Меню: Особистості - М; Літературо- і мовознавці; Освітяни; Репресовані; Навчалися у Полтаві
 Версія для друку   На головну

Григорій Майфет (19.07(01.08).1903 - 13.09.1975), відомий літературознавець української діаспори

Ґ. О. Костюк так сказав про Григорія Йосиповича Майфета: «Він мав усі дані бути великим ученим своєї доби, якби відома чорна сила не вбила його в розцвіті сил». У цих словах все правда. Майже те саме сказав одного разу Григорій Майфет своєму кореспондентові, який запросив у нього біографію. «Ви здивували мене питанням про мою біографію... Моя біографія — це бібліографія, тобто список моїх праць. Коли я в 1930 році закінчував аспірантуру, то подав до кваліфікаційної комісії список своїх головніших опусів: виявилося близько сотні (чотири окремих книжки і чимало журнальних статей і рецензій).

Ось це і є моя біографія — моя праця, від якої — за волею долі — нічого не лишилося! Ось і вся біографія! А дати народження і смерті — будь ласка: народився в 1903 році, помер 5 грудня 1934 року. 5 грудня 1964 року я «відсвяткував» 30-річчя моєї смерті... Це, так би мовити, кінцівка біографії, її апендикс, доважок...» Читач в змозі сам оцінити трагізм цих рядків.

Літературно-наукові інтереси Григорія Майфета обіймали письменство, теорію поезії і прози (зокрема, в галузі новели), перекладацтво, музику, кіно. Вже цей лаконічний перелік його творчих зацікавлень викликає бажання знати, як склалося життя цієї людини і який слід залишила вона в нашій культурі.

Григорій Майфет народився 1 серпня 1903 року, у містечку Ромни Полтавської губернії (тепер — Сумської області) в сім’ї дрібного канцелярського службовця, що вийшов із козаків села Перекопівки. Самотужки здобувши грамоту, батько посилав свої замітки до «Полтавських єпархіальних відомостей». Мати учителювала. 1913 року сім’я переїхала до Полтави, де Григорій закінчив спершу гімназію імені Сковороди (1920 р.), а потім вступив на фізико-математичний факультет Полтавського Інституту народної освіти, який закінчив 1924 року. Водночас ходив слухати лекції блискучого знавця літератури, критики і мистецтвознавця, професора В. О. Щепотьєва, які вплинули на вибір подальшого наукового шляху. 1925 року Григорій Майфет дебютував у журналі «Музика» статтею «Дані красного письменства про вплив музики на людину в освітленні рефлексології». Тоді ж у журналі «Червоний шлях» (№ 10) з’являються його «Матеріали до характеристики творчості П. Тичини» (1926-го вийшли окремою книжкою).

Активна літературно-критична діяльність Г. Майфета поєднувалася з викладанням математики в школах та технікумах міста і навчанням (з 1925 року) в аспірантурі Науково-дослідного інституту імені Т. Г. Шевченка під керівництвом професора О. Білецького. В січні 1930 року він захищає дисертацію по творчості М. Ірчана. На цей час дослідник мав уже значний літературний доробок. Кращі з його статей увійшли до двотомної «Природи новели» (1928, 1929). Ця праця відіграла певну роль у становленні літератури того часу, виборі напрямку, допомозі молодим літераторам у «підвищенні якості» їх творів. Автор планував видати ще й третю збірку «Природи новели», але події близького майбутнього перекреслили всі його творчі наміри.

Більшість журнальних статей Григорій Майфет присвятив теорії літератури, проблемам літературної техніки. Статті друкувалися в журналах «Плужанин», «Червоний шлях», «Життя й революція», «Гарт», «Молодняк», «Критика» та ін. 1931 року в збірнику «Культура українського слова» критик опублікував велике дослідження «Із студій над поетичними варіантами», де розглянув авторську редакцію збірки М. Рильського «Під осінніми зорями».

Володіючи кількома європейськими мовами, Григорій Майфет досліджував майстерність перекладів. Велику увагу віддав він перекладам із Шевченка на англійську, німецьку та французьку мови («Англійські переклади з Шевченка», 1927; «Шевченко в французькій інтерпретації», 1928; «Композиційна архітектоніка поезії «Мені однаково» та її відтворення в німецькому й англійському перекладах», 1929).

Наприкінці 20-х років Григорій Йосипович готував нову збірку статей, куди мали увійти й літературні портрети О. Досвітнього, В. Вражливого, Ю. Кулика. Одна з останніх журнальних публікацій — «А. П. Чехов — новеліст» (1934).

25 березня 1935 року Григорію Майфету, як і його «колегам по нещастю» П. Ванченку, В. Вражливому, Є. Плужнику, В. Підмогильному та іншим, тобто «контрреволюціонерам-терористам», було оголошено 10-річний строк ув’язнення. Відтак — Карелія, Біломорсько-Балтійський канал, лісорозробки; з 1939 року — Печора, рудня Еджит-Кирта. Там і працював у конторі шахти № 2 до звільнення 25 квітня 1946 року. Але й після того нікуди звідти він не поїхав, працював економістом. Після ліквідації шахти в 1949 році оселився у селищі Канін, поблизу Печори, де й залишився до кінця хсиття. 1950 року його вдруге заарештували (як писав, «на тій підставі, що вже був репресований і є соціально-ворожим елементом»), і так він став «спецпоселенцем» пожиттєво. Про реабілітацію не клопотався, аж поки не був реабілітований автоматично.

Лише в середині 50-х років Григорій Йосипович почав повертатись до творчої праці. З того часу залишилась машинописна збірка оповідань-спогадів російською мовою «Призраки» («Привиди»), переважна більшість яких досі не опублікована. Вийшовши на пенсію, письменник цілком віддався насолоді духовного життя: збирав бібліотеку, переглядав фільми і писав на них рецензії, перекладав, колекціонував марки, консультував з іноземних мов. Мав можливість стати учителем англійської мови, але не одержав дозволу. Багато уваги і сил віддав дослідженню історії поїздки С. Цвейга в Росію (частково робота опублікована в 1988 році в журналі «Всесвіт»). Ця тема стимулювалася особистим листуванням з С. Цвейгом протягом 6 років.
1965 року Григорія Йосиповича Майфета було поновлено в Спілці письменників України, він почав надсилати до газет і журналів свої статті, спогади і рецензії, і деякі з них були опубліковані (в «Літературній Україні», журналах «Радуга» і «Всесвіт»). У той час він запопадливо працював над двома мемуарними циклами — «Епітафії» та «Новели неволі». Були написані новели про Підмогильного, Вражливого, Щепотьєва, Тичину, Зерова... Став готувати до перевидання збірку «Природа новели», додавши нові статті про творчість Г. Тютюнника, С. Жураховича, Є. Гуцала. Готувався до написання двох великих робіт по творчості Шевченка і Нечуя-Левицького. Але вже в 1966 році зрозумів: його планам не збутися. Писав в одному з листів: «Нас виривали з літературного процесу, з життя не для того, щоб ми в них повернулися...»

У 1967 році КДБ перехопило текст «Ювілейних роздумів» Майфета, які він написав з приводу 50-річчя так званого великого жовтня. Це була безпощадна критика політики партії комуністів, яка «виродилася в тупого, впертого, жорстокого і лякливого ката народів». Такого зухвальства влада простити йому не могла. Набір нової збірки у Києві розсипали, двері журналів і газет зачинилися. Письменник знову, як і раніше, відчув себе в ізоляції. Навіть кінорецензії в печорській газеті перестали друкувати...

13 вересня 1975 року Григорій Майфет укоротив собі віку, покінчивши життя самогубством. Його могила знаходиться на Печорському міському кладовищі, позначена скромним пам’ятником, який поставили його друзі і знайомі.

Петро Ротач, "Колоски з літературної ниви”