Меню: Особистості - П; Літературо- і мовознавці; Репресовані; Навчалися у Полтаві 
 Версія для друку   На головну

Петренко Павло Йосипович (15.12.1903 — 11.09.1982)

Це ім’я в українських енциклопедіях відсутнє, хоч літературознавчі праці Павла Йосиповича Петренка, опубліковані в Україні і поза її межами, в українській діаспорі, дають на те право. Це був скромний, працьовитий і самовідданий дослідник української, переважно класичної літератури, енциклопедист за рівнем знань і великий книголюб, збирач рідкісних книг і автографів.

П. Й. Петренко народився в селі Рублівка (тепер — Велика Рублівка) Котелевського району на Полтавщині в селянській родині. Ще в дошкільному віці його забрали до себе родичі, щоб дати освіту і залишити на господарстві. Потім одвезли в Богодухів до гімназії, де жив на квартирі, далеко від рідних. Та настала громадянська війна, і хлопець повернувся в рідне село. Одного разу «червоні» взяли з Рублівки шестеро заложників, серед них і батька. Носити передачу дозволили тільки йому, 14-річному хлопцеві. Відступаючи, більшовики вивезли заложників до лісу і всіх розстріляли. Ця подія глибоко вразила душу хлопця.

У 1924 році Павло Петренко закінчив у Полтавському інституті народної освіти факультет мови і літератури. В ці роки формується його суспільна свідомість, він починає досліджувати літературу і публікувати перші праці. Одна з них — «Марксистська метода в літературознавстві» (1928). 1930 року молодий дослідник закінчує аспірантуру при кафедрі мови і літератури Харківського інституту народної освіти і захищає дисертацію на тему: «Григорій Квітка» (опублікована 1931 року, 187 с). В ці роки з’являються його праці: «Похорон Т. Г. Шевченка» (1929, виходила двічі), «Іван Котляревський: Критико-біографічний нарис» (1931), «Творча путь Марка Вовчка» (1932, 164 с). Останню працю прихильно оцінив професор Павло Филипович, відзначивши у молодого дослідника вдумливий аналіз, наукову вивіреність висновків та широке використання джерел. Зваживши на ці якості, професор О. Білецький запросив П. Петренка до участі в написанні «Загального курсу історії української літератури», який він редагував. Крім наукової праці, Павло Йосипович викладав у вищій школі.

Та обставини мінялися, і в грудні 1934 року масові арешти української інтелігенції не минули і його. З 5-річним терміном опинився вчений в Ухт-Печорському таборі на корчуванні лісу та будівництві барж. Останній рік він навіть попав у рахівники, бо вже не мав сили для фізичної праці. 1938 року він вийшов з табору, але жити мав у місті Липецьку, тоді як сім’я залишилася в Харкові. З початком війни німці захопили Липецьк, і Павло Йосипович пішки прийшов до Харкова. Залишатися під владою «совєтів» він не захотів, а відтак шлях послався на Захід. Переживши злигодні втікача, П. Петренко з родиною опинилися в таборі переміщених осіб. Там у таборі ім. Лисенка в Ганновері ентузіасти освіти вирішили відкрити гімназію для навчання українських дітей. Павло Йосипович теж став викладачем українознавства. Розпочинає він і новий період своїх наукових досліджень з літератури. Зокрема закінчує і публікує серйозну розвідку про Хвильового під назвою «Трагедія Миколи Хвильового» (книжка вийшла під псевдонімом О. Ган; 1947, Н. Ульм — Авгсбург).

На початку 50-х років Петренки переїхали до США і знайшли осідок у місті Сент-Пол, штат Міннесота. До виходу на пенсію Павло Йосипович працював на заводі. У вільний час він читав лекції в українській громаді для студентів і слухачів парафіяльної школи, а також продовжував працю літературознавця. 1968 року опублікував брошуру «Один з останніх могікан: пам’яті Дмитра Солов’я». На жаль, як пише Г. Костюк, Петренко важко акліматизувався, стан здоров’я погіршувався, він переніс кілька операцій. І все ж він продовжував поволі опрацьовувати задумані теми про П. Куліша, М. Вовчка, про зв’язки К. Рилєєва з Україною, збирав нові матеріали про М. Хвильового, цікавився творчою спадщиною В. Винниченка.

Треба ще згадати, що в 40-х роках, в перші часи еміграції, Павло Петренко опублікував статті «Шевченко — поет і мислитель» та «Полонянки» (журнал «Дозвілля», 1944), «Коло джерел відродження» («Український вісник», 1944), «Українські ваганти: дяки і пиворізи» («Літературно-науковий збірник», ч. 2, 1946, Ганновер) та ін. Треба також нагадати і про виступи вченого в літературно-мистецькому клубі української громади Міннесоти, де він прочитав такі лекції: «Українське сердите покоління і його журнал «Українська хата» (1965), «Творчість М. К. Зерова» (1965), «Іван Франко, Михайло Драгоманов в історичній перспективі», «Кріпаки-інтелігенти і Шевченко» (1967), «Запрошення на страту: Погром українського літературознавства в 1930-х Роках» (1967), «Шевченко в історичному калейдоскопі» (1968) та ін.
Ще в Харкові П. Й. Петренко зібрав цінну бібліотеку, частину якої вивіз із собою за кордон. У нього були такі рідкісні книжки, як «Основа», «Історія української літератури» М. Петрова, «Чумацькі народні пісні» І. Рудченка, книжки з автографами О. Потебні, X. Алчевської та ін. Він називав себе «старим малахольним бібліофілом». Дружина писала: «Коло любимих книжок і заснув вічним сном...»

Завершимо цю статтю словами Г. Костюка з некрологічної замітки: «Доля не була щедра до Павла Йосиповича Петренка. Він міг був дати багато більше, ніж дав для нашої історико-літературної науки. Але й те, що він дав, є таке ваговите, що залишиться в культурній скарбниці українського народу на довгі часи».

http://www.pollitra.pi.net.ua

Посилання на сторінку/ссылка на страницу: