Меню: Особистості - Л; Письменники; Літературо- і мовознавці; Навчалися у Полтаві; Народилися у Полтаві
 Версія для друку   На головну

Лаврунов (Лаврунів) Кость Олександрович (12.06.1907 — 18.12.1968), письменник і літературознавець, член літературного об'єднання творчої молоді робітників Полтави «Молот».

Уперше пожовтневе десятиріччя у молоду українську літературу Полтавщина послала цілий загін своїх здібних представників. Одні з них — як Андрій Головко, Павло Усенко, Олександр Ковінька — стали широко відомими творцями, іншим випала доля скромних трудівників на літературій ниві. Десь у 1923 — 1924 роках на сторінках «Більшовика Полтавщини» опублікував свої перші поезії Кость Лаврунів. У цей час у Полтаві жив Пилип Капельгородський, справжній друг і наставник літературної молоді. Він порадив початкуючому автору звернутись до прози, а потім любовно виправляв його перші твори і подавав до друку. 1926 року в полтавському альманасі «Молот» з’явилося перше оповідання К. Лаврунова «Не паскудь крові». Пізніше друкувався в журналі «Наше слово», що виходив як додаток до «Більшовика Полтавщини» (1928), і в збірнику «Рот фронт» (Полтава, 1930).

Після того в творчій роботі К. Лаврунова наступає довга перерва, зумовлена багаторічною науково-педагогічною працею у вузах. Лише по війні з’являються в друці нові оповідання й новели, виходить перша, а потім і друга книжка.

Кость Олександрович Лаврунов (Лаврунів) народився в Полтаві в багатодітній родині робітника-теслі. На Подолі, поблизу Ворскли, минуло його дитинство — холодне й нужденне. Один з епізодів тих років ліг в основу оповідання «Вареники» (збірка «Конвалії»). Під час навчання майбутнього письменника в семирічці Ім. Котляревського трапився пам’ятний випадок. Якось завідуючий школою Федір Пилипович Наконечний (батько відомого українського лінгвіста) запросив до школи Панаса Мирного. Письменник запитав школярів, хто з них пробує творити. Отут Костя й прочитав свій вірш «Пролісок». Панас Якович, лагідно посміхаючись, похвалив автора і радив продовжувати спроби. Це було десь у 1918 чи 1919 році.

Серйозний потяг до письменства прокинувся пізніше. Формуванню мистецьких інтересів сприяла творча атмосфера, що панувала тоді в Полтаві. Щоп’ятниці літературна молодь збиралася до Сельбуду, де точились дискусії, нерідно гарячі. Влітку 1927 року тут виступав В. Сосюра. В залі Полтавського ІНО він читав свої ліричні твори, які залишили в слухачів глибоке враження. Молодь наслідувала свого поета.

Згодом К. Лаврунів познайомився з Мате Залкою і В. В. Маяковським. Угорський письменник, прочитавши оповідання Лаврунова, тепло сказав: «Бережи свої перші твори». У Березовому сквері Маяковський слухав вірші молодих полтавців, а ввечері запросив на свій виступ у театр.

Перед студентами виступали Павло Тичина, Андрій Панів, Олекса Слісаренко, Петро Ванченко. Вони закликали сміливо входити в літературу.

Навчаючись в інституті народної освіти, Кость Олександрович почав працювати вчителем. Потім він закінчив аспірантуру і в 1936 році повернувся до Полтавського педінституту викладачем української літератури. Через рік стає завідуючим кафедрою Запорізького педінституту.

Активну науково-дослідницьку роботу в галузі літературознавства К. О. Лаврунов розгорнув у післявоєнний час. З 1948 року він працює в Херсонському педінституті ім. Н. К. Крупської завідуючим кафедрою української літератури. В 1950 році захищає кандидатську дисертацію по роману Панаса Мирного «Повія» і здобуває вчений ступінь - кандидата філологічних наук, а згодом і звання доцента. Творчість великого земляка П. Мирного посіла чільне місце в його науковій роботі. їй він присвятив свої праці: «З історії створення соціально-психологічного роману «Повія» Панаса Мирного» (1955), «Панас Мирний і російська народницька література 60 — 70-х років XIX сторіччя» (1961) та ін. Завершив монографію «З творчої лабораторії письменника: варіанти роману «Повія» Панаса Мирного».

За багато років чимало науково-популярних статей про творчість Г. Сковороди, І. Котляревського, Є. Гребінки, М. Кропивницького, О. Корнійчука, О. Гончарова та інших К. Лаврунов опублікував у херсонській газеті «Наддніпрянська правда».

Проте щоденна науково-педагогічна робота не замулювала джерел художнього натхнення. В 50-х роках К. Лаврунов повертається до літературної праці, написавши цикл оповідань на педагогічно-виховні теми. Частина з них («Світлячок», «Марійка», «Над Дніпром») була опублікована в альманасі «Наддніпрянські зорі». 1961 року вийшла в світ перша збірка оповідань «Світлячок».

1966 року в одеському видавництві «Маяк» вийшла нова збірка Лаврунова «Конвалії». її відкриває вже згадуване оповідання «Вареники» з посвятою О. Ковіньці. Цим письменник ніби перекидає місток до рідної Полтавщини, до берегів чарівної Ворскли. Але в цілому збірку складають оповідання про наших сучасників, про звичайне і загальнолюдське. Скільки людяності й душевного тепла в характері Ольги («Юрій Юхимович») і вчительки Мирослави («Конвалії»). Це останнє оповідання, безумовно, краще в збірці.

Пристрастю публіциста позначене оповідання «Знайомий Максима Степановича». Наша увага переноситься в чорні дні війни. Гестаповець Вальтер Нельте спалив рідне село героя, вбив його матір, дружину, дочку, повісив батька. Вбивцю чекала справедлива кара. Та йому пощастило врятуватись. І ось тепер, через багато років, боннський генерал Нельте дивиться в очі Степана Максимовича з газетної шпальти. Пам’ять минулого жива. Замучені фашистом . рідні приходять в уяву одинокої людини і кличуть до помсти. «Люди, що іще треба кату Нельте на землі?» — гукає Максим, і це звучить, як оте Фучікове: «Люди, будьте пильні!».

До самої смерті письменник продовжував активну творчу роботу, зокрема працював над романом «Грози над Дніпром», присвяченим героїчній боротьбі за нову, вільну Україну. Писав також повість із життя вузівської інтелігенції та студентської молоді. Не все пощастило опублікувати. Літературний архів К. Лаврунова зберігається в Херсонському обласному державному архіві.

Петро Ротач, "Колоски з літературної ниви”