Меню: Особистості - С; Письменники 
 Версія для друку   На головну

Самчук Улас Олексійович (20.02.1905 — 09.07.1987), письменник

Народився Улас Олексійович Самчук 20 лютого 1905 р. в с Дермань теперішньої Рівненської області у відносно заможній хліборобській родині, щоденний побут і специфічно «земна» духовність якої, була в умовах зросійщеної царатом Волині чи не єдиним «підручником» з етнопсихології та буттєвої філософії рідного народу. Згодом, уже на противагу насильницькій полонізації західноукраїнських земель, Самчук почасти самотужки, а більшою мірою — у розмаїтих молодіжних гуртках та товариствах знайомиться з працями видатних українських вчених, вивчає вітчизняне минуле, шляхи становлення української культури, літератури тощо. Додамо, що значна частина цих освітніх зусиль завершується уже в умовах еміграції, де Самчук певний час (1929— 1931) навчається у Бреславському університеті та в Українському вільному університеті у Празі.

Перші літературні спроби Уласа Самчука припадають іще на гімназійні часи, невдовзі після яких у варшавському часописі «Наша бесіда» було опубліковано оповідання «На старих стежках» (1926); з цього часу прізвище письменника доволі часто з'являється на сторінках «Літературно-наукового вісника» (Львів), журналів «Самостійна думка» (Чернівці), «Розбудова нації» (Берлін). Зібрала видрукувані там і в інших принагідних виданнях твори книжка «Віднайдений рай» (1936).

Проте не ці, підкреслено модерні і формою, і змістом, оповідки з міського еміграційного життя стали візиткою дарованого Самчуку природою художньо-психологічного хисту. По-справжньому розкуто і повносило він дався взнаки в повісті «Марія» (1933), чия героїня є плоть од плоті злютованого з годувальницею-землею народу. І як ця земля, щедра на добро, без якого світ виродніє. Наразі — про воістину страшні метаморфози людського буття в умовах більшовицького геноциду, серед тьми-тьмущої" гріхів якого був і чи не найбільший — Голодомор. Підпадає під мертвотний його прес на сімдесятому році життя і Марія, що, зрештою, з огляду на чималий її вік, не виглядало б трагедією такого могутнього штибу, якби читач з кожною сторінкою твору усе чіткіш не усвідомлював, що у цій старій жінці уособлена сама Україна. Несхитна у моральних своїх навичках та переконаннях, але беззахисна перед злом.

На захист викорінюваного на отчій землі господаря стає Улас Самчук і в повісті «Кулак» (1932), завершення якої збіглося з початком роботи над найбільш відомим твором письменника — трилогією «Волинь».

У 1936 р. Самчук завершує роман «Гори говорять», що був присвячений боротьбі закарпатських українців за незалежність, а. в 1941 р. він разом з групою культурників (Олена та Михайло Теліги, Олег Ольжич, Іван Рогач, Олег Штуль) вирушає із Львова на Схід, аби почати конкретну роботу по здійсненню планів на українську автономію. Користуючись посадою редактора офіційної газети «Волинь», що виходила в Рівному, він багато їздить, уперше відвідує Київ, Полтавщину, цілеспрямовано готуючись до написання давно задуманого багатокнижжя «Ост», про першу частину якого «Морозів хутір» у щоденникових записах автора мовиться: «Про революцію... Про родину Морозів, їх, над Дніпром, хутір. До України з півночі зближаються большевики, їх тут не хочуть, їх бояться, але нема сили їх зупинити. Україна до цього не готова. За Шевченком «в огні пробуджена». Проти неї «Железный поток»..., «Грядущий х а м» за Мережковським, «Власть тьмы» за Толстим, «самая обыкновенная, самая коротенькая глупость» за Достоєвським. Моїм завданням — шукати в цьому глузд. І причину. Чому? Для кого? Пощо?». Три книги відповідей на це (Морозів хутір», 1948; «Темнота», 1957; «Втеча від себе», 1933—1982) вмістили картини кількадесятилітніх поневірянь Івана Мороза з родиною, яку мучила не ностальгія за рідною землею, а горе цієї землі, поглиблене розоренням батьківського гнізда, арештами, тюрмами, котрі з колишнього свідомого монархіста, що не мислив себе поза вірнопідданством Росії, зробили патріота щонаймодернішого інтелектуально-духовного гарту.

Власне, трилогією «Ост» Самчук здійснив щонайприскіпливішу ревізію чи не всіх політичних течій розкиданого по Європі українства, «проілюстрував» їх десятками доль, із кожної видобувши те, що в підвалинах майбутньої незалежної України мало б, на переконання автора, претендувати на роль наріжного каменя. Що з цих сподівань справдиться, а що ні,— покаже історія, яка самого Самчука водила колами, що виглядають не згірше Дантових; після звільнення з-під арешту за видрукувану ним у газеті «Волинь» статтю «Так було — так буде!» він повертається у 1943 році у Львів, а в 1944 р. знову опиняється в Німеччині. Капітуляція фашистського уряду приводить Самчука в табори Ді-Пі (від англ. displaced person — переміщена особа), де він одразу ж включається в роботу, присвячену згуртуванню письменницьких сил, яким належало творити на еміграції «велику літературу». Саме так називалася і доповідь Уласа Самчука на відкритті першого з'їзду МУРу, головою правління якого він був обраний 22 грудня 1945 р. З того часу і до виїзду за океан Самчук поєднує організаційні клопоти з творчими: працює над романом про визвольну боротьбу у Закарпатті «Сонце з заходу», книгою публіцистики «Невільники фрази», п'єсою «Любов і ненависть», яка була розпочата іще в Рівному і по закінченні (17 жовтня 1947 року) одержала назву «Шумлять жорна». На час перебування у таборах для переміщених осіб припадає і вихід друком повісті «Юність Василя Шеремети» (1946), що була розпочата й практично викінчена іще в Городку під Львовом, після вимушеної евакуації з Рівного.

Після переїзду до Торонто (1948) більша частина творчих зусиль Самчука припадає на написання спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не гоїть вогонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Плянета Ді-Пі» (1979). У 1980 році вийшов останній з розпочатих і вивершених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів», всуціль присвячений життю заокеанської української еміграції. А увінчує доробок Самчука (і трилогію «Ост») роман «Втеча від себе» (1982), у якому Іван Мороа знаходить другу, канадську свою домівку. Для самого письменника вона стала і місцем його поховання: помер Улас Олексійович Самчук у госпіталі неподалік Торонто 9 липня 1987 р. Похований на цвинтарі церкви св. Володимира українського поселення Київ на околиці Торонто.

http://www.ukrlit.vn.ua/author/ulas.html

Дивись: http://samchyk.uosa.uar.net/index.htm