Віктор
Ревегук
Полтавщина в роки другої світової війни
(1939-1945)
|
|
Меню: Полтавщина
в роки другої світової війни (1939-1945); Бібліотека |
|
(224)
Розділ V. Перемога
Червоної армії під Сталінградом, здавалося,
відкривала шлях до визволення України і
швидкого розгрому фашистської Німеччини.
Долаючи опір ворога, в люті морози і по
бездоріжжю війська Південно-Західного і
лівого крила Воронезького фронтів на
початку лютого 1942 року вступили на терени
України. Одночасно в тил ворога з
Хінельських лісів, що в Сумській області,
вийшло партизанське з'єднання М.І. Наумова і,
прямуючи на Правобережну Україну, пройшло
через Полтавщину, але якогось помітного
сліду по собі не залишило. Партизани не
чіпали німців, німці — партизанів. 16
лютого після запеклих вуличних боїв
радянські війська вступили до Харкова і,
розвиваючи наступ, вийшли на рубіж Суми-Лебедин-Охтирка-Опішне,
а розвідувальні групи червоноармійців
проникли в околиці Зінькова і Гадяча. В
Полтаві вже було чути віддалений гуркіт
артилерійської канонади. Німці нервували,
допоміжна українська адміністрація
панікувала, а жителі міста напружено чекали
подальшого розвитку подій. Щоб стримати
наступ радянських військ, з Полтави в район
Опішні були спішно перекинуті крупні
танкові і механізовані частини німців.
Дивізії Червоної армії, які вступили в
північно-східні райони Полтавщини, були
зупинені на лінії Довжик-Куземин-Котельва і
перейшли до оборони. Німецька
військова потуга виявилася ще далеко не
зламаною. 19 лютого 1943 року група армій "Південь",
якою командував фельдмаршал Манштейн,
перейшла в контрнаступ і через два дні
прорвала радянський фронт. Після тривалих
жорстоких боїв німці 16 березня повернули
собі Харків, а 18 березня — Бєлгород. Цим
закінчилася зимова кампанія 1942-1943 року і
німецько-радянський фронт тимчасово
стабілізувався. Вдруге
радянські війська вступили на терени
Полтавщини після відомої перемоги на
Курсько-Орловській дузі, яка поклала
початок корінному перелому в ході
радянсько-німецької війни і звільненню
окупованих німцями територій Радянського
Союзу. 12 серпня 1943 року ставка Верховного
Головнокомандування поставила перед
Воронезьким і Степовим У
період літнього наступу 1943 року
Центральний штаб партизанського руху
утворив при штабах фронтів, чиї війська
вели бойові дії на Україні, свої
представницькі органи. Вони мали
координувати дії місцевих партизанських
загонів та закинутих літаками у ворожий тил
спеціальних диверсійних груп з
командуванням Червоної армії.
Представником Центрального штабу
партизанського руху при штабі Південно-Західного
фронту був полковник Асмолов. Під його
керівництвом на початку серпня 1943 року було
сформовано, а в середині місяця і закинуто у
ворожий тил декілька диверсійно-організаторських
груп. Крім безпосередньо диверсійної
роботи, вони мали при наближенні Червоної
армії створити з місцевих жителів-патріотів
партизанські загони і разом з ними
руйнувати ворожі комунікації. Першими
в ніч з 13 на 14 серпня у ворожий тил були
закинуті групи старшого лейтенанта
Митрофана Соболєва у кількості 11 чоловік та
Івана Бондаренка чисельністю 9 чоловік.
Вони приземлилися за 10 км на південний
захід від Оболоні, але в темряві двох
червоноармійців і частину вантажів не
знайшли. Диверсійні групи мали діяти в
районі Бахмач-Ромни-Прилуки-Лубни [1]. Слідом
за ними в ніч з 19 на 20 серпня поблизу села
Журавне Охтирського району приземлилася
група Т. Столяренка. Її дії були визначені
районом Охтирка-Полтава-Лебедин-Зіньків. В
оперативному відношенні всі диверсійні
групи підпорядковувалися М. Соболєву. --------------- 1 ДАПО, ф.П-15, оп.2, спр.39, арк.3,13. Закинуті
у ворожий тил диверсійні групи були добре
озброєними (більшість їх бійців мали
автомати), забезпечені засобами зв'язку і
вибухівкою. В кожній групі був фельдшер або
медсестра, підривник і декілька бійців —
уродженців Полтавщини, які могли
орієнтуватися на місцевості. 12
серпня 1943 року представництво Центрального
штабу партизанського руху при Південно-Західному
фронті сформувало об'єднаний партизанський
загін під командуванням Олександра
Васильовича Тканка, до складу якого ввійшли
диверсійні групи Максименка і Шейченка та
загони під (226) командуванням В.Ситченка
і М.Кирпичова. Останній складався із двох
груп, однією командував сам М. Кирпичов, а
іншою — В.Шатохін [2]. --------------- 2 ДАПО, ф.П-15, оп.2, спр.39, арк.69. Олександр
Тканко народився в 1916 році, за
національністю — українець, мав вищу
педагогічну освіту. Напередодні радянсько-німецької
війни працював директором педагогічного
училища в містечку Любешів на Рівненщині і
ніколи не збирався пов'язувати своє життя з
військовою службою, але після нападу
Німеччини на Радянський Союз був
мобілізований до Червоної армії з
присвоєнням військового звання старшого
політрука, згодом — капітана. Першими
в ніч з 14 на 15 серпня американськими
літаками "Дуглас" у ворожий тил були
закинуті загони Олександра Тканка (10
чоловік) та Василя Ситченка (9 чоловік), які
мали приземлитися за два кілометри на
південь від Оржиці, але у визначеному
районі приземлилася лише група О.Тканка і
відразу ж була виявлена поліцією. Саме в цей
час ішли жнива, люди під охороною поліцаїв
працювали вдень і вночі — німці спішили до
приходу Червоної армії вивезти хліб з
України. Поліцаї захопили вантажні
парашути диверсійної групи, але О. Тканко
вирішив їх відбити. Після декількох
автоматних черг люди і поліція з поля
розбіглися, проте, діставши підкріплення,
наступного дня проти парашутистів була
влаштована облава. В степу заховатися було
ніде, але диверсанти перехитрили поліцаїв.
В той час, коли поліцаї прочісували великі
масиви соняшнику і кукурудзи, парашутисти
заховалися у невеликому острівкові
соняшнику серед чистого поля, де просиділи
три дні, нічим себе не виявляючи [3]. --------------- 3 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.43, арк.25. Пілоти
"Дугласа", на борту якого знаходилася
група В. Ситченка, помилилися і викинули
диверсантів за 28-30 км від місця призначення
серед боліт між селами Лящівка-Михайлівка і
Велика Буримка Іркліївського району.
Десантування пройшло не зовсім вдало:
командир групи і його помічник з розвідки
старший лейтенант Александров під час
приземлення вивихнули собі ноги і не могли
самостійно пересуватися, а начальник штабу
групи Алешков виявився хворим і через
високу температуру теж не міг рухатися.
Маючи трьох хворих, бійці вирішили не
залишати місця висадки і зачекати декілька
днів. Групи
М. Кирпичова і В. Шатохіна буди закинуті у
ворожий тил у ніч з 18 на 19 серпня, але їх
десантування теж вия-(227)вилося
невдалим: у М. Кирпичова не розкрився
парашут, і він загинув, а одного з бійців з
кулеметом не змогли відшукати.
Командування групою прийняв комісар Василь
Сурков. 28
серпня групи В. Ситченка, В. Шатохіна і В.
Суркова зустрілися в лісі поблизу Великої
Буримки і послали розвідку, щоб знайти О.
Тканка, а тим часом вирішили приєднатися до
групи М. Соболєва. Через декілька днів
розвідка повернулася, так і не знайшовши О.
Тканка, а 25 серпня диверсанти одержали
радіограму від свого штабу при Південно-Західному
фронті про те, що всі шість викинутих у
ворожий тил груп (Соболєва, Макаренка,
Бондаренка, Ситченка, Кирпичова і Шатохіна)
переходять під командування М. Соболєва. Приліт
радянських літаків і десантування
парашутистів не могли залишатися
непоміченими. Поліція малими силами
намагалася влаштувати на них облави, але в
придніпровські ліси, хоч вони й були
невеликими, заглиблюватися боялася. У
зв'язку з тим, що диверсійні групи були
виявлені поліцією і не могли відірватися
від переслідування, М. Соболєв вирішив
заглибитися в Чубарівський ліс і
влаштувати там укріплений табір.
Враховуючи, що бійці мали лише два кулемети,
М. Соболєв наказав замінувати підходи до
табору і зайняти кругову оборону. Під час
мінування комісар загону Столяренко
підірвався і загинув, іншому бійцеві по
коліно відірвало праву ногу. Влітку
1943 року ініціатива на радянсько-німецькому
фронті повністю перейшла до Червоної армії.
Німці не встигали затикати діри на фронті,
кожний їх солдат був на рахунку. Тому для
боротьби з партизанами і парашутистами
вони використовували головним чином
поліцаїв, які тікали разом з ними за Дніпро,
і так званих "добровільців" —
радянських громадян, які в силу різних
обставин, свідомо чи несвідомо, служили в
німецькій армії. На
ранок 25 серпня ліс, у якому знаходився
партизанський табір, був щільно оточений
карателями. Для ліквідації парашутистів
німецьке командування зібрало поліцію з
декількох районів Полтавщини і підтягнуло
артилерію. У Великій Буримці знаходився 241
поліцай, у Малій Буримці — 64 "добровольці".
На допомогу їм з Хорольського і
Оболонського районів німці автомобілями
підвезли ще 511 поліцаїв, а з Гадяцького — 165
з 8 кулеметами. Загальне керівництво
операцією (228) здійснював майор
Гаупман з 6 офіцерами. Лісник Павличенко,
який виявився зрадником, доповів Гауптману,
скільки разів прилітали "Дугласи" з
парашутистами, і німці досить точно
вирахували, що партизанів мало бути не
більше 65-70 чоловік. Перед
обідом німці розпочали артилерійський
обстріл і випустили по лісу більше 120
снарядів, які, проте, не завдали шкоди
партизанам. Наступного дня 15 парашутистів-партизанів
під командуванням Гармаша влаштували
засаду, в яку потрапили поліцаї, коли
спробували атакувати оточених. Під час
короткого бою 36 поліцаїв було вбито і це
відбило в них бажання наступати далі.
Пораненого перекладача німецького
коменданта Іркліївського району партизани
захопили в полон і після допиту розстріляли. Переконавшись
у низькій боєздатності поліції, Гауптман
вирішив не робити більше спроб атакувати, а
поставити навколо лісу міцні заслони і
знищити партизанів, якщо вони зроблять
спробу вирватися з оточення. На допомогу
карателям прибула ще поліція з
Чорнобаївського, Градизького,
Кременчуцького, Оржицького і Лубенського
районів. Три
дні партизани перебували в постійній
напрузі, сидячи в окопах. Закінчувався той
незначний запас продуктів харчування, який
вони мали при десантуванні. В ніч на 28
серпня партизани вирішили прориватися з
оточення. Всю ніч ішли вони здавалось би
непрохідним болотом, де їх не чекали;
поранених несли на носилках, але здолали
лише два кілометри і на світанку заховалися
в очереті, де у воді просиділи ще три дні.
Їли все, що потрапляло під руки, включаючи
молюсків і корені явора. Під час виходу з
оточення старший лейтенант Александров
відстав від партизанів і 31 серпня при
повному озброєнні здався Оржицькій кущовій
поліції. Звідти його відвезли до
Кременчуцького гестапо, де він розповів усе,
що знав про диверсантів, але зашкодити їм
уже нічим не міг. Вирвавшись з оточення,
вони вирішили перебазуватися на один із
островів серед дніпровських плавнів. Всю
ніч ішли партизани степом і на ранок
зупинилися в заболоченому переліску між
селами Лящівка і Михайлівка. Вдень їх
виявили селяни, які прийшли заготовляти
лати для власних господарських потреб. Один
з них, Федір Никонович, повідомив, що має зв'язок
із підпільним комітетом у Черкасах, а
наступного дня привів до партизан агронома
із Великої (229) Буримки Пляченка,
який привіз їм продукти і медикаменти.
Через декілька днів Пляченко провів
партизанів до дніпровських плавнів і
допоміг переправитися на утворений між
Дніпром і одним з його рукавів острів (зараз
ці місця затоплені Кременчуцьким
водоймищем). 7
і 10 вересня М. Соболєв послав з острова три
невеликих групи партизан, які мали чинити
диверсії у німецьких тилах. Решта партизан
за його наказом непомітно обстежувала
правий берег Дніпра, де німці з допомогою
місцевого населення створювали оборонні
рубежі, відшукуючи вразливі місця в їх
фортифікаційних спорудах. В районі Черкас
партизани виявили понтонний міст через
Дніпро і повідомили про нього командування
Червоної армії. Через декілька днів
радянська авіація розбомбила його вщент. Під
час втечі за Дніпро німці палили села і
скирди хліба, гнали за собою мирних жителів
і худобу та забороняли селянам сіяти
озимину з тим, щоб вирощений хліб не
дістався радянській владі. Тому одним з
першочергових завдань партизанів стало
збереження народногосподарських цінностей
до приходу Червоної армії. Партизани
наказували селянам разом з особистим
майном і худобою тікати в придніпровські
ліси і плавні. Щоб не допустити знищення,
вони взяли під охорону села Васютинці,
Москаленки, Старе, Наліски та деякі інші, де
захопили частину обозу, що рухався з
Миргороду, вбивши при цьому 14 поліцаїв і
трьох німців. У
ніч з 15 на 16 вересня диверсійна група Манька
підірвала на залізниці ешелон з пшеницею і
худобою, а група Гармаша знищила два
автомобілі з німецькими солдатами та
захопила в полон поліцая і гестапівця, яких
згодом розстріляли. 19 вересня партизани
непомітно пробралися у Велику Буримку, де
обстріляли німецьку штабну машину, вбивши
при цьому німецького підполковника —
командира 256 Вестфальського полку та обер-лейтенанта;
два інших офіцери дістали поранення.
Повертаючись після операції на острів, у
селі Михайлівці партизани обстріляли
поліцаїв, які гнали людей і худобу на правий
берег Дніпра. Під час нападу трьох поліцаїв
було вбито, а чотирьох "добровільців"
разом з кулеметом захоплено в полон і після
допиту розстріляно [4]. Дії партизанського
загону М. Соболєва знаходили повну
підтримку з боку місцевого населення, адже
наближалася Червона армія і (230)
німецький окупаційний режим доживав
останні дні. Багато з тих, хто очікував, чия
візьме у радянсько-німецькій війні, щоб
довести свою відданість радянській владі
стали допомагати партизанам, а дехто став і
на шлях збройної боротьби з ворогом.
Свідченням цього було швидке зростання
чисельності загону: станом на 19 вересня в
ньому було 120 бійців, 21 вересня — 250, 24
вересня — 400, 29 вересня — 485 [5]. --------------- 4 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.39, аркЛ 11-112. 5 ДАПО, ф.П-15, оп.2, спр.39, арк.89. 23
вересня М. Соболєв одержав наказ: до 1 жовтня
перебазуватися на правий берег Дніпра і
підготувати плацдарм для форсування його
Червоною армією. Виконати його не вдалося:
здійснена 27 вересня спроба форсувати
Дніпро закінчилася невдачею, партизани
були вчасно виявлені німцями і обстріляні.
Їх переслідували моторні німецькі катери,
але під час перестрілки на воді партизани
вбили 4 німецьких вояків і захопили три
моторних човни. В
останні дні вересня партизани активно
проводили розвідку, готували для Червоної
армії засоби переправи, охороняли села від
знищення їх ворогом та відбивали в німців
гурти худоби, коней і свиней. Рятуючись від
німців, під захист партизанів у дніпровські
плавні тікали сотні мирних жителів з
Оржицького, Оболоньського, Хорольського,
Чорнобаївського, Золотоніського та
Іркліївського районів. 29
вересня 1943 року партизани М. Соболєва об'єдналися
з регулярними частинами Червоної армії і
разом форсували Дніпро. Командуванню 4
армії вони передали 117 човнів і 6 коней, а 52
армії — 35 бочок бензину, 300 свиней і 4 коней.
44 дні диверсійні загони під командуванням М.
Соболєва перебували у ворожому тилу. Із 67
чоловік, які десантувалися, в живих
залишилося 56. В ході боїв, вказував у своєму
звіті командир, партизани знищили 55 німців,
58 поліцаїв і жандармів, 52 "добровільців"
і 7 зрадників; захопили в полон і передали
армійській контррозвідці 41 "добровольця"
та 28 жандармів і поліцаїв. Вони також
врятували від примусового вивезення до
Німеччини 8352 мирних жителів, 3110 тонн зерна,
635 коней, 884 волів, 777 голів іншої
продуктивної худоби, 233 свиней, 12 тракторів
та багато іншої сільськогосподарської
техніки [6]. Вдячні жителі сіл Васютинець і
Старого після приходу радянської армії
влаштували партизанам М. Соболєва урочисту
зустріч і святковий обід, дякуючи їм за
врятовані села, людей, хліб і худобу, а
жителі Михайлівки вручили (231)
партизанам червоний прапор, який вони
ховали під час окупації. --------------- 6 ДАПО, ф.П-15, оп.2, спр.39, арк.12. Дещо
по-іншому склалася доля диверсійної групи О.
Тканка. Відірвавшись від німців і втративши
зв'язок з іншими диверсійними групами, О.
Тканко вирішив прориватися до
придніпровських лісів. Від Оржиці до лісу в
районі села Липового партизани ішли ночами
степом. 19 серпня поблизу села Чайківщина у
полі вони захопили дві пари коней з возами,
але щоб відірватися від переслідування
поліцією і заплутати сліди, вози періодично
переносили на руках. 26
серпня поблизу села Озерище
Гельмязівського району партизани серед
працюючих на току людей застали німецького
коменданта, але схопити його не змогли.
Ховаючись між селянами, він зумів утекти. На
току партизани влаштували мітинг, на якому
закликали селян припинити обмолот хліба,
ховати його по дворах з тим, щоб потім
передати Червоній армії. Наступного дня
бійці О. Тканка увійшли до придніпровських
лісів у районі села Хоцьки, де від місцевих
жителів довідалися, що в навколишніх лісах
та плавнях діють партизани, і вирішили
встановити з ними зв'язок. У цьому їм
допоміг лісник Федір Миколаєнко: було
домовлено про місце зустрічі. Проте 5
вересня в призначеному місці радянські
диверсанти виявили загін поліцаїв
чисельністю 30-35 чоловік. Закралася підозра,
що лісник — зрадник, але до бою не дійшло.
Коли порозумілися — виявилося, що поліцаї
— це переодягнуті партизани. Командував
ними Приймак, комісаром загону був Ломако, а
секретарем партбюро — полковник Червоної
армії Крупіков. Загін, який носив ім'я
Чапаєва, утворився навесні 1943 року в
результаті об'єднання двох невеликих
загонів, якими командували Ломако і Приймак.
Активної боротьби проти німців вони не вели,
а обмежували свої дії дрібними диверсіями,
спаленням молотарок на токах під час жнив,
нападом на поліцейські пости, службовців
допоміжної окупаційної адміністрації тощо. Щоб
показати свою зверхність при зустрічі з
партизанами О. Тканко оголосив себе
полковником Червоної армії і підпорядкував
собі їх загін, який на той час налічував
близько 180 бійців [7]. О. Тканко відразу ж
почав спонукати партизанів до активних дій
проти німців. Ночами 2, 4, 6 і 8 вересня команди
підривників вчинили вдалі диверсії на
залізниці Гребінка-(232)Київ, що
підняло настрій і бойовий дух партизан. 11
вересня вони провели операцію на Дніпрі:
напали на німецьку понтонну команду, вбивши
при цьому більше 40 ворогів, потопили
моторний човен та захопили два кулемети. В
ніч з 13 на 14 вересня на пристані Андруші, що
біля Переяслава, партизани потопили 6 барж
із зерном (близько 3 тисяч тонн), яке
готувалися вивезти до Німеччини. Починаючи
з 14 вересня, вони також посилили диверсії на
ґрунтовій дорозі Золотоноша-Переяслав, де
під час нічних обстрілів було знищено 13
німецьких автомобілів. --------------- 7 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.43, арк.25-28. Партизанська
розвідка доповіла, що в село Хоцьки прибула
колона із 1500 радянських військовополонених,
яких гнали за Дніпро і зупинилася на
ночівлю. О. Тканко вирішив відбити бранців.
У нападі мали взяти участь 145 партизанів О.
Тканка та сформований щойно із місцевих
жителів загін чисельністю 39 чоловік на чолі
і Івановим. За даними О. Тканка, гарнізон
Хоцьків становив 600 чоловік і на ночівлю в
селі зупинилося ще близько 1500 німців, що, на
наш погляд, було явним перебільшенням сил
ворога. Перед нападом О. Тканко поділив
партизанів на 5 груп: три з них призначалися
для атаки, одна прикривала атакуючих і одна
знаходилася в резерві. Опівночі
18 вересня партизани, які непомітно
пробралися до села, закидали караульне
приміщення німців гранатами. Вороги в самій
лише білизні в паніці почали тікати: одні в
поле, інші — до автомобілів. Місцевий
гарнізон, який кинувся їм на допомогу,
напоровся на партизанську засаду і
відступив. Частина німців заховалася в
конюшні і намагалася організувати відсіч.
На пропозицію здатися вони відповіли
густими пострілами. Тоді партизани спалили
конюшню разом з німцями. Під ранок всіх
військовополонених вивели до лісу.
Партизанам дісталися значні трофеї: 2
автомобілі, 6 кулеметів, 98 гвинтівок, обоз з
продуктами, 9 возів та інше майно. Як
вказував у своєму звіті О. Тканко, в ході
операції було вбито 135 німців, згоріло
живцем 45 і поранено близько 200. Втрати
партизан становили 3 вбитих і 3 важко
поранених [8]. --------------- 8 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.43, арк.31-32. 19
вересня група партизанів-підривників,
переодягнувшись у німецькі однострої, на
захопленому легковому автомобілі
замінувала в декількох місцях грейдер
Золотоноша-Переяслав, але про результати
цієї операції О. Тканко не повідомляв.
Наступного дня партизанська розвідка
випадково наткнулася (233) на
німецьку топографічну команду. Під час
короткого бою 5 німців було вбито, а
захоплені документи і карти партизани
згодом передали радянському командуванню. 20
вересня німецька комендатура і місцева
окупаційна влада готувалися спішно
евакуюватися з Переяслава, але завідуючий
гаражем, з яким партизани встановили
контакт, з допомогою вибухівки підірвав
вантажні автомобілі. Працівники гебіту і
районної управи разом із сім'ями почали
тікати за Дніпро возами, але партизани по
дорозі відбили у них 15 коней. 22
вересня партизани зустрілися з передовими
частинами Червоної Армії і надали
радянському командуванню провідників та
захоплений у німців бензин. У ніч на 23
вересня 120 партизанів із загону О. Тканка
під командуванням Кайсенова переправилися
на правий берег Дніпра і несподіваним
ударом захопили села Григорівку та
Луківицю, а вранці допомогли переправитися
човнами регулярним частинам Червоної армії
та перевезли легку артилерію. Надвечір того
ж дня вони повернулися на лівий берег
Дніпра, втративши під час цієї операції 26
чоловік. Закинута
16 серпня 1943 року диверсійна група Івана
Шейченка (кличка — "Тарас") не змогла
зв'язатися ні з М. Соболєвим, ні з О. Тканком
і діяла на свій розсуд. Протягом короткого
часу І. Шейченко створив з місцевих жителів-патріотів
партизанський загін чисельністю 104 бійці.
При наближенні Червоної армії партизани
розгромили штаб частин СС в Оржиці,
висадили в повітря декілька залізничних
ешелонів і знищили близько 70 ворожих
солдатів і офіцерів [9]. --------------- 9 ДАПО, ф.П-15, оп.2, спр.174, арк.51. У
період літнього наступу 1943 року
представництво Українського штабу
партизанського руху при Воронезькому
фронті також сформувало і перекинуло
літаками в райони Шишак і Великої Багачки
невеликі партизансько-диверсійні загони
"За Батьківщину!", імені Котовського та
імені Кірова. Вони були укомплектовані
головним чином партизанами, які вийшли з
ворожого тилу під час зимового наступу 1943
року Червоної армії. Військова рада фронту
поставила перед ними завдання: чинити
диверсії на залізницях Полтава-Лубни,
Полтава-Кременчук та Кременчук-Семенівка, а
також підривати мости через Псел, Ворсклу і
Говтву. Диверсійна
група в складі 5 чоловік під командою Микола
Романова була викинута з літака в районі
Нових Санжар. (234) Вона мала
дезорганізувати рух на залізничних
дільницях Полтава-Мала Перещепина та
Полтава-Карлівка з тим, щоб перешкодити
німцям підвозити підкріплення і боєприпаси
до Полтави, де вони намагалися створити
потужний оборонний рубіж. Судячи з
офіційних звітів, група успішно виконала
поставлене завдання: протягом 12 серпня - 27
вересня бійці групи підірвали два мости,
пустили під укіс два ворожих ешелони, а
також підбили 12 автомобілів і знищили при
цьому 70 німецьких вояків і поліцаїв [10]. --------------- 10 Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу. — Т.2. — К., 1968. — С.232. Як
видно з вище сказаного, діяльність
диверсійно-партизанських груп у тилу
німецьких військ була доволі ефективною.
Руйнуючи ворожі комунікації і сіючи паніку
серед поспішно відступаючих сил ворога,
вони тим самим прокладали шлях Червоній
армії на Захід. Першими
на терени Полтавщини вступили війська
Воронезького фронту, якими командував
генерал Ватутін. З гвардійський
мотострілецький корпус вів наступ на
північному заході області в напрямку
Гадяча, де зустрів упертий опір німців. За
період з 17 по 31 серпня 1943 року він втратив 3714
чоловік вбитими, пораненими і зниклими безвісти, а за час із 31 серпня по 2 вересня —
ще 1342 бійців і командирів Червоної армії. 28
серпня воїни 38 стрілецької дивізії
перейшли кордон Сумської і Полтавської
областей і вступили на терени Гадяцького
району. Навальною атакою вони зайняли
Московський Бобрик, Мартинівку і Веприк,
але наступного дня німці з допомогою танків
витіснили радянські війська і знову
захопили ці села. 30 серпня бої тривали з
перемінним успіхом. Німці успішно
використовували танки і авіацію. 31 серпня
радянські війська, підтягнувши резерви,
знову перейшли в наступ і визволили
Мартинівку і Московський Бобрик. Проте вже
наступного дня німці з використанням
танків спробували контратакувати і
потіснили підрозділи дивізії на 300 метрів,
але дальшого успіху не домоглися,
незважаючи на сильний артилерійський
вогонь. Радянські війська несли важкі
втрати. Лише протягом 1 вересня в дивізії
загинуло 270 чоловік. 2 вересня 253-я
стрілецька дивізія при підтримці 4
танкового корпусу вдруге вступила до
Веприка, втративши при цьому більше 300
чоловік [12]. --------------- 12 ЦАМО РФ, ф.1130, оп.1, спр.12, арк.145. На
підступах до Гадяча розвідник 9
гвардійської механізованої бригади 3
гвардійського механізованого корпусу (235)
С.М. Васюта дістав наказ розвідати сили
ворога і його вогневі позиції. Танкіст на
великій швидкості увірвався в розташування
німців, знищив протитанкову гармату і
декілька кулеметних гнізд, але в бою його
танк було підбито. С.М. Васюта і його товариш
по екіпажу Білоніжко вискочили з палаючої
машини і почали відстрілюватися від
насідаючих німців. Коли закінчилися набої,
вони вступили в рукопашний бій і в нерівній
сутичці загинули смертю героїв [13]. --------------- 13 Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу. — Т.2. — К., 1968. — С.280. Напружені
бої на підступах до Гадяча тривали і з
південного сходу — на Зіньківщині, де
наступали 23-я, 116-а і 136-а стрілецькі дивізії.
Німці намагалися перетворити Гадяч на
важливий опорний пункт на північному
заході Полтавщини з тим, щоб затримати
переможний поступ Червоної армії на
Лівобережній Україні. Цьому сприяло
вигідне географічне положення міста,
розташованого на високому правому березі
Псла. В Гадячі і навколо нього була створена
потужна система оборони з мінними полями і
дотами. Село
Бірки також було перетворене у важливий
опорний пункт, який прикривав шлях Червоної
армії до Зінькова. Протягом 2-4 вересня його
штурмували підрозділи 136 стрілецької
дивізії. В ході жорстоких боїв дивізія
втратила 230, а при звільненні 6 вересня
Зінькова — ще 250 чоловік вбитими і
пораненими [14]. --------------- 14 ЦАМО РФ, Ф.1359, оп.1, спр.4, арк.20-21. У
ніч на 12 вересня вдалим маневром, обійшовши
ворога з півночі, радянські війська
звільнили Гадяч. Боячись потрапити в
оточення, німці панічно відступали і не
встигли знищити міста. 13 вересня була
визволена Лохвиця. 16 — Чорнухи, 18 —
Миргород, 19 —Лубни, Хорол, Пирятин. За
значний внесок у звільнення цих міст
наказом Верховного Головнокомандуючого 309
стрілецькій дивізії було присвоєне почесне
звання Пирятинської. Німецькі
війська спішно відкочувалися за Дніпро. Щоб
стримати наступ Червоної армії і врятувати
свої сили від оточення і знищення, німецьке
командування створило в кожній дивізії
особливі мобільні групи прикриття силою до
батальйону. Вони складалися з двох рот
автоматників, посаджених на
бронетранспортери і автомобілі, декількох
танків і самохідних гармат "Фердинанд",
команди саперів-підривників і спеціальної
команди паліїв. Несподівано
атакуючи, вони діяли доволі ефективно,
наносячи дошкульні удари радянським
військам. (236)
Використовуючи тактику "спаленої
землі", німці на шляхах свого відступу
буквально спустошували Полтавщину:
спалювали міста і села, скирди хліба і
соломи, гнали за Дніпро мирне населення і
худобу. У
середині серпня війська Степового фронту (командуючий
— генерал І. Конєв) розгорнули наступ із
Харківського плацдарму в напрямку Полтава-Кременчук.
Їм протистояла група німецьких армій "Південь".
У районі Полтави була сконцентрована 8-ма
німецька армія. На допомогу їй командування
вермахту перекинуло 106-у піхотну дивізію і
танкову дивізію СС "Рейх". Гарнізон
Полтави був збільшений удвічі. У
зв'язку з наближенням радянських військ
німці почали терміново споруджувати
навколо Полтави оборонні рубежі,
намагаючись залучити для цього місцевих
жителів, але люди неохоче йшли на
будівництво, незважаючи на те, що їх роботу
німці обіцяли оплачувати, а за неявку
нещадно карали. Бургомістр Полтави П.
Галанін у своєму зверненні до населення
писав: "Кожного дня в Бургомістраті
зранку стоять довжелезні черги під дверима
у мене з проханням про звільнення від
штрафів за неявку на роботи" [15]. --------------- 15 Голос Полтавщини. — 1943. — 13 травня. Наказом
від 1 вересня 1943 року полтавський
гебітскомісар за ухиляння чоловіків від
окопних робіт погрожував виселенням їх
сімей із квартир і переведенням до
концентраційного табору. Надалі робочу
силу для копання окопів мали приводити
примусово з допомогою поліції. Голова
Лазірківської районної управи Закорецький
наказав за невиконання нарядів по
забезпеченню робочою силою окопних робіт і
"бездіяльне ставлення до їх виконання"
оштрафувати старост сіл Олександрівка,
Гінців та Богодарівки по 200 крб. кожного [16]. --------------- 16 ДАПО, ф.Р-2561, оп.1, спр.40, арк.4. Оскільки
населення в своїй масі ухилялося від
окопних робіт, колгоспників під охороною
поліції посилали з наряду. Так, протягом 7-14
серпня із Полузірських громадських дворів
на окопних роботах працювало 749 чоловік, які
разом виробили 3151 трудодень. За виконану
роботу їм було видано 800 кг борошна, 231 кг
пшона, 89 кг м'яса, 33 кг солі і 16,5 літрів олії.
Одержані продукти буди використані для
приготування колективних обідів [17]. --------------- 17 ДАПО, ф.Р-2342, оп.1, спр.17, арк.37. Навколо
Полтави на високому правому, березі Ворскли
німці звели потужні інженерні укріплення,
прикриті мінними полями. Для німецького
командування оборона Полтави не (237)
мала стратегічного значення, але вони
хотіли прикрити західний фланг свого
угрупування в Донбасі, а також максимально
затримати наступ Червоної армії на
Полтавщині з тим, щоб встигнути вивести
свої війська за Дніпро, де створювався так
званий "Східний вал", який мав зупинити
переможний наступ радянських військ. 53-я
армія Степового фронту наступала в
напрямку Чутово, обходячи Валки з
південного заходу. Під вечір 16 вересня її
частини оволоділи Карлівкою. Наступ 1
механізованого корпусу в районі Машівки
був зупинений свіжими німецькими силами,
але після масованої артилерійської
підготовки опір 168 німецької піхотної
дивізії і танкової дивізії СС "Рейх"
був подоланий і 21 вересня радянські війська
оволоділи Кустолово-Суходолкою та Малою
Перещепиною. Подальше просування корпусу
було зупинене вогнем німецьких самохідних
гармат, артилерії і мінометів. Особливо
великих втрат радянські війська зазнавали
від вогню німецьких 105-міліметрових гармат
і 6-ствольних мінометів. Тимчасову затримку
підрозділи корпусу використали для
дозаправки танків пальним, підтягування
важкої артилерії і проведення
рекогносцировки місцевості для подальшого
наступу. Щоб збільшити військову потугу
корпусу, йому була передана 27-а гвардійська
танкова бригада. Позиції
німецьких військ піддавалися також
масованим ударам з повітря. У своїх
мемуарах М. Хрущов, який на той час був
членом військової ради Степового фронту,
пригадує такий випадок. Радянському
командуванню стало відомо, що поблизу
Полтави в селі Мачухи німці створили
великий склад запасів зброї. Знищити його
було доручено дивізії нічних
бомбардувальників далекої дії, якою
командував генерал Скрипко. При цьому,
напевне могли, бути великі жертви серед
жителів села, але вибору не було: війна є
війна. Вранці генерал доповів командуванню
фронту: "Все зрівняв із землею. Все
знищене". Проте коли радянські війська
вступили до Полтави, виявилося, що жоден
будинок у Мачухах не був спаленим і село не
зазнало ніяких втрат. Командування так і не
могло з'ясувати, куди льотчики скинули
бомби і хто від них постраждав [17-а]. --------------- 17-а Вопросы истории, 1991. — №4-5. — С. 68-69. Намагаючись
не допустити радянські війська на правий
берег Ворскли, німці в районі сіл Мар'янівки-Малої
Солониці і (238) Галущиної Греблі
створили потужний вузол оборони з мінними
полями. 22 вересня сили корпусу двічі
намагалися взяти Мар'янівку, яка була
ключовим пунктом в обороні німців. Під час
першої атаки 37-а мотобригада увірвалася в
село, але невдовзі була вибита із значними
втратами в живій силі і техніці. Друга атака,
здійснена спільно із стрілецькою дивізією,
також успіху не дала. Бригада відійшла,
втративши на цей раз 8 танків. Наступного
дня після тривалої артилерійської
підготовки бійці 1 механізованого корпусу
все ж вибили німців із Мар'янівки. Танки і
піхота корпусу форсували Ворсклу і вийшли
на оперативний простір на правому березі.
Під час боїв за переправу було знищено
близько 150 німецьких солдатів і офіцерів, 8
гармат і 10 автомобілів та захоплено 18
полонених і 74 штабелі артилерійських
снарядів. Корпус одержав завдання:
відрізати шляхи відходу німців до Дніпра і
25 вересня оволодіти Кременчуком [18]. --------------- 18
Вопросы истории, 1991. — №4-5. — С. 68-69. При
наближенні радянських військ, коли стало
зрозумілим, що Полтаву не втримати, німці
розпочали планомірне знищення міста.
Протягом 18-20 вересня вони вивезли з
Краєзнавчого музею колекцію монет античних
часів, старовинні ікони та інші історичні
реліквії українського народу. 21 вересня у
приміщення музею увірвався німецький загін
чисельністю 50-60 чоловік. Солдати розбивали
вітрини і громили все, що потрапляло під
руку, а потім облили бензином і підпалили
приміщення. Наступного дня німці знову
прийшли до музею. На цей раз вони облили
якоюсь чорною рідиною підвали, де
зберігалися архіви, музейні фонди і
бібліотека. В полум'ї пожежі згоріли
експонати етнографічного відділу, 48 тисяч
експонатів відділу природи, 70 тисяч томів
бібліотеки, фонотека та інші цінності [19]. --------------- 19 ЦАМО РФ, ф.3423, оп.1, спр.22, арк.45-48. За
декілька днів до відступу з міста німці
підвезли до приміщення міської бібліотеки
кілька підвід із соломою, але у зв'язку із
швидкою втечею підпалити її не встигли.
Знищенню підлягали також громадські
приміщення і житлові будинки. За спогадами
В.І. Котляра, спеціальні машини типу
бензовозів їздили по місту, солдати
розбивали вікна, вставляли в приміщення
шланги і закачували мазут. Слідом ішли
загони паліїв, які кидали в будинки
підпалене клочча. Проте були випадки, коли
німецькі солдати звавали на слізні
прохання полтавців і замість будинків
палили сараї. (239)
В безсилій люті гітлерівці знищували все,
що потрапляло під руку, намагаючись
залишити після себе пустелю. На
Монастирській вулиці вони схопили і
розстріляли 22 мирних жителів. а трупи
кинули в підвал будинку №22, облили гасом і
підпалили. Серед загиблих були батько і син
Маляревські, 70-річний Василь Підгаєвський,
65-річний робітник міського водогону Антін
Касьян, 13-річний Ігор Качковський, кухар
Микита Грубич та інші. Двадцять третьою
жертвою мав стати кравець Федір Дядюр, але
він випадково врятувався: за секунду до
залпу впав між напівживими і мертвими, а
коли будинок підпалили, непомітно
вислизнув з нього. 22 вересня на вулиці
Панаса Мирного есесівці загнали дев'ятьох
полтавців у льох і кинули туди дві гранати.
В результаті цього варварського вчинку
вісім чоловік було вбито, в тому числі
семирічного Толю Волошка разом з його дідом
[20]. --------------- 20 Зоря Полтавщини. — 1944. — 19 січня. На
світанку 22 вересня підрозділи 5
гвардійської армії генерала Жадова і 53
армії генерала Манагарова, які входили до
складу Степового фронту, форсували Ворсклу
і почали обходити Полтаву з півдня і
півночі. Долаючи опір ворога, вони першими
прорвалися до міських околиць. На лівому
фланзі Воронезького Фронту наступ вела 4-а
гвардійська армія, якою командував
опальний генерал Г.І. Кулик. За здачу Керчі
влітку 1942 року Сталін розжалував маршала
Радянського Союзу до генерал-майора, але
після успішного звільнення Охтирки Г.І.
Кулик одержав звання генерал-лейтенанта. 9
вересня війська 4 гвардійської армії взяли
Котельву, а 21 вересня — Опішню. Звідти бійці
побачили величезні стовпи диму палаючої
Полтави. Щоб припинити подальше нищення
міста, Г.І. Кулик, всупереч розпорядженню
представника Ставки Г. Жукова, послав на
Полтаву 5 гвардійську повітрянодесантну
дивізію, підрозділи якої захопили аеродром,
м'ясокомбінат і Київський вокзал Полтави. У
час вуличних боїв армійські розвідники на
чолі із старшим лейтенантом Скачком
проникли до центру Полтави і по обіді 22
вересня досягли Корпусного саду, де
розвідник Іван Білих закріпив червоний
прапор на обеліску російської слави в
центрі парку. Слідом за розвідниками до
міста проникли штурмові групи 95
гвардійської, 84 стрілецької та 8
гвардійської повітрянодесантної дивізії,
які в результаті вуличних боїв на ранок 23
вересня повністю оволоділи Полтавою. (240)
У боях за Полтаву відзначилися частини
майора М.Я. Пономарьова, капітана Н.Г.
Яшнікова, уродженців Полтавщини Героїв
Радянського Союзу О.О. Баленко, М.З.
Бондаренка та ін. Наказом Верховного
Головнокомандуючого почесні імена "Полтавських"
були присвоєні 9 гвардійській
повітрянодесантній дивізії та ще 10
частинам і з'єднанням Червоної армії. Дорого
коштувало Г.І. Кулику його самоуправство. І.С.
Конєв поскаржився Г.Жукову, що Г.І. Кулик
перешкодив йому одноосібно взяти "Город
русской славы и оружия". Г.К. Жуков, який
недолюблював Г.І. Кулика, про що видно з його
мемуарів, повідомив Сталіну. Г.І. Кулика
було негайно знято з командування 4
гвардійською армією. Його місце посів
генерал О.І. Зигін, але командував армією
він лише два дні і 27 вересня загинув поблизу
села Кирняківки Глобинського району.
Поховали його у Полтаві [21]. --------------- 21 Зоря Полтавщини. — 1945. — 27 жовтня. Жорстокі
бої точилися і в районі Кременчука з його
переправами. Враховуючи стратегічне
становище міста, німці намагалися якомога
довше утримати Кременчук з тим, щоб вивести
всі свої війська за Дніпро. На ближніх
підступах до Кременчука були споруджені
потужні укріплення — протитанкові рови,
доти і дзоти, загорожі з колючого дроту і
мінні поля. Крім звичайних армійських
частин, Кременчук обороняли дивізії СС "Рейх"
та "Велика Німеччина". Першими до міста
наблизилися ті ж радянські з'єднання (5
гвардійська та 53 армії), які визволяли і
Полтаву, наступ вівся з усіх боків. Авіація 5
повітряної армії генерала Горюнова
наносила нищівні удари по відступаючих
колонах німецьких військ і по переправах. 24
вересня радянським бомбардувальникам
вдалося знищити міст через Дніпро. Опівдні
27 вересня радянські війська, оволодівши
Демидівкою і Омельником, вийшли на
безпосередні підступи до Кременчука. О 17
годині підрозділи 305 стрілецької дивізії
розпочали атаку на позиції німців у Великій
Кохнівці, але наявність чисельних мінних
полів змусила їх припинити наступ. Все ж
вранці 29 вересня, обходячи заміновані
дороги, полки дивізії вибили німців із
Кривушів, а після обіду оволоділи
Ковалівкою і о 17 годині з бойовими
прапорами вступили на вулиці Кременчука.
Проте і 30 вересня радянські війська все ще
придушували окремі осередки опору німців,
які не встигли перебратися на правий берег
Дніпра [22]. --------------- 22 Зоря Полтавщини. — 1993. — 23 вересня. (241)
Особливу відвагу в боях за Кременчук
проявили танкісти — екіпажі лейтенантів
Хорунжева та Семенцова, які першими
прорвалися до міста і виявили систему
оборони та вогневі позиції противника. Семи
радянським військовим частинам і з'єднанням
наказом Верховного Головнокомандуючого
було присвоєне почесне звання "Кременчуцьких". Значну
допомогу у звільненні Полтавщини від
німецьких окупантів надавали партизани.
Партизанське з'єднання Є. Соколовського,
розбившись на дрібні загони, обстрілювало
окремі підрозділи та автоколони німецьких
військ, руйнувало залізничні колії і
телеграфні та телефонні лінії на дільницях
Бахмач-Ромодан та Сенча-Андріяшівка.
Партизани служили також провідниками і
розвідниками для Червоної армії.
Антифашистська група села Окіп під
керівництвом І.Г. Кусана допомагала
радянським військам на території
Сенчанського і Лубенського районів. Таким
чином, протягом вересня 1943 року територія
Полтавщини в її довоєнних адміністративних
кордонах була майже повністю звільнена від
німецьких військ, і на ній відновилася
радянська влада.
|
