Передмова до книги

СВІТЛО ЗГАСЛОЇ ЗІРКИ

Книга, копію якої ви тримаєте в руках, вийшла в світ 1909 року. За минулих 93 роки вона стала бібліографічною рідкістю. Окремі її примірники зберігаються лише в історичних бібліотеках у Києві і Харкові. В Полтаві немає жодного. А саме тут це мемуарне видання найбільш потрібне, адже воно відображає 20 літ місцевої історії, погляди тодішньої правлячої еліти в період наростання першої кризи в Російській імперії — революції 1905-1907 років. Водночас «Записки и воспоминания» — цінне джерело з історії полтавської преси, адже їх автор Дмитро Іваненко був організатором і редактором трьох місцевих газет: неофіційної частини «Губернских ведомостей», «Полтавского вестника» і «Полтавского голоса». За його активною участю виходили ілюстроване видання «Колокольчикъ», «Полтавский календарь» на 1911 р., довідкові книги на 1913 і 1914 роки «Вся Полтава и губерния», опис «Празднование 200-летия Полтавской победы в Полтаве». Д.Іваненко заслуговує поваги і як літератор. Окрім «Записок и воспоминаний», його перу належить книга «Летний отдых».

Варто хоч стисло розповісти про життєвий шлях цієї людини — одного з кращих представників нашої інтелігенції кінця XIX — початку XX ст. Дмитро Олексійович Іваненко народився 1859 р. в селі Китайгород Кобеляцького повіту (нині Новосанжарського району) Полтавської губернії в родині священика. Вчився в Полтавському духовному училищі, потім — у місцевій духовній семінарії. Після її закінчення склав іспити за курс класичної гімназії і 1880 р. вступив на навчання на юридичний факультет Київського університету. Закінчивши університет, а потім відбувши військову повинність, він у січні 1888 р. повертається до Полтави. Через брак юридичних вакансій почав працювати бухгалтером, потім секретарем статистичного комітету в канцелярії губернатора. Старанністю й кмітливістю Д.Іваненко виділявся з-поміж інших чиновників, і 1890 р. його призначають редактором неофіційної частини газети «Полтавские губернские ведомости».

І хоча Дмитро Олексійович як чиновник випадково потрапив у журналістику, але саме тут знайшов себе. Газета стала різноманітнішою, цікавішою, згуртувала прогресивних дописувачів. 1902 р. Д.Іваненко запалився ідеєю організувати власну міську газету. Йому вдалося успішно пройти всі бюрократичні перепони, які чинила влада щодо створення нових періодичних видань. 1 грудня 1902 р. вийшов перший номер міської газети «Полтавскій вестникъ». Вона швидко набула популярності, широко висвітлювала різноманітні аспекти життя міста і губернії.

Д.Іваненко очолював редакцію «Полтавского вестника» до 1907 p., потім змушений був залишити цю посаду у зв'язку з фінансовими ускладненнями. Пізніше разом з братом Яковом він засновує нову газету «Полтавскій голосъ». Вона виходила до 1915 p., а тоді у зв'язку з фінансовими негараздами, що виникли в період війни, припинила своє існування. Дмитро Олексійович змушений був працювати в різних міських установах. Після революції і громадянської війни він обрав учительську стезю, викладав українську і російську літературу в трудовій школі. 1927 року вийшов на пенсію і переїхав жити в Харків, а потім у Київ до своєї дочки, відомої письменниці Оксани Іваненко. З початком Великої Вітчизняної війни разом з родиною дочки змушений був виїхати в евакуацію, там у Свердловську захворів і помер 1 січня 1943 р. на 84 році життя.

Заснована Д.О.Іваненком газета «Полтавскій вестникъ» виходила до 30 квітня 1917 р. Потім випуск її припинився. Редакція обіцяла читачам, що шукає кошти і незабаром сподівається відновити вихід. Та це вдалося зробити аж через... 73 роки.

14 листопада 1990 р. полтавці знову отримали газету з такою ж назвою. Правда, то був уже орган міської ради. За ініціативою і завдяки наполегливості голови ради АТ.Кукоби вдалося подолати численні перепони, які чинила комуністична бюрократія створенню нових газет.

Своєю демократичною позицією, відстоюванням національних інтересів «Полтавський вісник» швидко здобув популярність жителів не лише міста, а й навколишніх сіл. Швидко зріс тираж газети, її вплив. Це викликало невдоволення тогочасної комуністичної влади. В період так званого ГКЧП, в серпні 1991 p., вона навіть мала намір закрити «Полтавський вісник». Але не встигла. Путч зазнав поразки, комуністична диктатура дійшла до свого повного краху. На руїнах радянської імперії постала незалежна Україна.

Колектив «Полтавського вісника» вбачав своє покликання в утвердженні української державності, розвитку демократичних засад місцевого самоврядування, широкій поінформованості полтавців, пропаганді кращих духовних традицій народу. І це знайшло розуміння земляків. Тривалий час газета має найвищий в області тираж: він не опускається нижче 50 тисяч примірників. Зростає обсяг видання, з 8 сторінок він збільшився до 16. Поліпшилася поліграфічна якість, газета стала повноколірною.

Редакція нинішнього «Полтавського вісника» не претендує на єдинокровність з «Полтавским вестником» зразка 1902-1917 років. Між ними дуже велика часова перерва, різні політичні засади, які вони відстоювали і відстоюють. Але ми свідомі свого історичного спадку і прагнемо й далі розвивати кращі традиції місцевої преси. Тому в «Полтавському віснику» в листопаді-грудні 2002 р. було широко відзначено 100-річчя виходу першого номера газети «Полтавскій вестникъ», приділено багато уваги його організатору Дмитру Іваненку.

Прагнучи віддати належну данину пам'яті цього журналіста і літератора, редакція «ПВ» поставила метою перевидати спогади Д.О.Іваненка «Записки и воспоминания». Щоб зробити це, довелося зіткнутися з чималими труднощами — адже жодного примірника «Записок» у Полтаві не знайшлося. Необхідно було перефотографувати книгу в Харківській історичній бібліотеці, потім сканувати. Звісно, все це негативно позначилося на якості передруку, особливо фотознімків, які і в оригіналі мали багато вад. Отож, заздалегідь просимо вибачення.

Чимало попрацювали, щоб підготувати книгу до перевидання, фотокореспондент Анатолій Улицький, керівник групи електронного набору і верстки редакції Анатолій Бондаренко, оператор комп'ютерної верстки Вольфганг Реріх, заступник редактора Валентин Посухов. Велику допомогу в цій справі подав головний спеціаліст Державного архіву Полтавської області Тарас Пустовіт.

І тепер книга Д.О.Іваненка «Записки и воспоминания» вже не бібліографічна рідкість. Її можна взяти в бібліотеках міста, вона може слугувати історикам, краєзнавцям, студентам, учням, усім, хто цікавиться минулим Полтави й області, як цінне історичне джерело, що доносить до нас подих минулого — 1880-1908 років. І водночас воно відкриває раніше не відоме сучасним полтавцям життя журналіста і літератора Дмитра Олексійовича Іваненка. Мов світло згаслої зірки, через століття доходять до нас його радощі, турботи, болі і здобутки, нагадує нам, що зроблене людиною добро таки не зникає.

* * * * * * * *