Меню: Особистості - Б; Поети; Письменники 
 Версія для друку   На головну

Багряний Іван Павлович (справжнє прізвище — Іван Павлович Лозов’ягін) (02.10(19.09).1906 — 25.08.1963), письменник, поет

Іван Багряний — видатна постать в українській літературі XX століття, хоча тривалий час його в Україні не знали. Причина цього зрозуміла: він був ворогом комуністичної ідеології і пануючого режиму, борцем за вільну Україну. Лише з часу проголошення Україною державної незалежності Іван Багряний в ореолі заслуженої слави повертається на батьківщину як її вірний син. Вже вийшла ціла бібліотека його творів: «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою», «Тигролови», «Огненне коло»... Хоч і були вони опубліковані на Заході ще в 40 — 50-і роки, але дійти через «залізну завісу» в Україну раніше не могли. 1992 року академік М. Жулинський писав: «Проаналізувавши все написане Багряним, беручи до уваги і публіцистику, й поставити в контекст його драматичного життя — означало б виголосити присуд тоталітарній системі, яка методично знищувала національні таланти і робила це жорстоко, не усвідомлюючи при цьому, що зло оберта’ться бунтом, спротивом, боротьбою».

Справді, названі і неназвані твори І. Багряного (додати б ще сюди поеми «Скелька», «Гуляй Поле», «Антон Біда, герой труда» та ін.) — «все це своєрідна біографія українського народу в період трагічних 20 — 30-х років, другої світової війни і окупації України, громадянської боротьби в перше повоєнне десятиліття».

Академік Жулинський назвав життя Багряного «драматичним»...

Спробуємо уявно пройти його шляхами — від села Куземиного на Полтавщині до міста Новий Ульм у Баварії, де на міському цвинтарі покоїться Іван Багряний і де на кам’яному надгробку можна прочитати його власні слова із «Золотого бумерангу»:

Ми є. Були. І вічно будем.
Й Вітчизна завжди з нами.

Справжнє прізвище письменника — Іван Павлович Лозов’ягін. Він народився 2 жовтня 1906 року в селі Куземиному, звідки походила його мати, — це тоді в Зіньківському повіті Полтавської губернії (тепер — Охтирщина, Сумської області). Батько малярував. 1923 року Іван закінчив Краснопільську художньо-керамічну профшколу, а з 1926 навчався в Київському художньому інституті. Та до захисту диплома справа не дійшла: не допустили — «неблагонадійний». А треба сказати, що в цей час Багряний вже був відомий як письменник і мав політичний ярлик — «куркульський ідеолог».

У 20-х роках Іван Павлович перебрав чимало професій, був навіть політінспектором міліції. Всі ці «ходіння» дали йому великий досвід і розуміння справжньої суті навколишнього життя. З 1926 року, коли в журналі «Глобус» з’явився його перший вірш, він став швидко входити в літературу. Ім’я Багряного зарясніло на сторінках журналів «Червоний шлях», «Всесвіт», «Плужанин», «Гарт», «Кіно». 1927 виступав і як прозаїк, автор цікавих оповідань. Тоді ж дебютував збіркою віршів «До меж заказаних». Влітку 1927 року молодий Семен Журахович зустрів його в Яреськах на Полтавщині, де в ті роки відпочивали на псільських берегах українські письменники і художники.

1929 року вийшла поема «Аве Марія», яку на третій день після виходу конфіскували. 1928 в Охтирці писав, а в 1930 році видав знаменитий роман у віршах «Скелька». Назва цього твору походить від села, яке сусідувало з Куземиним і Грунню, батьківщиною О. Вишні. В основу твору письменник поклав місцеву легенду з XVIII сторіччя (та й архівні матеріали) про те, як українські селяни, доведені до відчаю насильством колонізаторів, знищили монастир, осередок русифікації і покріпачення на Слобожанщині.

Дуже активно працював Іван Багряний у 1928 — 30 роках. У цей час були написані романи і поеми «Батіг», «Собачий банкет», «Вандея», «Гутенберг», епопея «Комета» та інші. 1930 року вийшла збірка оповідань «Крокви над табором». У травні того ж року гурт письменників, до якого входили, крім Багряного, Підмогильний, Тенета і Антоненко-Давидович, зустрічала Полтава — вони здійснювали велопробіг від Києва до Дніпропетровська. На літературному вечорі в Полтаві Багряний читав «Вандею».

Влітку 1932 року на вулиці в Харкові Багряного заарештували. Протягом року від сидів у в’язниці — тривало слідство в справі «політичного самостійницького українського ухилу в літературі». Ні більше, ні менше! 1933 року одержав 5-річний термін, який почав відбувати в таборах БамЛАГУ. 1936 юнак тікає з Далекого Сходу, добирається до рідних місць і... знову потрапляє до харківської в’язниці. За два з половиною роки перебування в ній 83 дні відсидів у камері смертників. Враження цього періоду знайшли пізніше відображення в повісті «Сад Гетсиманський». 1940 року відпустили на волю з підірваним здоров’ям. Замешкав в Охтирці без права виїзду. Якийсь час працював у місцевому драмтеатрі декоратором.

З початком війни письменник потрапляє в ополчення, та врешті-решт залишається в окупації. Тепер він редактор газети «Голос Охтирщини», сповідує ідеї самостійної України. Але німці прийшли з завойовницькою метою і тому не могли сприяти національно-визвольним настроям і діям українців. 1942 року вони занесли ім’я Багряного в список для страти згідно з курсом щодо української національної інтелігенції. Івану Павловичу пощастило врятуватись. Узимку 1943 Охтирку визволили радянські війська, і письменника мобілізують в армію. По дорозі німці бомблять ешелон, і Багряний опиняється знову дома. Тут НКВД починає всерйоз займатися «зрадником». Захопивши рукописи, Багряний прямує до Києва, а звідти до Львова. Там він займається творчою працею, пише роман «Звіролови» («Тигролови»), на деякий час пристає до УПА. Влітку 1944 року німці відправляють його в табір остарбайтерів поблизу Берліна. Перед падінням рейху Багряний тікає в Австрію — спершу в Тироль, потім в Інсбрук, звідки в 1946 році перебирається в Баварію, у містечко Новий Ульм, де знаходився великий табір українців, які не бажали повертатись в Україну. Це був кінцевий пункт життєвого шляху Багряного.

У Новому Ульмі Іван Багряний засновує газету «Українські вісті», створює об’єднання МУР (Мистецький Український Рух), очолює УРДП, обирається головою Української Національної Ради. В цей час він пише сотні публіцистичних статей. Великого розголосу набула його брошура «Чому я не хочу повертатись до СРСР?», опублікована в 1946 році. У цьому пристрасному памфлеті він розгорнув перед західним світом трагічні сторінки української дійсності: голод 1932 — 33 років, цілеспрямоване винищення сталінщиною селян, інтелігенції і всього українського народу, і все це показав крізь призму власної долі. Він утік від большевизму, як і багато інших людей, приречених на знищення, не для того, щоб повернутись у це пекло. Автор переконливо пояснив причину небажання повертатись додому. Він писав: «Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на «родіну».

«Я не хочу вертатись на ту «родіну»... Я беру це слово в лапки як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам совітською пропагандою. Большевики зробили для 100 національностей єдину «совітську родіну» і нав’язують її силою цю страшну «тюрму народів», звану СРСР».

Після цього обгрунтованого виступу І. Багряного західні влади задумались і стали позбуватись ілюзій щодо Сталіна і його «найдемократичнішої» системи.

Перебуваючи в Новому Ульмі, Іван Багряний написав і видав збірку віршів «Золотий бумеранг» (1946), сатиричну поему «Антон Біда, герой труда» (1947), перевидав роман «Тигролови», згодом перекладений на англійську, німецьку, французьку і голландську мови. У 1950 році опублікував «Сад Гетсиманський», 1953 — «Огненне коло», 1957 — «Маруся Богуславка», 1965 — «Людина біжить над прірвою». Написав також .кілька п’єс: «Генерал», «Морітурі» (1947), «Розгром» (1948). Писав твори для дітей. На його вірші бандурист і композитор Г. Китастий створив пісні «За Україну», «Балада про Тютюнника», «Марш українських січових стрільців». Літературний архів І. Багряного з 1990 року знаходиться в Українській Вільній Академії наук у США.

1992 року Івану Багряному посмертно присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка.

Петро Ротач, „Колоски з літературної ниви”

http://www.pollitra.pi.net.ua