Меню: Особистості - М; Військові діячі; Політичні діячі 
 Версія для друку   На головну

Махно Нестор Іванович — Махно Нестор Иванович — (27.10.1889, м-ко Гуляйполе Катеринославської ryб. - 6.07.1934, Париж) — політичний і військовий діяч, провідник самобутнього селянського повстанського руху — «махновщини».

Народився в сім'ї кучера гуляйпольського багатія. Після ранньої смерті батька п'ятеро братів-сиріт зростали в злиднях. Із дитинства Нестор наймитував у багатих хуторян, суміщаючи працю з навчанням у початковій школі. Підрісши, став працювати на чавунно-ливарному заводі. В 1906 р. увійшов до організації анархістів-комуністів. Тричі заарештовувався за підозрами в «ексах» (грабунках) і політичних вбивствах. У березні 1910 р. разом із 16-ма товаришами засуджений воєнно-польовим судом до смертної кари. Через неповноліття на момент винесення вироку (21 рік) страту замінено довічною каторгою, яку відбував у Бутирській тюрмі. Тут вперше познайомився з теорією анархізму і остаточно сформувався як революціонер. В тюрмі захворів на сухоти і втратив одну легеню. Звільнений Лютневою революцією 1917 р., повернувся на батьківщину. Виявив здібності організатора і народного трибуна. Сформувавши загін «Чорна гвардія», відібрав у поміщиків купчі на землю і провів зрівняльний розподіл ґрунтів за трудовими нормами. Після приходу німців утік до Росії. Весною 1918 р. зустрічався в Москві з П. Кропоткіним, Я. Свердловим і В. Леніним. Повернувшись в Гуляйполе, створив «вільні батальйони революції» з селян Катеринославщини і розпочав збройну боротьбу проти німецьких військ і гетьманської адміністрації. Незабаром об'єднав під своїм проводом селянські партизанські загони в Полтавській, Харківській і Херсонській губерніях. Одержав почесне найменування «батька». Увійшов у контакт з єврейськими та російськими інтелігентами-анархістами, які стали ідеологами руху. Селянська українська маса махновців гасло «вільних анархо-комун» розуміла як свободу індивідуального господарства і демократичне самоврядування місцевих громад. Згодом, під впливом більшовицької пропаганди, махновці перейшли на позиції радянської влади, але обстоювали вільно вибрані ради без комуністичної диктатури. Свої погляди махновці висловлювали в друкованих органах: «Путь к свободе» (Гуляйполе), «Набат» (Київ), «Анархіст-Повстанець» (Полтава), «Шлях до волі» (Катеринослав).

Н. Махно прославився своєю партизанською тактикою й організацією. В окремі періоди під чорним прапором збиралося до 100 тис. бійців. Ударну силу махновської армії складали кіннотники та кулеметники. Н. Махно першим здогадався поставити кулемет на селянський віз, винайшовши грізну зброю — тачанку. Він же вперше у громадянській війні застосував рейди по тилам ворога. З однаковим успіхом громив білі і червоні війська під командуванням кадрових генералів. У боях зазнав 12 поранень.

Центр махновського руху знаходився в Гуляйполі (Махнограді). Н. Махно воював проти всіх, хто з'являвся на теренах, що були під його владою. Махновія у 1919 р. охоплювала весь південь України з населенням близько 2 млн. чол. Щоб утриматися на «своїй» території, Н. Махно входив у спілку з слабшими проти сильніших. Після відступу німців і поразки гетьманщини Н. Махно виступив проти Директорії і разом із більшовиками у грудні 1918 р. ненадовго захопив Катеринослав. В умовах денікінського наступу, в лютому 1919 р. підпорядкувався більшовицькому командуванню, увівши свої повстанців окремою бригадою до складу Задніпровської дивізії П. Дибенка. Витіснив білих з узбережжя Азовського моря, оволодівши Бердянськом (15 березня) і Маріуполем (29 березня). За ці подвиги кобмриг Н. Махно був нагороджений орденом Червоного Прапора. Водночас батько Махно засудив хлібні реквізиції радянської влади, чим викликав незадоволення більшовицького керівництва. У квітні-травні 1919 p. вів кровопролитні бої проти денікінського Генерала А. Шкуро. Більшовики в цій битві зайняли зрадницьку позицію, залишивши махновську армію один-на-один із сильним противником. У червні 1919 р. заявив про розрив із більшовиками і повів операції на власну руку. Перейшовши на правий берег Дніпра, об'єднався з атаманом Н. Григор'євим, але незабаром санкціонував його вбивство. Створивши нову повстанську армію, продовжив боротьбу з білими. Незабаром звільнив від денікінців величезну територію, захопивши Олександрівськ, Катеринослав, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ, Ногайськ, Маріуполь. Штаб А. Денікіна змушений був у розпалі вирішальних боїв на московському напрямі знімати з фронту кращі частини і кидати їх проти Н. Махна. На поч. 1920 р. 14-а армія червоних під командуванням Уборевича вийшла в район дій махновців, маючи наказ Л. Троцького ліквідувати махновщину. Кампанія затяглася до осені. Н. Махно, уклавши союз з повстанцями, що визнавали уряд УНР, рейдував по Україні, наводячи жах на радянські установи і продзагони. Восени 1920 р., коли врангелівці захопили Гуляйпольський район, Н. Махно знову перейшов до більшовиків і разом з ними завоював Крим. Опинившись один-на-один з Червоною армією, програв останню антибільшовицьку війну 1920—1921 рр. і з рештками війська втік у Румунію. Звідти перебрався до Польщі, а потім — до Франції. Біла і петлюрівська еміграція ставилася до нього вороже. Щоб вижити, Н. Махно працював столяром у кіностудії, а дружина - пралею і кухаркою в багатіїв. Помер у злиднях у неповні 45 років від старих ран і туберкульозу. Похований на цвинтарі Пер-Лашез. Видав спогади в 3-х книгах: «Русская революция на Украине» (Париж, 1929 р.), «Под ударами контрреволюции» (Париж, 1936 р.), «Украинская революция» (Париж, 1937 р.). В Україні опубліковані «Воспоминания, мемуары, документы» (Київ, 1991 р.).

Активними учасниками махновського руху були всі його брати й дружини. Старші брати Н. Махна загинули від рук австрійців у 1918р., молодші (Сава й Григорій) — від рук червоних карателів у 1920 р. Одружувався Н. Махно тричі. Вперше — весною 1917 р. з коханою дівчиною Настею Васецькою, яка дочекалася його з тюрми. Але за наполяганням друзів Н. Махна, які побоювалися, що їхнього ватажка засмокче сімейне болото, вона таємно виїхала з Гуляйполя. За іншою версією, їй сказали, що чоловіка вбили, і вона вийшла заміж вдруге. Друга дружина (з жовтня 1918 по березень 1919 pp.), телефоністка Тіна з с. Велика Михайлівка Олександрівського повіту, репресована в 1938 p. Остання дружина — Кузьменко Агафія (Галина) Андріївна («мати Галина»; 1892—23.ІІІ.1978), вчителька за фахом, разом з Н. Махном брала участь в боях і походах, виїхала з ним на еміграцію. Народила в Парижі доньку Олену. Після смерті Н. Махна вийшла заміж за його товариша — анархіста Воліна. Під час Другої світової війни зблизилася з німецьким офіцером і виїхала з ним до Берліну. В 1945 p. заарештована чекістами й засуджена на 10 років таборів; доньку забрано до інтернату. Відбувши термін, жила з дочкою в Джезказгані (Казахстан), де й померла на 86 році життя. Олена вийшла заміж за відставного військового льотчика. Дожила до реабілітації батьків (1956 р.), але отримавши відповідні документи, пережила сильний стрес, захворіла й померла.

Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я.
  Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). Стор.135-136

Фото: http://www.cripo.com.ua/?sect_id=9&aid=62232

Посилання на сторінку/ссылка на страницу: