Меню: Особистості - М; Письменники; Громадські діячі; Державні діячі; Правники;
   Народилися у Полтаві 
 Версія для друку   На головну

Маркович, Дмитро Васильович (26.10(07.11).1848 — 1920), письменник.

Напевно, багатьом читачам ім’я Дмитра Марковича мало що скаже: нова література, нові читацькі смаки й уподобання відтіснили дещо на задній план багато гарних творів старого письменства. У цьому немає нічого дивного, хоч ці твори в скарбниці нашої літератури ще довго не втратять своєї цінності і принади. Це можна сказати і про кращі твори Дмитра Васильовича Марковича, передовсім прозові.

Молодих шанувальників класичної літератури слід відіслати до біографічного покажчика «Художня література, видана на Україні за 40 років» (Харків, 1958), який подасть певні орієнтири до пошуків творів Марковича. Не так мало їх вийшло в українських видавництвах і в пожовтневий час: двотомник у 1918 — 19 роках, збірки оповідань «Збройний напад», «На Вовчому хуторі», «По степах та хуторах», «Шматок» та ін. Найбільшої уваги заслужило оповідання «У найми» — страшної, вражаючої сили твір! — воно видавалося шість разів, в тому числі виходило і в Полтаві.

Хто не має уявлення про чорну безвихідь голодного й холодного буття селян-бідаків дореволюційного світу, тому це оповідання складе його. Сила художньої правди Марковича близька тут до сили правди Панаса Мирного чи Михайла Коцюбинського. Бідування вдови-селянки Ганни з п’ятьма дітьми, поневіряння чотирнадцятирічного Степанка по наймах у херсонських колоністів і, нарешті, проводи в найми маленької Марисі, під час яких дівчинка замерзає в степу, — показані письменником з винятковою майстерністю.

Письменник Дмитро Маркович народився в Полтаві в сім’ї офіцера Корпусу лісничих, дитинство провів у селі Локотки Глухівського повіту, навчання почав у Новгород-Сіверській гімназії. 1862 року сім’я переїхала до Вологди («волею судеб», як писав Маркович), де він продовжив навчання в гімназії, «виховувався під впливом літератури і кращих людей того часу».

Після смерті батька сім’я повернулася до Полтави, і на початку 1866 року 18-річний юнак їде до Києва і вступає вільнослухачем до університету. Та не надовго: злидні змушують кинути навчання, і Маркович переїздить до своєї сестри в Новгород-Сіверський повіт на Чернігівщині, влаштовується чиновником на ґуральню. В цей час під впливом свого дядька Опанаса Марковича, відомого етнографа, починає збирати усну народну творчість, яку використовував У своїх оповіданнях’ і п’єсах.

1868 року Маркевичу’вдається вступити до Новоросійського університету (факультет права) в Одесі, де він знайшов досить активний гурток передової української молоді.

Але й тут довго не затримався: жандарми вже накинули оком — почалося переслідування. Дмитро Маркович кілька років живе нелегально, мандрує Україною. Це були нічим незамінні «університети», які ще ширше розкрили очі на народне життя, зміцнили світогляд майбутнього письменника-гуманіста.

1873 року Маркович починає службу в суді. Перед ним тепер проходять численні представники низів, покривджені соціальним лихом, так звані «злочинці». Він пильно приглядається до їхнього життя, нарешті, береться за перо, друкується на сторінках «Зорі», «Ради», «Ілюстрованої України» та інших видань.

Оповідання Марковича читались із захопленням. У них приваблювала правда соціальної дійсності, зігріта добрим серцем письменника. Перед читачем проходили вражаючі картини життя низів, Маркович реалістично показував експлуататорів, здирство глитаїв, бідування наймитів, заробітчан, знеможених тяжкими умовами життя, доведених до відчаю, до злочину.

Окремі твори друкувалися під псевдонімами Дмитро Оленин, Волиняк, Гайдабура, Марківчанин.

Глибоко вразили письменника смертні вироки в час придушення революції 1905 року. Він навіть зовсім було кинув писати, але згодом, у відповідь на докори, написав автобіографічну новелу «Кінець», в якій розповів, як численні страти пошматували йому серце, як душа його згоріла од безмірного жалю.

В історії української дожовтневої літератури Дмитро Маркович посідає досить скромне місце. Він автор небагатьох творів про «тяжке, нудне, безталанне життя» людей з народу, які шукали правди, волі, щастя і не могли знайти його в умовах тогочасної дійсності. Ці твори (зібрані в основному в книзі «По степах та хуторах», 1894, 1899, 1908, 1929), не втратили свого пізнавального значення.

З кінця XIX століття Маркович жив на Волині. Тут він розгорнув широку кооперативну діяльність і не покинув її до смерті, що сталася у Вінниці.

Високу оцінку діяльності Марковича дав Олександр Олесь, присвятивши вірша «В часи наруги і знущання».

http://www.pollitra.pi.net.ua

Портрет: http://www.lib.kherson.ua/ukr-znd-2008-11-05.htm

Маркович Дмитро (18.11.1848 - грудень 1920) - український громадський і державний діяч, юрист, письменник.

Н. у Полтаві. Працював суддею в Україні, Бесарабії і у Варшаві. З поч. 1900-х рр. жив на Волині і Поділлі. Був членом Товариства Українських Поступовців, з 1917 редагував у Винниці тижневик “Подільська Воля”. В період Української Центральної Ради - генеральний прокурор, за Гетьманату - член сенату. В лютому - квітні 1919 М. був міністром юстиції УНР в уряді С. Остапенка. Помер у Вінниці. М. - автор зб. оповідань “По степах і хуторах” (1898, 1908), а в 1918-19 побачили світ “Твори” (т. 1-2, 1918-19).

Посилання на сторінку/ссылка на страницу:

 Полтава. Історична довідка