Меню: Особистості - Г; Поети; Навчалися у Полтаві 
 Версія для друку   На головну

Гарін Федір Захарович (26.09/09.10.1914—06.03.1998, Полтава), поет

Федір Захарович Гарін належить, до того покоління українських письменників, які починали свій творчий шлях наприкінці 30-х років, що були позначені репресіями невинних людей, загальним страхом і духовним надломом тієї інтелігенції, яка уникла в’язниць і каторг. То був час, коли в літературі панували чорні тони і фальшивий пафос. 1938 року з благословення «хрещених батьків» П. Тичини і М. Рильського студент Київського університету Федір Гарін дебютував бадьорими віршами в журналі «Радянська література». Так визначився ще в передвоєнний час його творчий напрямок, від якого потім він вже не відходив. Отож стає зрозумілим і вибір тематики поетичних творів, яку визначали не власні уподобання чи інтереси, і набір узаконених штампів — все це диктувалося партійними настановами того часу, в який випало жити творчим людям. Небагато з них обрали інший шлях — безкомпромісний і тому страдницький...

Як поет Федір Гарін завжди був близьким до народного середовища і багато своїх творів присвятив трудівникам заводів і колгоспного поля, до яких охоче ходив і їздив на зустрічі. Протягом десятиліть його добре знали в Полтаві і за її межами. Особливо тягнувся він до молоді, оспівував її подвиги в дусі того часу.

Продираючись крізь ідеологічні хащі, поет намагався відшукати свою власну творчу стежку, виробити свій стиль і визначити свої тематичні обрії. Наскільки це йому вдавалось, може судити кожен, хто познайомиться з його збірками. Уважний читач помітить насамперед одну з головних тем його поетичної творчості — тему кохання, уславлення жінки, як опори і натхненниці.

Як про мене, то любов — подія
І мірило доброти сторіч.

Поет упевнений, що «всихає серце без любові, неначе листя без промінь». Із цим почуттям він пройшов життя, йому присвятив немало справді поетичних віршів.

Справа, звичайно, не стільки в коханні, скільки в тому, що Федір Гарін за своїм характером життєлюб, оптиміст. У нього цілком природний потяг «до днів буденних, до життя». Маючи чіпкий погляд, він умів відкривати в буденних речах щось цікаве, своєрідне, своє. Мабуть, звідси випливає і його заклик: «До звичайності ніколи не звикай!». Поет віддає перевагу духовній красі і тому не сприймає захоплення речами без необхідності. Тобто геть відкидає міщанство, кар’єризм (сам ніколи не прагнув зайняти будь-яке місце на службовій драбинці, тому й послужний його формуляр досить короткий). Герої його ліричних творів — переважно люди праці, добрі, красиві душею. А сам, як це простежується в його творах, несе в душі сковородинівський потяг до мандрів і простого життя. Його можна назвати мандрівником, бо важко перелічити місця, де побував, і то вже в поважному віці: Татарстан, Кавказ, Прибалтика, Дон, Молдова, Росія... Для нього, як і для Сковороди, «краща відрада — це небо, дорога й степи без кінця...»

Критики не раз відзначали «молодечий запал», «молодечу завзятість» в поезії Федора Гаріна. Казали, що вміє дивитись на світ весело, аж навіть наївно, хоч світ, знаємо, радує не кожну душу. З цим почуттям увійшов поет і в старість, бадьоро запевняючи: «Любить душа не перестане». У зверненні до молоді з притаманною відвертістю декларує: «З вами моє серце невгамовне, 3 вами моя пісня молода».

Федір Гарін написав багато пейзажних віршів, пройнятих любов’ю і ніжністю до природи рідного краю, до Полтави — «отчого дому і чистого джерела любові». Ці вірші легко знайти в кожній поетичній збірці, починаючи від першої «Над Ворсклою», що вийшла 1953 року, і до «Вибраного» (1984) та «Червоних сполохів» (1988).

Поезія останніх років все більше вкривається павутинкою спогадів, легким смутком за минулим:

І вокзал, як білий лебідь,
Відпливає в далину...
Через спомини про тебе
Знов сьогодні не засну...

Кращими в поезії Федора Гаріна є твори інтимної лірики. Справедливо зауважив колись поет Павло Усенко, що вірші Гаріна дають відчуття розмови «із близькою людиною». Нотки глибинно хвилюючого почуття знаходимо у вірші «Три слова», написаному в 70-річному віці з таким свіжим, незахмареним почуттям:

Під зорями півдня ночую,
І тінь проводжаю твою.
«Цілую, цілую, цілую...» —
Три слова. Читаю, як п’ю.

Ллє дощ. Я тебе не побачу.
Записка лежить на столі.
Десь піняться хвилі від качки,
І чайки кигичуть в імлі.

А я мов нічого не чую,
В задумі над щастям стою.
«Цілую, цілую, цілую...» —
Три слова. Читаю, як п’ю.

Ллє дощ. І в мені неповторно
Душевний міняється лад:
То збуреність Чорного моря,
То лагідність білих троянд.

Мовби самі просяться до співу ці прозорі і щирі рядки.

Федір Захарович Гарін народився 9 жовтня 1914 року в литовському місті Шяуляй в сім’ї робітника. 1917 року батьки переїхали до Полтави. Навчався Федір спершу в місцевому електромеханічному технікумі, а в 1935 — 41 — на філологічному факультеті Київського університету. Під час війни жив у Татарстані, де уклав збірку віршів українських поетів у перекладі на російську мову «Украиина мстит» (Казань, 1944). Частину перекладів здійснив сам. В 1944 — 46 роках працював у редакції газети «Київська правда». Після того назавжди повернувся до Полтави, де кілька років працював музейним інспектором та журналістом у Полтавській районній газеті. 1958 року закінчив Вищі літературні курси у Москві. В цей час підготував до друку збірку своїх віршів у перекладі на російську мову «Моя Полтавщина», що вийшла в Москві 1960 року.

Автор поетичних збірок: «Вірний тобі» (1965), «Подив» (1968), «І знову в дорогу» (1969), «Клич» (1971), «Усе починалося з тебе» (1974), «Белые крыши» (російською мовою, 1973), збірки поетичних репортажів «Троянди і метал» (1968) та вже згаданих «Вибране» (1984) і «Червоні сполохи» (1988). Крім цього, перекладав твори К. Хетагурова, М. Джаліля, К. Кулієва, П. Глєбки, російських поетів. Опублікував багато літературно-критичних статей і заміток в республіканській і обласній пресі. Ф. Гарін — майстер експромтів, присвячених і друзям, і певним літературним подіям, особливо багато ювілеям І. П. Котляревського та працівникам музею, з якими поет підтримував дружні стосунки від часу відкриття його в 1952 році. Кажуть, що з експромтів Ф. Гаріна можна було б укласти окрему поетичну збірку.

На жаль, голос талановитого поета не прозвучав у відповідальний час відродження Української незалежної держави, і лише в останні роки стала пробиватися невиразна нота уславлення свободи — і то в досить загальних рисах: «Свобода, бажана свобода. Як жебракам — прийшла згори. В ім’я Вітчизни і народу Гори свободою, гори!». І коли поет говорить, що «за шмат якоїсь ковбаси не продамо своєї України», то виникає питання: в який бік спрямована ця думка? І все ж у поета беруть гору патріотичні почуття, і це, мабуть, головне для нього

А Україна — це життя моє,
А Україна — туга журавлина...

Помер і похований у Полтаві.

Петро Ротач, „Колоски з літературної ниви”