“Хтось казав, що українці не вміють шанувати своїх героїв, – писав Євген Маланюк. – А там, де немає пошани до визначних особистостей, не може витворитись традиція, що грає таку велику ролю у вихованні Нації, в накресленні її історичних завдань і шляхів”, – з цієї думки почав нарис про Євгена Мешківського поет Євген Маланюк.

12 лютого 2007 року виповнилося 125 років від дня народження Євгена Васильовича Мешківського (Мєшковського). Хто, крім деяких істориків, скаже, що це був за чоловік? Справді, вийдіть на вулиці Києва, Львова, Полтави, Луцька чи Хмельницького і запитайте першого зустрічного (і тисячного теж), хто такий Євген Мешківський, і що почуєш? Крім милої посмішки, яка виказує невігластво, що побачиш? Про Донецьк, Харків, Дніпропетровськ чи Луганськ вже не згадую…

Єдине місто, де ще не забули генерала-хорунжого Армії УНР Євгена Мешківського, це Тернопіль, бо там на Микулинецькому кладовищі дивом збереглася його могила...

Євгена Мешківського поет Євген Маланюк назвав “генералом-лицарем”, “людиною, яка не знала кривих ліній, тільки – прості”. Іменем Мешківського в українських містах мали би бути названі проспекти і центральні площі. Пам’ятники йому мали б височіти і в Києві, де він народився, і в Луцьку, де був комендантом міста, і в Тернополі, де закінчив свій шлях служіння Батьківщині, і в Чорному Острові, де був смертельно поранений. Тоді, 6 липня 1920 року, більшовицька кіннота несподівано атакувала потяг, в якому перебував штаб Армії УНР. І, здавалося б, у безвихідній ситуації начальник штабу української армії Євген Мешківський повів штабних старшин в атаку. В цьому переможному бою Мешківського було смертельно поранено…

Військовий геній Мешківського помітили ще за царизму. Він, випускник Миколаївської академії Генерального штабу, обіймав чимало високих посад, зокрема був начальником штабу 105-ї пішої дивізії, а пізніше очолював штаб 1-ї Туркестанської стрілецької дивізії. В Армії Української Держави полковник Мешківський був начальником оперативного відділу Генерального штабу, який, за визначенням Євгена Маланюка, “творив головний нерв не тільки військового, а навіть і політичного життя того часу”.

10 грудня 1918 р. Євген Мешківський очолив штаб Української галицької армії, а пізніше – штаб Дієвої армії УНР. В ході українсько-польської війни із галицьких напівпартизанських бойових груп за короткий час створив сучасну армію. Працював він і на інших високих посадах, рішучо і безкомпромісно намагаючись врятувати нашу Батьківщину.

Народився Євген Васильович Мешківський 12 лютого 1882 р. в козацько-шляхетській родині. Дитинство провів на Полтавщині в українському середовищі. Любов до України і гордість за своє походження прищепила мати. Спершу пішов стежкою священика, потім різко звернув на військову. За героїзм у роки Першої світової війни нагороджений усіма можливими орденами, а також Георгіївською зброєю. Під час служби у гетьманській армії принципово не вживав російської мови, а на звернення до нього російською, не відповідав і вимагав звертатися до нього українською.

Денікінці, хоч і ненавиділи його, все ж, вважали найбільш яскравим українським старшиною, а сотник Євген Маланюк називав його “справжнім запорожцем”. У “Книзі спостережень” він писав: “Сувора дисциплінованість чисто військового, зимного й світлого розуму, солідний науковий багаж, і дійсно геніальна пам’ять – ось його найбільш яскраві прикмети. У нього була воля... чисто полководчеського типу”.

До всього, Євген Мешківський був ще й людяним чоловіком. Попри небезпеку, він постійно відвідував тифозні бараки в Рівному, читав козакам газети, інформував, підбадьорював їх. Там, у Рівному він і занедужав на тиф. Генерал-полковник Микола Капустянський сказав про Євгена Мешківського, що той – “справжній богатир тілом і духом, людина нестримної енергії, великої працездатності й лицарської вдачі”.

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”, головною метою діяльності якого є дослідження Визвольної боротьби українського народу та вшанування захисників Вітчизни, звертаюся до громадськості та міського голови Тернополя пана Романа Заставного з пропозицією вшанувати пам’ять Євгена Мешківського.

1. Насамперед необхідно облаштувати його могилу на Микулинецькому кладовищі, поставивши і вказівники до місця його останнього спочинку, щоб тернополяни і гості міста могли відшукати це поховання і покласти квіти вдячності.

2. За участю громадськості та керівництва міста провести вечір пам’яті “генерала-лицаря” (вислів Євгена Маланюка).

3. Перейменувати одну з центральних вулиць чи площ міста, назвавши іменем цього військового і державного діяча доби УНР та Української Держави.

Будьмо гідними кращих синів України!