Меню: Полтавщина в роки другої світової війни (1939-1945); Бібліотека
 Версія для друку   На головну

Розділ III.
 Під німецькою владою.

(106) § 5 Церковне життя

З перших днів свого існування радянська влада вела непримириму боротьбу проти будь-яких проявів впливу релігії на суспільне життя, адже християнська і комуністична ідеології існували на різних ідеологічних засадах: перша — на любові до людей, а друга — на класовій ненависті. Поряд з шаленою атеїстичною пропагандою радянська влада все більше вдавалася до свого виправданого засобу — терору проти церкви і віруючих, результатом якого було те, що напередодні радянсько-німецької війни на Полтавщині залишилася лише одна офіційно діюча православна церква. Церковні приходи були ліквідовані, а культові споруди використовувалися для господарських потреб або стояли поруйновані, як пам'ятники комуністичної жорстокості і нетерпимості.

З приходом німців у 1941 р. на Полтавщині ситуація в релігійному житті різко змінилася. Намагаючись здобути прихильність українського народу, вони спочатку не перешкоджали релігійним домаганням полтавців, до того ж їм, імпонувала роль "визволителів" від безбожної влади більшовиків у очах багатьох віруючих.

На початку радянсько-німецької війни Головне командування вермахту видало ряд розпоряджень, що стосувалися ставлення військових до релігійних почуттів українців, суть яких зводилася до того, щоб "релігійній діяльності цивільного населення не сприяти й не перешкоджати" ^[1]. Тому в перший рік окупації німці дотримувалися політики невтручання у внутрішньо церковні справи, що сприяло відродженню релігійного життя в Україні. Уже восени 1941 p. з ініціативи віруючих почали створюватися громади прихожан і відкриватися православні церкви.  

---------------

¹ Пащенко В. Православ'я в новітній історії України. 4.1. — Полтава, 1997. — С.30.

Відродження релігійного життя на Полтавщині з самого початку проходило шляхом одночасного створення двох паралельних конфесій православ'я: Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), яка виступала як національна церква українського народу і була знищена ще в кінці 20-х — на початку 30-х років, і Автономної православної церкви, канонічно підпорядкованої Московському патріархату Російської православної церкви — єдино дозволеної в Радянському Союзі. Відсутність єдності в українському православ'ї вміло використовували в своїх інтересах окупанти з тим, щоб не (107) допустити створення ніяких загальноукраїнських церковних структур.

Щодо УАПЦ політика німців була двоякою: з одного боку її протистояння Російській православній церкві було на руку окупантам, а з другого — УАПЦ могла перетворитися на центр згуртування національних сил українського народу, що аж ніяк не відповідало їх політиці стосовно України. Безперечно одне: гітлерівці дозволяли існування православної церкви в Україні лише в тій мірі, в якій вона могла служити їх інтересам.

Одночасно з відродженням релігійного життя на Полтавщині почали створюватися і обласні координаційні центри обох православних конфесій. Уже 29 вересня 1941 р. в Полтаві була організована "Церковна управа православної старослов'янської церкви", яка об'єднувала прибічників автономістичної течії українського православ'я. Очолив її В.І. Беневський ^[2]. Дещо пізніше — на початку жовтня — виникла і Українська церковна рада, як тимчасовий орган по відродженню УАПЦ на Полтавщині. Очолив її священик О.М. Шевченко. Церковна рада мала діяти до скликання обласного Єпархіального з'їзду та церковного Собору в Києві, які могли стати координаційними центрами розбудови УАПЦ і створити відповідну церковну ієрархію ^[3].

---------------

² Голос Полтавщини.— 1942, 8 березня.

³ Волошин Ю. УАПЦ на Полтавщині в роки другої світової війни. — Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ. — К., 1997. — С.174.

Наприкінці грудня 1941 р. на зміну Церковній раді було створене обласне єпархіальне управління УАПЦ, яке очолив протоієрей Олексій Потульницький — у недалекому минулому в'язень сталінських таборів, а з приходом німців — настоятель Покровської церкви в Полтаві, де церковним хором керував Євген Тичина — рідний брат радянського поета Павла Тичини. Заступником О. Потульницького став настоятель Спаської (згодом — Миколаївської) церкви о. Павло Бойко. Обов'язки секретаря Єпархіального управління УАПЦ виконував Демид Бурко. В 20-ті роки всі вони були активними діячами УАПЦ, а після її розгрому більшовиками зазнали репресій з боку радянської влади.

Формально на Полтавщині існувало дві єпископські кафедри, які тяжіли до Харківського центру УАПЦ. Проте призначеному адміністратором УАПЦ архієпископом Полікарпом (Сікорським) на Полтавську єпархію Ігорю (Губу) німецькі окупаційні власті заборонили займати єпископську кафедру. (108) Єпископом Лубенським і Миргородським у червні 1942 p. став Сильвестр — колишній професор української мови і літератури Кременчуцького учительського інституту ^[4]. До кінця німецької окупації він залишався фактичним керівником УАПЦ на Полтавщині.

---------------

⁴ Рідне слово (Лубни). — 1942. — 18 червня.

У розбудові УАПЦ особливо помітні успіхи спостерігалися в перший рік окупації, оскільки ця церква була найбільш близька і зрозуміла українському народові, до того ж служба в ній відбувалася рідною мовою. 21 листопада 1941 р. церкви відкрилися в Диканьці і Нижніх Млинах, 30 листопада — в Руновщині, 18 грудня почала діяти Миколаївська церква в Полтаві. Під час церковної літургії в ній співала українська хорова капела під орудою хормейстера полтавського музично-драматичного театру Шаповаленка. Місцева окупаційна преса відзначала, що стіни храму не могли вмістити всіх віруючих, серед яких було чимало дітей та молоді. У квітні 1942 р. на Полтавщині налічувалося 27 парафій УАПЦ, а в червні цього ж року — вже 61 ^[5].

---------------

⁵ Голос Полтавщини. — 1942. — 20 червня.

У Золотоніському і Чорнобаївському районах, як відзначалося в одній з післявоєнних інформацій Полтавського обкому КП(б)У, церкви відкривалися "виключно з ініціативи куркулів", господарства яких були знищені в період колективізації, а самі вони напередодні радянсько-німецької війни працювали в Донбасі та інших промислових центрах України. В період окупації вони повернулися в рідні місця і стали ініціаторами відкриття церков у своїх селах.

Велику роботу по відродженню УАПЦ на Полтавщині провів один з її чільних діячів єпископ Переяславський Мстислав (Степан Скрипник) — небіж Головного отамана військ УНР С. Петлюри. Його авторитет як духовного пастира серед віруючих був незаперечним. Керівник 2 відділу Київської генеральної округи професор Рейнхардт відзначав у вересні 1942 року: "Найважливіша духовна персона в Києві — це висвячений у травні цього року в єпископи православної церкви політикан Мстислав" ^[6-а]. 17 липня 1942 р. він прибув до Полтави і того ж дня провів у Покровській (Архієрейській) церкві урочисту соборну службу ^[7]. Єпископ Мстислав мав також чисельні зустрічі з духовенством Полтавщини, брав участь у масових хрещеннях народу, висвяті священиків, виданні богословської літератури тощо.

---------------

^6-а ЦДАГО України, ф.57, оп.4, спр.106, арк.8.

⁷ ЦДАГО України, ф.57, оп.4, спр.106, арк.8.

(109) Під церкви віруючі, як правило, використовували колишні культові споруди, які в роки радянської влади були пристосовані під сільбуди або господарські склепи. Так, у селі Деревки Котелевського району зусиллями віруючих була відбудована закрита ще в 1935 р. церква. Напередодні війни її встигли на третину розібрати для будівництва школи, і споруда стояла пусткою. У Драбинівці Новосанжарського району церква також повернулася у старе приміщення, яке в 1940 р. перебудували під сільський клуб ^[8]. У селі Ковалях Чорнухинського району "войовничі атеїсти" розібрали церкву ще в 1933 р., тому в 1942 р. службу Божу відбували у приміщенні школи, а в 1943 р. — у сільському клубі ^[9].

---------------

⁸ Голос Полтавщини. — 1942. — 19 липня.

⁹ ДАПО, ф.Р-4085, oп. 17, спр.1, арк.5/

Відбудова поруйнованих комуністами церков стала справді всенародною справою. Тисячі кременчужан взяли участь у відновленні Успенського собору, де вартість робіт, за підрахунками спеціалістів, становила близько мільйона карбованців. Спеціально створена комісія розгорнула роботу серед населення міста і навколишніх сіл по збору пожертв грошима і будівельними матеріалами. Лише Покровська церква Кременчука передала на ремонт собору 50 тисяч карбованців ^[10]. Завдяки пожертвам кременчужан і старанням віруючих до кінця 1942 р. Успенський собор було відбудовано. Його урочисте освячення відбулося напередодні Різдва 27 грудня.

---------------

¹⁰ ДАПО, ф.Р-4085, oп. 17, спр.1, арк.35.

Там же, де культові споруди не збереглися, під церкви використовувались різноманітні інші приміщення. Лубенські автокефалісти під церкву зайняли один із цехів місцевого шкірзаводу, який раніше належав промартілі "Більшовик". За 40-50 метрів від неї відновила богослужіння і Троїцька церква, яка належала автономістам, але ніяких конфліктів між віруючими двох конфесій не спостерігалося ^[11]. В Оболоні під церкву віруючі зайняли приміщення колишнього райвиконкому, а в Машівці — районного Будинку культури.

---------------

¹¹ Вечірній листок (Кременчук). — 1942. — 28 травня.

Як відомо, крім початкових, усі інші школи окупантами були закриті. Так було, наприклад, у Нових Санжарах, Кишеньках, Соснівці Гадяцького району та деяких інших селах області. Вперше за багато років більшовицького терору віруючі дістали можливість задовольнити свої релігійні потреби. Різко зросло число віруючих, у тому числі й серед молоді, чию свідомість більшовицька пропаганда встигла отруїти бацилами атеїзму і бездуховності.

(110) У роки воєнного лихоліття, нечуваних втрат і страждань люди зверталися до Бога, шукаючи у вірі порятунку, душевної втіхи і розради. Віруючі справляли християнські похорони по рідних, які давно відійшли у вічність, вінчалися давно одружені пари, спостерігалося масове хрещення народу. Свідком одного з них був єпископ Мстислав під час свого перебування на Полтавщині: "До кінця мого життя залишиться в пам'яті велике масове хрещення народу в селі Рибцях на Полтавщині. Над ставком, один бік якого творив ніби амфітеатр, згуртувалися діти, молодь і старші, які не були хрещені, — понад 300 душ. Несуть дітей на руках. Хресних бракувало: не раз хресний батько і хресна мати були для 10-15 дітей... Смеркає, починають блимати чудові полтавські зорі... Зі мною два священики. Співає хор — переважно жінки, і відбувається містерія" ^[12].

---------------

¹² ДАПО, ф.Р-4085, oп. 17, спр.3, арк.148.

Якщо знайти приміщення для відправлення релігійних потреб все ж було можливо, то заповнити вакансії священиків у приходах було ніким. Як свідчить проведена у жовтні 1941 р. реєстрація духовенства, на Полтавщині вціліло лише 89 священиків ^[13], головним чином літнього віку, адже втрати, через репресії серед них були величезними, а поповнення — ніякого, тому-то духовні навчальні заклади були закриті ще в перші роки більшовицької диктатури. Тому обов'язки священиків часто виконували псаломщики, колишні семінаристи, випускники церковно-приходських шкіл і просто віруючі. У селі Луценки Лохвицького району з липня 1942 р. на прохання прихожан священиком став Данило Малиновський, який до революції 1917 р. закінчив церковно-приходську школу, до 1927 р. служив псаломщиком, до 1934 — дияконом, а після ліквідації церкви працював на різних роботах у місцевому колгоспі ^[14].

---------------

¹³ Пащенко В. Православ'я в новітній історії України. 4.1. — Полтава, 1997. — С.57.

¹⁴ Волошин Ю. УАПЦ на Полтавщині в роки другої світової війни. — Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ. — К., 1997. — С.176.

У селі Дашківка Кишеньківського району обов'язки священика виконував колишній псаломщик, а згодом — рядовий колгоспник Кирило Дашко. Вся його освіта складала три класи церковно-приходської школи. З листопада 1941 р. К. Дашко працював старостою громадського двору і користувався загальною повагою в односельців, а в травні 1942 р. став священиком ^[15]. Церковна громада села Окіп Сенчанського району запропонувала прийняти сан священика глибоко віруючому 68-річному колгоспнику Іллі Кириченку. Після невеликої підготовки у серпні 1942 р. його висвятив эпископ Лубенський і Миргородський Сильвестр ^[16].

---------------

¹⁵ ДАПО, ф.Р-4085, on.16, спр.10, арк.6.

¹⁶ ДАПО, ф.Р-4085, on.16, спр.21, арк.5.

(111) Диякона Онисія Зуба в 1932 р. засудили до 13 років далеких таборів, звідки він повернувся напередодні війни. Під час окупації О. Зуб керував церковним хором у Чорнухах, а після висвячення єпископом Сильвестром став у березні 1943 р. священиком у селі Ковалях ^[17]. Священиками ставали і радянські військовополонені. Так, уродженець Майкопа, син священика Гаврило Іванов за царських часів закінчив церковно-приходське училище і два класи гімназії. У вересні 1941 р. в районі Кременчука він потрапив у полон до німців, звідки втік і в селі Більському Опішненського району влаштувався спочатку псаломщиком, а згодом — священиком місцевої церкви ^[18].

---------------

¹⁷ ДАПО, ф.Р-4085, on.16, спр.7, арк.6.

¹⁸ ДАПО, ф.Р-4085, оп.17, спр.1, арк.35.

Зважаючи на гостру нестачу священиків у все зростаючих церковних приходах УАПЦ, обласне єпархіальне управління 10 квітня 1942 р. відкрило в Полтаві шестимісячні богословські курси, на яких навчалося більше 30 слухачів переважно з вищою освітою. Працювали вони у невеликому приміщенні, розташованому у дворі краєзнавчого музею. Ректором курсів з часу їх заснування був о. Олексій Потульницький. Курси розпочали роботу в той час, коли німці посилили терор проти будь-яких проявів українського національного життя, тому на них знайшли притулок і окремі члени похідних груп ОУН, які врятувалися після проведених гестапо у квітні 1942 р. розстрілів українських патріотів. Зокрема, слухачами курсів стали Микола Соколовський (псевдо — "Біда"), Василь Шарий, Володимир Козир та петлюрівський сотник Шкода, який у період окупації повернувся в Україну з еміграції ^[19]. Крім богословських наук, слухачі вивчали філософію, психологію, педагогіку, українознавство і німецьку мову ^[20].

---------------

¹⁹ ДАПО, ф.Р-4085, оп.17, спр.1, арк.77.

²⁰ Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. — Київ, 1997. — №5-6. — С.30.

Серед викладачів богословських курсів були видатний український педагог професор Григорій Ващенко та професор Прядкін. Декілька разів курси відвідав єпископ Сильвестр та єпископ Мстислав під час свого перебування в Полтаві. М. Соколовський, за його власними спогадами, став першим курсантом, якого єпископ Мстислав за рекомендацією О.О. Потульницького висвятив на іподиякона у Миколаївській церкві, а єпископ Сильвестр — на священика у Покровській церкві. "Ставши священиком, — згадував пізніше М. Соколовський, — я радів моєму санові, маючи можливість із церковного амвона, як з високої трибуни, мовити слово нашої української правди, (112) засуджуючи сите попівство, породжене московською церквою. Ставши священиком, я залишився незламним членом ОУН і, коли було потрібно, з чистим сумлінням брав під рясу нагана" ^[21].

---------------

²¹ Рідне слово (Лубни), 1942. — 10 червня.

Керівником богословських курсів у 1943 р. став архимандрит Досифей, а радником в освітніх справах — протоієрей Рахубовський. Курси зробили два випуски слухачів, які були висвячені в сан священників і направлені в сільські приходи Полтавщини. Завдяки вжитим заходам, уже на кінець 1942 р. псаломщики в автокефальних церквах області були замінені священиками.

Другий випуск слухачів було зроблено у серпні 1943 р. напередодні повернення Червоної армії на терени Полтавщини. Одним з випускників був Н. Максимович, у минулому — бухгалтер і архівіст. Спочатку він виконував пастирські обов'язки у Спаській церкві в Полтаві, а з жовтня 1943 р. — У Свято-Пантелеймонівській церкві села Драбинівки Новосанжарського району ^[22].

---------------

²² Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. — Київ, 1997. — №5-6. — с.27.

Восени 1942 р. разом з протодияконом о. Василем Потієнком Полтаву відвідав 93-річний Харківський архієпископ Теофіл. Виголошена ним у день святої Покрови в Покровській церкві патріотична промова вразила чисельних віруючих, які були присутні на богослужінні, і сприяла збільшенню числа вірних УАПЦ.

Як відомо, масована атеїстична пропаганда, що проводилася радянською владою з перших днів її існування в Україні, супроводжувалася знищенням культових споруд, вилученням церковних цінностей та пограбуванням предметів культу. Тому в церквах, що відкривалися в період окупації, відчувалася гостра нестача церковної утварі та богослужебної літератури. На допомогу прийшли самі віруючі: вони добровільно зносили до церков культові речі, які вдалося врятувати і зберегти від "войовничих атеїстів".

Значна частина культових речей (ікон, риз, хоругв тощо) виготовлялася в Полтаві. 18 квітня 1942 р. на вулиці Котляревського відкрилася художня майстерня з 12 робітниками, яку очолив О.В. Трирог. В ній працювали: висококваліфікований іконописець Ф.П. Діхтяр, портретист М.А. Бакало, молоді художники Є.В. Вольський, В.Л. Григоренко та ін. Художнім консультантом майстерні був Валентин Лапа, який напередодні (113) війни завідував картинною галерею історико-краєзнавчого музею, а після приходу німців протягом недовгого часу виконував обов'язки його директора.

У Полтаві існувала також художньо-декоративна майстерня, в якій працювало 33 чоловіки. Вона мала іконописний, декоративний, пейзажний і столярний цехи. Крім усіх інших робіт, у майстерні проводилася реставрація церковного начиння за ескізами старовинного українського церковного стилю. Замовлення до майстерні надходили від церков з усієї області. Значну допомогу УАПЦ надав і директор Полтавського краєзнавчого музею К. Мощенко, який дозволив Єпархіальному управлінню взяти частину церковних речей із музейних фондів ^[23].

---------------

²³ Голос Полтавщини. — 1943. — 29 червня.

На початку 1942 р. Єпархіальне управління УАПЦ придбало декілька тисяч молитовників і Євангелій, видрукуваних українською мовою. Проте заповнити до кінця потребу в церковній утварі і релігійній літературі в умовах ворожої окупації не вдалося.

Всього протягом 1941-1945 років на Полтавщині було відкрито три жіночих монастирі (в Полтаві, Козельщині і Золотоноші) та 342 церкви і молитовних будинки, в тому числі: 1941 р. — 74, 1942 р. — 193, 1943 р. — 46, 1944 р. — 28, 1945 р. — 2. Отже, більшість церков почали діяти в умовах німецько-фашистської окупації. Найбільше церков було відкрито в Миргородському районі — 24, Лубенському — 22, Золотоніському — 18, Гадяцькому — 17, Кобеляцькому — 15, Новосанжарському — 14, а найменше — в Петрово-Роменському і Лазірківському — по одній та в Машівському — 2 ^[24]. За підрахунками Ю. Волошина, серед діючих храмів Полтавщини 176 були автокефальними.

---------------

²⁴ Волошин Ю. УАПЦ на Полтавщині в роки другої світової війни. — Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ. — К., 1997. — с.177.

За браком статистичних даних важко судити про кількість віруючих на Полтавщині взагалі і вірних УАПЦ зокрема. Спроба священиків встановити їх число наражалася на заборону німецьких властей. Розпорядженням від 19 березня 1943 р. Лубенський гебітскомісар заборонив проводити облік віруючих, який розпочали старости церковних приходів ^[26]. Але, судячи з уривчастих даних, які збереглися у фондах Державного архіву Полтавської області, їх були десятки тисяч. Наприклад, у ще не зареєстрованих автокефальних церквах Покровобагачанського району у Єрківці було 830 віруючих, а в Мусіївці — 1747 ^[27].

---------------

²⁶ Волошин Ю. УАПЦ на Полтавщині в роки другої світової війни. — Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ. — К., 1997. — с.179.

²⁷. ДАПО, ф.Р-4085, оп.1, спр.40, арк.31.

(114) Крім чисто релігійних справ, УАПЦ проводила і велику благодійну роботу, організовуючи віруючих на допомогу сиротам, інвалідам, престарілим, біженцям, — всім, хто залишився без засобів до існування в тяжкі часи воєнного лихоліття та потребував опіки і допомоги. З ініціативи священика УАПЦ села Жуківки Машівського району о. Федота Забіяки та його дружини 30 червня 1942 p. був влаштований сніданок для 600 радянських військовополонених, яких німці гнали через село. Полоненим на дорогу було роздано по 400 грамів хліба та надана медична допомога. В цій доброчинній справі о. Ф. Забіяку підтримали староста сільської управи Ризик та старости місцевих громадських дворів. З великою вдячністю сприйняли полонені цей гуманний вчинок своїх благодійників ^[28]. Прихожани Успенського собору в Миргороді зібрали в лютому 1942 p. для військовополонених 1937 крб. ^[29], а в квітні 1943 p. для благодійного товариства "Братерство" — 950 крб. ^[30].

---------------

²⁸ ДАПО, ф.Р-2561, оп.1, спр.3, арк.76.

²⁹ Голос Полтавщини. — 1942. — 12 липня.

³⁰ Відродження (Миргород). — 1942. — 14 лютого.

Під час проведення в червні 1943 p. чергової акції по збору пожертвувань Ковалівська церква передала благодійному товариству "Громадська допомога" 1000 крб., Шишацька — 714 крб., Пришибська — 350 крб., Яновщинська — 330 крб. Священик із села Шафранівки о. І. Сокологорський пожертвував 331 крб. власних заощаджень ^[31].

---------------

³¹ Миргородські вісті. — 1943. — 25 квітня.

Знані на Полтавщині священики УАПЦ Олексій Потульницький і Демид Бурко та їх дружини Зінаїда Потульницька і Антоніна Кушнір-Бурко стали ініціаторами створення в листопаді 1941 p. Полтавського комітету Українського Червоного Хреста, який ставив собі за мету надавати допомогу військовополоненим-українцям, жертвам більшовицького терору, сиротам, інвалідам та всім нужденним і знедоленим. Полтавський комітет УЧХ існував виключно на пожертви населення і підтримував тісні зв'язки з обласним Єпархіальним управлінням УАПЦ, якому для видання духовних книг українською мовою позичив 25 тисяч карбованців. На ці кошти Єпархіальне управління УАПЦ придбало молитовники та Євангелія для своїх вірних, які розійшлися не лише серед громад УАПЦ на Полтавщині, але й по інших регіонах України ^[32].

---------------

³² Миргородські вісті. — 1943. — 1 липня.

Швидке і неконтрольоване відродження УАПЦ та її намагання створити загальноукраїнський координаційний центр викликало все більше занепокоєння німців. Після чисельних страт українських патріотів на початку 1942 p. (115) УАПЦ стала предметом прискіпливої уваги окупантів. У ній вони вбачали один з осередків українського національно-визвольного руху.

Втручання німців у церковні справи почалося ще в перший період окупації, коли Полтавщина перебувала в підпорядкуванні військового командування вермахту. Так, згідно розпорядження Хорольської польової комендатури від 24 лютого 1942 p., релігійні свята було наказано відзначати за Григоріанським, а не за юліанським календарем, як це прийнято у православних ^[33].

---------------

³³ Голос Полтавщини. — 1942. — 15 лютого.

На підставі розпорядження рейхскомісара України Е. Коха від 1 червня 1942 р. про правові відносини релігійних організацій окупанти посилили втручання у церковне життя. Зокрема, німецьким гебітскомісарам надавалося виключне право контролю за відкриттям нових церков і реєстрації церковних громад, затвердження і звільнення священиків. Українські старости районів повністю усувалися від церковних справ ^[34]. Незареєстровані церковні громади штрафувалися і розпускалися. Навіть релігійні відправи відбувалися лише з дозволу гебітскомісарів ^[35].

---------------

³⁴ За краще життя (Хорол). — 1942. — 19.березня.

³⁵ ДАПО, ф.Р-2434, оп.1, спр.4, арк.74.

Розпорядженням від 11 листопада 1942 р. хорольський гебітскомісар заборонив проводити відбудову зруйнованих за радянських часів культових приміщень, мотивуючи своє рішення нестачею будівельних матеріалів ^[36]. Одночасно священикам заборонялося збирати серед населення продукти на тій підставі, що вони одержують такі ж пайки, що і решта населення. Суворо регламентувалася і церковна служба: відправи дозволялося відбувати лише в неділю та з 6 до 8 години ранку в робочі дні. Будь-які зміни були можливі лише з дозволу німецької окупаційної адміністрації ^[37].

---------------

³⁶ ДАПО, ф.Р-2899, оп.1, спр.1, арк.58.

³⁷ ДАПО, ф.Р-2434, оп.1, спр.4, арк.61.

З великими труднощами єпископу Сильвестру вдалося домогтися дозволу у Полтавського гебітскомісара на відправлення панахиди на могилі І. Котляревського, та й то лише за умов, що під час неї не буде проповіді єпископа, демонстрацій населення, а сама панахида триватиме не більше 20 хвилин. Незважаючи на грубе втручання німців у духовні справи українців, слухачі Пастирських курсів раділи і такому обмеженому святові. Василь Шарий та Володимир Козир зробили із свіжої хвої великого зеленого тризуба та оповили його широкою жовто-блакитною стрічною і поставили біля надгробку (116) поета. Якимось чином про панахиду довідалися чисельні гурти полтавців. Прибули також півчі двох церков УАПЦ — Покровської та Миколаївської. Не забарилися і гестапівці з вівчарками. Коли запала тривожна тиша, владика Сильвестр розпочав проповідь і заспівали півчі. Люди щиро молилися, але панахида враз урвалася після помаху руки гестапівця, коли минули 20 хвилин відведеного часу. Невдоволено загули люди, посилаючи німі прокляття на голови окупантів, і почали поквапливо розходитися ^[38].

---------------

³⁸ ДАПО, ф.Р-2434, оп.1, спр.39, арк. 168.

Отже, у ставленні німців до УАПЦ чітко простежується два періоди: перший — від початку окупації і до весни 1942 р., коли Полтавщина перебувала в підпорядкуванні німецького фронтового командування. В цей час відбувався неконтрольований окупантами процес відродження православних храмів і створення церковних громад УАПЦ. Позбавлені ідеологічного й адміністративного тиску, полтавці в умовах ворожої окупації потягнулися до духовного життя.

Другий етап відродження УАПЦ розпочався з переходом Полтавщини в управління цивільної німецької адміністрації. Потяг полтавців до рідної церкви викликав протидію з боку німців, які вбачали в ньому важливий чинник національного відродження і згуртування, що суперечило колонізаторській політиці нацистів, спрямованій на знищення будь-яких проявів української державності і цілковите поневолення українського народу. Діяльність УАПЦ була поставлена під контроль німецької окупації, а її священнослужителі змушені були проголошувати з церковних амвонів хвалу німецькій армії — "визволительці" та закликати українську молодь їхати на каторжні роботи до Німеччини ^[39]. Навіть у  час визволення Полтавщини, коли німецька армія вже терпіла поразку на всіх фронтах другої світової війни, єпископ Лубенський і Миргородський Сильвестр закликав віруючих до боротьби з "жидо-більшовизмом". Він говорив: "Святий обов'язок кожного допомагати нашим визволителям у всякому місці, де цього потребує боротьба з ворогом Христа і цивілізації" ^[40].

---------------

³⁹ Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. — Київ, 1997. — №5-6. — с.24-25.

⁴⁰ Дніпровська хвиля (Кременчук). — 1942. — 28 листопада.

З поверненням радянської влади на Полтавщину переслідування УАПЦ ще більше посилилося, хоча відкриті при німцях церкви продовжували діяти. Згідно постанови Уповноваженого у справах Руської православної церкви при Раднаркомі УРСР від 5 квітня 1944 р., "функціонування церков, що були відкриті в період німецької окупації (фактично діючі на сьо-(117)годні) припиняти не слід" ^[41]. Проте реєстрація нових церковних приходів майже припинилася: протягом 1945-1949 рр. на Полтавщині було зареєстровано лише 3 церкви ^[42].

---------------

⁴¹ Нова Україна (Полтава). — 1943. — 10 серпня.

⁴² ДАПО, ф.Р-4085, оп.17, спр.2, арк. 18.

До кінця 1945 р. всі автокефальні церкви Полтавщини змушені були перейти в підпорядкування Московського патріархату. Наприклад, у Старих Санжарах автокефальна церква відкрилася в 1942 р., але з 27 листопада 1943 р. її настоятель уже почав вести богослужіння церковнослов'янською, фактично російською мовою ^[43]. Священик Миколаївської церкви в Полтаві о. П. Бойко, формально визнавши зверхність Московського патріархату, аж до 1948 р. проводив богослужіння українською мовою, доки єпископ Полтавський Паладій йому не заборонив це робити ^[44]. Українській церкві, як і українській державі, в умовах радянської влади місця не було.

---------------

⁴³ ДАПО, ф.Р-4085, оп.4, спр.95, арк.5

⁴⁴ ДАПО, ф.Р-4085, оп.16, спр.15, арк.6.