Меню: Полтавщина в роки другої світової війни (1939-1945); Бібліотека
 Версія для друку   На головну

(133) Розділ IV.
Антифашистський рух опору

§ 1. Партизанський рух.

Радянська військова доктрина мала виразно наступальний характер. Тому ні армія, ні народ не були морально підготовлені до можливих поразок на фронті, до затяжної і виснажливої війни, до підпільної і партизанської боротьби на власній території. Лише після перших поразок Червоної армії, коли стало зрозумілим, що воєнні дії вестимуться на території СРСР, радянське керівництво почало вживати термінових заходів щодо організації масового антифашистського Руху опору. Його складовими частинами були радянське підпілля і партизанський рух.

18 липня 1941 року ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР прийняли спільну постанову "Про організацію боротьби в тилу німецьких військ", проте в ній нічого не говорилося про конкретні форми такої боротьби, але наголошувалося на керівній і спрямовуючії ролі в ній комуністичної партії. Для керівництва партизанським рухом і антифашистським підпіллям у системі НКВС було утворене 4-е головне управління.

У відповідності з цією постановою формування партизанських загонів на Полтавщині почалося в серпні 1941 року. Ним займалися безпосередньо перші секретарі райкомів КП(б)У і начальники райвідділів НКВС. Під час перевірки органами НКДБ стану винищувальних батальйонів з бійцями проводилися індивідуальні бесіди на предмет залишення їх в тилу ворога для ведення партизанської війни. В першу чергу відбиралися колишні партизани часів громадянської війни. Станом на 11 серпня 1941 року в партизани зголосилося піти 2267 чоловік, з яких було створено 62 загони, 113 диверсійних груп (412 чоловік), які мали діяти на залізничних станціях та промислових підприємствах, і 232 диверсанти-одинаки для ведення самостійної підривної роботи в тилу ворога ^[1].  

---------------

¹ ДАПО, ф.П-15, оп.2, спр.112, арк.124-127.

Проте фронт, що стрімко наближався до Полтавщини, вносив свої корективи в організацію антифашистського Руху опору у ворожому запіллі.

Основними його формами було визнано поєднання партизанських і підпільних методів боротьби. Корективи були внесені (134) і в структуру партизанських формувань: від створення диверсійних груп і підготовки диверсантів-одинаків довелося відмовитися. В результаті партійними органами спільно з військовим командуванням було створено 151 партизанський загін, які мали діяти на території області, а три загони у складі 85 чоловік мали бути направлені для розгортання партизанського руху на Правобережній Україні. Всього для підпільної і партизанської боротьби в тилу ворога було залишено 2900 чоловік, у тому числі 1864 комуністи, 17 комсомольців і 1019 безпартійних. Для керівництва Рухом опору Полтавський обком КП(б)У залишив 135 секретарів міськкомів і райкомів партії, 150 комуністів з досвідом партизанської боротьби в період громадянської війни та 150 політичних комісарів ^[2].

---------------

² ДАПО, ф.П-105., оп.1, спр.3, арк.6-7.

Принцип підбору командних кадрів для партизанських загонів був чисто номенклатурний: партійні функціонери (перші або другі секретарі райкомів), які не мали ні військових знань, ні досвіду, але могли командувати всім, призначалися не лише комісарами, але й командирами партизанських загонів. Самі загони були дрібними, формувалися наспіх, не мали відповідного військового вишколу, спеціальних засобів боротьби і зв'язку. Цей недолік якоюсь мірою намагалися компенсувати на спеціальних підготовчих курсах.

У першій половині липня 1941 року згідно рішення ЦК КП(б)У в Києві була створена республіканська партизанська спецшкола, а в областях — короткотермінові курси при обкомах партії. На початку серпня така спецшкола була створена і в Полтаві. Очолював її В.А. Наріжний. Протягом місяця в школі потрібно було підготувати близько 800 чоловік, але одночасно в ній могли навчатися 150-200 курсантів.

Першими пройшли навчання майбутні партизани з придніпровських районів (Золотоніського, Кременчуцького, Градизького та ін.), яким найперше загрожувала німецька окупація. Протягом п'яти днів курсантів готували головним чином до проведення диверсій на транспорті, підриву мостів, залізничних колій тощо. На початку вересня школу відвідав М.С. Хрущов. На імпровізованому мітингу він закликав присутніх до розгортання всенародної боротьби проти німецьких загарбників. Останній випуск полтавська спецшкола зробила напередодні окупації області. Це був в основному комсо-(135)мольський випуск: із 150 курсантів 120 було дівчат — майбутніх розвідниць і підпільниць ^[3]. Більшість рядових бійців партизанських загонів не пройшла навіть строкової служби в лавах Червоної армії.

---------------

³ Зоря Полтавщини. — 1993. — 22 січня.

Згідно рішення ЦК КП(Б)У, для потреб підпільників і партизанів були виділені цінності, що зберігалися в Полтавському обласному відділенні Держбанку, в тому числі з Полтавського краєзнавчого музею, евакуйовані з Кіровограда та здані населенням у фонд оборони, — всього на суму близько 100 тисяч карбованців ^[4].

---------------

⁴ ДАПО, ф.П-15, оп.2, спр.112, арк.139.

Для партизан заздалегідь також були закладені продовольчі бази і запаси зброї, про які знали лише особливо довірені особи. Так, у Карлівському районі в другій половині серпня 1941 року бази були закладені в декількох місцях: у Климівському лісі у 35 ямах заховали 5 тонн боєприпасів, 2 тонни круп, по півтоуни цукру, сала, горілки і вина, 20 пар чобіт, 30 гвинтівок і ручний кулемет; у Федорівському лісі — 500 літрів спирту, півтонни борошна, 100 кг сала і 50 кг паперу; у Варварівському лісі — 500 літрів спирту і 100 кг паперу; у Голобородьківському лісі — декілька ящиків медикаментів і хірургічний інструмент ^[5].

---------------

⁵ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.50, арк.8.

У Козельщинському районі для партизанів заготовили 4 бочки оселедців, 4 лантухи цукру, 20 пудів сала і 3 ящики цигарок; у Новосанжарському — 3 тонни борошна, 2 тонни м'яса-солонини, 1,5 тонни цукру, 400 кг масла, 400 літрів горілки, 50 пальт, 100 пар білизни, 4 кулемети і 80 гвинтівок; у Чутівському — 2 ручних кулемети, 28 гвинтівок, 200 гранат, 20 ящиків патронів, 500 кг борошна, 400 кг солі, 300 кг цукру, 200 кг м'яса-солонини, 100 кг сала, 600 літрів спирту, 5 ящиків цигарок, по 4 ящики сірників і махорки, 10 полушубків, 100 метрів мануфактури, 150 кг шкіри і 50 шапок ^[6]. Проте не всі запаси зброї і харчів, які призначалися для партизанів, вдалося своєчасно вивезти до лісів і надійно заховати. У Лубнах вони до останнього дня евакуації зберігалися на складах і були захоплені німцями.

---------------

⁶ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.50, арк. 22.

Більшість закладених баз була видана німцям уже в перші дні окупації. Так, у Дейкалівці Зіньківського району партизанські бази видав голова сільського споживчого товариства Григорій Іщенко, у Бірках — завгосп місцевого колгоспу "Біль-(136)шовик" Григорій Балаклій, якого німці призначили старостою села, але через два місяці розстріляли. У Лютеньських Будищах продукти для партизанів зберігалися по хатах колгоспників. Частину їх видав німцям Дем'ян Артеменко, а решту з'їли самі колгоспники ^[7]. В Карлівському районі партизанські бази видав інструктор райкому партії Я. Федорусь та місцеві лісники, в Опішнянському — завідуючий військовим відділом райкому партії Сабадир, у Чутівському — самі партизани, в Новосанжарському — вчитель Клименко, в Кобеляцькому — дві бази видав німцям зрадник Д. Приходько, а чотири з'їли партизани, які до лісу не пішли, а залишилися вдома.

---------------

⁷ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.50, арк.4.

Залишений у тилу ворога секретар Кишеньківського райкому КП(б)У по кадрах А.Ф. Шкряба ціною зради хотів врятувати собі життя і видав німцям членів партизанських груп району і закладені для них бази, але все одно був ними розстріляний ^[8]. У Великокринківському районі про партизанські бази повідомив німців також секретар райкому партії Давиденко, який у листопаді 1941 року з'явився з повинною до німців.

---------------

⁸ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.3, арк. 70.

Таким чином, сформовані партизанські загони Полтавщини фактично залишилися без запасів продовольства та зброї і поповнювати їх доводилося вже в ворожому оточенні. Якщо продовольство можна було взяти у селян та в громадських дворах, то зброю і боєприпаси — або у ворога в боях або збирати в місцях недавніх боїв. Проте не лише ці причини стали на заваді розвитку партизанського руху на Полтавщині. Багато наспіх створених партизанських загонів розпалися ще напередодні німецької окупації області частково з вини їх керівників, а більше через небажання записаних у партизани людей залишатися у ворожому тилу і стати на шлях збройної боротьби з ворогом. Так, партизанський загін із Полтави, судячи із спогадів А.П. Скребітько, вирушив до лісу поблизу села Слобідки напередодні окупації міста і був у достатній мірі "забезпечений зброєю, золотом і грошима", але секретар підпільного міськкому КП(б)У А.С. Черненко під приводом необхідності піти в розвідку до Полтави залишив загін і втік на схід разом з відступаючими частинами Червоної армії. Слідом зникли й інші командири загону: Лактіонов під приводом, що в нього розхворівся живіт, а Окуневич — без всякого приводу. (137) Їх поведінка деморалізувала решту бійців загонуі і вони розійшлися по домівках ^[9].

---------------

⁹ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.352, арк.2.

Зіньківський партизанський загін мав очолити перший секретар райкому партії П.Т. Сороковий, але при наближенні ворога він утік у глибокий радянський тил і пізніше був виключений з КП(б)У. Першим секретарем підпільного райкому партії було призначено В.Я. Сука, а другим — А.Й. Погребняка. Всього для підпільної роботи на Зіньківщині було залишено 15 чоловік, які одночасно мали скласти і партизанський загін. З приходом німців ніяких активних дій проти них партизани не чинили, тому що разом з базами були видані зрадниками, і поховалися по глухих селах району: Загрунівці, Лютенських Будищах, Троянівці та Хмарівці ^[10].

---------------

¹⁰ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.3, арк.47.

Створений у Лубенському районі партизанський загін мав очолити секретар райкому КП(б)У У. Цімма, але він дезертирував при наближенні німецьких військ. Залишені без керівництва партизани розійшлися хто куди в перші ж дні окупації ^[11].

---------------

¹¹ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.50, арк.13.

В Кобеляцькому районі у серпні 1941 року було створено три партизанських загони по 16-20 чоловік у кожному, але при наближенні німців частина партизанів відійшла разом з відступаючими частинами Червоної армії, а ті, що залишилися, як зазначалося в інформації райкому партії від 3 листопада 1944 року, "в період тимчасової окупації роботи ніякої не проводили" ^[12]. Не встиг стати на шлях боротьби з ворогом і пирятинський загін, тому що вже в перші дні окупації записані до нього Логвиненко і Карпенко видали партизанів і підпільників німцям.

---------------

¹² ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.50, арк. 18.

В Оболонському районі заздалегідь було створено п'ять партизанських груп по 12-16 чоловік у кожній, але, як вказувалося у звіті райкому партії від 21 листопада 1944 року, "до роботи вони не приступили, а у вересні 1941 року припинили своє існування з причин неорганізованості керівників цих загонів, непідготовленості самих загонів і боягузства комуністів" ^[13].

---------------

¹³ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.50, арк.19 зв.

Така ж доля спіткала і три утворених в Опішнянському районі загони загальною чисельністю 118 чоловік. Підпільний Полтавський обком КП(б)У покладав на них великі надії, адже район прилягав до котелевських лісів і мав сприятливі умови для розгортання партизанської боротьби, але частина (138) партизанів дезертирувала у радянський тил, а більшість здалася німцям і була ними розстріляна ^[14]. Ті ж, хто залишився на окупованій території, активних дій проти ворога не чинили. У березні 1942 року поліція вистежила колишнього голову Глинської сільської ради Василя Ткаченка, який переховувався на горищі у своїх родичів у селі Млинки. Коли поліцаї оточили хату, він кинув гранату, поранив одного з поліцаїв і втік. Улиту Ткаченко та її сина Андрія, які дали притулок партизанові, заарештували і повісили в Котельві. Через кілька днів В. Ткаченка затримав староста Млинківського громадського двору, коли він перепливав човном Ворсклу, щоб дістати продуктів. 21 квітня 1942 року його стратили в Диканьці.

---------------

¹⁴ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.50, арк.20.

Найбільш сприятливим за природники умовами для партизанського руху був багатий лісами Котелевський район. Тут, за даними Анатолія Охріменка, для боротьби у ворожому запіллі було залишено близько 80 чоловік, але половина з них залишила Котелевщину і відійшла на радянський бік при наближенні німців. Партизанські бази були видані німцям зрадниками, 11 підпільників спіймала і розстріляла поліція, а 4 загинуло в перестрілці з нею. Два партизани, які виявилися зрадниками, буди заарештовані органами НКВС у 1944 році ^[15].

---------------

¹⁵ Подвигу народному жити у віках. Матеріали науково-практичної конференції 19 квітня 2000 року. — Полтава, 2000. — С.73.

Невдалою була і спроба розгорнути партизанську боротьбу у Комишнянському районі. Тут заздалегідь було створено два загони, загальне керівництво якими здійснювали перший секретар райкому партії Ф.М. Гончаренко і голова райвиконкому В.А. Базилевич. Перший загін під командою заворга райкому Ф. Лебедина базувався у Зуївському лісі, а другий, під командою уповноваженого Миргородської райзаготконтори І. Московенка, — у Остапівському лісі. Загони мали достатню кількість зброї, боєприпасів і продуктів. Тримаючи між собою зв'язок, вони 16 вересня розійшлися по лісах, але вже на другий день Остапівський загін виявив себе на хуторі Милешки і був розсіяний німцями. Частина його бійців приєдналася до Зуївського загону, а частина пішла за лінію фронту або розійшлася по домівках.

Командир Зуївського загону Ф. Лебедин виявився негідним керівником: з перших днів перебування в лісі почав пиячити. Бійці наслідували приклад свого командира, ночувати ходили додому, а вдень поверталися до лісу. Щоб підняти дисципліну і бойовий дух партизанів, 19 вересня Ф.М. Гончарен-(139)ко провів збори загону, на яких Ф. Лебедина було усунуто від командування і на його місце призначено завідуючого спецвідділом райвиконкому П.Т. Попика.

22 вересня під час проведення розвідки Зуївський загін нарвався на німців. В ході перестрілки було вбито суддю Дорошенка і вчителя Зірку. У зв'язку з тим, що загін виявив себе і нависла реальна загроза його оточення і знищення, постало питання: як бути далі? Відбулися бурхливі збори членів загону, на яких 13 партизанів на чолі з Ф.М. Гончаренком і В.А. Базилевичем вирішили пробиратися за лінію фронту, а 17 виявили бажання залишитися в рідних місцях і розійтися по домівках, пообіцявши чинити диверсії проти окупантів поодинці. Згодом більшість із них була виловлена поліцією і розстріляна. Таким чином, сформовані Комишнянським райкомом партії партизанські загони припинили своє існування уже в перші дні окупації, нічим себе не проявивши в боротьбі з ворогом.

Одночасно з Комишнянськими партизанськими загонами у Бакумівці був сформований окремий загін, командувати яким було призначено Д.Ю. Безпалька. У 30-х роках він працював у Полтавському обласному фінансовому відділі, а з 1939 року — у західних областях УРСР. У серпні 1941 року загін Д.Ю. Безпалька у кількості 23 бійців мав перейти на Правобережну Україну для ведення партизанської боротьби у Кам'янець-Подільській області. Напередодні на території обкомівської дачі в Полтаві, де в цей час перебував відомий радянський драматург О. Корнійчук з В. Василевською, партизани пройшли триденні курси диверсантів і 29 серпня відбули до Кременчука, де мали непомітно для ворога форсувати Дніпро. Ця спроба закінчилася невдачею, і більшість бійців загону була залишена для підпільної роботи в Кременчуці, але в умовах паніки, загальної нерозберихи і підозрілості не в міру запопадливі чекісти прийняли їх за німецьких шпигунів і змусили розкритися в присутності багатьох сторонніх людей. Залишатися далі в Кременчуці стало неможливим, і невдалі підпільники, захопивши зброю і вибухівку, виїхали автомобілем на батьківщину Д.Ю. Безпалька у село Бакумівку, де жили його мати і сестра.

При наближенні ворожих військ до невеликого загону Д.Ю. Безпалька приєдналася група місцевих жителів, і 12 вересня вони пішли до лісу. Там вони зустріли червоноармійців, (140) які пробиралися з оточення. Д.Ю. Безпалько запропонував їм приєднатися до партизанів, але з 25 бійців згоду дали лише троє, в тому числі командир паркової роти 1 окремого мото-інженерного батальному Кузьма Черненко, який став комісаром у загоні Д.Ю. Безпалька. Решта червоноармійців пішла за лінію фронту.

Основним завданням партизанів стала організація допомоги бійцям Південно-Західного фронту, які виходили з оточення. Для цього вони знайшли п'ять човнів і організували у трьох селах миргородського району (Бакумівці, Черевках і Хомутці) переправи через Псел. Протягом 14 вересня — 19 жовтня партизани Д.Ю. Безпалька, як вказував у своєму звіті К. Черненко, допомогли вийти з оточення близько 12 тисячам бійців і командирів Червоної армії ^[16].

---------------

¹⁶ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.45, арк.41.

На початку жовтня 1941 року до загону Д.Ю. Безпалька пристав сформований Ворошиловградським обласним управлінням НКВС загін чекістів у кількості 20 бійців, яким командував Сущенко, а також декілька місцевих жителів з числа радянського активу та молодший брат Д.Ю. Безпалька Василь Юхимович з дружиною Тетяною. Голови бакумівських колгоспів Ю. Пода і Т. Тимченко залишилися в селі для підпільної роботи. Втершись у довір'я до німців, вони мали забезпечувати партизанів розвідувальними даними і продуктами харчування.

На середину жовтня в лісі поблизу Бакумівки вже зібралося близько 70 партизанів. Протягом короткого часу вони підірвали два дерев'яних мости через Псел між Попівкою і Хомутцем, знищили поблизу Попівки німецький автомобіль, вбивши при цьому 7 німців. Під час іншої акції, влаштованої по дорозі Миргород-Попівка, було спалено ще один автомобіль, але двом німцям, які їхали в ньому, пощастило втекти. 22 жовтня 1941 року поблизу станції Ромодан партизани, за їх словами, підірвали військовий ешелон та здійснили руками чекістів декілька акцій по ліквідації місцевих жителів, які, на їх думку, стали колабораціоністами. Після цього невдоволені каральними акціями чекістів місцеві партизани, кинувши зброю, залишили партизанський загін. З цього приводу один з чекістів О.А. Суслін писав: "Бійці загону з місцевих почали проявляти незадоволення тим, що ми розстрілюємо зрадників з навколишніх сіл. Вони говорили, що це викличе недоброзичли-(141)ве ставлення до нас з боку населення... Місцеві від нас відкололися.... Командир теж втік, але згодом повернувся" ^[17].

---------------

¹⁷ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.45, арк.8-9.

В кінці жовтня за лінію фронту пішли і чекісти Сущенка. В загоні Д.Ю. Безпалька залишилося лише п'ятеро бійців. Згодом до них приєдналися ще чотири червоноармійці, які виходили з оточення. 30 жовтня партизани вчинили напад на Попівку, де вбили чотирьох німців і двох поліцаїв.

Терористичні акції партизанів перешкоджали німцям створити окупаційний адміністративний апарат і допоміжну українську поліцію. Побоюючись розправи, місцеві жителі, навіть з числа невдоволених радянською владою, займали очікувальну позицію і уникали контактів з німцями.

2 листопада 1941 року для виборів старости в Бакумівку прибув німецький загін,  чисельністю 90 чоловік. За дорученням Д.Ю. Безпалька старостою села зголосився стати Є.Ф. Пода, але зрадник Сергій Моха заявив німцям про його зв'язки з партизанами. Наступного дня були заарештовані Є.Ф. Пода і 9 сімей місцевих партизанів — всього 26 чоловік. Всі вони, в тому числі і 7 дітей, були розстріляні, а їх господарства спалені. Після цього німці почали готувати облаву на партизанів. Вони мобілізували щойно створену поліцію з Бакумівки, Черевок, Хомутця та інших сіл Миргородського району. За голову Д.Ю. Безпалька була призначена винагорода в розмірі 10 тисяч карбованців. Під загрозою знищення партизани змушені були 13 листопада перейти в розташування Миргородського загону Г.О. Іващенка, який знаходився в лісі поблизу Сакалівки. Зв'язки з ним Д.Ю. Безпалько підтримував ще з кінця жовтня.

У жовтні 1941 року в Зуївському лісі з'явився ще один партизанський загін чисельністю близько 20 бійців. Очолював його голова Зуївської сільської ради Л.В. Холод. Особовий склад загону складався в основному з партизанів двох комишнянських загонів, бійці яких розійшлися по домівках, але під страхом репресій з боку німців знову повернулися до лісу. Л.В. Холод встановив контакт з загоном Д.Ю. Безпалька, але тримався осібно і не міняв місця свого постійного базування у Зуївському лісі. Протягом жовтня партизани Л.В. Холода вбили німецького коменданта, який їхав з Миргорода через Зуївці на Комишню, а також знищили два німецьких автомо-(142)білі: один із зброєю, інший — з продуктами. Під час нападу було вбито 18 окупантів ^[18].

---------------

¹⁸ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.50, арк.7.

У документах існують суперечливі дані щодо чисельності Миргородського партизанського загону. У затвердженому 2 червня 1945 року бюро Полтавського обкому КП(б)У звіті про партизанський рух в області зазначалося, що для підпільної і партизанської боротьби на Миргородщині було залишено 53 чоловіки, а в звіті Миргородського райкому партії від 16 травня 1945 року говорилося, що 14 вересня 1941 року до лісу пішло 110-120 партизанів. В основному це були бійці створеного в липні 1941 року винищувального батальйону: комуністи, комсомольці і так званий радянський актив.

Командував батальйоном Вайош — керуючий обласною конторою Головшовку, а комісаром у нього був Бєлашов — керуючий Миргородським районним відділенням Держбанку. Протягом 10-13 вересня разом з частинами Червоної армії батальйон тримав оборону в районі сіл Єрок і Ярмаків, а 14 вересня був знятий з фронту і відправлений до Великих Сорочинець, де формувався районний партизанський загін. Шляхом індивідуальних бесід бійців до нього відбирали секретарі райкому партії Г.О. Іващенко та І.С. Зорін, голова Миргородського райвиконкому П.С. Вовк та начальник райвідділу НКВС П.О. Андрєєв. В обухівських лісах для партизан були вириті землянки і створений дворічний запас одягу, взуття, боєприпасів і харчів.

14 вересня, в день вступу німців до Миргорода, партизанський загін перебазувався до лісу, де 17 вересня його особовий склад поділили на чотири підрозділи: першим командував А.А. Ковтун, голова Миргородської міської ради, другим — І.Ю. Каплун, заступник директора Миргородського курорту, третім — працівник НКВС Сакало, який згодом виявився зрадником і видав поліції багатьох партизанів, четвертим — голова Миргородської промартілі імені Першого травня П.Ф. Дубась. До перших двох підрозділів увійшли партизани з Миргорода, до третього — з Великих Сорочинець і до четвертого — з Великої Обухівки ^[19].

---------------

¹⁹ ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.2016, арк.13-14.

Командиром партизанського загону було призначено першого секретаря Миргородського райкому КП(б)У Григорія Олексійовича Іващенка, який узяв псевдонім "Лазо", комісаром — голову райвиконкому Павла Семеновича Вовка. Роз-(143)відкою в загоні командував начальник райвідділу НКВС П.А. Андрєєв.

З перших днів свого існування Миргородський загін зіткнувся з непередбаченими труднощами. Відповідальний за матеріально-продовольче забезпечення загону Роднянський, нікого не попередивши, в останні дні евакуації разом із сім'єю втік у радянський тил, а крім нього ніхто точно не знав розташування закладених баз. Тому крім невеликої кількості спирту, сала і одягу партизани нічого не знайшли і харчувалися тим, що захопили вдома перед відходом до лісу. Цих продуктів вистачило лише на три дні, і надалі партизани змушені були брати їх у колгоспах та в жителів навколишніх сіл.

В перші дні перебування на окупованій німцями території миргородські партизани, як і інші загони, допомагали червоноармійцям виходити з оточення та вели антифашистську агітацію серед населення. Протягом жовтня в партизанській типографії було видрукувано українською мовою вісім листівок, кожна накладом від 500 до 1000 примірників, партизани зірвали дерев'яні мости через Псел у Великих Сорочинцях та на хуторі Кошовому, а також влаштували засідку на дорозі між Романівкою і Панасівкою, в результаті якої знищили два німецьких вантажних автомобілі та чотирьох ворожих солдатів, які їхали в них ^[20].

---------------

²⁰ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.50, арк.15.

З настанням осінніх холодів Миргородський загін почав швидко "танути". Постійної бази і теплих землянок він не мав, а тому ночувати доводилося під відкритим небом, у наспіх споруджених куренях, скирдах соломи тощо. Не всі були здатними винести труднощі партизанського життя, бійці почали хворіти, з'явилися дезертири. Вже на середину жовтня, не зазнавши втрат у боротьбі з ворогом, у загоні залишилося не більше 40-50 партизан. Як вказує у своїх спогадах Г. Швачич, між Г.О. Іващенком і П.С. Вовком почалися незгоди. П.С. Вовк (його підтримали П.А. Андрєєв, І.С. Зорін і Лагода) пропонував залишити Миргородщину, перебратися до Брянських лісів, набратися там досвіду партизанської боротьби, а потім повернутися на Полтавщину. Г.О. Іващенко наполягав на тому, що потрібно виконувати завдання партії там, де їх залишили, хоч би довелося й загинути ^[21]. Йому вдалося переконати своїх опонентів, і загін залишився на Миргородщині.

---------------

²¹ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.266, арк.43.

Одним з недоліків партизанського руху на Полтавщині було те, що партизани через відсутність рації не мали зв'язку (144) з радянським командуванням, не могли координувати з ним свої дії і, навіть, не знали справжнього становища на радянсько-німецькому фронті. Зв'язок між ними мала підтримувати Леніза Олексіївна Бугорська, 1924 року народження, уродженка Курської області, яка напередодні війни мешкала в Полтаві. За завданням радянського командування 13 жовтня вона перейшла лінію фронту, а 17 жовтня десять п'яних німецьких солдатів її зґвалтували. Тиждень вона відлежувалася у незнайомих людей, а коли оговталася, пішла до Полтави. Шукаючи партизанів, Л. Бугорська пройшла селами Опішнянського, Зіньківського, Гадяцького і Миргородського районів і лише у Великій Обухівці на початку листопада зустріла загін І. Копьонкіна ^[22].

---------------

²² ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.56, арк.7.

Для підтримання зв'язку із загоном І. Копьонкіна Л.О.Бугорська за завданням радянського командування 3 січня 1942 року ще раз перейшла лінію фронту і пройшла північно-східними районамів Полтавщини, але нікого з партизанів уже не виявила і знову повернулася на радянський бік.

Протягом вересня-початку листопада 1941 року влада окупантів на Миргородщині майже не відчувалася. Німецькі гарнізони знаходилися в Миргороді та на станції Ромодан, зрідка навідувалися вони у Великі Сорочинці, а в інших селах району ще не було ні старост, ні поліції. Тому партизани почували себе досить вільно. 7 листопада, в день більшовицького перевороту, в центрі Савинців вони провели мітинг, на якому виступали Г.О. Іващенко, П.А. Андрєєв та інші представники радянської влади. "Після мітингу — писала у звіті Л. Бугорська, — гуляли і пили всю ніч. Був самогон, ром, закуски" ^[23]. Наступного дня збори з нагоди більшовицького свята відбулися також у приміщенні Великообухівської школи. Ці заходи наочно продемонстрували селянам, що і в умовах окупації радянська влада існує, а партизани є реальною силою.

---------------

²³ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.56, арк.9.

Протягом листопада 1941 року німці встановили на Полтавщині жорстокий окупаційний порядок: у кожному селі були призначені старости і поліцаї. Останні з допомогою німців блокували ліси і місця базування партизанів. Більшість партизанів, які дезертирували і розійшлися, щоб пересидіти вдома воєнне лихоліття, а також ті, хто їм допомагав, були виловлені і розстріляні окупантами. Гнітюча атмосфера страху охопила жителів Миргородщини, як і всієї України. Масовий терор з (145) боку окупантів призвів до ізоляції партизан від місцевого населення. Зважаючи на це, Миргородський загін відійшов у лютеньські ліси, де в цей час зібралася більшість партизанів Полтавщини.

У Петровороменському районі партизанський загін у кількості 15 бійців був утворений у серпні 1941 року. Очолив його завідуючий оргінструкторським відділом райкому партії Г.А. Чумак. З перших днів перебування у ворожому тилу загін залишився без комісара, який на окупованій території пробув лише 4-5 днів і, злякавшись труднощів партизанського життя, залишив загін і пішов за лінію фронту разом з червоноармійцями, які виходили з оточення. Приписані до загону керівники райвідділу НКВС Соломко і Свічкар дезертирували ще за два дні до приходу німців і 15 вересня виїхали до Гадяча, але звідти були повернуті назад. У Гадячі для загону Г.А. Чумака вони одержали бочку спирту, але привласнили його і почали пиячити.

Про місце базування партизанського загону в урочищі Буди німці дізналися в перші ж дні окупації. У зв'язку з цим Г.А. Чумак вирішив змінити місце дислокації загону і вивести його до Перевалківського лісу поблизу хутора Милешки, але 19 жовтня під час переправи через річку Хорол їх настигли німці. В ході сутички з ними двох партизанів було вбито, а п'ятеро заховалися в очереті і, застудившись від холодної води, пішли додому лікуватися. Ще напередодні бою троє партизанів були послані за продуктами у Березову Луку і до загону не повернулися. Тому після бою в Петровороменському загоні залишилося лише п'ятеро партизанів, але по дорозі в Комишнянський район ще двоє з них вибуло по хворобі. Крім вище згаданої сутички з німцями, протягом короткого часу перебування у ворожому тилу партизани із загону Г.А. Чумака, за словами його командира, вбили чотирьох зрадників: Василя Незбудія з хутора Милешки, який показував дорогу німецьким розвідникам-мотоциклістам; Якова Шияна з Березової Луки, тому що вів "пораженчеську" агітацію, і Параску Олексієнко та її сина Михайла за те, що вони несхвально відзивалися про радянську владу і вимагали повернення свого майна, яке в часи колективізації перейшло до колгоспу ^[24].

---------------

²⁴ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.38, арк.27.

Центром партизанського руху на Полтавщині мав стати Гадяцький район. Саме його підпільний обком партії обрав (146) місцем свого перебування. Тут було створено 7 партизанських загонів загальною чисельністю близько 150 чоловік, але ні єдиного військового, ні партійного керівництва ними не існувало. Деякі із загонів очолювали випадкові люди, тому і доля їх на початку окупації склалася по-різному.

Як свідчив А.В. Граніт, Рашівський загін у складі 14 партизанів очолив малограмотний, але партійний Дудзь, а комісаром було призначено Лиходіда. Проте напередодні окупації комісар загону разом з головою місцевого сільського споживчого товариства Підшивайлом захопили 60 тисяч карбованців готівкою та виділені для загону продукти і пішли разом з відступаючими частинами Червоної армії у радянський тил. Залишені без партійного керівництва партизани пробули тижнів зо два в лісі і розійшлися по домівках. Поліцаї виловили їх поодинці і розстріляли.

Призначений командиром Краснолуцького партизанського загону завідуючий овочевою базою Макаренко разом з комісаром — директором Гадяцької педшколи і директором Гадяцького міськторгу Германом забрали виділені для загону продукти та виручку міськторгу і втекли автомобілем ще до приходу німців. Загін розпався. Командир Веприцького загону Матвієвський був розстріляний німцями в перші ж дні окупації, а комісар Панченко переховувався по родичах аж до повернення Червоної армії в 1943 році і ніякої антифашистської роботи не проводив.

Партизанський загін у Римарівці очолив начальник Гадяцького районного паспортного столу Коноплянко. Відразу ж по приходу німців його разом з комісаром схопили поліції і видали німцям на розправу. Розпалися по причині неорганізованості Великобудищанський (командир — С.О. Магда) і Книшівський (командир — Ф.К. Ніжинець) партизанські загони. Повністю було знищено Лисівський загін. Рештки Соснівського (командир — В.О. Левченко) та Вельбівського (командир — Ю.К. Орел) загонів були розгромлені на хуторі Веселому в січні 1942 року. Загинули і їх командири. Плішивецький загін (командир — С.І. Мартиненко), який мав охороняти Полтавський підпільний обком партії і друкарню, також майже весь загинув у кінці 1941 року ^[25].

---------------

²⁵ ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.2016, арк.126-127.

Існують декілька версій загибелі Плшіивецького загону. Як свідчив після війни С.І. Мартиненко, його особовий склад (147) видав німцям голова сільської ради Цілуйко. Коли почалася облава за плішивецькими партизанами, С.І. Мартиненко, тікаючи від поліції, зустрівся вночі з трьома радянськими льотчиками, чий літак був пошкоджений і вони зробили вимушену посадку, а потім обміняли в селян військові однострої на цивільний одяг і пробиралися до лінії фронту. При переході дороги Гадяч-Полтава їх затримали німці і змусили витягати із снігу застрявший автомобіль, а потім повезли до Полтави. На одному з поворотів С.І. Мартиненко вискочив на ходу з кузова автомобіля і втік. Йому вдалося дістатися до Миколаївської області, звідки його примусово вивезли до Німеччини, і до Гадяча він повернувся лише в 1945 році.

17 грудня 1941 року на хуторі Лозова німці оточили секретаря Гадяцького підпільного райкому партії В.М. Степаненка та інструктора цього ж райкому І. Сахна, які після загибелі Плішивецького загону переховувалися у знайомих, і запропонували їм здатися, але вони вчинили опір. Під час перестрілки В.М. Степапенко був убитий кулею в голову, а пораненого в обидві ноги І. Сахна німці захопили в полон і стратили ^[26].

---------------

²⁶ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.157, арк.40 зв.

Після розгрому партизанського руху на Гадяччині Полтавський підпільний обком КП(б)У перебрався до лютенських лісів, куди зібралися рештки партизанських загонів Полтавщини. 30 листопада 1941 року С.Ф. Кондратенко послав секретаря Гадяцького райкому партії по кадрах М.П. Завгороднього, який був призначений його особистим охоронцем, на явочну квартиру в селі Максимівці Гадяцького району з тим, щоб він зв'язався з ЦК КП(б)У. Проте М.П. Завгородній завдання не виконав: майже весь період окупації він переховувався спочатку у Веприку, а потім у Плішивцях, у О.Р. Підсадної, яка співпрацювала з окупаційною владою. З нею М.П. Завгородній вступив у інтимні стосунки, влаштовував пиятики і розкрив їй конспіративні квартири. Крім того, він привласнив цінності, які були надані Гадяцькому підпільному райкому партії, в тому числі золоті годинники. Рішенням Гадяцького райкому КП(б)У від 19 лютого 1944 року М.П. Завгородній був виключений з партії ^[27].

---------------

²⁷ ДАПО, ф.П-23, оп.1, спр.166, арк.38.

Найбільш вдало розпочав боротьбу з окупантами партизанський загін із села Сари. Командував ним уродженець Зінькова А.В. Граніт, який партизанив на боці червоних в районі Опішні ще в часи Української революції 1917-1920 років. (148) На початку 30-х років, перебуваючи на посаді голови Веприцької сільської ради, він активно проводив колективізацію і пов'язане з нею "розкуркулення" місцевого селянства. З 1934 року і до початку радянсько-німецької війни А.В. Граніт працював начальником Гадяцької районної контори зв'язку.

Підготовкою свого загону, який налічував 26 чоловік, А.В. Граніт займався ґрунтовно: запаси зброї і продуктів, включаючи 600 літрів спирту, були зроблені з розрахунку на 5-6 місяців і надійно закопані у 14 ямах у різних лісах навколо Cap. На третій день перебування в лісі партизани викопали землянку: підземний бункер з опаленням на 35 чоловік, а також встановили зв'язок з іншими партизанськими загонами, які базувалися в лютеньських лісах. Дисципліна серед бійців його загону, за словами А.В. Граніта, бажала кращого: від бездіяльності партизани почали пиячити, сварки часом переростали в бійки.

Щоб утримати в загоні на належному рівні дисципліну і задати партизанам "роботу", А.В. Граніт вирішив провести військову операцію. На дорозі Сари-Рашівка партизани влаштували засідку, в яку потрапили німецькі мотоциклісти. Двох німецьких вояків партизани вбили, а мотоцикли спалили. Перший успіх підняв настрій бійців загону і наступна засідка була влаштована на торфорозробках між селами Соснівка і Вельбівка. Цього разу партизани обстріляли два німецьких вантажних автомобілі, які поверталися із Соснівки до Гадяча. Під час сутички 9 німців було вбито, але декільком вдалося втекти. Автомобілі партизани спалили. У безсилій люті наступного дня німці привезли і розстріляли на місці загибелі своїх вояків 12 євреїв з Гадяча ^[28].

---------------

²⁸ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.20, арк.10.

Шишацький райком КП(б)У, як свідчила А.П. Скребітько, затвердив бійцями партизанського загону 90 чоловік з числа районної номенклатури, але до лісу з'явилося лише 35. Не прийшли і ті, хто відповідав за продовольче забезпечення загону — Кирло і Рак із Жоржівки. Призначені для партизан продукти вони привласнили та роздали своїм родичам, у результаті чого загін залишився без продуктів харчування ^[29].

---------------

²⁹ ДАПО, ф.П-105, спр.352, арк.7.

Очолив шишацький партизанський загін першим секретар райкому партії К.І. Тутка, а комісаром став другий секретар райкому Д.Д. Корнилич. У перші дні окупації партизани особливої активності не проявляли і у відкриті сутички з ворогом (149) не вступали, а допомагали червоноармійцям Південне-Західного Фронту виходити з оточення. 20 жовтня 1941 року вночі партизани спалили німецький вантажний автомобіль, який перевозив гумові скати і зупинився на околиці Шишак.

4 листопада мешканці села Баранівки повідомили партизанам, що по дорозі до Шишак у їхньому селі зупинився легковий автомобіль із чотирма німецькими офіцерами, які залишилися ночувати у будинку лікаря Мартиненка. Як згадував пізніше Терентій Ткаченко, вночі партизани оточили будинок з наміром захопити в полон ворожих офіцерів, але німці їх помітили і почали стріляти. Щоб уникнути жертв, партизани запропонували сім'ї лікаря залишити будинок і вийти на вулицю. Деякий час у будинку було тихо, а потім почувся постріл і відразу ж з дверей з плачем вискочила дружина лікаря, його син і невістка, які повідомили, що німці застрелили батька.

У відповідь партизани кинули у двері будинку гранату. Двоє німецьких офіцерів вискочили у вікна і хотіли сісти у автомобіль, але партизани їх убили, а автомобіль пошкодили. Троє партизанів увірвалися в будинок, де знаходилося ще двоє німців. Одного вони встигли застрелити, але другий смертельно поранив Григорія Кухаря, секретаря Шишацького райкому комсомолу, вискочив з будинку і зник у саду. Вбитими виявилися полковник Пінц, унтер-офіцер Граф і єфрейтор Тишлер із 677 піхотного полку, які везли кур'єрську пошту до Полтави. Їх документи дісталися партизанам. Це була єдина успішна операція шишацьких партизанів.

Обер-єфрейтор Шнейдер, якому пощастило втекти під час нападу партизан, після тривалих блукань по лісах 8 листопада дістався до Миргорода. Того ж дня в Баранівку були послані дві роти німецьких військ. Вони зігнали до будинку, де були вбиті їх вояки, все населення села і тут же за підозрою у зв'язках з партизанами розстріляли 11 чоловік, а потім спалили село: із 500 хат повністю згоріло 470. Баранівка була виключена із списків населених пунктів Шишацького району. З цих же мотивів карателями було розстріляно або повішено в Шишаках 8 чоловік, Яреськах — 6, Малій Бузовій — 18.

Наслідків такої реакції німців на їх акцію у Баранівці партизани не чекали і відійшли до Ковалівки. Звідти К.І. Тутка разом з Петром Біленьким і двома червоноармійцями, які пристали до загону, пішли у розвідка до Шишак, пообіцявши (150) повернутися 13 листопада. Проте партизани дочекалися їх не всіх. П. Біленький виявився зрадником. Він добровільно з'явився до німецької комендатури, здав кулемет, автомат і набої та видав закладені для партизан бази, явки і місця їх можливого перебування. З його вини багато пов'язаних з партизанами людей було заарештовано і розстріляно. Як особливо довірену особу, П. Біленького німці призначили помічником начальника районної поліції.

Під загрозою знищення більшість шишацьких партизанів поховалися по родичах і знайомих у глухих селах і хуторах району. Один з них, Андрій Коверда, з обмороженими руками й ногами приповз до материного дому, але його рідний брат Володимир здав старості села. Заарештованого Андрія поліцаї відвезли до Шишак і там розстріляли ^[30].

---------------

³⁰ ДАПО, ф.П-105, спр.350, арк.5.

Судячи із спогадів А.П. Скребітько, в загоні залишилося лише п'ять чоловік, у тому числі тяжко хворий на сухоти Д.Д. Корнилич. До того ж, він був поранений у ногу і не міг самостійно пересуватися. Рештки шишацького загону майже весь грудень 1941 року жили у землянці в лісі поблизу Шишак, харчувалися соняхами і горохом, які знаходили під снігом на неприбраних колгоспних полях. Щоб спіймати ватажків партизанського руху і в такий спосіб вислужитися перед німцями, П. Біленький на Різдвяні свята зініціював поліцейську облаву по навколишніх лісах. Партизани змушені були залишити землянку і голодними переховуватися то в ямах для картоплі, то на горищах нежилих приміщень, то в скирдах соломи.

К.І. Тутка в тилу ворога пробув до 3 лютого 1942 року, а потім зумів перейти лінію фронту і листовно зв'язатися із своєю сім'єю, яка евакуювалася у східні райони СРСР. За лінію фронту, але окремо від К.І. Тутки, пішов і Терентій Ткаченко. По дорозі він захворів на тиф, але дивом вижив і після чисельних поневірянь по ворожих тилах, пройшовши Харківську, Воронезську і Ростовську області, лише 10 жовтня 1942 року перейшов на радянський бік.

Протягом кінця зими — початку весни шишацькі партизани чекали на повернення К.І. Тутки. Жили вони у збоїнах старої соломи серед тисяч польових мишей на території Жоржівськоі сільської ради. Там Д.Д. Корнилич і помер, всіма покинутий. Його труп селяни знайшли весною 1942 року.

(151) У кінці травня К.І. Тутка перейшов у зворотному напрямку лінію фронту і повернувся до Шишацького району, але нікого з партизанів він уже не знайшов. Залякані терором селяни відмовляли йому в допомозі, і він змушений був голодним переховуватися по лісах. В перших числах червня 1942 року в обідню пору К.І. Тутка підійшов до групи жінок з другої бригади колгоспу імені Фурманова Шишацької сільради і попросив їсти. В бесіді з ними він запевняв, що Червона армія, а з нею і радянська влада, обов'язково повернуться і розправляться із зрадниками. Пізніше люди бачили його поблизу Шишак і Баранівки. 12 червня поліції вдалося вистежити і оточити К.І. Тутку на території Куйбишевської сільради. Щоб не потрапити живим до рук ворогів, він застрелився. Труп К.І. Тутки поліцаї привезли до Шишак для опізнання ^[31].

---------------

³¹ ДАПО, ф.П-105, спр.3, арк.36-38.

Найбільш вдало боротьбу з німцями в умовах окупації розпочали загони чекістів, які випадково опинилися на теренах Полтавщини.

Разом з арміями Південно-Західного фронту восени 1941 року в оточення потрапило і керівництво Наркомату внутрішніх справ УРСР на чолі з наркомом Сергієнком. Для їх порятунку у Ворошиловграді були сформовані чотири загони чекістів загальною чисельністю 83 бійці. Вони мали перейти лінію фронту і, уникаючи боїв з противником, розшукати і вивести своє "начальство" на радянський бік. Про долю сотень тисяч бійців і командирів Червоної Армії, які опинилися у ворожому оточенні, мови не йшло: чекісти до них інтересу не виявляли.

Одним із загонів чекістів командував Іван Ілліч Скобелєв, начальник воєнізованої охорони заводу імені Октябрьської революції у Ворошиловграді. Його загін був сформований обласним управлінням НКВС і налічував 20 бійців. На озброєнні вони мали два кулемети, польські гвинтівки, гранати, динаміт і толові шашки. Лінію фронту загін перейшов 26 вересня в районі села Савинці Комишнянського району, але, зважаючи на зміну ситуації на фронті, відмовився від виконання поставленого завдання та залишився на теренах Миргородського району для ведення партизанської боротьби. В лісі поблизу села Попівки були викопані землянки, розраховані на довготривале перебування в них чекістів.

Протягом кінця вересня — початку жовтня чекісти обмежувалися розвідкою, допомагали виходити з оточення розріз-(152)неним групам червоноармійців та налагодили зв'язок з місцевими партизанськими загонами. 15 жовтня вони зірвали два дерев'яних мости на дорозі Попівка-Миргород та, влаштувавши засаду, вбили миргородського коменданта разом з водієм, які їхали мотоциклом, а 4 листопада затримали чотирьох поліцаїв із села Черевки, вивели їх у ліс, розстріляли і зарили трупи в землю ^[32].

---------------

³² ДАПО, ф.П-105, спр.38, арк.40.

Перші збройні акції партизанів проти німців набрали широкого розголосу серед полтавців і сприяли згуртуванню місцевих партизанських формувань, які проявляли пасивність, навколо загону І. Скобелєва. На початку листопада 1941 року до нього приєдналися партизани із Зуївців, якими командував Холод (17 чоловік), та Комишні (15 чоловік) на чолі з Московенком. У ніч з 5 на 6 листопада вони вчинили напад на невелику залізничну станцію Вениславівку, що на перегоні Гадяч-Лохвиця, під час якого було вбито 5 німців. Крім того, партизани спалили приміщення Вениславівської комендатури, вбили старосту села і його дружину, а також захопили двох поліцаїв, які охороняли міст, вивели їх за півкілометра від станції і розстріляли, а трупи кинули у воду.

З терору проти місцевого українського населення почав свою діяльність і загін чекістів імені Будьонного із Запоріжжя, який протягом 7-18 вересня був сформований обласним управлінням НКВС у кількості 53 чоловік. 20 з них складали кадрові працівники НКВС, а решту — робітники місцевих заводів — "Запоріжсталь" та коксохімічного. Майже всі бійці загону пройшли строкову службу в лавах Червоної армії, але мали надзвичайно низький освітній рівень, який обмежувався 2-4 класами початкової школи. Командиром загону було призначено 24-річного Івана Йосиповича Копьонкіна, уродженця Рязанської області, бухгалтера за фахом, який після включення до складу СРСР Молдавії і Північної Буковини працював оперуповноваженим Татарбунарського райвідділу НКВС Ізмаїльської області ^[33].

---------------

³³ ДАПО, ф.П-105, спр.32, арк.23.

22 вересня 1941 року загін Копьонкіна відбув із Запоріжжя до Харкова в розпорядження 4 відділу НКВС УРСР, а 2 жовтня поблизу села Перевіз Гадяцького району форсував Псел і перейшов лінію фронту. Ішли затяжні дощі, стояла непролазна грязюка, і в умовах осіннього бездоріжжя чекісти рухалися повільно. Ночували вони по селах, де ще не була встановлена (151) окупаційна влада, харчувалися по людях та з колгоспних комор, які залишилися нерозграбованими селянами. 16 жовтня чотири бійці загону дезертирували, що стало повною несподіванкою для командира. Наступного дня весь загін вдалося посадити на коней, але це не прискорило його руху в західному напрямку.

Оточені німцями армії Південно-Західного фронту були розрізані танковими клинами на окремі частини і організованого опору ворогові вже не чинили. В цих умовах продовжувати пошуки керівництва Наркомату внутрішніх справ УРСР було справою безперспективною і 25 жовтня поблизу села Сухоносівки Хорольського району І. Копьонкін прийняв рішення повернутися до лютеньських лісів. В перших числах листопада під час перебування в селі Велика Обухівка І. Копьонкін встановив зв'язок з Миргородським та іншими партизанськими загонами, які діяли на теренах Гадяцького, Миргородського і Шишацького районів.

Виконуючи наказ свого керівництва, чекісти уникали зустрічі з німецькими військами, але нещадно розправлялися з усіма, хто на їх думку, виявляв лояльне ставлення до німців. В цьому їм активно допомагали керівники миргородських партизанів Г.О. Івашенко і П.О. Андреєв, як самі хоч і не брали участі у ліквідації "зрадників", але наводили на них чекістів. У Великій Обухівці чекісти розстріляли сім'ю Шмиговських — Хому Кіндратовича та чотирьох його синів: Олексія, Андрія і двох Іванів (у батька було два сини з однаковим ім'ям) віком від 19 до 26 років, які ніби-то поширювали серед селян літературу релігійного змісту. П'ятий син Григорій пройшов через горнило радянсько-німецької війни і повернувся додому інвалідом. Всі його прагнення домогтися від радянської влади реабілітації невинно знищених своїх рідних закінчилися нічим. Інакше і не могло бути, адже, реабілітувавши жертви, потрібно було засудити їх катів.

У цьому ж селі копьонківці вбили, звинувативши в дезертирстві, трьох червоноармійців, які потрапили в оточення, залишилися на окупованій території і відмовилися йти в партизани. В Панасівці за наказом І. Копьонкіна були вбиті сільський староста, його дружина, матір і дочка, які, за словами командира, "поширювали антирадянські чутки". Їх майно партизани забрали собі ^[34]. Без будь-яких підстав чекісти розстріляли (154) також п'ять юнаків віком від 14 до 19 років, звинувативши їх у зв'язках з гестапо.

---------------

³⁴ ДАПО, ф.П-105, спр.32, арк.54-59.

Користуючись безкарністю і вседозволеністю, партизани на свій розсуд чинили суд і розправу, зводили давні особисті рахунки, жертвами яких ставали ні в чому не повинні люди. Місцевий краєзнавець Віктор Павлович із села Семиреньки у листі до автора цих рядків навів жахливі факти розправи партизанів над мирними жителями Миргородщини. Так, Григорія Йосиповича Ступака вони катували в приміщенні Великообухівської середньої школи, з живого здираючи шкіру, потім розстріляли. 11 листопада савинцівські партизани втопили у Пслі поблизу Млинів Кузьму Несторовича Мирниченка лише за те, що напередодні війни він часто критикував на колгоспних зборах місцеве керівництво за недбальство в роботі й аморальну поведінку в побуті. Ці керівники на початку війни стали партизанами і пригадали Кузьмі Мирниченку давні образи.

Серед знищених партизанами селян були неповнолітній Михайло Харитонович Артюх і Феодосій Григорович Лущай. У Михайла Артюха напередодні війни за доносом голови колгоспу "Непереможний Жовтень" Прокіпа Булаха був заарештований і пропав безвісти батько Харитон Артюх. Репресували його за те, що він прилюдно вказував на недоліки в роботі голови колгоспу. Коли в умовах окупації Михайло Артюх мав необачність запитати у тепер уже партизана Прокіпа Булаха, де вони поділи його батька, це послужило приводом для розправи. Нещасному партизани поступово відрізали вуха, ніс, язик, повідрубували шаблями пальці рук, а потім добили. Феодосія Лущая закололи багнетами.

У своєму звіті наркомату внутрішніх справ УРСР про проведену "роботу" І. Копьонкін вказував, що з кінця жовтня і до початку листопада його люди ліквідували двох сільських старост, трьох дезертирів, 5 агентів гестапо та 17 лояльно налаштованих до німців селян і "церковників". Ще не вбивши жодного ворога, чекісти вже знищили 27 мирних жителів ^[35].

---------------

³⁵ ДАПО, ф.П-105, спр.32, арк.58.

Л.О. Бугорська у своїх спогадах пізніше писала, що партизани із загону І. Копьонкіна знищили більше 50 старост і поліцаїв, причому половину з них убив якийсь чекіст "Саша", якого партизани називали "наш особый отдел" ^[36]. Серед жертв терору партизанів лише двох старост можна віднести до категорії (155) колабораціоністів, та й то умовно, адже вони, хоч і формально, обиралися самими селянами. Решта розстріляних і замучених селян стали жертвами війни, більшовицької ненависті і нетерпимості.

---------------

³⁶ ДАПО, ф.П-105, спр.56, арк.13.

Проводячи каральні акції проти полтавців, чекісти-партизани І. Копьонкіна керувалися старим більшовицьким принципом: "хто не з нами, той проти нас". Методи насильства і терору призвели до ізоляції їх від українського населення, яке стало невинною жертвою в смертельній боротьбі двох тоталітарних режимів, однаково жорстоких і нещадних. Каральних акцій чекістів не схвалювали і місцеві партизани, які, за словами Д.Ю. Безпалька, "були незадоволені тим, що розстрілюють зрадників, — це викликало недоброзичливе ставлення до нас із боку населення" ^[37]. У німецьких документах вказувалося, що центрами партизанського руху стали ковалівські і лютеньські ліси, але "жителі цих та багатьох інших місцевостей охоче виявляють бажання співробітничати з нами" ^[38].

---------------

³⁷ ДАПО, ф.П-105, спр.45, арк.8.

³⁸ ДАПО, ф.П-105, спр.3, арк.27.

У листопаді 1941 року німці почали встановлювати контроль і над сільською місцевістю, насаджуючи там комендатури, старост і поліцаїв. У зв'язку з цим 8 листопада загін І. Копьонкіна вийшов з Панасівки, де перебував протягом трьох днів, і перебрався до лісу. Партизани викопали землянки, що опалювалися, влаштували кухню і зв'язалися з місцевими загонами, які базувалися в сусідніх лісах. Продукти вони брали із закладених гадяцькими партизанами баз та в населення навколишніх сіл.

Першу збройну акцію проти німців чекісти І. Копьонкіна вчинили напередодні 24 річниці більшовицького перевороту, напавши серед ночі на німецьку комендатуру в селі Бірки Зіньківського району, яка знаходилася в приміщенні школи. Вони кинули у вікно гранату, але штурмувати не наважилися. Після перестрілки, яка тривала близько години, партизани відійшли до лісу. Пізніше І. Копьонкін писав, що під час нападу одного німця було вбито і двох поранено, але не вказував, яким чином вони дізналися про втрати ворогів ^[39].

---------------

³⁹ ДАПО, ф.П-105, спр.32, арк.61.

12 листопада 1941 року об'єднані загони І. Копьонкіна, Г. Іващенка та Івера влаштували засідку на дорозі між Савинцями та Великою Обухівкою, в яку потрапив німецький обоз. За іншими даними, це був німецький підрозділ, посланий до (156) Великої Обухівки для виборів старости. В ході сутички було вбито 20 коней і поранено декількох німецьких солдатів.

Керівники партизанів вказували на значно більші втрати ворога. У повоєнний час А.В. Граніт згадував, що німців було вбито не менше 42 чоловік, а І. Копьонкін у згаданому вище звіті вказував, що в результаті засідки було знищено 57 і пора­нено 18 німецьких солдатів, а також вбито 30 коней і одного коня захопили партизани ^[40]. Відповідь німців була далеко не адекватною. Карателі того ж дня розстріляли 312 жителів Великої Обухівки, спалили всі колгоспні будівлі і 215 хат селян разом з господарськими приміщеннями. 20 листопада в село знову прибув німецький загін. На скликаних зборах старостою села було призначено Ф.М. Гниду, але через деякий час за звинуваченням у зв'язках з партизанами його розстріляли.

---------------

⁴⁰ ДАПО, ф.П-105, спр.157, арк.45.

Жертвами терору окупантів стали й інші села Миргородщини. У Великих Сорочинцях було розстріляно близько 100 селян, у Бакумівці — 26, Зуївцях — 35, Комишні — 18. Голову Великосорочинської сільської ради Ольгу Бондаренко німці розстрілювали тричі. На початку листопада її заарештували з чоловіком і разом з односельцями розстріляли коло церкви над урвищем. Чоловіка німці вбили, а її лише поранили у праву ногу. Увечері О. Бондаренко вибралася з купи трупів, дісталася до лікарні і потім близько тижня переховувалася у знайомих у Байраку. Коли повернулася додому, поліція заарештувала її вдруге і разом із сином розстріляла на сільському цвинтарі. Сина поліцаї вбили, а О. Бондаренко поранили в шию, і вона знепритомніла. Прийшовши вночі до пам'яті, довго оплакувала сина, за декілька годин посивіла, а перед ранком приповзла до своєї хати. Поліція її виявила і застрелила уже у власній домівці ^[41].

---------------

⁴¹ ДАПО, ф.П-105, спр.266, арк.13-14.

Дії партизанів, які знаходилися в лютеньських лісах, завдавали неабиякого клопоту окупантам. І хоч вони не загрожували основним німецьким комунікаціям, все ж позбавляли окупантів контролю над значною частиною території Гадяцького, Миргородського і Зіньківського районів. Головну небезпеку для німців становили не воєнні здобутки партизан, а дестабілізація їх тилу. Своїм існуванням партизани в очах місцевого люду уособлювали живучість радянської влади, неминучість її повернення і недовговічність панування німецьких окупантів на українській землі. В німецьких документах (157) зазначалося, що населення Полтавщини не впевпене у своєму майбутньому і вірить поширюваним партизанами чуткам, що більшовики повернуться навесні 1942 року ^[42].

---------------

⁴² ДАПО, ф.П-105, спр.59, арк.45.

На боротьбу з партизанами були мобілізовані значні сили німців: частини 62 піхотної дивізії, 303-ій і 566-ий поліцейський батальйони, загони допоміжної української поліції та ін. Посилився терор проти українського населення. Репресій зазнавали родини партизанів, активісти радянської влади і всі, кого німці підозрювали у симпатіях до партизанів. Офіційні документи німецьких військових властей свідчать, що протягом листопада 1941 року в Миргородському районі було розстріляно 45 партизанів, у Шишаках — 14, а в самому Миргороді "за зв'язок з партизанами" знищене все єврейське населення — 168 чоловік. В одному з німецьких повідомлень зазначалося, що під час прочісування лісів у районі Лютеньки було розстріляно 73, а іншим разом — ще 45 партизанів ^[43]. Звичайно, що до категорії партизанів згідно німецької звітності потрапляли не лише люди, які вели збройну боротьбу проти ворога, але й усі, хто в тій чи іншій мірі співчував їм або був помічений у нелояльному ставленні до окупантів.

---------------

⁴³ ДАПО, ф.П-105, спр.4, 11, 19.

Під час прочісування лісів між Бірками і Дейкалівкою карателі одного разу схопили і розстріляли трьох партизанів разом з їх дружинами. При цьому, як зазначалося в одному з німецьких документів, "усі спроби шляхом допитів бандитів дізнатися детальніше про їх бази, місця збору і склади зброї виявилися даремними. Партизани зустрічають загрозу розстрілу байдуже" ^[44].

---------------

⁴⁴ ДАПО, ф.П-105, спр.4, арк.23.

Жорстокий терор німців робив неможливою допомогу партизанам з боку місцевого населення, яке одночасно перебувало і під загрозою зазнати репресій від партизанів за найменший вияв лояльного ставлення до окупантів. У тих же документах німецького командування говорилося, що "партизани насильством примушують населення співробітничати з ними або в кращому разі терпіти їх". Жителі Рашівки на сільському сході навіть просили у німців захисту від партизанів і ті залишили в селі взвод солдатів. Одночасно німці сформували в Рашівці і загін поліції чисельністю 30 чоловік, але оскільки їм не довіряли, то зброю вирішили видавати лише підчас проведення каральних операцій проти партизанів. Додому зброя поліцаями "ні в якому випадку братися не буде" ^[45], — говорилося в розпорядженні німецького командування.

---------------

⁴⁵ ДАПО, ф.П-105, спр.45, арк.51.

(158) З настанням зимових холодів кільце блокади навколо партизанськбго краю почало все більше звужуватись. В усіх більш-менш значних населених пунктах стояли німецькі гарнізони і загони поліції, проводилося систематичне прочісування лісів. Під тиском карателів партизанські загони почали стягуватися ближче до табору І. Копьонкіна, який знаходився у лісі поблизу Сакалівки.

25 листопада 1941 року німці разом з поліцією вчинили напад на табори загонів г. Скобелєва та А. Граніта, які розташовувалися один від одного на відстані 2-3 кілометрів. Дорогу їм показував колишній партизан з Лютеньки Козик, який перейшов на бік ворога. Він же видав німцям і бази зброї та продовольства. Партизан з Лютеньки Щербань, який стояв на варті біля табору, встиг застрелити зрадника, перш ніж його самого скосила автоматна черга. Під тиском ворогів партизани змушені були залишити обжиті землянки і відійти до табору І. Копьонкіна. В кінці листопада туди ж прибули і загони Д.Ю. Безпалька, Цюпки та Г.О. Іващенка. В останньому перебували і секретарі Полтавського підпільного обкому КП(б)У С.Ф. Кондратенко та Г.Ф. Яценко.

На нараді командирів було вирішено здійснити напад на Лютеньку, яка на думку партизанів, була однією з опорних баз німців у боротьбі з ними. Гарнізон села за одними даними становив 80 німців і 150 поліцаїв, за іншими — 60 німців і 70 поліцаїв. У німецьких же документах вказувалося, що в Лютеньці, крім поліції, знаходився лише один охоронний взвод, який прибув до села увечері напередодні нападу партизанів і розмістився в кам'яному будинку амбулаторії та в приміщенні сільської ради (колишньому попівському будинку). Партизанська розвідка про це не знала.

У нападі на Лютеньку взяли участь загони І. Копьонкіна, І. Скобелєва, Г. Іващенка і Д. Безпалька. Їх загальна чисельність за різними даними становила від 120 до 200 партизан. Керівництво операцією здійснював І. Копьонкін. Згідно заздалегідь складеного плану операції, партизани мали непомітно оточити приміщення сільської ради та амбулаторії, де стояли німці, і закидати їх гранатами. Успіх операції залежав від раптовості нападу, але він був утрачений, тому що начальник розвідки М.М. Підкоритов не встиг підійти з тилу і підготувати своїх людей до бою, а І. Копьонкін розпочав операцію передчасно.

(159) Пострілом з карабіна партизани зняли вартового, але німці відразу сполошилися і відкрили шалену стрілянину, яка тривала близько двох годин. У ході перестрілки, за даними І. Копьонкіна було вбито одного і поранено трьох німців [38], а за даними К.А. Черненка — вбито 15 німців, знищено 3 автомобілі, 3 військових склади і спалено 15 хат, де проживали сім'ї поліцаїв, у тому числі хату зрадника Козика ^[46]. В німецьких документах зазначалося, що під час бою було вбито одного німця і 7 поліцаїв, два німці дістали поранення ^[47].

---------------

⁴⁶ ДАПО, ф.П-105, спр.32, арк.66.

⁴⁷ ДАПО, ф.П-105, спр.59, арк.14.

У своєму звіті І. Копьонкін свідомо змістив час нападу на Лютеньку на тиждень пізніше — в ніч з 2 на 3 грудня 1941 року, видавши його як відплатну акцію за розправу німців над жителями села. Насправді ж, напад було вчинено 27 листопада, на що вказували інші учасники подій, у тому числі у німецькі джерела.

На допомогу лютеньському гарнізонові німці з Гадяча направили два взводи солдатів, які, за їх даними, спалили 32 хати і розстріляли 57 підозрюваних у співпраці з партизанами жителів села. Чиї хати палити, показували поліцаї, частина з яких була колишніми партизанами, але в другому кінці села хтось почав палити і хати поліцаїв.

Напад на лютеньський гарнізон був останнім активним виступом партизанів. Після цього ініціатива повністю перейшла до рук німців, а партизани змушені були вдатися до глухої оборони. Почався другий етап партизанської боротьби на Полтавщині.

На початку грудня 1941 року карателі спалили Сакалівку, в якій протягом тривалого часу знаходилася продовольча база і їдальня миргородського партизанського загону. Під час пожежі згоріли запаси борошна, м'яса і худоба. Дві жінки, які готували їсти партизанам, були розстріляні. Спільно з загонами поліції німці майже кожного дня намагалися прорватися до лісу і знищити партизанський табір. Напади вдавалося відбивати, але обставини вимагали об'єднання всіх партизанських загонів.

6 грудня Полтавський підпільним обком КП(б)У скликав нараду командирів і комісарів партизанських загонів, на якій було вирішено об'єднати їх всіх під командуванням І. Копьонкіна. Комісаром об'єднаного загону було призначено Г.О. Іващенка. Як свідчив К.А. Черненко, об'єднаний загін налічував (160) у своєму складі 280 бійців, І.Скобелєв назвав цифру 350, а І. Копьонкін — 150, що найбільш вірогідно. На озброєнні партизани мали 4 міномети, 3 станкових і 30 ручних кулеметів, 40 автоматів і 250 гвинтівок.

10 грудня один з підрозділів 566 резервного німецького батальйону і 30 поліцаїв знову напали з Лютеньки на партизанів, але останні, зайнявши кругову оборону, зуміли відбитися. Під час бою, за даними І. Копьонкіна, було вбито 15 німців і 3 поліцаї. Німці вказували на інші втрати: з їх боку — 3 вбитих і двоє поранених поліцаїв, з боку партизан — 4 вбитих і один поранений.

Оскільки більшість закладених напередодні окупації баз була видана зрадниками, блоковані в лісовому масиві партизани відчували гостру нестачу боєприпасів, продуктів харчування і теплого одягу. Єдине, чого було вдосталь, — це спиртного. Продукти за правом сильного доводилося брати в населення, яке саме голодувало, або у громадських дворах навколишніх сіл. 11 грудня група партизанів забрала із млина у Великій Обухівці борошно і наказала мірошнику передати поліцаям, щоб приготували для партизан зброю і 100 літрів олії, попередивши, що прийдуть за ними наступного дня о 15-й годині. Поліцаї з Савинців і Великої Обухівки влаштували в призначений час засідку, на яку несподівано напоровся німецький каральний загін, що рухався з Лютеньки. Не розібравшись у ситуації, поліцаї прийняли німців за партизан і відкрили вогонь. В результаті бою, за даними І. Копьонкіна, було вбито 20 німців і 15 поліцаїв. Решта поліції, побоюючись розправи, розбіглася. І. Скобелєв у своєму звіті вказував, що під час сутички з обох боків загинуло близько 400 чоловік, що було явним перебільшенням ^[48].

---------------

⁴⁸ ДАПО, ф.П-105, спр.37, арк.43.

А між тим кільце блокади навколо партизанського табору звужувалося, виникла реальна загроза знищення партизанів. Тому 13 грудня вони залишили обжиті землянки і змінили місце базування в тих же лютеньських лісах, влаштувавши на новому місці тимчасовий табір під відкритим небом. Наступного дня 8 партизанів з загону І. Копьонкіна переодягнулися в німецькі однострої і поїхали верхи до Бірок, де забрали з комори громадського двору і молокопункту 300 літрів молока, 50 кг сметани та 18 мішків сухарів. Останні були зібрані населенням для радянських військовополонених. Старості села (161) партизани видали довідку, що продукти взяті для потреб партизанського загону.

17 грудня партизанський табір знову зазнав нападу карателів, і хоч партизани і на цей раз зуміли відбитися, загроза знищення не була ліквідована. Керівництво об'єднаного загону добре розуміло, що німці, знаючи розташування табору, підтягнуть підкріплення і не заспокояться, доки не знищать партизанів. Тому в ніч з 18 на 19 грудня з'єднання знову залишило місце свого недовгого базування і перейшло до лісу поблизу Романівки Зіньківського району. 20 грудня на узліссі поблизу села партизани обстріляли німецький патруль. У відповідь комендант Зінькова наказав розстріляти п'ятьох жителів міста, які були взяті під арешт як заручники. Рішення про це було опубліковане у місцевій окупаційній газеті ^[49].

---------------

⁴⁹ Життя Зіньківщини. — 1941. — 18 грудня.

22 грудня в лісі між Бірками і Романівкою партизани мали бій з 2 ротою 303 німецького поліцейського батальйону, який прибув з Миргорода для боротьби з партизанами. Німці змушені були відступити, втративши, за даними І. Скобелєва, 7 чоловік убитими, кулемет і 7 гвинтівок. У донесенні німецького командування вказувалося, що підчас бою з 10 солдатами було втрачено зв'язок, 8 пропало безвісти і одного було поранено. Наступного дня німці знайшли трупи своїх пропавших вояків і розстріляли в Романівці "за зв'язок з бандитами" 18 селян ^[50].

---------------

⁵⁰ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.38, арк.46.

Відразу після цього бою поблизу Семиреньок по дорозі на Романівку партизани затримали священика, який ішов з Києва до своєї пастви в Зінькові, де мала відкритися українська церква. У Києві він придбав ризи та близько тисячі освячених хрестиків для прихожан і ніс листи до них від родичів. Зважаючи на те, що комуністи були войовничими атеїстами, за наказом І. Копьонкіна священику шаблею відрубали голову, оголосивши його німецьким шпигуном, а листи знищили. Ще довго після війни місцеві жителі знаходили на місці вбивства священика розкидані хрестики.

Для боротьби з партизанами на допомогу 305-му з Гадяча був направлений 566-ий поліцейський батальйон та частини 610 полку вермахту. Навколо партизанів все тугіше затягувалося кільце оточення.

Нестача боєприпасів, одягу і взуття в умовах суворої зими, а також безперспективність подальшої боротьби з ворогом на (162) окупованій території при відсутності дієвої допомоги з боку місцевого населення, — все це привело партизанів до думки залишити Полтавщину і прориватися за лінію фронту. Рішення про це було прийняте 22 грудня на нараді секретарів Полтавського підпільного обкому партії з командирами партизанських загонів. Партизанське з'єднання було поділене на три роти, виділили також окремі мінометний і кулеметний взводи та невеликий кавалерійський загін. Провідником з'єднання по дорозі до фронту був командир невеликого партизанського загону із Вельбівки Юхим Орел, який пристав до І. Копьонкіна у лютеньських лісах і добре знав навколишні місця.

Глухими лісовими дорогами, обминаючи німецькі гарнізони і поліцейські пости, партизани вирвалися з ворожого оточення і вирушили у веприцькі ліси. Протягом 23-24 грудня з'єднання перебувало у соснівському лісі. У громадських дворах партизани забрали м'ясо і овець, а в селян — більше сотні паляниць хліба і, перейшовши вночі дорогу Гадяч-Зіньків, взяли курс на Полтавський Бобрик. На своєму шляху чекісти І. Копьонкіна часто вдавалися до підступних дій, видаючи себе то за німців, то за поліцаїв, щоб у такий спосіб виявити лояльних до окупантів людей, яких потім знищували.

Ще у лютеньських лісах група чекістів переодягнулася у німецькі однострої, а решта начепила пов'язки поліцаїв, і наказали старості села Бірок О. Калиниченку зібрати поліцаїв начебто для облави на партизанів. Під приводом перевірки їх гвинтівок до бою поліцаї були обеззброєні. Їх привели до партизанського табору і поодинці повідрубували голови. Те ж саме зробили і з старостою. У одного поліцая виявилося перерубаним лише плече, він якимось чином дістався додому і вижив. Сім'ї вбитого партизанами старости рішенням Зіньківської районної управи від 6 січня 1942 року була видана одноразова допомога в сумі 3 тисячі карбованців, а також встановлена пенсія в розмірі половини його платні для матері — довічно, а сестрі і братові — до їх повноліття ^[51].

---------------

⁵¹ Життя Зіньківщини. — 1942. — 18 січня.

Під час переходу до лінії фронту подібні розправи над старостами сіл та громадських дворів партизани влаштовували повсюдно. При цьому, як писав у своєму звіті І. Скобелєв, коли партизани поверталися з операції по ліквідації колабораціоністів і приносили трофеї (годинники, золоті обручки та інші (163) цінні речі), І. Копьонкін їх забирав і привласнював, називаючи при цьому бійців "барахольщиками". Частину речей він віддавав своїй тимчасовій "дружині", яка разом з ним перебувала у партизанському таборі ^[52].

---------------

⁵² ДАПО, ф.П.105, оп.1, спр.38, арк.52.

У повідомленні оперативного відділу штабу тилу групи німецьких армій "Південь" від 31 грудня 1941 року вказувалося, що лісовий масив від Миргорода і до Бірок вже був очищений від партизан. Під час операції по їх ліквідації було "опрацьовано за законами воєнного часу", тобто знищено, 330 партизанів ^[53]. Звичайно, більшість із цього числа були мирними жителями, яких німці підозрювали у зв'язках з партизанами, або активістами радянської влади, які потенційно могли стати на шлях боротьби з окупантами. Разом з тим, німецьке командування не вважало, що в даному районі партизанський рух ліквідований повністю. Ще і в лютому 1942 року воно зверталося до населення Полтавщини з проханням взяти активну участь у знищенні партизанів (виявляти і повідомляти про них німецькі установи), обіцяючи при цьому жителям сіл і хуторів подвоїти їх земельні наділи, а жителям міст — видати винагороду в сумі 1000 марок грошима або потрібними товарами на цю ж суму.

---------------

⁵³ ДАПО, ф.П.105, оп.1, спр.59, арк.48.

До боротьби з партизанами німецьке командування постійно залучало і місцеві поліцейські формування. Так, у списку тих, хто відзначився в боротьбі з партизанами на Зіньківщині, районна управа відзначила 15 поліцаїв з Романівки, 13 — із Загрунівки, 22 — з Бірок, Дейкалівки і Лютенських Будищ. Окупаційна адміністрація виплатила їм грошову винагороду і збільшила до одного гектара присадибні ділянки.

Особливо ревно служила німцям місцева влада у Лютеньських Будищах. За зразкову організацію робіт у громадських дворах старості села А.М. Штепі німці навіть видали премію в сумі 500 крб. Поліцаї з цього села постійно брали участь в облавах на партизанів у лісах навколо Романівки і Загрунівки, а начальник поліції Каленик Мильченко виявив і видав окупантам своїх односельців, які допомагали або симпатизували партизанам. Згодом німці їх всіх розстріляли.

У перший день 1942 року поліцаї Н. Турчин і З. Турчин вистежили одного з партизанів, який пробирався з Лютеньських Будищ до свого схрону, і наступного дня влаштували облаву, викликавши на допомогу поліцію із сусідніх сіл. За 12 (164) кілометрів від села вони виявили землянку, в якій переховувалися партизани. За повідомленням Зіньківської районної окупаційної газети, під час перестрілки було вбито партизанського командира П.П. Ніценка, командира кінного загону П.Я. Ніценка та їх ад'ютанта Н. Шаповала. Вбиті партизани виявилися жителями Бірок, і їх трупи були доставлені в село для опізнання і остраху селян ^[54].

---------------

⁵⁴ Життя Зіньківщини. — 1942. — 24 січня.

Зазнавши невдачі у спробі оточити і знищити партизанів у лютеньських лісах, німці все ж не припиняли їх переслідувати. Силами 303 поліцейського батальйону, який, розміщувався в Зінькові, 3 січня в лютий мороз вони влаштували облаву у веприцьких лісах і оточили місце, де ночували партизани, але табір виявився пустим. Експедиція німців закінчилася тим, що 54 солдати батальйону обморозили ноги, а загальне число хворих у цьому підрозділі склало 115 чоловік ^[55].

---------------

⁵⁵ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.59, арк.70.

І все ж, через постійне переслідування німців і поліції партизани не мали перепочинку, їх обоз був переобтяжений пораненими і хворими. Налякане терором окупантів і партизанів населення зустрічало їх недовірою і страхом. Рухатися доводилося весь час глухими, занесеними глибокими снігами лісовими дорогами, що значно уповільнювало рух партизан до лінії фронту. 4 січня, коли вони досягли Тростянецького лісництва, їх настиг ворожий загін чисельністю до 200 чоловік німців і поліції. Напад вдалося відбити, але німці запалили конюшню, де знаходилися коні партизанів. З них врятувалося лише четверо, решта або згоріли, або розбіглися.

Під час переходу по лісах Гадяцького, Лебединського і Охтирського районів серед партизанів почалися незгоди: як бути далі? Одні пропонували якомога швидше йти вперед, щоб відірватися від карателів і перейти лінію фронту, інші — повернути назад в рідні краї і продовжити боротьбу на окупованій ворогом території. Нарешті 8 січня поблизу села Журавне Охтирського району відбулася вирішальна розмова командирів. Ті з учасників наради, які залишили звіти органам НКВС (І. Копьонкін, І. Соболєв, А. Граніт), не вказують на причини незгод, але підкреслюють, що була свобода вибору. Після тривалої дискусії учасники наради прийняли остаточне рішення: загони І. Копьонкіна, І. Соболєва і Д. Безпалька ідуть за лінію фронту на радянський бік, а керівники Полтавського підпільного обкому КП(б)У разом з рештками миргородсь-(165)кого, гадяцького і комишнянського загонів повертаються назад у лютеньські ліси. Що штовхнуло їх на цей крок, документи відповіді не дають: почуття обов'язку чи страх перед розплатою за ухиляння від боротьби на окупованій ворогом території? Зараз про це можна лише гадати.

Ті партизани, які вирішили йти за лінію фронту, 11 січня зупинилися на хуторі Скелька Охтирського району. Поповнивши там запаси продуктів і переночувавши в теплій оселі, вранці наступного дня неподалік села Куземин вони перейшли по кризі через Ворсклу і на короткий час зупинилися в лісовому масиві. Двоє партизанів пішли до Куземина за продуктами, а коли поверталися назад, по їх слідах до табору наблизилися двоє німецьких солдатів і троє поліцаїв. Непроханих гостей вдалося своєчасно помітити і знищити. Проте в партизанів закінчувалися продукти харчування. Послана в заметіль розвідка повідомила, що в найближчому селі Михайлове німців немає. 12 січня в село було направлено дві групи партизанів, але коли вони під'їхали до скирд, які знаходилися поблизу села, потрапили під шквальний обстріл. Напад був такий несподіваний, що партизани не встигли навіть вчинити опору, і, за даними І. Копьонкіна, втратили 6 чоловік вбитими, 5 пораненими і 5 коней. Як з'ясувалося потім, один з партизанів ходив напередодні до села і наказав старості зібрати продукти для партизанів та повідомив час приїзду за ними. Бажаючи вислужитися перед німцями, староста зібрав з навколишніх сіл поліцію і влаштував засідку ^[56].

---------------

⁵⁶ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.3, арк.70.

Чим ближче підходили партизани до лінії фронту, тим складнішим ставав їх шлях: давалася взнаки втома і прифронтова насиченість німецьких військ. 14 січня  вороги оточили тимчасовий табір партизанів. Під час бою останні втратили рештки свого обозу: 4 коней і троє саней. Труднощі боротьби і зростаюча з кожним днем небезпека сіяли тривогу серед партизанів і бажання будь-якою ціною врятувати своє життя. 14 січня із загону І. Копьонкіна дезертирувало двоє партизанів, наступного дня — ще двоє.

17 січня партизани досягли Гутянського лісництва, де зустрілися з невеликим загоном харківських чекістів під командуванням лейтенанта держбезпеки Кулешова, який нещодавно перетнув лінію фронту і рухався у ворожий тил. Дізнавшись про небезпеку, яка чатувала на них на окупованій ворогом (166) території, чекісти злякалися і пристали до загону І. Копьонкіна з тим, щоб повернутися назад на радянський бік. Того ж дня за наказом І. Копьонкіна було розстріляно рядового партизана Й.А. Бузала, якого звинуватили у зраді.

18 січня на партизанів зненацька напоровся каральний загін, який складався з 30 німців і 20 поліцаїв. Він переслідував чекістів Кулешова і несподівано зустрів незнайомих партизанів. Під час короткої сутички 6 німців і 7 поліцаїв було вбито, але не встигли партизани порадуватися легкій перемозі, як наступного дня їх настиг новий ворожий загін чисельністю близько 300 чоловік. У ході жорстокого бою німці, за словами І. Копьонкіна, втратили 300 своїх вояків убитими і 600 пораненими (?) ^[57]. Про втрати партизанів І. Копьонкін не показав, зазначивши лише, що тяжко пораненого Д.Ю. Безпалька та його брата з дружиною довелося залишити на одному з хуторів поблизу Мерефи. Двоє партизанів знову дизертувалися з загону І. Копьонкіна, а восьмеро із загону Д. Безпалька навмисне відстали від колони, сподіваючись, що меншою групою буде легше перетнути лінію фронту. Проте їх сподівання виявилися марними: вони не змогли пробитися через ворожі застави, 25 січня знову пристали до загону І. Копьонкіна і були роззброєні.

---------------

⁵⁷ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.3, арк.89.

Нарешті 1 лютого 1942 року рештки чотирьох партизанських загонів (І. Копьонкіна, І. Скобелєва, Д. Безпалька і Кулешова) у кількості 78 чоловік перейшли лінію фронту і 22 лютого прибули до Ворошиловграда, де прозвітувалися перед 4 відділом НКВС УРСР про свою боротьбу у ворожому тилу. І. Копьонкін доповів, що за чотири місяці перебування у німецькому тилу партизани його з'єднання знищили 384 і поранили 113 німецьких солдатів і офіцерів, а також убили 71 поліцая, 5 старост, одного попа, 13 агентів гестапо, 5 "церковників", 15 "лояльно налаштованих до фашизму" мирних жителів і 5 дезертирів. Щодо наведених цифр, сумнів викликає кількість убитих і поранених німців та поліцаїв, адже партизани вели весь час оборонні бої і відступали, а тому не могли підрахувати ворожі втрати, оскільки поле бою залишалося не за ними. Крім того, навіть невійськовому зрозуміло, що під час бою поранених завжди буває більше, ніж убитих.

Втрати партизанів становили 38 чоловік, у тому числі 12 убитих, 11 поранених і залишених у ворожому тилу, 7 потрапило в полон або пропало безвісти, 12 дезертирувало, один (167) помер і одного розстріляли самі партизани. За час рейду по ворожих тилах з'єднання І. Копьонкіна поповнилися декількома червоноармійцями, які виходили з оточення, але жоден з місцевих жителів до партизанів не пристав. Проаналізувавши дії загону імені Будьонного, НКВС УРСР визнав, що він із своїм завданням "справився незадовільно" ^[58].

---------------

⁵⁸ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.3, арк. 12-13.

Причинами незадовільних дій загону була відсутність зв'язку з місцевим населенням, внаслідок чого партизани не володіли інформацією про становище в навколишніх селах і містах, пересування військових частин ворога, які концентрувалися для боротьби з ними, їх чисельність і озброєння. В силу цих причин партизани були позбавлені головних переваг: ініціативи і раптовості в боротьбі, можливості самим обирати об'єкти і місця нападів на ворога. Ініціатива повністю перейшла до німців, які насадили в селах свою агентуру, виявили місця розташування та чисельність партизанських загонів. Партизани змушені були перейти до пасивної оборони. Недоліком партизанського руху на Полтавщині стало й те, що замість координації своїх дій загони об'єдналися і зосередилися в одному порівняно невеликому лісовому масиві, що також зменшувало їх ефективність у боротьбі з ворогами. Через відсутність радіозв'язку партизани не могли координувати свої дії з радянським командуванням. Нарешті, позбавлені підтримки з боку місцевого населення, партизани змушені були залишити терени Полтавщини і шукати порятунку за лінією фронту.

Після повернення на радянський бік 23 партизани були нагороджені орденами і медалями СРСР, а І. Копьонкіну присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Указ Президії Верховної Ради СРСР про це був опублікований у газеті "Известия" за 19 травня 1942 року.

Після відпочинку і переформування загін І. Копьонкіна, одержавши поповнення, нараховував 86 чоловік. У травні 1942 року в Харківській області його знову перекинули за лінію фронту. У ворожий тил проривалися з боєм, під час якого 9 чоловік було поранено і пошкоджена радіостанція. Виявивши себе, партизани вже не могли відірватися від переслідування, адже насиченість ворожих військ у прифронтовій зоні була досить високою. У Зміївських лісах до І. Копьонкіна приєдналося ще два невеликих місцевих партизанських загони: водолазський у складі 30 чоловік і краснокутський — 9 партизанів.

(168) По дорозі в глибину ворожого тилу партизани в селі Литвинівці Водолазького району вчинили напад на збірний пункт радянських військовополонених, під час якого вбили 18 німців та 20 поліцаїв і звільнили 120 червоноармійців, з яких 55 приєдналося до партизанів. 13 липня в Краснокутському районі партизани напали на санаторій, де відпочивали німецькі вояки, і зруйнували його, але самі потрапили в оточення. З великими втратами їм вдалося вирватися з ворожого кільця, але подальше просування в глибину окупованої німцями території України стало неможливим, тому що привело б до загибелі всього загону. В цих умовах І. Копьонкін прийняв рішення повернутися на радянський бік. По дорозі до фронту його загін ще раз потрапив у оточення і був розсіяний німцями на декілька груп, які втратили між собою зв'язок. Рятуючись від переслідування, частина партизанів поховалася по селах, але була видана жителями німцям і знищена поодинці.

Шлях назустріч Червоній армії продовжувала лише група І. Копьонкіна у складі 45 бійців. Решта партизанів через декілька днів була оточена німцями і поліцією, зазнала поразки і, розбившись на дві частини, розійшлася в різні боки, сподіваючись, що невеликими групами буде легше прорватися за лінію фронту. Проте в районі Красного Осколу обидві групи знову були оточені німцями і остаточно розгромлені.

У донесенні командуючого охоронними військами тилу 6 німецької армії генерал-лейтенанта К. Буркхардта від 16 червня 1942 року говорилося, що протягом 1-16 червня силами оперативного тилового району було знищено 74 партизани, 26 потрапило в полон, з яких 17, у тому числі й командир загону, були розстріляні. Решткам загону вдалося відірватися від переслідування. Втрати німців і поліції також становили близько 100 чоловік. 18 червня К. Буркхардт в телеграмі на ім'я начальника 753 німецької комендатури попереджав: "За повідомленням відділу військової контррозвідки (абвер-3) штабу 6 армії члени розгромленого партизанського загону намагаються досягти лінії фронту групами по 4-6 чоловік у південно-східному напрямку. У складі цих груп є особи, нагороджені орденом Леніна". Вимога була одна: вжити відповідних заходів ^[59]. У ході спеціальних каральних операцій німців і поліції більшість бійців загону І. Копьонкіна була знищена у прифронтовій зоні. Доля самого командира загону невідома: (169) за одними даними, він загинув у бою, за іншими — потрапив у полон і був розстріляний. Врятуватися вдалося лише 8 партизанам на чолі із заступником командира загону Володимиром Бурхачем, які після довгих поневірянь по ворожих тилах 14 лютого 1943 року з'єдналися з Червоною армією ^[60]. Це — все, що залишилося від партизанського загону Героя Радянського Союзу І. Копьонкіна.

---------------

⁵⁹ Чайковський А. Ціна запізнілого прозріння. — Київ, 1999. — №11-12.— С. 111.

⁶⁰ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.20, арк.117.

Після того, як з'єднання І. Копьонкіна розділилося, миргородський, гадяцький і комишнянський загони повернулися в місця своєї попередньої дислокації в лютеньських лісах, де все здавалось таким близьким і знайомим. Там вони сподівалися пересидіти зиму в обжитих землянках, знайти теплий одяг і продукти, проте залишені землянки виявилися зруйнованими, а закладені бази пограбованими. Послана за продуктами в Харківці груп партизанів назад не повернулася. Надія на підтримку і допомогу з боку місцевого населення виявилася марною: задавлене терором німців і партизан воно всіх боялося і було заклопотане єдиним — вижити за будь-яких умов. До цього спонукали і невтішні вісті з фронту. Зневіра і безнадія охопила партизанів. Про боротьбу з німцями ніхто вже не думав.

У лютеньських лісах у середині січня партизанські загони розділилися ще раз. Гадяцький загін разом із секретарями підпільного обкому партії пішов у веприцькі ліси, а миргородський і комишнянський залишилися в рідних краях. В їх загонах, згідно спогадів Н.І. Дичко, залишалося 24 партизани і дві дівчини-медсестри. Не було продуктів. Усі були змучені і тому вирішили, розбившись на дрібні групи, поховатися до весни, бо, як згадував пізніше А. Граніт, "вести боротьбу вже не було сили". Проте одна група партизанів була оточена і знищена в Хомутці, інша — видана зрадником, теж оточена поліцією і знищена в лісі поблизу Великих Сорочинець.

Про обставини їх загибелі можна судити з повідомлення, вміщеного на шпальтах миргородської окупаційної газети "Відродження". 17 січня 1942 року до однієї з жительок села Хомутець (газета не назвала її прізвища) прийшли голодні П. Андреєв (колишній начальник Миргородського райвідділу НКВС), А. Ковтун (голова миргородського райвиконкому), І. Зорін (редактор районної газети) та Руденко і наказали їй готувати їсти. Хазяйка вийшла з хати начебто за дровами, щоб (170) розтопити в печі, але побігла до сусідки і попросила її повідомити поліцію про непрошених гостей. Потім, пораючись по господарству, зникла з двору і сама, захопивши дітей.

Прибула невдовзі поліція оточила хату і запропонувала партизанам здатися, але у відповідь вони почали стріляти. В хату поліція кинула гранату, і її довелося підпалити. Рятуючись від вогню, партизани почали вискакувати з хати і були розстріляні поліцією. Врятуватися вдалося лише Руденку, але ненадовго. Його виявили на горищі Хомутецького технікуму і заарештували ^[61]. Поліцаї роздягнули трупи П. Андреєва, А. Ковтуна та І. Зоріна і повісили їх перед сільською управою. На підтвердження того, хто першим убив П. Андреєва, один з поліцаїв відрубав йому руку з іменним годинником і відніс до німецького коменданта. Трупи партизанів були згодом кинуті у провалля поблизу Попівки, а в листопаді 1945 року їх останки з відповідними почестями перепоховали в центрі Хомутця ^[62].

---------------

⁶¹ Відродження (Миргород). — 1942. — 21 січня.

⁶² Подвигу народному жити у віках. Матеріали науково-практичної конференції 19 квітня 2000 року. — Полтава, 2000. —С.46.

Голову Миргородського райвиконкому П.С. Вовка поліція виявила за допомогою зрадника в ніч з 19 на 20 січня 1942 року. Хату, де він переховувався, оточили і запропонували здатися, але П.С. Вовк відмовився, а поліція не хотіла палити селянську хату. Після нетривалої перестрілки, зважаючи на безвихідне становище і щоб не потрапити живим до рук дорога, П.С. Вовк застрелився.

20 січня в лісі під Баранівкою поліція за допомогою якоїсь жінки виявила і решту партизанів у кількості 7 осіб. Того ж дня проти них був посланий загін поліції на чолі із старшим поліцаєм І.С. Синицею. Разом з їздовими в ньому налічувалося 15 чоловік. У нерівному бою всі партизани загинули. Г.О. Іващенко тривалий час відстрілювався, але автомат дав осічку, і його вбив поліцай Михайленко. Разом з Г.О. Іващенком загинули інспектор миргородської пожежної дружини Всякий та зв'язкові Полтавського підпільного обкому КП(б)У Рєзнікова і Бураковська ^[63]. Після звільнення Полтавщини від німців І.С. Лисиця, Проценко та інші поліцаї, які брали участь в каральних операціях проти партизанів і не встигли втекти, були затримані і за вироком військового трибуналу повішені.

---------------

⁶³ Відродження (Миргород). — 1942. — 21 січня.

Рештки Гадяцьких партизанських загонів (всього близько 30 чоловік) вирішили пробиратися у веприцькі ліси, в місця попереднього базування Полтавського підпільного обкому КП(б)У. Вони не знали, що плішивецького партизанського (171) загону вже не існувало. Партизани цього загону Яків Цілуйко та Семен Куліш виявилися зрадниками і видали німцям закладені бази, конспіративні квартири і типографію підпільного обкому партії. Вони добровільно вступили в плішивецьку поліцію, але згодом все ж були розстріляні німцями ^[64].

---------------

⁶⁴ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.20, арк.8.

Обставини загибелі гадяцьких партизан і підпільного обкому КП(б)у досить детально викладені А.В. Гранітом у бесіді з науковим співробітником ЦК КП(б)У Я.Г. Залозним 3 липня 1945 року. Стояли люті морози, весь час мела хуртовина. Змучені партизани, які глибокими снігами пробивалися до веприцьких лісів, збилися з дороги і потрапили до хутора Веселого, в якому після проведеної більшовицької колективізації ніхто не жив, але збереглися господарські приміщення. Голодні партизани, які протягом декількох днів долали снігові замети, вирішили обігрітися, приготувати гарячу вечерю і перепочити з тим, щоб о 4 годині ранку перейти дорогу Зіньків-Гадяч і вирушити до лісу, який знаходився за чотири кілометри від хутора. Проте зморені партизани проспали призначений час, готувати сніданок ніхто не захотів, та й було вже пізно: по дорозі почався рух. Тому було вирішено пересидіти день на хуторі і дочекатися наступної ночі. Незабаром вартові затримали двох дівчаток і двох хлопчиків, які прийшли з Вельбівки — найближчого від хутора села — за соломою. Після нетривалої розмови їх відпустили, про що згодом гірко пожалкували.

Після обіду з боку Вельбівки з'явилися німці, які йшли цепом. Одночасно з дороги з німецьких вантажівок ударили кулемети, відрізаючи партизанам шлях до лісу, і вони змушені були у засніженому полі прийняти нерівний бій. На лівому фланзі почалася паніка і партизани почали тікати. Командир вельбівського загону Юхим Орел піднявся і почав кричати на них, щоб зупинилися, але в цей час його зрізала кулеметна черга. На правому фланзі А. Граніт з декількома партизанами кинули зброю і повзком по снігу добралися до неглибокої балочки, що була неподалік, і таким чином врятувалися. Тим часом почало смеркати і німці не стали розшукувати вцілілих. Всього в бою на хуторі Веселому загинуло 16 партизанів, у тому числі й секретарі Полтавського підпільного обкому партії С.Ф. Кондратенко та Г.Ф. Яценко. Обставини їх смерті невідомі.

(172) Деякий час А. Граніт з товаришами переховувалися в копиці соломи на хуторі Тютюрівщина, а коли німці зникли, повернулися вночі на поле бою, але в живих нікого не виявили. Повечерявши рештками сніданку, партизани пробули на хуторі Веселому до ранку, а потім веприцькими лісами вирушили до Великих Будищ, сподіваючись знайти там притулок на зиму. Проте їх надії виявилися марними: старі явки були провалені, а злякані терором люди боялися надавати партизанам допомогу. У Великих Будищах А. Граніта залишили троє останніх партизанів і він пішов шукати притулку до своїх родичів у Зінькові, але ні брат, ні кум, ні тесть не пустили його навіть переночувати. Ображений і нікому не потрібний, пішов А. Граніт засніженими полями знову в лютеньські ліси. У старому таборі він знайшов п'ятьох партизан, які там переховувалися і голодували. Харчувалися вони картоплею, яку їм іноді приносив дід Бузало із Cap. Вони були останніми з тих партизан, які восени 1941 року зібралися у лютеньських лісах.

Партизани вирішили викопати нову землянку в глухому лісі і пересидіти в ній до весни. У Саранчиному хуторі вони випросили у людей хліба й сала, а санчата, лопату і сокиру просто вкрали. Після тривалих пошуків знайшли і частину закопаних влітку 1941 року продуктів. Щоб не викрити себе, партизани всю зиму просиділи в землянці і виходили з неї лише вночі, щоб назбирати дров. Не витримавши мук голоду і самотності, двоє партизанів зникли.

З настанням весни поліцаї знову почали прочісувати ліси, і А. Граніт разом з останніми двома партизанами змушений був перейти у веприцькі ліси. Ночами ходили вони по селах і випрошували у людей їсти. Ночувати їх ніхто не пускав, навіть у господарські приміщення. Довелося знову повертатися у лютеньські ліси. Як і раніше, партизани постійно сиділи в землянці. Харчувалися раз у день: готували якесь вариво з борошна, сала і води. Про боротьбу з окупантами вже ніхто не думав, зброю вони погубили під час поневірянь по полях і лісах.

У червні 1942 року поліцаї випадково виявили яму, в якій зберігалися рештки продуктів, і партизани опинилися під загрозою голодної смерті. Вихід був один: пробиратися до лінії фронту з тим, щоб перейти до своїх. На трьох у партизан була лише одна гвинтівка, другу вони знайшли під Зіньковом. (173) Дорога до фронту була повна небезпеки: відсутність документів, поліцейські пости, постійний голод і недовіра людей. На Харківщині А. Граніт втратив двох останніх своїх товаришів і далі пробирався сам. З великими труднощами йому все ж вдалося у січні 1943 року в районі Кантем'ирівки перейти лінію фронту ^[65].

---------------

⁶⁵ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.150, арк.19.

Після відходу з Полтавщини з'єднання І. Копьонкіна і розрому гадяцьких партизан на хуторі Веселому в лютеньських лісах ще залишилися їх окремі невеликі групи із зіньківського загону, які переховувалися по лісових схронах і ніяких акцій проти німців не чинили. Вони навіть не робили спроби зв'язатися із об'єднаними загонами І. Копьонкіна для спільної боротьби проти окупантів. У березні 1942 року зіньківських партизанів виявила поліція і організувала проти них декілька облав. Під час однієї з них, 21 березня, загони шишацької і миргородської поліції між Романівкою і Загрунівкою виявили криївку, де переховувалися голова Зіньківського райвиконкому В.Я. Сук, другий секретар райкому партії А. Погребняк, О. Олефір та Г. Олійник. Під час бою перші три були вбиті, а Г. Олійника поліцаї захопили живим. По дорозі до Зінькова він кинувся тікати і був застрелений. Загинули також начальник поліції із Лютеньських Будищ Каленик Мильченко та чотири рядових поліцаї.

Постановою Зіньківської районної управи від 3 квітня 1942 року сім'ям п'яти вбитих поліцаїв була надана одноразова допомога і встановлені пенсії, в тому числі трьом дітям Стороженка, — 250 крб., батькові К. Мильченка, матері і батькові Момота, матері Стася і дитині Пшеничного — по 100 крб. щомісяця кожному ^[66].

---------------

⁶⁶ Життя Зіньківщини. — 1942. — 9 квітня.

Таким чином, навесні 1942 року останні осередки партизанського руху на Полтавщині були ліквідовані. Причинами його поразки була відсутність підтримки з боку місцевого населення. Партизани не довіряли йому і дивилися на всіх, хто не став на шлях боротьби з окупантами, як на ворогів. Вони не створили і не очолили широкий антифашистський рух опору українського народу, а залишалися провідниками ідей сталінського соціалізму з його нетерпимістю, ненавистю і нещадністю до всіх, хто не поділяв їх переконань.

Методами терору, особливо чекісти І. Копьонкіна та І. Скобелєва, хотіли змусити полтавців до збройного опору німцям. (174) Окремі операції проти окупантів і допоміжньої української адміністрації, які не могли завдати значної шкоди ворогові, оберталися відплатними акціями і невиправдано великими жертвами для мирного населення краю. Тому полтавці не схвалювали дії партизанів і боялися їх так само, як і німців. Свідченням цього є той факт, що за чотири місяці перебування у ворожому тилу партизанські загони не поповнилися жодним місцевим жителем, у результаті чого їх кількість не зростала, а постійно зменшувалася через втрати в боях, дезертирство тощо. В час смертельної боротьби двох тоталітарних режимів український народ опинився між молотом та наковальнею і основним його завданням стало вижити, зберегти своє життя і життя своїх рідних та близьких.

Іншим недоліком у діяльності партизанських загонів на Полтавщині було те, що вони обмежували свої дії знищенням окупаційної адміністрації та допоміжної української поліції і оборонними боями з німцями, тобто не виконували основного завдання, яке ставилося перед ними: руйнувати ворожі комунікації, об'єкти, засоби зв'язку і тим самим допомагати Червоній армії на фронті. Прив'язані до своїх баз і затиснуті у порівняно невеликому лісовому масиві, партизани були приречені на пасивну оборону, віддавши ініціативу до рук німців, які нав'язали їм свої "правила гри", заблокували їх дії, ізолювали від населення і, зрештою, витіснили з Полтавщини або знищили.

Однією з причин поразки партизанського руху були також чисельні випадки зради його учасників, у тому числі й комуністів: одні ще до приходу німців повтікали в радянський тил, інші поховалися, намагаючись пересидіти воєнне лихоліття в глибокому підпіллі, ще інші — видали партизанські бази і свідомо стали на службу окупантів. Навіть не всі компартійні функціонери, не кажучи вже про рядових партизанів, морально і психологічно були готові до боротьби з ворогом на окупованій території, адже офіційна комуністична пропаганда протягом багатьох років стверджувала про непереможність Червоної армії, а військова доктрина, — що можлива війна обов'язково буде вестися на ворожій території.

Поразка партизанськото руху на Полтавщині спростувала твердження офіційної радянської пропаганли про монолітну (175) єдність народу навколо комуністичної партії і показала, що далеко не всі українці були прихильниками радянського ладу і будучи жертвою в боротьбі двох тоталітарних режимів, намагалися вижити за будь-яку ціну, покладаючись лише на самих себе.

Після придушення основних осередків партизанського руху якихось значних збройних виступів проти німців на Полтавщині в документах не відображено. Спостерігалися лише окремі випадки саботажу і наростання серед полтавців пасивного опору заходам окупантів. У доповіді про поїздку по Україні один з високопоставлених чиновників Міністерства окупованих східних територій професор фон Грюнберг відзначав у вересні 1942 року, що серед полтавців панує "очікувальний настрій по відношенню до німецьких властей. Народ хитрує, ухиляється від роботи, займається конспірацією" ^[67]. 6 жовтня 1942 року староста миргородського району Василь Лузан у одному із своїх розпоряджень вказував, що на залізничній лінії Полтава-Ромодан мають місце пошкодження телефонних і телеграфних ліній і попереджав, що за їх збереження несуть персональну відповідальність голови сільських управ і жителі прилеглих до залізниці сіл ^[68].

---------------

⁶⁷ ЦДАГО України, ф.57, оп.4, спр.106, арк.5.

⁶⁸ ДАЛО, ф.Р-2885, оп. 1, спр.6, арк.41.

Навіть тоді, коли партизанські загони на Полтавщині вже зазнали розгрому, а успіхи вермахту на Східному фронті були незаперечними, німці не почували себе в безпеці, загрожуючи полтавцям жорстокими карами за будь-які спроби опору з їх боку. У жовтні 1942 року полтавський гебітскомісар через окупаційну пресу в котрий раз попереджав населення: "Кожний мешканець зобов'язаний негайно доповісти найближчій німецькій установі, німецькій поліції, ортскомендатурі, окружному ландсвіртові, керівникові місцевої поліції та іншим про появу банд або підозрілих поодиноких осіб. За такі ваші повідомлення по затриманню членів банд Ви одержите винагороду.

Коли такого повідомлення не буде зроблено або буде даний притулок і харчування немісцевим особам, то треба вважати, що дані особи симпатизують бандам і йдуть проти німецького правління. Ми зуміємо їх розшукати і покарати справедливою карою (смертною). Крім того, по відношенню до села будуть вжиті найсуворіші репресії" ^[69]. І це не були пусті погрози.

---------------

⁶⁹ Голос Полтавщини. — 1942. — 7 жовтня.

(176) Після розгрому партизанських загонів тимчасово утворений вакуум в антифашистському Рухові опору на Полтавщині, зокрема в проведенні розвідувальної та диверсійної роботи, мали заповнити спеціально підготовлені диверсійні групи, яких радянське командування закидало літаками у ворожий тил. Частина з них була виявлена німцями та поліцією уже в перші дні після приземлення і загинула, але окремим вдалося закріпитися і з допомогою місцевих жителів добувати цінну розвідувальну інформацію.

Про одну з таких диверсійних груп на шпальтах місцевої окупаційної газети розповів начальник Сенчанської районної Поліції Ф. Шведюченко. Група вилетіла з тилового аеродрому в ніч на 18 квітня 1942 року, маючи завдання зв'язатися з радянським підпіллям і чинити диверсії в тилу ворога, але пілот літака був напідпитку і помилився: викинув групу за 200 км від пункту призначення. В Москві їм говорили, що українці їх чекають і зустрінуть з радістю і тому не забезпечили навіть мінімальним запасом продуктів, але дійсність виявилася зовсім іншою. Залякане терором окупантів населення боялося диверсантів і на контакти не йшло. Крім того, успіхи німців на Східному фронті породжували тривожні чутки, що радянська влада вже не повернеться і окупаційний режим встановився надовго.

Чотири дні парашутисти блукали по лісах і полях Лохвиччини голодними. Ночами вони підходили до населених пунктів і просили їсти у селян, але побачивши, з яким страхом їх зустрічають, тікали, щоб ті не повідомили поліцію. 1 травня радянські диверсанти з'явилися в селі Окіп, а наступного дня поліція вже йшла по їх слідові. За хутором Щеки поліція притиснула парашутистів до Сули. Переправитися через річку не було чим, і вони змушені були, засівши в переліску, прийняти бій, який тривав до вечора. Під час перестрілки було вбито радиста і поранено двох парашутистів. Чотирьом бійцям вдалося вислизнути з оточення, але 3 травня поліція одного спіймала на території радгоспу "Вирішальний", а трьох — у Комишнянському районі. При арешті в них вилучили 3 автомати, 6 револьверів та іншу зброю ^[70].

---------------

⁷⁰ Лохвицьке слово. — 1942. — 14 травня.

Окупаційні газети повідомляли і про інші випадки допомоги полтавців німецьким окупантам. Три селянина (газета не повідомляла ні їх прізвищ, ні місця проживання) допомогли (177) зловити п'ятьох радянських парашутистів. Як винагороду, німці наділили їх по гектару землі і видали по 500 карбованців кожному. Іншому селянину за таку ж "послугу" окупанти надали гектар землі, безкоштовно посівний матеріал, двоє поросят, 200 кг пшениці і 10 кг олії ^[71].

---------------

⁷¹ Дніпрова хвиля. — 1943. — 10 червня.

Більш вдало розпочала роботу інша група диверсантів у складі двох осіб — Антона Марченка-Соколенка та Костя Герасименка, які за завданням розвідувального відділу Південно-Західного фронту в ніч на 1 червня 1942 року висадилися в Диканських лісах. Їм вдалося зв'язатися з радянською розвідницею Євдокією Касьян та радисткою Марією Вишневською, які прибули до Полтави раніше. Прибулі розвідники мали легалізуватися в Полтаві і збирати дані про концентрацію німецьких військ, розташування їх штабів, військових складів, аеродромів тощо. З цією метою А. Марченко-Соколенко влаштувався на роботу на станції Полтава-Південна. Розвідникам допомагали патріоти-зв'язкові К. Ворона, С. Ворона та А. Колісниченко. Зібрана інформація передавалася по рації, яка знаходилася в селі Жуках поблизу Полтави у хаті батьків Є. Касьян.

Восени 1942 року закінчилося живлення до радіостанції "Север" і командир розвідгрупи А. Марченко-Соколенко послав М. Вишневську за лінію фронту, але вона зникла безслідно. Група залишилася без рації. У травні 1943 року А. Марченко-Соколенко разом із С. Вороною вирушили назустріч радянським військам, але у прифронтовій зоні на Харківщині напоролися на мінне поле і обидва були поранені. Командир рухатися не міг і розвідувальні дані передав своєму товаришеві, який зумів доставити їх радянському командуванню. Сам А. Марченко-Соколенко був схоплений німцями і до кінця війни перебував у таборі для військовополонених у Австрії. До Полтави він повернувся лише після перемоги над Німеччиною ^[72]. В офіційній довідці Розвідувального управління Генерального штабу збройних сил СРСР вказувалося, що група А. Марченка-Соколенка працювала продуктивно і поставляла радянському командуванню цінний розвідувальний матеріал ^[73].

---------------

⁷³ ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.2016, арк.7-8.

Після Сталінградської битви, коли перемога у війні вже схилялася на бік Радянського Союзу, у Лохвицькому районі виник партизанський загін під командуванням Євдокима Соколовського, який влітку 1943 року переріс у велике парти-(178)занське з'єднання, що діяло на території Полтавської і Чернігівської областей. Його боротьба у ворожому тилу досить детально висвітлена у історичній та історико-краєзнавчій літературі, але успіхи з'єднання Є. Соколовського базуються лише на особистому звіті його командира. З оригінальних документів, які засвідчують дії партизанів на Полтавщині, збереглися лише довідки голів сільських рад та затверджений 20 березня 1945 року секретарем Лохвицького райвиконкому Пронем звіт Соболя про діяльність партизанського загону Соколовського на території Лохвицького району з 20 березня 1943 року по 20 вересня цього ж року.

Євдоким Хрисантович Соколовський народився в 1910 році в селі Степуках Лохвицького повіту в сім'ї бідняка. В 30-х роках закінчив школу культурно-освітніх працівників і в період "великого терору" 1937-1938 років був направлений в органи НКВС. На початку радянсько-німецької війни, маючи вже звання старшого лейтенанта, служив оперуповноваженим особливого відділу 38 армії, разом з якою у вересні 1941 року потрапив в оточення, але якимось чином уникнув полону і повернувся до свого села. Протягом всього періоду окупації Є. Соколовський жив у своїх батьків і, судячи з інформації полтавського обкому Компартії України, "невідомо чим займався". До Степуків повернувся й інший "оточенець" — Андрій Яровий, 1916 року народження, комуніст, до війни — учитель Ісківської школи Сенчанського району.

Документи, що зберігаються у фондах Державного архіву Полтавської області, містять суперечливі дані про наявність у Степуках підпільної антифашистської групи, яка ніби то виступала організатором місцевого партизанського загону. В інформації Лохвицького райкому партії за 1967 рік вказувалося, що підпільну групу в Степуках з 12 вересня 1941 року по З травня 1942 року очолював Олександр Кузьмович Соколовський ^[74], а в звіті Полтавського обкому КП(б)У зазначалося, що Степуцька підпільна група була створена за завданням Лохвицького підпільного райкому партії керівником Луганської дільниці підпільних груп Омельком Ларіоновичем Тоцьким. Ця підпільна група начебто і створила в лютому 1943 року партизанський загін "Сокіл" ^[75].

---------------

⁷⁴ ДАПО, ф.П-15, оп.2, спр.174, арк.32.

⁷⁵ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.243, арк.23.

У своєму звіті Є. Соколовський пише, що в кінці березня 1943 року він разом з А. Яровим переховувався в лісі поблизу (179) Свиридівки. Із Варвинського району Чернігівської області туди почали прибувати люди, з яких вони утворили партизанський загін. На початку квітня в ньому налічувалося 27 бійців, а на 12 квітня, день першого бою з поліцією і німецькими жандармами, — 57. На озброєнні партизани мали один кулемет, 10 гвинтівок, 10 обрізів та револьверів. У цей день партизани відбили атаку 450 поліцаїв. У ході бою 3 поліцаїв було вбито і декількох поранено. З боку партизан, крім пораненого в руку Денисенка, втрат не було. В довідці Лохвицького райвиконкому від 26 березня 1946 року вказувалося, що вбито було 5 поліцаїв, а одного важко пораненого партизани взяли в полон і розстріляли ^[76]. Після бою командиром загону партизани офіційно обрали Є. Соколовського, а його заступником і одночасно командиром розвідки — А. Ярового.

---------------

⁷⁶ ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.2017, арк.34.

24 квітня 1943 року партизани витримали другий бій з ворогами. Є. Соколовський вказував, що партизанів було 8, а поліцаїв 120, з яких 7 убили і декількох поранили. Серед партизанів поліцаї поранили лише одного, та й то легко. Дещо інша інформація про ці події міститься у довідці голови Степуцької сільської ради від 25 жовтня 1943 року.

Він пише, що в квітні 1943 року в урочищі "Лаптур" партизани мали два бої з фашистами і три рази нападали на сільську управу в Ступуках, знищили її документи, забрали зброю у старости громадського двору і обстріляли поліцію. Про якісь втрати з обох боків мова не йшла ^[77].

---------------

⁷⁷ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.239, арк.5.

У травні 1943 року партизани вчинили напад на станцію Ісківці, де, за даними Є. Соколовського, вбили 4 і полонили 5 німців, у тому числі перекладача сільськогосподарської комендатури, якого згодом втопили. Під час нападу одного партизана було вбито. Голова Лучинської сільради 25 жовтня 1943 року свідчив, що на станції партизани обстріляли приміщення німецької комендатури і квартиру начальника поліції Коваленка, яка знаходилася в будинку Федора Стеценка, та полонили 4 донських козаків, які служили в німців. Під час нападу до партизанів пристав поліцай Михайло Малюков, який перебував у загоні аж до з'єднання його з Червоною армією. В Ісківцях партизани забрали для власних потреб 7 підвод борошна і круп та вивели з ладу млин.

У своєму звіті Є. Соколовський пише, що протягом квітня-травня партизани неодноразово брали продукти в Бербеницях (180) та на хуторах Луценківської і Яхниківської сільських рад, але не уточнює — в громадських дворах чи в колгоспників. На початку червня з метою здобути продукти партизани вчинили напад на село Свиридівку і при цьому поранили одного поліцая. Такий же напад у черговий раз був здійснений і на село Степуки, де партизани забрали трьох коней і продукти з громадського двору та магазину споживчої кооперації. Місцеві поліцаї (Петро Савченко, Василь Крат та ін.) були попереджені, щоб залишили службу у німців.

Наступного дня поблизу Степуків партизани влаштували засаду, обстріляли поліцію, яка їхала до Лохвиці, і відібрали в них підводу, зброю та обмундирування. В числі інших дій, проведених партизанами на теренах Лохвицького району, Є. Соколовський називає ліквідацію сільської управи в Бербеницях, спалення трьох молотарок у громадських дворах і диверсію на залізниці між станціями Юсківка і Андріяшівка ^[78]. У червні 1943 року загін Є. Соколовського залишив Полтавщину і діяв на теренах Чернігівщини аж до з'єднання з регулярними частинами Червоної армії.

---------------

⁷⁸ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.239, арк.4.

У жовтні 1943 року Є. Соколовський повернувся на Лохвиччину і з невідомих причин почав збирати по сільських радах довідки, які б підтвердили боротьбу з німцями його загону. Виникає питання: після викладених у звіті успіхів партизанського з'єднання у боротьбі з німцями, навіщо Є. Соколовському було потрібно засвідчувати порівняно незначні сутички його загону з поліцією на теренах Лохвицького району? Питання залишається без відповіді. Все ж голови Лучанської, Степуцької і Свиридівської сільських рад підтвердили, що загін Є. Соколовського діяв у районі сіл Луки, Свиридівки, Степуків, Яхників, Луценків, Бербениць, Яшників і Білогорілки ^[79].

---------------

⁷⁹ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.239, арк.1 зв.

У згаданому вище звіті Є. Соколовський поіменно перелічує жителів Лохвицького району, які воювали в його з'єднанні. Крім себе, він називає Андрія Ярового, який загинув 1 липня 1943 року, рядового Сергія Кейбала і колишніх поліцаїв Василя Аржанцова та Івана Бородавку. Зброєю партизанам допомагали Іван Кисіль та Антін Соболь. У травні 1943 року зв'язок з партизанами встановив Протопопов, інженер за фахом, який мешкав у селі Лука і начебто був керівником підпільної групи у складі 17 місцевих жителів.

(181) У 1967 році Лохвицький райком партії підтвердив участь перелічених вище осіб, крім Івана Бородавки, в партизанському рухові і визнав партизанами ще двох бійців із загону Є. Соколовського (Самійла Дяченка та Михайла Тарабана) з видачею їм відповідних посвідчень ^[80]. Інших учасників партизанського руху на теренах Лохвицького району не було.

---------------

⁸⁰ ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.239, арк.6.