Капельгородський Пилип Йосипович [Капельгородский Филип Осипович] (14/26.Х11.1882, с. Городище Роменського пов., тепер Недригайлівського р-ну Сумської обл. — 1938) — письменник, публіцист.

Виходець із селянської сім'ї. Навчався в Полтавській семінарії (1897—1902 pp.), звідки був виключений за участь в національно-революційному гуртку. Рятуючись від переслідувань, у 1904 p. переїхав на Кубань. Вчителював, займався журналістикою, зокрема, працював у владикавказькій газеті «Терек» разом із С.М. Кіровим. Літературну діяльність почав у 1902 p. Друкувався в «Літературнонауковому віснику», «Раді» та ін. У 1920 p. повернувся в Україну. Співробітничав у лубенських часописах, входив до літературної організації «Плуг». У 1924—1938 рр. обіймав відповідальні посади в редакції газети «Більшовик Полтавщини». За перші п'ять років роботи опублікував понад п'ятсот фейлетонів і двісті сатиричних та гумористичних віршів, переважно з селянського побуту. 5 квітня 1938 p. засуджений до розстрілу Особливою трійкою УНКВС по Полтавській області за сфабрикованим звинуваченням в участі у військово-повстанській націоналістичні організації.

Твори: збірка поезій «Відгуки життя» (1908 p.), повісті — «Аш хаду» (1916 p.), «Непорозуміння» (1928 p.), п'єса для дітей «Чарівна сопілка» (1923 p.), роман-хроніка «Шурган» (1932 p.), романи «Артезіан», «Оборона Полтави», збірки сатиричних віршів, фейлетонів, гуморесок «Гей, не дивуйте...», «Роздайсь, море!» (обидві — 1927 p.), «Прейскурант отця Максима» (1929 p.).

Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я.
  Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). Стор.308

Капельгородський Пилип Йосипович народився 27 листопада 1882 р. в с. Городище (тепер Недригайлівського району на Сумщині) в багатодітній сім'ї колишнього кріпака. Під час навчання майбутнього письменника в земській школі місцевому священикові здалося, ніби «дух любомудрія почиває» в хлопцеві і з нього «буде колись великий світильник церковний». Пилип справді вчився добре і в школі, і в Роменській бурсі. Але скоро єзуїтський режим бурсацького виховання так допік юнакові, що він збунтувався, за що потрапив до карцера, а потім був виключений із бурси. Та під тиском батьків змушений був поступити до Полтавської духовної семінарії.

За участь у селянських заворушеннях на Полтавщині 1902 р. його арештовує поліція. Пересвідчившись у неминучості викриття його як призвідці бунту, Капельгородський на п'ятому році навчання подає прохання про звільнення з семінарії і тікає на Кубань. Там учителює і бере найактивнішу участь у революційно-визвольній боротьбі, за що потрапляє до армавірської тюрми.

Вирвавшись на волю восени 1909 р., Капельгородський переїздить на Північний Кавказ, де активно співробітничає в газеті «Терек» як публіцист, виступаючи на захист місцевих народів від царських сатрапів. Затим доля закидає його в кізляро-астраханську напівпустелю Караногай. Після революції повернувся на Україну і після численних арештів та різних пригод, пов'язаних зі складним і неоднозначним ставленням до нової влади, почав працювати в редакціях газет «Вісті ревкому», «Червона Лубенщина», «Більшовик Лубенщини». Як сатирик і публіцист, надрукував на сторінках газет Полтавщини понад півтори тисячі фейлетонів, віршів, гуморесок, статей.
Належав до літературної організації «Плуг».

В історію літератури Пилип Капельгородський увійшов як талановитий поет і прозаїк, публіцист, сатирик і гуморист, як один із зачинателів української радянської літератури. Найпомітніші його твори — історико-революційний роман «Шурган» (1932), в якому яскраво відтворено одну з найтрагічніших сторінок громадянської війни на Кубані, трагедійна повість «Аш хаду» («Я стверджую») — перший прозовий твір про животіння караногайського народу в умовах царської «тюрми народів». Але чи не найкращим його творінням є автобіографічна повість-хроніка «Записки семінариста», написана в армавірській в'язниці, в якій талановито викрито аракчеєвський режим і гнітючу атмосферу, що панувала в Роменській бурсі та Полтавській духовній семінарії.

Значними в творчому доробку письменника є і його сатирична повість «Непорозуміння» (1928), романи «Артезіан» та «Оборона Полтави», що побачили світ лише після смерті письменника.

«Людиною революційного духу і революційного гарту» назвав Михайло Стельмах Капельгородського. Запитуючи себе: «Чим же славним і красним було життя цього письменника — одного з кращих прозаїків українського красного письменства», він, зокрема, наголосив: «Роман «Шурган» і повість «Непорозуміння» є вершиною творчості Капельгородського. Ці твори будуть жити в пам'яті поколінь, як і образ славного радянського письменника, вірного сина своєї Вітчизни».

Одну із своїх повістей М. Гоголь закінчив сумною фразою «Скучно жить на зтом свете, господа!..» У 1930 р. Капельгородський зізнався, що він «хотів би закінчити повість свого життя словами: «Страшенно цікаво й радісно жити, працювати й творити, товариші!» Чи думав тоді письменник, що за кілька років по тому — 19 березня 1938 року його знову (вкотре вже!) буде заарештовано, а ще за два місяці життя його передчасно і трагічно обірветься в розквіті творчих сил?..

Досі на підставі довідки про смерть, виданої доньці письменника в січні 1957 року Полтавською прокуратурою, вважалося, нібито Капельгородський помер 21 лютого 1942 року «від запалення легень» у виправно-трудових таборах. І лише тепер достеменно встановлено, що «особливою трійкою» НКВС по Полтавській області 5 квітня 1938 р. Капельгородського було засуджено до розстрілу на підставі вигаданих звинувачень, як буцімто «найзапеклішого ворога Компартії і Радвлади», за участь «у пі/щільній націоналістичній контрреволюційній військово-повстанській організації, яка ставила своїм завданням підготовку збройного повстання з метою повалення Радянської влади і відновлення капіталістичного ладу на Україні».
Вирок виконано у травні 1938 року.

В січні 1956 р. Пилип Капельгородський був посмертно реабілітований.

http://ukrlife.org/main/evshan/martyrolog.htm