|
Кобзарі, бандуристи — українські народні
співці і музиканти, які супроводжують свій
спів грою на кобзі (бандурі). Перші писемні
згадки про кобзарів відносяться до 15—16 ст.
Кобзарі створювали й виконували пісні та
думи про героїчну боротьбу українського
народу проти кримських ханів, турецьких
султанів і польської шляхти, про турецьку
неволю. Думи та історичні пісні, що їх
виконували кобзарі, закликали до боротьби
за соціальне і національне визволення.
Водночас побутували жартівливі, сатиричні,
гумористичні та побутові пісні,
танцювальна музика.
У 18 ст. на Україні існували спеціальні
музичні школи, зокрема Глухівська
співацька школа, де навчали співу та гри на
різних інструментах, у т. ч. й на кобзі. У
середині 19 ст. тільки в трьох губерніях —
Полтавській, Харківській і Чернігівській,
налічувалося кількасот кобзарів.
Визначними виконавцями історичних пісень і
дум. були кобзарі: Остап Вересай (1803—1890) з с.
Калюжинців Прилуцького повіту Полтавської
губернії (тепер Сріблянського р-ну
Чернігівської обл.), Іван Кравченко-Краковський
(1820—1885) з м. Лохвиці, Федір Гриценко-Холодний
(бл. 1814 — після 1886) з Полтавщини, Михайло
Кравченко (1858—1917) з Сорочинець (тепер
Великі Сорочінці) Миргородського р-ну,
Федір Кушнерик (1875—1941) з с. Багачки (тепер
смт Велика Багачка Полтавської обл.), Петро
Гузь (1895—1959) з с. Лютеньки (тепер Гадяцького
р-ну), Єгор Мовчан (1898—1958) з Великої
Писарівки (тепер смт Сумської обл.), Євген
Адамцевич (1901— 1972) з с. Солониця (тепер
Лубенського р-ну), Опанас Бар з с. Черевки (тепер
Миргородського р-ну), Семен Говтвань з м.
Зінькова, Микола Дубина з Решетилівки (тепер
смт Полтавської обл.), Остап Колний з
Сорочинець, Платон Кравченко з с.
Шахворостівки (тепер Миргородського р-ну),
Петро Неховайзуб з с. Бондарі Лохвицького
повіту (тепер Чорнухинського р-ну), Трифон
Магадин з с. Бубни Лохвицького повіту (тепер
Чорнухинського р-ну), Самійло Яшний з м.
Миргорода, Дмитро Скорик з с. Нехристівки
Лохвицького повіту (тепер Чорнухинського р-ну)
та ін.; лірники Архип Никоненко з Ор-жиці,
Антін Скоба (1863 — після 1908) з с. Багачки (тепер
Велика Багачка), Іван Скубінь (1858 — після 1909)
з с. Лемехівки (тепер Новосанжарського р-ну).
Репертуар кобзарів не був сталим й
однаковим. Він залежав від місцевих
традицій, конкретних історичних умов,
світогляду виконавців та їх художніх
смаків. Тривалий час кобзарі виконували
думи й пісні, засвоєні ними від учителів і
колег, а також непрофесійних виконавців. З
кін. 19 ст. важливим джерелом поповнення
репертуару кобзарів стала книга. Кобзарі
засвоювали твори літературного походження.
Вони шукали письменну людину і просили її
читати текст доти, доки не запам'ятовували
його. Так думи і пісні із збірок знову
поверталися в усний репертуар.
На 12-му археологічному з'їзді в Харкові (1902
р.) разом виступало кілька кобзарів і
лірників. Спільна гра, яка виникла стихійно,
згодом вилилася у створення самодіяльних
капел бандуристів у Миргороді, Золотоноші,
Решетилівці, Зінькові, Малій Перещепині
Новосанжарського р-ну, Шишаках та ін. У 1925 р.
завдяки сприянню інспектора політосвіти О.
Шраменка почала діяти в складі 12 чоловік (Йосип
Панасенко, Олександр Булдовський, Григорій
Назаренко, Андрій Кононенко, Данило Піка,
Андрій Рябко, О. Шраменко, Георгій Колісник,
Володимир Кабачок, Яків Кладовий, Сергій
Міняйло, Іван Шуліка та Яків Протопопів)
Полтавська капела бандуристів. У 30-х рр. 20 ст.
у Полтаві працювали самодіяльні капели
бандуристів будівельників (керівник —
Павло Петрович Шаповаленко), робітників-вантажників
станції Полтава-Київська (керівник — Йосип
Андрійович Котелевець) і групкому
харчовиків (керівник — Григорій Назаренко).
Після Великої Вітчизняної війни
організована Полтавська міська капела
бандуристок у складі 40 осіб (керівник —
заслужений працівник культури України
Федір Олександрович Остапенко), якій
присвоєно звання заслуженої. Діють
ансамбль бандуристок Полтавського
музичного училища ім. М. В. Лисенка в складі
18 осіб (керівник — заслужений артист УРСР
Іван Андрійович Коваль), лауреат
республіканського конкурсу ансамблів
музичних училищ у 1987 р.; міська дитяча
капела бандуристів при облвідділі
Музичного товариства (керівник —
заслужений артист УРСР І. А. Коваль).
Вивчення кобзарського мистецтва
розпочалося в 19 ст. У 1805 р. український
історик та етнограф В. Я. Ломиковський
записав 13 дум і три пісні від невідомого
кобзаря Івана, у репертуарі якого було 15 дум.
Дев'ять з них було вміщено в книзі В. Я.
Ломиковського «Спроба зібрання
старовинних малоросійських пісень»,
опублікованої в Петербурзі у 1819 р. У 1814—1818
рр. у Миргородському і Прилуцькому повітах
записував думи і пісні уродженець Хоролу,
фольклорист М.А. Цертелєв (Церетелі; 1790—1869).
Він видав з своєю передмовою збірку «Опыт
собрания малороссийских песен» (СПб, 1819), де
вмістив зразки 9 українських дум, записаних
на Полтавщині від кобзарів, в т.ч. думи про
національно-визвольну війну українського
народу під керівництвом Б. Хмельницького, й
одну пісню. Одним з зачинателів української
фольклористики був український учений М. О.
Максимович (1804—1873), який видав збірки «Малоросійські
пісні» (М., 1827), «Українські народні пісні» (М.,
1834), «Збірник українських пісень» (М., 1849). У
1832 р. від кобзаря І. Стрічки записав і в 1836 р.
опублікував думи «Самійло Кішка», «Івась
Коновченко, Удовиченко» та інші, збирач і
видавець українських народних пісень П. Я.
Лукашевич. Український живописець, графік,
архітектор, мистецтвознавець й етнограф О.
Г. Сластіон (Сластьон) протягом 1875—1925 рр.
створив галерею українських кобзарів з
зазначенням їхнього репертуару, зокрема,
Остапа Калного з Сорочинець («Дівка-бранка»,
«Удова і три сини», «Три брати азовські»),
Миколи Дубини з Решетилівки («Про піхотинця»,
«Про удову», «Дівка-бранка», «Конівченко»),
Опанаса Говтваня з х. Голого Зіньківського
повіту («Удова»), Самійла Яшного з Миргорода
(«Три брати азовські», «Удова і три сини», «Дівка-бранка»),
Івана Жовнянського із Золотоніського
повіту («Про голоту», «Олексій Попович», «Про
піхотинця»), Дмитра Скорика з с. Нехристівки
(«Плач невільників», «Удова і три сини», «Конівченко»,
«Олексій Попович», «Три брати азовські»),
Петра Івановича Неховайзуба у с. Бондарі («Плач
невільників», «Три брати азовські», «Удова
і три сини», «Конівченко»), Опанаса Савченка
(Баря) із с. Черевки («Удова і три сини», «Піхотинець»,
«Дівка-бранка») та ін.
У фондах Інституту мистецтвознавства,
фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН
України зберігається 96 пісень з нотами,
записаних Володимиром Олександровичем
Щепотьєвим (1880—1936), у т. ч. й на Полтавщині.
Деякі з них містить зб. «Золоті ключі» (перше
видання у 1926 р.). важливу роль у розвитку
української фольклористики, Полтавщини
зокрема, зіграв український композитор М. В
Лисенко, уродженець с. Гриньок Глобинського
р-ну. У 1873 р. він виступив з рефератом «Характеристика
музичних особливостей українських дум і
пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм»,
влаштував його виступи в Києві і Петербурзі.
Полтавщина:
Енциклопедичний довідник
(За ред. А.В.
Кудрицького.- К.: УЕ, 1992). Стор.
356-358
|