Полтаві і
працював в одній із окупаційних установ.
Можливо, він і слухав повідомлення
Радінформбюро, але ділився ними лише з
родичами та сусідами, яким довіряв. Ніяких
диверсій проти окупантів Г. Щука не чинив і
репресій від них не зазнавав [29]. --------------- 29 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.91, арк.2. Деякі
колабораціоністи намагалися видати себе за
підпільників — радянських патріотів для
того, щоб уникнути покарання за скоєні
злочини. Так, у Карлівський райвідділ НКДБ (201)
з'явився якийсь Чикашвілі і приніс "звіт"
про діяльність антифашистського комітету у
складі чотирьох осіб та почав вимагати
урядових нагород для його членів. Проте
виявилося, що всі члени міфічного комітету
в тій чи іншій мірі співробітничали з
окупантами, а один із "комітетчиків"
служив у поліції [30]. --------------- 30 ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.205, арк.88. Після
повернення радянської влади на Полтавщину
житель села Яновщини Шишацького району
Андрій Шарлай заявив про існування
партизанського загону імені Котовського у
складі 8 чоловік, командиром якого він
начебто був. Шляхом опитування місцевих
жителів було встановлено, що вигадані
партизани протягом окупації працювали на
різних роботах у громадському дворі і
ніякої антифашистської роботи не проводили.
За декілька днів перед приходом Червоної
армії, коли німці почали палити села, вони
разом з односельцями повтікали до лісу. За
партизанів стали видавати себе тому, що в 1941
році ухилилися від мобілізації до Червоної
армії і боялися понести за це покарання.
Домагання партизанства стало предметом
розгляду в Шишацькому райкомі КП(б)У.
Рішенням від 1 травня 1944 року було визнано,
що такої партизанської групи ніколи не
існувало, але 14 липня 1945 року райком партії
прийняв цілком протилежну постанову: "Факти
всі підтвердилися. Звіт партизанського
загону імені Котовського затвердити" [31]. --------------- 31 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.331, арк.24. Не
виясненим до кінця питанням залишилася і
діяльність антифашистської групи Кирила
Козіна в селі Максимівці Пирятинського
району. В 1949 році він видавав себе то за
командира партизанського загону, то за
керівника підпільної диверсійної групи,
яка бойових дій не вела, але поширювала
листівки, палила скирди хліба і псувала
телефонний зв'язок. Організація припинила
своє існування у липні 1942 року, коли, за
словами К. Козіна, сім її учасників, в тому
числі і його дружина, були заарештовані і
згодом розстріляні. Майно їх родин поліцаї
розграбували, а село німці наполовину
спалили. Хто видав підпільників, виявити не
вдалося. Не зрозуміло, як врятувався і сам К.
Козін [32]. --------------- 32 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.20, арк.24-25. Протягом
декількох повоєнних років керівництво СРСР
не робило ніяких спроб уточнити чи
спростувати підсумкові дані про кількість
учасників антифашистської боротьби в тилу
ворога. Із зміною після смерті Сталіна
політичного керівництва країною настали
нові часи. Наближалися двадцяті роковини (202)
від дня початку радянсько-німецької війни і
потрібно було з новою силою показати
всенародний характер боротьби у ворожому
запіллі та керівну роль Комуністичної
партії в ній. У зв'язку з цим керівництво
комуністичної партії України 28 листопада
1961 року прийняло постанову "Про недоліки
в обліку учасників антифашистського
підпілля і партизанського руху на Україні в
період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр."
На місцях були створені спеціальні комісії
по виявленню нових учасників
антифашистської боротьби, які з різних
причин не були включені у звітність 1945 року. Між
партійним керівництвом України і Білорусії
розпочалося свого роду змагання, в ході
якого кожна сторона намагалася підтвердити
"всенародний характер боротьби" в тилу
ворога. Терміново почалися нові пошуки
партизанства. До числа партизанів і
підпільників було включено багато людей
непричетних, які в умовах окупації не
боролися проти німців, але стали жертвами
нацистського терору або пересиджували
окупацію, затаївшись у схронах. Претенденти
стати учасниками антифашистської боротьби
не зупинялися і перед прямими
фальсифікаціями фактів. У 1962 році з'явилася
справа "Партизанського з'єднання Полтави
і її околиць", яке начебто очолював Ф.Є.
Поліщук. Питання про офіційне визнання
цього з'єднання порушив брат командира Е.
Поліщук. Основним документом, який мав
підтвердити факт існування цього "з'єднання",
був переданий до музею революції в Москві
протокол кущової наради керівників
підпільних райкомів партії, яка начебто
відбулася 29 вересня 1941 року поблизу Полтави.
В числі 17 учасників наради зацікавлені
особи називали "1 секретаря підпільного
ЦК КП(б)У М.А. Бурмистренка" і секретаря
підпільного Полтавського обкому партії С.Ф.
Кондратенка. Навіть побіжний аналіз цього
"документу" свідчить про його
фальсифікацію, адже М.А. Бурмистренко 20
вересня загинув в урочищі Шумейкове під
Лохвицею, а С.Ф. Кондратенко на той час
перебував у Гадяцькому районі. Після
ретельної перевірки бюро Полтавського
обкому Компартії України своїм рішенням
від 13 липня 1962 року визнало, що протягом
вересня-грудня 1941 року в Боровському і
Руднянському лісництвах справді діяла
якась партизанська група у складі 11 чоловік
і загинула при нез'ясованих обставинах [33]. --------------- 33 ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.71, арк.16. (203)
У результаті проведеного коригування
станом на 24 серпня 1962 року кількість
партизанських загонів на Полтавщині була
збільшена до 13, антифашистських підпільних
груп — до 32, комсомольських підпільних
організацій — до 4, з'явилася навіть одна
піонерська підпільна група, а загальна
чисельність учасників антифашистського
підпілля і партизанського руху досягла 5950
чоловік [34]. Проте навіть така кількість не
задовольнила вище партійне керівництво
УРСР. --------------- 34 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.2016, арк.3. 2
листопада 1963 року ЦК Компартії України
відзначив, що партійні комітети формально
підійшли до виявлення всіх учасників
антифашистського руху і зобов'язав їх до 1
квітня 1964 року надіслати до ЦК остаточні
дані. В республіці з новою силою почалися
пошуки підпільників і партизанів. Згідно
довідки Полтавського обкому компартії
України, складеної в 1965 році, за весь період
окупації в області діяло 2326 партизанів, 6365
підпільників і патріотів, у тому числі
учасників підпільних організацій — 1175. 4009
учасників антифашистського Руху опору
загинуло від рук окупантів [35]. --------------- 35 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр. 11, арк. 68. Проте
і після, здавалось, би проведеної
ґрунтовної роботи партійних органів по
виявленню учасників партизанського руху і
підпільників, їх кількість продовжувала
зростати. До числа учасників
антифашистського Руху опору почали
включати всіх, хто переховував
військовополонених, допомагав
червоноармійцям виходити з оточення, хто
надавав партизанам продукти харчування і
ухилявся від насильницької відправки до
Німеччини тощо. З'явилася категорія "патріотів-одинаків",
які зуміли якимось чином підтвердити свою
причетність до участі в боротьбі проти
німецьких окупантів. В 1965 році бюро
Полтавського обкому партії додатково
затвердило учасниками анфашистського Руху
опору 102 чоловік, в 1966 — 10, в 1967 — 23, в 1969 — 191
і т.д. Протягом 70-х - початку 80-х років
офіційно було підтверджено існування
підпільних груп "Дніпровці", "Набат",
"Голос Родины" та деяких інших. Станом
на 1977 рік партійні органи визнали в області
наявність 8980 учасників антифашистського
Руху опору, в тому числі партизанів — 2357,
підпільників — 6623 [36]. --------------- 36 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр. 17, арк. 119. Проте
партійному керівництву області і цього
виявилося замало. В опублікованих у 1981 році
"Нарисах історії Полтавської обласної
партійної організації" вказувалося, що
під керівництвом підпільного обкому партії,
Лохвицько-сенчанського (204)
партійного центру і 10 підпільних райкомів
діяло 45 антифашистських організацій, 22
партизанських загони і 11 партизанських
груп, у яких налічувалося понад 16 тисяч
партизанів і підпільників [37]. Хто знає, на
скільки б іще з волі компартійних
функціонерів збільшувалося число
учасників антифашистського Руху опору,
якби "керівна і спрямовуюча сила" не
припинила свого існування. --------------- 37 Нариси історії Полтавської обласної партійної організації. — Харків, 1981.—С.201.
|
