Андрій Єфремович Пашко
|
|
Меню: Особистості - П;
Поети; Етнографи;
Журналісти; Народилися у Полтаві |
|
Андрій Єфремович Пашко (23.10.1918 - 23.06.1991), український поет-пісняр, журналіст, етнограф, народився у Полтаві 23 жовтня 1918 року, в робітничій сім’ї. Тут і пройшло, за невеликим винятком, — війна, навчання — все його життя. Народився він в добу української революції, яка була розчавлена московським більшовизмом, а помер — через рік після прийняття Україною «Декларації про державний суверенітет» і за два місяці до проголошення Акту про Незалежність України. Між цими історичними рамками лежить період, на який припало життя поета: так зване будівництво соціалізму з голодом і репресіями, жорстока війна з фашизмом, післясталінські десятиліття духовного насилля. Література цього періоду була підпорядкована тоталітарному режиму, завданням письменників було виховувати «комуністичну свідомість». Люди в цей час прирівнювались до гвинтиків державної машини, а письменники грали роль «інженерів людських душ». Це був нелегкий період, і Андрій Пашко, як поет і людина, не міг не відбити в своїй творчості «родимих плям» суспільства, до якого належав. Відомий письменник з діаспори Василь Барка, згадуючи своє життя в СРСР, казав: «Я був переконаним атеїстом, вірив у комуністичні ідеали». І лише опинившись у вільному світі, він зрозумів, що його ідеал інший — він у незалежній Україні. Там письменник міг вільно висловити себе, а тут мало кому це не вдавалось. Треба сказати, одначе, що партійні критики, зокрема, з місцевої преси, бачили в творчості Андрія Пашка лише те, що хотіли бачити. Поза їх увагою залишався інший світ поета — не офіційний, вимучений і вимушений, а душевний, виболений, щирий, пройнятий любов’ю до України, її простих трудівників, до рідної мови і пісні, яку поет безмежно любив, до рідних звичаїв, до свого міста. С. Крижанівський свого часу назвав А. Пашка «співцем життя, співцем кохання», і це правда. Він був також співцем Полтави, бо любив своє місто, його минуле і сучасне, і лейтмотивом його пісенної творчості можуть стати його ж рядки: «Полтаво, Полтаво, красуне моя, люблю тебе серцем я!» Андрій Пашко вніс незаперечний внесок у справу організації збирання фольклору, коли працював в обласному Будинку народної творчості, гуртуючи навколо себе самодіяльних творців різних жанрів. Він був причетний до творення так званої нової радянської обрядовості — колядок, Щедрівок, «величальних» тощо, щиро вірячи, що тим скрашує життя людей, збагачує рідну культуру. Біографія Пашка — це, насамперед, праця, творчість, прагнення робити добро, даруючи людям пісню і свою щиру усмішку, яка завжди прикрашала його обличчя. Те добре, що було в нього від матері, знайшло свій вияв і в піснях, серед яких було немало по-справжньому хвилюючих душу. Андрій Єфремович зростав у робітничій сім’ї і напрямок самостійного життя обрав теж робітничий. Після закінчення тепломеханічного технікуму харчової промисловості він вступив до Харківського інституту механізації сільського господарства, але ця наука не стала його фахом — у нього було інше покликання. З 1939 року А. Пашко на військовій службі, бере участь у війні з фашистами. Перебуваючи в армії, він пише свої перші вірші — звичайно, російською мовою, а потім і тексти пісень. Повернувшись додому, працював лектором-методистом лекційного бюро, директором обласного Будинку народної творчості, нарешті, кореспондентом обласного радіо. Саме в цей час відбувається становлення його як поета-пісняра. На перший план виходять пісні «Полька-полтавчанка» (1951, музика Г. Давидовського), «Вальс кохання» (1955, музика В. Шаповаленка), «Липи цвітуть» (1956, музика 3. Компанійця), «Незабутній вальс» (1958, музика А. Кос-Анатольського), «Полтаво, красуне моя» (1961, музика Д. Покраса) та ін. Згодом кращі пісні склали два збірники, видані в Києві: «Про тебе співаю» (1966) і «Коли ти зі мною» (1978). У них вміщено понад 50 пісень. Вірші А. Пашка відзначались мелодійністю і художнім смаком, тому композитори охоче писали до них музику. Від початку 50-х років Пашко працював над створенням текстів для обрядових пісень і сценаріїв нових обрядів. Поєднуючи народні побутові деталі з рисами новочасного побуту, він намагався творити своєрідні композиції, які за того часу використовувалися в обрядовому ритуалі. Були відомими, зокрема, пісні з циклу «Весільний вінок», вперше опубліковані 1958 року. Разом із полтавським композитором В. Міщенком Пашко створив низку новорічних пісень і щедрівок, таких як «Добрий вечір, добрі люди », «Нехай мете метелиця» та ін. Удачею вважався «Дівич-вечір» — обрядовий цикл про останній вечір нареченої в рідній сім’ї. Озвучив його композитор О. Чухрай. Загалом на вірші Андрія Пашка написано близько 300 пісень. Тематичний і жанровий їх діапазон широкий. Були там, звичайно, і характерні для того часу твори про так звану «щасливу радянську дійсність». Як правило, це офіційні, холодні твори. А тепло поет віддавав простим людям, своєму місту, батьківщині. Він любив Україну, називав її матір’ю, любив трудівника-хлібороба і сам почувався хліборобом: «Хлібодар я в житті, і від цього щасливий, радий я, що земля полонила мене». І пісні на його вірші, такі як «Полуниці», «Проліски», «Через ліс до броду», «В тихий вечір», «Берізонька», сповнені духом молодості і кохання. Багато творів Пашко присвячував друзям-фронтовикам — живим і полеглим на полях війни, він щиро вірив, що чехам ніс «радість і волю» (поема «Пам’ятаєм!» — спогад про останні дні війни і останню гірку втрату) і прагнув підтримувати дружбу з людьми, що стали близькими в той час. Саме з почуттям дружби двічі відвідав його в Полтаві словацький науковець Мікулаш Неврлий. Та поет не міг славословити брєжнєвським танкам, що пролили чеську кров у серпні 1968 року. Крім віршів і поем, писав Андрій Пашко і твори для дітей (збірка «Будемо разом рости», 1958), газетні нариси про людей праці, писав і публіцистичні статті. Він знав історію свого краю й пишався нею. А рідну Полтаву називав «любов’ю ранньою», містом «милим», найдорожчим у житті. Полтаві присвятив кантату. В одному з віршів-роздумів про смисл життя Андрій Пашко, попри бажання «вічно пити життя», робить правдивий висновок, що «важливо не одне лиш скільки, а і як своє життя прожити». На вшанування пам’яті поета дає право його любов до України, до рідного краю, любов, що вилилася в чудові пісні, які лунають і по смерті творця.
Посилання на сторінку/ссылка на страницу:
|
