Меню: Особистості - Н; Письменники; Поети; Навчалися у Полтаві 
 Версія для друку   На головну

Нікітін Тарас (20.07.1947 — 14.09.1993, Полтава), поет, письменник.

Ця стаття писалася через два місяці після смерті Тараса Григоровича Нікітіна, поета і видавця, інтелігента в кращому розумінні цього слова, хто «всіма фібрами душі відчував значення культури для становлення культури, літератури, видавничої справи на Полтавщині». Довго лежала на столі «Літературна Україна» з статтею в чорній рамці «Тарас Нікітін». Він усміхається з портрета — молодий, життєрадісний, сповнений творчої енергії. Але перші рядки некролога вражали мене: «Так рано в падінні розсипався журавлиний ключ його надій і мрій, так боляче пронеслося його прощальне ячання. Адже всього сорок шість років!»

А ще пам’ятається (ніби то було кілька місяців тому), як 26 липня 1967 року в газеті «Комсомолець Полтавщини» під рубрикою «Знайомтесь: Тарас Нікітін» з’явилась добірка віршів початкуючого поета «Мій краю, щастя джерело», яка й започаткувала на 20-у році життя його літературний шлях. На 47-у році цей шлях обірвався...

Син росіянина і українки, Тарас Нікітін народився 20 липня 1947 року, в селі Тен-Тек Талди-Курганської області в Казахстані в родині фронтовика і евакуйованої з України вчительки. Через кілька місяців після народження батьки переїхали в Україну. Один рік жили у Зінцях, потім у Чутовому, нарешті осіли в Кочубеївці Чутівського району, де й минуло дитинство і шкільні роки майбутнього поета. Закінчивши екстерном середню школу, намагався вступити до Харківського університету, але не пройшов конкурсу. Працював піонерво-жатим, вантажником, а приїхавши до Полтави, став учнем друкаря. Тодішній редактор «Комсомольця Полтавщини» П. Клименко запросив його до редакції, і в 1967 році Тарас Нікітін розпочав свій журналістський шлях. Спершу працював з листами, потім завідував відділом фейлетону, гумору і сатири «Вишнева ковінька». Писав вірші і заочно навчався на філологічному факультеті Полтавського педагогічного інституту ім. В. Г. Короленка. З 1971 — в лавах Радянської Армії, військовий кореспондент солдатської багатотиражки в групі військ у Німеччині. Повернувшись до цивільного життя, деякий час працював завідувачем відділом листів і фейлетонів у газеті «Молодь України», а потім став кореспондентом «Правди Украины» по Полтавській області.
У першій половині 70-х років вірші Т. Нікітіна з’являлися добірками в обласній і республіканській періодиці. 1974 року він стає лауреатом обласної комсомольської премії ім. П. Артеменка. В 1978 році у Харкові виходить перша збірка віршів «Багряные сполохи» — про красу рідної землі і пам’ять про війну, що відгукнулася в серцях дітей фронтовиків. Друга збірка «Обеліски пам’яті» (Харків, 1986) стала вищим щаблем творчої майстерності поета. До книжки увійшли ліричні вірші, балади, поема «Обеліск», присвячена подвигам людей на війні. Вся поема пройнята тривогою за майбутнє людства. Є в збірці гарні пейзажні малюнки, віє смутком від «Спомину», бо цей вірш про матір, яку поет втратив в 15-річному віці. Вірші насичені думкою і болем. Остання книга — «...І стежки праслов’янська в’язь» (Харків, 1989) — це збірка краєзнавчих новел і нарисів, пересипаних віршами і гарно ілюстрованих. Це справленій гімн рідній землі, її історичним пам’яткам і красі. Збірка віршів «Крик чибіса» готувалася в останні дні життя і вийшла посмертно у видавництві «Криниця» в Полтаві, яке Т. Нікітін і заснував. В 1992 році поет став лауреатом літературної премії ім. Малишка за поетичний доробок 1991 року; в 1993 — йому присуджена міжнародна премія ім. Г. Сковороди (посмертно) за філософсько-публіцистичну поему «Діалог мовчання».

Вірші Т. Нікітіна глибоко ліричні, позначені філософськими роздумами про життя. Зворушливі його інтимні вірші «Ніби ластівка війнула», «Іду від тебе і не можу йти», «Яка шалена ніч була» та ін. На вірші Т. Нікітіна написано пісні: «Спогад», «Журавель», «Освідчення Полтаві», «Осінь надії» (композитори Г. Непорада, О. Тугарін, П. Ба-кланов). Вершина поетичної зрілості — остання поема «Діалог мовчання», в якій поет передає біль за долю людини в сучасному світі (опублікована 1993 р. в журналі «Криниця»). Крім поетичних творів Т. Нікітін залишив чимало нарисів про людей праці, репортажів і статей на сторінках періодичних видань. Його приваблювали кращі риси людського єства, і про це він писав як журналіст й оспівував у віршах як поет. В одному з некрологів писалося, що життя Тараса Григоровича «вмістило стільки пристрасті, любові і діяння, зігріло стільки людей, народило багато ідей і здійснило такі задуми, що їх вистачило б для багатьох довголітніх, щоб піти за вічний круг з погордливим непоспіхом».

1988 року Т. Нікітін став членом Спілки письменників України й одразу ж був обраний відповідальним секретарем Полтавської організації СПУ, а потім головою ради цієї організації. З 1991 він головний редактор альманаху (з 1992 — літературно-мистецького журналу) «Криниця», який став популярним і за межами України. Останні роки життя письменника були присвячені становленню видавництва «Криниця» з власною поліграфічною базою, яке почало видавати книжки і журнали, що не поступаються кращим світовим зразкам. Його зусиллями реконструйовано Будинок літераторів у Полтаві, був він і засновником премії ім. Г. Сковороди. У слові до читачів «Криниці» напередодні 1993 року її головний редактор писав: «Нас не злякають труднощі, бо віримо в себе і в читачів, віримо в незалежність, а отже в щастя». Він був борцем за розквіт національної культури і відродження культури свого краю, де йому випало прожити коротке життя.