Віктор
Ревегук
Полтавщина в роки другої світової війни
(1939-1945)
|
|
Меню: Полтавщина
в роки другої світової війни (1939-1945); Бібліотека |
|
Розділ
IV. §
3. Український національно-патріотичний Рух
опору Однією
із закритих тем у роки комуністичного
режиму була участь українських патріотів у
антифашистській боротьбі, зокрема
діяльність національно-патріотичного
підпілля на Полтавщині, про яке
заборонялося навіть згадувати. Проте і в
умовах державної незалежності України
дослідження даної теми пов'язане з
чисельними труднощами, викликаними,
насамперед, браком документів. Оскільки
боротьба ОУН-УПА в роки радянсько-німецької
війни не дістала офіційного визнання на
державному рівні, навіть ті з них, що
збереглися, надійно заховані в архівах СБУ
і тому недоступні для дослідників. У
зв'язку з цим, авторові довелося обмежитися
систематизацією розрізнених фактів з
публікацій тих авторів, які зверталися до
історії ОУН-УПА, та спогадами учасників
націоналістичного підпілля. Деякі
матеріали були також знайдені у фондах
районних управ, які існували в роки
німецької окупації, Полтавського обкому і
міськкомів КП(б)У. Опубліковані документи (а
це — переважно радянські і німецькі
джерела) хибують суб'єктивністю, адже
обидва тоталітарних режими вороже
ставилися до національних домагань
українського народу, намагалися всіляко їх
очорнити і в той же час перебільшували
успіхи своїх каральних органів у боротьбі з
національно-патріотичним підпіллям. Імена
більшості українських патріотів-підпільників
невідомі, адже вони боролися і вмирали
безіменними або під псевдонімами. Навіть в
опублікованих за кордонами СРСР спогадах
вцілілих членів підпілля ОУН донедавна не
розголошувалися імена всіх його учасників,
щоб не зашкодити тим учасникам Руху опору
та їх сім'ям, які ще залишалися в живих за
залізною завісою — в Радянському Союзі. Найбільш
повну картину діяльності національно-патріо-(205)тичного
підпілля на Полтавщині в роки радянсько-німецької
війни дають опубліковані в 1997 році журналом
"Київ" спогади безпосереднього
учасника подій Миколи Соколовського. Важко
судити про ступінь їх достовірності та об'єктивності. З
початком радянсько-німецької війни із
Західної України на схід вирушили утворені
Організацією Українських Націоналістів
похідні групи, до складу яких, за різними
даними, входило від трьох до п'яти тисяч
чоловік. У підготовленій восени 1941 року
німецьким командуванням доповідній
записці Е. Коху про політико-економічне
становище говорилося, що "із західних
районів України, в особливості із генерал-губернаторства,
виїхали українські інтелігенти у східні
області і вимагають там не лише
незалежності, але навіть закликають
саботувати німецькі заходи" [1].
Здебільшого це були молоді люди, щирі
патріоти України, які прагнули в умовах
німецько-фашистської окупації згуртувати
українців навколо національної ідеї і
повести їх на боротьбу за свободу і
незалежність своєї Батьківщини, яка
потерпала під гнітом двох тоталітарних
режимів — сталінського і гітлерівського. --------------- 1 ЦДАГО України, ф.57, оп.4, спр.108, арк.7. Шлях
похідних груп як бандерівського, так і
мельниківського спрямування на
Слобожанщину і Донбас пролягав через
Полтавщину. Серед їх членів були і місцеві
уродженці, учасники визвольних змагань
1917-1920 років, які з різних причин опинилися в
еміграції. Зокрема, протягом 17-19 липня 1941
року на схід вирушили полтавці Іван Гарман,
Григорій Падалка, Юрій і Денис Матвіїви,
Іван Прохват, Степан Шахрай, Володимир
Бідик та Марія Безпалова [2]. В кінці вересня
1941 року до Полтави був переведений і голова
обласного проводу ОУН на Вінничині Василь
Яворів ("Бойко"), разом з ним виїхала і
референт жіночих справ обласного проводу,
прізвище якої невідоме [3]. --------------- 2 Сергійчук В. ОУП-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. — К., "Дніпро", 1996. — С.246. 3 Пащак Я. Південна похідна група ОУН // Дзвін, 1998. — №8-9. — С.88. Значну
роботу по згуртуванню національних сил на
Полтавщині провів один з лідерів ОУН
мельниківської орієнтації, уроженець міста
Рогатина на Галичині Богдан Онуфрик-Коник
— "молодий чоловік невизначеного віку,
блідавий шатен, ледь похилої постави, з
виразом на обличчі хворого на якусь
хронічну шлункову недугу" [4]. Одним із
його завдань було виявлення українських
патріотів і формування з них допоміжної
окупаційної адміністрації з тим, щоб ці
люди стали носіями української
державницької ідеї на окупованих німцями
територіях. --------------- 4 Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. — Київ, 1997. — 3-4. — С.82. (206)
Після нетривалого перебування в Полтаві Б.
Коник вирушив на Слобожанщину. Ідучи від
Полтави до Харкова, він, за спогадами Осипа
Жалоби, в Іскрівці, Чутовому, Коломаку,
Валках і Люботині скликав збори місцевої
інтелігенції та української людності і за
їх рекомендаціями підбирав "ідейних
українців" на посади районних і
сільських старост, адже легальна робота в
органах місцевого самоврядування, хоч би
які обмежені права вони мали, створювала
найбільш сприятливі умови для пропаганди
ідеї Української державності. Б. Коник мав
при собі "інтендантський" мішок, з
якого виймав та вивішував на приміщеннях
районних і сільських управ українські
синьо-жовті прапори [5]. --------------- 5 Жалоба О. У поході на Схід // На зов Києва. Український націоналізм у другій світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів. — К,. 1993. — С.303. Багато
молодих патріотів були знищені фашистами в
перші місяці окупації, тому що вони не
набули досвіду підпільної роботи серед
нового покоління українців — "радянських
людей" в умовах фашистського терору. У
жовтні 1941 року у Миргороді було розстріляно
Миколу Лемика та п'ять його побратимів,
імена яких, на жаль, залишилися невідомими. З
різних джерел, що збереглися, достеменно
відомо, що українське націоналістичне
підпілля діяло в Полтаві, Кременчуці,
Лубнах, Миргороді, Лохвиці, Золотоноші,
Кишеньках і Яготині. Центром національно-патріотичного
підпілля в Полтаві стала міська управа. Її
очолював бургомістр Федір Борківський,
колишній старшина Української армії часів
визвольних змагань 1917-1920 років, друг С.
Петлюри і А. Коновальця. В січні 1918 року він
брав участь у придушенні повстання
більшовиків у Києві, де командував
автопанцерними силами, що штурмували завод
"Арсенал", при цьому був важко
поранений. У справі Спілки визволення
України був засуджений і десять років
карався у радянських концтаборах. 5
жовтня 1941 року у Києві з уцілілих після "великого
терору" 30-х років представників
української інтелігенції, учасників
Української революції та членів ОУН
мельниківської орієнтації утворилася
Українська національна рада (УНР), яку
очолив професор Микола Величківський. УНР
брала на себе завдання представляти
український народ перед німецькими
окупаційними властями, піклуватися про
розвиток народного господарства рідного
краю, сприяти розвитку культури, освіти,
національною життя. УНР мала спиратися на
обласні і районні ради, до яких залучалися б
усі українські (207) державотворчі
елементи. Системі рад за більшовиків
належало надати український національно-державницький
зміст. Федір
Борківський був одним із учасників
Установчих зборів УНР, одночасно він
очолював і полтавську обласну раду, що
діяла в напівлегальних умовах. До складу
президії обласної ради входили молодий
учитель Олександр Дигас, Петро Дейнеко і
Клименко. Зв'язковим президії УНР в Києві і
членом Полтавської обласної ради був Зенон
Городиський [6]. --------------- 6 Городиський 3. Українська Національна рада. — К., 1993. — С.53. У
Полтаві діяли підпільники як бандерівської,
так і мельниківської орієнтації,
прикриттям для яких була робота в органах
місцевої окупаційної адміністрації та
тилових німецьких установах і штабах.
Притулок їм давали українські патріоти, які
залишалися живими після двадцяти років
більшовицького терору. Допомогу членам
похідних груп надавала також Полтавська
управа Українського Червоного Хреста, в
тому числі голова управи Галина В'юн та її
мати Єлизавета Гришко, священик
Української автокефальної православної
церкви Демид Бурко та його дружина Антоніна,
родини Потапенків, Потульницьких та ін. Підпільна
організація мельниківців у Полтаві була
створена в кінці 1941 року. Полтавські
енкаведисти вважали, що її очолював Петро
Петрович Дейнеко — завідуючий
адміністративним відділом міської управи.
В кінці 20-х років його родина була
розкуркулена, позбавлена землі і саду.
Напередодні війни П. Дейнеко працював
садівником у Полтаві. Найближчим його
помічником, за даними чекістів, була Галина
В'юн (у своїх спогадах вона не підтверджує
свою участь у націоналістичному підпіллі),
а активними учасниками — Бегмет і Дигас. Дещо
іншу версію наводить у своїх спогадах
Микола Соколовський: у грудні 1941 року у
Києві він вступив у члени ОУН, взявши при
цьому псевдо "Біда". Один з лідерів ОУН
Б. Коник призначив його керівником
націоналістичного підпілля на Полтавщині,
що, на наш погляд, не відповідає дійсності.
Сам зміст його спогадів суперечить цьому
твердженню. М.
Соколовський народився 6 травня 1910 року в
селі Хорошому Павлоградського повіту на
Катеринославщині. Його батько, священик
Української автокефальної православної
церкви, був розстріляний чекістами лише за
те, що поховав за християнським обрядом
декількох повстанців із (208) загону
отамана Гладченка. Навчався М. Соколовський
у художньо-керамічній профшколі ім. Гоголя
при Миргородському однойменному технікумі.
На канікулах додому не їздив, а ходив
поводирем з кобзарями по містах і селах
Полтавщини. Від них сам навчився грати на
бандурі. У 1929 році був заарештований у
справі Спілки української молоді і п'ять
років працював невільником у Карелії —
будував Біломорсько-Балтійський канал.
Звільнившись із ув'язнення, влаштувався на
роботу у Краматорську. В 1935 році
Соколовського призвали на службу до
Червоної армії. Коли його будівельний
батальйон перекидали на Далекий Схід, втік
із Заволжжя на Україну і за підробними
документами вступив до Київського
художнього інституту. Перед одержанням
диплома дивом уникнув арешту і виїхав до
Криму, де працював художником у Сімферополі.
Війна застала його в Полтаві [7]. --------------- 7 Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. — Київ, 1997. — №1-2. — С.33-34. За
словами М. Соколовського, мельниківцями
були бургомістр Полтави Ф. Борківський,
редактор обласного часопису "Голос
Полтавщини" Петро Сагайдачний, начальник
полтавської поліції, член ОУН ще з
еміграції Петро Чуй та його заступник
Мирошниченко, начальник земельного відділу
міської управи Микола Скрипченко, агроном
Григорій Оснач, майор Червоної армії Петро (прізвище
невідоме), брати Петро і Олексій Громи та ін.
З підпіллям ОУН був зв'язаний і кобзар Іван
Скляр [8]. --------------- 8 Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. — Київ, 1997. — №1-2. — с. 15-20. П.
Сагайдачний став редактором "Голосу
Полтавщини" восени 1941 року. Він мав
завдання Проводу ОУН налагодити видання
української періодики національно-патріотичного
спрямування на окупованих німцями теренах
Східної України. П. Сагайдачний — галичанин,
побратим полковника А. Мельника, чотар
корпусу київських Січових стрільців доби
Української революції 1917-1920 років, ветеран
Української військової організації і ОУН.
Попри жорстоку німецьку цензуру, з його
ініціативи на шпальтах "Голосу
Полтавщини", крім обов'язкових офіційних
німецьких повідомлень та розпоряджень
міської управи, друкувалися патріотичні
вірші українських поетів, спогади про
визвольні змагання 1917-1920 років, героїв Круг
і Базару, біографії визначних діячів
національно-визвольного руху українського
народу: М. Драгоманова, В. Винниченка, С.
Петлюри, Є. Коновальця та ін. Налагодивши
видання "Голосу Полтавщини", П.
Сагайдачний перебрався до Харкова, де
очолив редакцію газети "Нова Україна". (209)
Будучи в Полтаві, Б. Коник загітував піти
служити в поліцію емігрантів з Франції,
колишніх учнів полтавських гімназій
Олександра Шаруду та Івана Клименка, які
восени 1941 року повернулися з чужини на
Полтавщину і пристали до мельниківців, хоча
на еміграції вважали себе прибічниками
гетьмана П. Скоропадського. Олександр
Шаруда — родом із Шишак, "великий і
дебелий, з чорною густою чуприною і такими ж
бровами, із твердим карим поглядом, тип
справжнього козака-запорожця, бракувало
лише довгих вус". Іван Клименко —
уродженець Оржиці — "трохи менший, мав
шляхетну поставу і горбоносе обличчя Івана
Гонти, рахманні, замислені очі" [9]. В добу
Української революції 1917-1920 років О. Шаруда
та І. Клименко пішли добровільцями до
війська Української Народної Республіки і
служили в полку Чорних запорожців під
командою Петра Дяченка. Разом із своїм
куренем вони перейшли в кінці 1920 року
українсько-польський кордон і пішли на
еміграцію. В перемогу Гітлера вони не
вірили, за розкол ОУН напередодні радянсько-німецької
війни не схвалювали ні С. Бандеру, ні А.
Мельника. В полтавській допоміжній поліції
О. Шаруда завідував політичним відділом, а І.
Клименко — кримінальним. --------------- 9 Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. — Київ, 1997. — №3-4. — С.79. До
складу національно-патріотичного підпілля,
за словами С. Григи, входило близько 30
чоловік з числа жителів Полтави та
навколишніх сіл. Крім названих вище, серед
них були: Костянтин Павлович Вайденко, 1893
року народження, проживав у Полтаві на
вулиці В. Короленка, працював завідуючим
паливним відділом міської управи; Яків
Семенович Четверило, 1895 року народження,
уроженець села Чорноглазівки; Павло
Іванович Шпигун, завідував бакалійним
складом; Іван Трохимович Васильченко —
виконавець міської управи; Андрій
Леонтійович Даниленко — розсильний при
адміністративному відділі міської управи;
Петро Прокопович Марченко, Арсеній
Григорович Дникало, а також Петро
Васильович Грінченко — бухгалтер міської
управи та Степан Степанович Грига —
завідуючий адресним столом міської управи.
Останній у 1937 році був засуджений за
контрреволюційну агітацію, тому що
публічно висловлював своє невдоволення
радянською владою. Приводом до його арешту
став випадок у Клубі будівельників, коли С.
Грига із своїми друзями Павлюком та
Коротичем заспівали український
національний гімн (210) "Ще не
вмерла Україна". 6 червня 1941 року у С.
Григи закінчився строк покарання, і він
повернувся до Полтави. Деякий час виконував
столярні роботи, а в лютому 1942 року за
направленням з Біржі праці перейшов на
роботу до Міської управи. Як показав на
допиті в органах НКДБ 19 жовтня 1943 року С.
Грига, підпільники ОУН хотіли шляхом
збройної боротьби проти німців і
більшовиків домогтися створення
незалежної української держави. Бандерівці
в Полтаві також мали свою підпільну "п'ятірку",
яку очолював Ярослав Мудрий (очевидно, — це
псевдо, справжнє його прізвище невідоме),
який прибув зі Львова незабаром після
приходу німців на Полтавщину. Осідок
бандерівці мали на квартирі Олесі
Потапенко на вулиці І. Котляревського,
навпроти скверика. Господарка квартири
була донькою полтавського поета Мусія
Кононенка і дружиною Митрофана Потапенка,
відомого кооператора, репресованого в 1937
році. Будучи членом ОУН, О. Потапенко
працювала у Полтавській управі
Українського Червоного Хреста [10]. До складу
"п'ятірки" також входив Петро
Ключевський, який служив перекладачем в
одній із тилових німецьких установ. Імена
інших невідомі. --------------- 10 Полтавська Петлюріана. Число 5. Матеріали шостих Петлюрівських читань. — Полтава, 2003. — С. 175. Основним
завданням українських патріотів, як
вказувалося в доповідній записці наркома
НКВС УРСР Рясного на ім'я М.С. Хрущова, було
ведення націоналістичної пропаганди серед
українського населення і
військовополонених, яким вони доносили "ідеї
боротьби з більшовиками, а також і з німцями,
за створення "самостійної Української
держави" [11]. Найбільш сприятливий ґрунт
вона знаходила серед національно свідомої
української інтелігенції та селянства,
серед якого були сильні антиколгоспні
настрої. В числі інших завдань українських
націоналістів було залучення нових членів
до свого підпілля, створення фонду допомоги
сім'ям репресованих радянською владою
людей, збір коштів для ОУН та ін.
Підпільники підтримували зв'язок із своїми
керівними центрами в Києві. --------------- 11 Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 — 1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. — К., 1994. — С.404. Навесні
1942 року до Полтави приїздив представник
Проводу ОУН і одночасно один з керівників
Центральної управи Українського Червоного
Хреста Діхтяр, який привіз нелегальну
літературу націоналістичного змісту та
провів нараду з керівництвом полтавського
підпілля ОУН мельниківської (211)
орієнтації, на якій розглядалися питання
розширення впливу ОУН на селі, створення
там осередків національного відродження та
залучення до них української інтелігенції.
Іншим зв'язковим між Полтавою і Проводом
ОУН у Києві, за словами М. Соколовського, був
Василь Шарий, який постійно мешкав у
Полтаві. Серед підпільної літератури
державницького змісту переважав журнал "Сурма"
та невелика за розміром книжечка "Симон
Петлюра". Українське
національно-патріотичне підпілля також
підтримувало зв'язки з Харковом, Запоріжжям
та деякими іншими містами, наскільки це
було можливим в умовах німецької окупації.
Так, член Харківського "Громадського
комітету" і керівник одного з відділів
обласної земельної управи професор
сільськогосподарських наук Григорій
Григорович Помаленький на початку 1942 року
переїхав до Полтави і став директором
місцевої сільськогосподарської школи [12]. В
лютому-березні 1943 року представник ОУН з
Полтави був присутнім на нараді зв'язкових,
яка проходила в селі Костянтинівці,
передмісті Мелітополя [13]. --------------- 12 Сергійчук В. ОУП-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. — К., "Дніпро", 1996. — С.37. 13 Мороко В.К. ОУН на Запоріжжі в роки радянсько-німецької війни // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Вип.2. — Дніпропетровськ, 1997. — С. 156. Ідеї
державної незалежності України
підпільники ОУН пропагували під час збору
продуктів для радянських
військовополонених, якими опікувався
Український Червоний Хрест, по містах і
селах Полтавщини. З цією метою вони
побували в Котельві, Нових Санжарах, Опішні,
Диканьці, Мачухах та ін. Державницька
пропаганда велася також серед робітників
промислових підприємств та
військовополонених. Навесні
1942 року німецьке фронтове командування
передало Полтавщину в управління цивільної
влади — вона була включена до
рейхскомісаріату "Україна". Відтоді і
почалися масові репресії проти національно
свідомих українських елементів. Першими
жертвами нацистського терору стали
учасники похідних груп ОУН — молоді
підпільники-націоналісти, які прибули на
Полтавщину з Галичини та еміграції, щоб
допомогти полтавцям у будівництві
національного життя. Завдяки спільним
клопотанням Полтавської управи
Українського Червоного Хреста та
керівництва Полтавської міської управи,
зокрема її голови Ф. Борківського, перших в'язнів
вдалося врятувати. Але в кінці березня 1942
року, невдовзі після шевченківських свят,
було заарештоване і керівництво
Полтавської міської управи, в тому числі Ф.
Борківський, П. Дейнеко, Дигас, Клименко та
ін. (212)
В написаних незадовго до смерті спогадах М.
Соколовський вказував, що арешти
українських патріотів були проведені
відразу після того, як вони на квартирі Ф.
Борківського склали присягу на вірність
Україні. Зі слів автора спогадів вона була
такого змісту: "Присягаю перед Богом і
духом моїх предків на досмертну вірність
українському народові, на українську
самостійну соборну державу, на послух і
карність Організації українських
націоналістів, що її очолювали полковник
Євген Коновалець, полковник Андрій Мельник
та інші наслідники. Так мені, Боже, допоможи
у виконанні моїх обов'язків" [14]. --------------- 14 Полтавська Петлюріана. Число 5. Матеріали шостих Петлюрівських читань. — Полтава, 2003. — С. 176. Про
обставини загибелі Ф. Борківського є
коротка згадка в автобіографічному романі
О. Мальченка (Олекси Ізарського). До
кабінету бургомістра зайшло два німецьких
офіцери і наказали йому вдягатися та йти з
ними. Потім його відвезли до викопаної на
міському цвинтарі могили і там застрелили
без жодних звинувачень, вироку і розмов [15].
Галина В'юн у своїх спогадах вказувала, що
українські патріоти стали жертвами
радянської агентури, яка працювала в
німецьких установах [16]. М. Соколовський
зрадником вважав заступника начальника
поліції Мірошниченка. --------------- 15 Ізарський О. Полтава. — Полтава, 1999. — С.2002. 16 Полтавська думка. — 1994, 4-10 листопада. Повідомлення
про страту українських патріотів з'явилося
в перших числах квітня 1942 року. В офіційних
документах німецького командування про це
говорилося так: "Начальнику поліцейської
команди в Полтаві вдалося ліквідувати
таємну організацію, яка підтримувала зв'язок
з більшовиками і займалася розвідувальною
діяльністю. Крім того, в коло її завдань
входило ведення ворожої пропаганди, підрив
мостів і залізниць, а також вбивство
старших офіцерів. Організацією керував
професор філософії, який працював у Полтаві
бургомістром. Була знайдена зброя, а також
схеми і деталі для складання
радіопередавачів". У
іншому гітлерівському документі від 10
квітня 1942 року зазначалося: "У Полтаві
було заарештовано мера і трьох інших осіб.
Мер проводив у себе збори з прибічниками
Бандери, в ході яких він пропагував ідею
створення української армії для боротьби з
німецьким вермахтом" [17]. --------------- 17 Літературна Україна. — 1991, 19 грудня. Після
загибелі керівництва міської управи та
заборони діяльності Українського
Червоного Хреста рятувати заарештованих
українських патріотів було вже нікому. В
застінках гестапо загинули полтавчани
Оксана Потапенко, Гриша (213)
Козаченко, Оксана Пройда, селянин з Волині
Филимон Радько та багато інших.
Заарештований німцями Ярослав Мудрий
передав М. Соколовському з тюрми
передсмертну записку такого змісту: "Дорогий
друже Миколо, мене хтось із моєї п'ятірки
продав. Є можливість втечі, але в мене
відібрали окуляри, а я без них — сліпий.
Напевне, не вийду. Запам'ятай: я з Підляшшя,
народження 1914 р. Тримайся! Різним Коникам не
йми віри. Героям слава! Обіймаю. Твій Я.М." [18]. --------------- 18 Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. — Київ, 1997, №5-6. — С.20. Петра
Чуя німці усунули з посади начальника
полтавської поліції і призначили замість
нього Мірошниченка, який порвав з ОУН і став
вірно служити окупантам. Його поліцаї
виловлювали на залізничних станціях
учасників національно-патріотичного
підпілля по "западенській вимові".
Дмитро і Олексій Громи залишили службу в
поліції і також зреклися ОУН. О. Шаруду та І.
Клименка німці вигнали з поліції, але доля
двох друзів склалася по-різному. О. Шаруда
виїхав у своє рідне село Шишаки, і незабаром
німці призначили його старостою району. В
1943 році він виїхав разом з відступаючими
німецькими військами, а після війни
опинився за океаном у місті Торонто в
Канаді. І. Клименко був заарештований і
загинув у застінках гестапо. Як
стверджує М. Соколовський, у ході
розгорнутих німцями репресій було
розстріляно 12 підпільників-мельниківців,
тринадцятою була його дружина — Діна
Соколовська (дівоче прізвище — Шматько).
Олеся Потапенко виїхала в 1943 році з Полтави
до Німеччини, де і померла в 1948 році,
похована поблизу Мюнхена. М.
Соколовський уникнув арешту і поступив на
Пастирські курси Української
автокефальної православної церкви, які
працювали у дворі Полтавського історико-краєзнавчого
музею. Слухачами курсів стали і члени ОУН
Василь Шарий, Володимир Козир та колишній
сотник армії УНР Шкода, який повернувся в
роки війни до Полтави з еміграції. По
закінченні курсів єпископ Мстислав (Степан
Скрипник) висвятив М. Соколовського на
іподиякона, а через деякий час єпископ
Сильвестр — на священника. Один
з найбільших осередків українських
патріотів-націоналістів на Полтавщині
існував у Кременчуці, адже саме це місто
лежало на шляху похідних груп ОУН на схід та
на південь. Налічував він декілька десятків
чоловік, які працювали (214) на різних
посадах у тилових німецьких установах,
органах допоміжної української
адміністрації та в школі, де готували
перекладачів і службовців для німецьких
служб. Одним
з керівників Кременчуцького підпілля був
Петро (за іншими даними — Михайло)
Щепанський. Народився він у 1908 році у Кам'янець-Подільському,
деякий час працював кореспондентом у
різних провінційних радянських газетах.
Проте офіційна комуністична ідеологія не
змогла вбити в ньому любов до рідного краю і
перетворити українського патріота на
московсько-більшовицького
інтернаціоналіста. Його невдоволення
комуністичним режимом ще більше посилилося
в результаті спілкування з українцями
Закарпаття, які після його захоплення
Угорщиною, втекли до України радянської. З
початком радянсько-німецької війни П.
Щепанський мусив евакуюватися із сім'єю на
схід, але в результаті швидкого просування
німців застряв у Кременчуці, де його й
застала окупація. Восени
1941 року П. Щепанський став редактором
Кременчуцького часопису "Дніпрова хвиля"
і за короткий час перетворив його на
трибуну української самостійницької думки.
На шпальтах кременчуцького часопису
друкувалися патріотичні вірші українських
поетів, зокрема текст національного гімну
"Ще не вмерла Україна" та "Марш
націоналістів". 9 листопада 1941 року "Дніпрова
хвиля" опублікувала статтю Євгена
Стахіва, згодом одного з керівників
українського антифашистського підпілля в
Донбасі, "Нові шляхи виховання
української молоді", в якій він закликав
юнаків і дівчат бути патріотами своєї
Батьківщини і за прикладом Кривого Рогу
гуртуватися в національно-спортивні
товариства "Січ". Цю
ж ідею підтримало і командування вермахту.
В одному з донесень вказувалося, що
комуністичні переконання особливо
поширені серед української молоді, яка
вороже налаштована щодо німців. В
окупованій Україні дозволена лише
чотирикласна початкова школа, і не охоплені
навчанням юнаки і дівчата залишені самі на
себе, а тому можуть легко піддаватися
антинімецьким настроям. У зв'язку з цим,
пропонувалося поставити питання перед
гітлерівським керівництвом про "можливість
дозволу молодіжної організації "Січ",
яку передбачається використати для
боротьби з комунізмом серед української
молоді під наглядом вермахту" [19]. З
політичних міркувань нацистські верховоди
такого дозволу не дали. --------------- 19
ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.59, арк.45. (215)
Найближчими помічниками П. Щепанського в
редакції були Надія Мойленко та Якимів.
Протягом короткого часу у Кременчуці та
його околицях була створена розгалужена
підпільна мережа ОУН, яка підтримувала зв'язки
з такими ж організаціями в Києві та Полтаві [20]. До її складу входили директор місцевого
краєзнавчого музею Іван Білявський,
працівники цього музею Дмитро Борківський
та Кіндрат Корольчук, а також завідуючий
відділом освіти Кременчуцької районної
управи Йосип Швидь. Останнього
розпорядженням Кременчуцької польової
комендатури від 27 листопада 1941 року було
призначено заступником старости
Кременчуцького району [21]. --------------- 20 Визначні постаті визвольної боротьби в Україні. — Стрий, 1992. — С.82. 21 ДАПО, ф.Р-2577, оп.1, спр.3-а, арк.11. Автору
не вдалося встановити, чи мав Дмитро
Борківський родинні зв'язки з полтавським
бургомістром Федором Борківським, чи це —
простий збіг прізвищ. Згідно довідки
Кременчуцького міського управління НКДБ, у
Д. Борківського була сестра (скоріше, донька)
Марія Дмитрівна Борківська, учителька за
фахом, яка в період окупації деякий час
працювала в торговому відділі
Кременчуцької міської управи. По
закінченні війни М. Борківську мали
направити вчителювати до Західної України,
тому вона і стала предметом прискіпливої
уваги з боку місцевих чекістів [22]. --------------- 22 ДАПО, ф.П-13, оп1, спр.156, арк.22. Окремим
членам похідних груп ОУН, які прибули з
Галичини до Кременчука, вдалося
влаштуватися на роботу перекладачами в
тилових німецьких установах і штабах. Серед
останніх були Володимир Вережак, Павло
Длябога, Богдан Мазяр, Олекса Бабій та ін. Поміж
названих підпільників більш-менш вірогідні
дані маємо лише про Володимира Вережака.
Народився він у 1917 році в містечку
Городенці на Галичині в селянській родині.
Навчався в українській гімназії товариства
"Рідна школа", по закінченні якої
продовжував студії в українському
технікогосподарському інституті в
Подебрадах у Чехословаччині. Згодом
працював у кооперативному "Українбанку".
З юнацьких літ брав активну участь в
організації і роботі драматичного гуртка
місцевої "Просвіти", в осередку "Каменяр"
та підпільній юнацькій організації ОУН.
Напередодні другої світової війни В.
Вережак навчався у Краківській академії, де
належав до української студентської
організації "Чорноморе". З
приходом "визволителів" зі сходу
родина В. Вережака (батько, мати і сестра
Ганна) була репресована і вивезена до (216)
Сибіру. Там батько й помер, а мати з дочкою
повернулися до рідної домівки лише в 1956
році. На початку радянсько-німецької війни
В. Вережак у складі похідних груп ОУН прибув
до Східної України і влаштувався
перекладачем при одному з німецьких
тилових штабів у Кременчуці. Своє службове
становище він використовував для того, щоб
забезпечувати підпільників необхідними
німецьким документами. Підпільники
ОУН розповсюджували серед населення
нелегальну літературу державницького
змісту, вели усну антифашистську і
антикомуністичну пропаганду, пояснювали
людям необхідність боротьби за
незалежність України в умовах збройного
протистояння двох тоталітарних режимів. В
оперативному відношенні Кременчук разом з
Крюковим підпорядковувався
Кіровоградському обласному проводу ОУН,
керівником якого був Йосип Безпалий ("Остап"). Один
з осередків ОУН існував у передмісті
Крюкова — селі Білецьківці. Керівником
його був Василь Свиридович Чорновіл, а
активними членами — його брати Яків і
Степан, доньки Лідія і Олександра, Катерина
і Василь Хорольські, Феодосій Матюшенко,
Савва Семенович Чорновіл, Іван Антонович
Чорновіл та ін. Легальним прикриттям для
діяльності українських патріотів став
осередок "Просвіти", який виник у
грудні 1941 року з ініціативи Василя
Чорновола. Під його керівництвом члени
організації таємно вивчали національний
гімн "Ще не вмерла Україна", "Гімн
націоналістів", читали націоналістичну
літературу і поширювали листівки
антинімецького та антирадянського змісту,
які Василь Чорновіл привозив з Кременчука.
Агітацію серед молоді Білецьківки і
навколишніх сіл проводили Ліда і Шура
Чорноволи. У
кінці 1942 року підпільники ОУН встановили
контакт з місцевою молодіжною
антифашистською організацією "Набат",
дев'ять членів якої, в тому числі і її
керівник Василь Ус, були активними
учасниками Білецьківської "Просвіти",
з тим, щоб схилити їх до співпраці з
підпіллям ОУН. У лютому 1943 року під час
вистави у сільському клубі "Ой, не ходи,
Грицю, та й на вечорниці" Василь Чорновіл
закликав присутніх до боротьби з
більшовизмом і необхідності створення
незалежної Української держави [23]. --------------- 23 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.225, арк.3-11. У
кінці зими 1942 року до Кременчука прибула
зондеркоманда гітлерівської служби
безпеки. Вона встановила контакт (217)
з німецькими тиловими штабами та
командуванням 213 охоронної дивізії і з 23
лютого розпочала арешти українських
патріотів. Того ж дня було вчинено обшук
ешелону з українськими бранцями, яких везли
до Німеччини на каторжні роботи. В них були
вилучені листівки антинімецького змісту. 25
березня зондеркоманда схопила в Кременчуці
двох кур'єрів ОУН, які їхали з Полтави через
Кременчук до Львова і Кракова [24]. --------------- 24 Косик В. Україна в другій світовій війні в документах.— Львів, 1998.— Т.2.— C.149. За
свідченням Є. Стахіва, який декілька разів
по дорозі в Донбас зупинявся в Кременчуці, в
місті було заарештовано більше двадцяти
учасників самостійницького Руху опору,
яких незабаром усіх розстріляли. В одному
із щомісячних звітів німецьких воєнних
властей штабу тилового району "Південь"
про ці події говорилося, що "у зв'язку з
арештом українського редактора і кількох
українських співробітників стало
необхідним повністю взяти на себе випуск
газети. Наступний номер у меншій кількості
вийде в неділю 1 березня". Новим
редактором "Дніпрової хвилі" став
Тарасов, якого незабаром теж заарештували. У
серпні 1942 року гестапо схопило Д.
Борківського та К. Корольчука. Тоді ж німці
провели арешти і серед перекладачів-українців.
Через два тижні їх усіх було розстріляно.
Лише Олексі Бабію ("Білому") та
Андрієві Лемчукові вдалося пораненими, в
самій лише білизні вибратися з-під трупів
своїх товаришів і врятуватися. В 1944 році
Олекса Бабій, вже як вояк дивізії "Галичина",
загинув під Бродами в боях з Червоною
армією. Пізніше
Є. Стахів згадував про розгром
Кременчуцького підпілля ОУН: "Від нього в
мене залишилося тяжке враження. Там гестапо
жорстоко розправилося з нашим підпіллям, на
чолі його стояв редактор місцевої газети...
Разом з ним загинула його дружина і двоє
дітей. Постріляно було багатьох галичан,
посланих туди ОУН". Але і після розстрілу
керівників націоналістичного підпілля в
околицях Кременчука продовжували
розповсюджуватися листівки, які вказували
на злочини нацистів і закликали до боротьби
за волю України. Це свідчило про те, що
підпілля ОУН було добре законспірованим і
не всіх його учасників німцям вдалося
викрити. Зокрема, продовжувала існувати
організація ОУН у згаданому вище селі
Білецьківці. 27 липня 1943 року в
господарському приміщенні Василя
Чорновола відбулася зустріч двох озброєних
представ-(218)ників ОУН, які прибули
із західної України (один з них назвався "Миколою")
з керівником місцевої антифашистської
організації "Набат" Василем Усом. Його
переконували в тому, що Україна має
повстати, коли німці і росіяни знесиляться
в боротьбі. Оунівці закликали В. Уса поїхати
з ними до Галичини і вступити там до
Української повстанської армії, пропонуючи
в ній посаду політичного керівника [25]. --------------- 25 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.225, арк.12. Згідно
повідомлення німецької служби безпеки від
14 серпня 1942 року, у Лубнах підчас облави
було заарештовано декілька десятків юнаків
і дівчат, яких підозрювали в причетності до
українського Руху опору. 23 з них відправили
до Кременчука і подальша їх доля невідома, а
33 звільнили з-під арешту [26]. В числі жертв-учасників
Лубенського націоналістичного підпілля
Юрій Бойко називає його керівника Вереша —
вихідця із Карпатської України [27]. --------------- 26 Сергійчук В. ОУП-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. — К., "Дніпро", 1996. — с. 188. 27 Бойко Ю. Шлях нації. — Париж-Київ-Львів, 1992. — С. 104. Восени
1942 року гестапо розкрило велику мережу
підпілля ОУН бандерівського крила в Сумах,
яке мало певні зв'язки і з Полтавщиною, тому
що одного із учасників цієї організації
було затримано в Полтаві. При арешті в нього
виявили багато підроблених німецьких
печаток [28]. --------------- 28 Володимир К. Україна і Німеччина у другій світовій війні. — Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993. — С.385. За
даними полтавських енкаведистів, в
Оболонському районі також існувала
підпільна група українських патріотів,
учасники якої поширювали серед селян ідеї
державної незалежності України. Не відомо,
однак, чи мала вона якісь зв'язки з
керівними центрами ОУН, чи діяла самостійно.
При наближенні в 1943 році Червоної армії
учасники підпільної групи втекли на захід,
але одного з них, Костя Сергійовича Студія,
1895 року народження, енкаведистам вдалося
заарештувати [29]. --------------- 29 ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.256, арк.38. Вцілілі
члени ОУН, за даними Полтавського обласного
управління НКВС, пішли у глибоке підпілля і
почали готуватися до збройної боротьби на
два фронти: проти фашистів і проти
комуністів. Для майбутніх збройних
формувань їм вдалося закласти базу з
продовольством і медикаментами у
Яготинському районі [30]. --------------- 30 Сергійчук В. ОУП-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. — К., "Дніпро", 1996. — С.101-103. Якщо
на початку окупації України нацисти
ставилися до спроб українського
національного відродження із
настороженістю і зневажливою байдужістю,
то надалі почали вбачати в цьому процесі
джерело неприємного клопоту для себе. Після
того, коли Полтавщина навесні 1942 року
перейшла в підпоряд-(219)кування Е.
Коха, почалися гоніння на будь-які прояви
українського національного життя. Із
шпальт українських окупаційних газет
зникають повідомлення про героїчні
сторінки минулого та інші патріотичні
публікації, про діяльність української
автокефальної православної церкви, "Просвіт"
та інших українських громадських
організацій, зменшується кількість
повідомлень і про місцеве життя. Водночас
посилюється пропаганда фашистської
ідеології, збільшується обсяг інформації
про успіхи німецьких військ на фронтах
Другої світової війни та інших офіційних
повідомлень. Прикриттям
для вцілілих прихильників Української
державності у Полтаві стала управа
Українського Червоного Хреста (УЧХ), яку
очолювала Галина В'юн. Нарком НКВС УРСР
Рясний, як видно з його доповідної записки
на ім'я секретаря КП(б)У Д. Коротченка,
вважав її заступником керівника
полтавського підпілля ОУН П. Дейнеко, де
вона начебто відала організаційними
питаннями. Після ліквідації німцями
Полтавської управи УЧХ у липні 1942 року
деякі його функції перебрав благодійний
відділ Полтавської міської управи, який
очолював бургомістр Галанін, російський
білоемігрант. До відділу перейшла і частина
співробітників полтавської управи УЧХ. Офіційно
відділ займався наданням матеріальної
допомоги сім'ям репресованих радянською
владою українських патріотів, дітям-сиротам,
інвалідам війни і праці, але поряд з цим
його співробітники, як вважали чекісти,
проводили ''контрреволюційну
націоналістичну агітацію" серед
радянських військовополонених і
цивільного населення та намагалися
залучити до підпілля ОУН українську
інтелігенцію. Заарештований енкаведистами
П. Харченко на допиті 20 жовтня 1943 року
показав, що особлива увага зверталася ними
на пропаганду ідей української державності
серед селянства. З цією метою в села
Опішнянського, Диканського і
Новосанжарського районів виїжджали
вчителі Андрій Багмет і Олександр Дигас, О.
Потульницька та ін. Їх робота по пропаганді
ідеї державної незалежності України не
пропала марно. Так, Степан Грига, за даними
полтавських чекістів, особисто завербував
до підпільної організації ОУН сім чоловік [31]. Добродійні відділи при міських управах,
співробітники яких перебували під впливом
ідеології ОУН, існували також у (220)
Кременчуці, Хоролі, Кобеляках та деяких
інших містах Полтавщини. --------------- 31
Сергійчук В. ОУП-УПА в роки війни. Нові
документи і матеріали. — К., "Дніпро",
1996. — с.431. Після
повернення радянської влади па Полтавщину
ті з українських патріотів, які врятувалися
від фашистів і не виїхали на захід,
опинилися в застінках НКДБ. У жовтні 1943 року
чекістами були заарештовані П. Марченко, С.
Грига, А. Багмет та ін. Декілька учасників
національно-патріотичного підпілля (К.
Вайденко, Я. Четверило, А. Даниленко, І.
Шпигун і Деркач) перебували в розшуку. Як
повідомив автору житель села Зінців
Полтавського району Василь Якович Кожемяка,
Костянтину Платоновичу Вамденку перед
відступом німців вдалося разом із сім'єю
виїхати на захід. Спочатку він оселився в
Бельгії, а потім перебрався до США, де
працював на швейній фабриці. Багато років
він намигався зв'язатися із своїми братами
Кіндратом та Петром, які мешкали у
Безручках, але жоден з листів до них не
доходив. Микола
Соколовський перед приходом Червоної армії
виїхав до Буковини, де зв'язався із місцевим
підпіллям ОУН. Коли ж і туди прийшла
радянська влада, в кінці 1944 року його
викрили і заарештували енкаведисти, але
йому вдалося обдурити варту і втекти. Проте
на волі М. Соколовський перебував недовго.
Завдяки провокатору його знову спіймали,
але по дорозі до Полтави йому і на цей раз
вдалося втекти з потяга. Під прізвищем
Григорія Бондаря М. Соколовський
повернувся на Буковину і влаштувався на
роботу в Коломийському районному дорожному
відділі. Він поновив зв'язки з підпіллям ОУН
і за їх дорученням поставляв зброю воякам
УПА. В 1948 році М. Соколовського заарештували
ще раз і за участь в антирадянському
підпіллі засудили до розстрілу, але саме
тоді з ідеологічних міркувань в СРСР було
скасовано смертну кару і це врятувало йому
життя. До 1961 року М. Соколовський відбував
покараннях в концтаборах Комі АРСР і в
Мордовії. Після виходу за амністією на волю
він повернувся до рідних країв на
Дніпропетровщину, де проживав безвиїздно
до смерті в 2001 році, маючи від української
держави мінімальну соціальну пенсію — 30
гривень. Доля інших учасників національно-патріотичного
підпілля в Полтаві, які перебували в
розшуку, невідома. Частина
українських патріотів, які, рятуючись від
репресій з боку радянської влади, втекли
під час наступу Червоної (221) армії
на захід, і вступила до Української
повстанської армії. Так, в одному з
підрозділів УПА воювали Сергій Нестеренко (Туча),
Петро Гребенюк (Сагайдачний), та Григорій
Жалинський (Чабан) з Мачух, Андрій Винник (Сагайдачний)
з Верхолів, Євген Піддубник (Наливайко) з
Жуків, Володимир Захарченко (Всесвітній) з
Гребінки та ін. [32]. --------------- 32 ДАПО, ф.П-15, on. 1, спр.256, арк.57 зв. Саме
з цих учасників українського національно-визвольного
руху керівництво ОУН-УПА організовувало
нові похідні групи, які після
короткотермінової підготовки направлялися
для підпільної роботи до східних областей
України. На відміну від першої хвилі
похідних груп, вони були менш чисельними і
складалися майже виключно з місцевих
жителів, які з різних причин опинилися на
західних теренах України. Перед відправкою
в рідні краї працівники відділу пропаганди
ОУН прищеплювали підпільникам ідею
жертовності в ім'я свободи і незалежності
України, вчили методам конспірації та як
поводити себе у випадку затримання
органами НКДБ-НКВС. Зокрема, на Полтавщині
підпільники ОУН мали вивчати умови життя і
настрої людей, розташування військових
частин Радянської армії та структуру
каральних органів СРСР, а зібрані матеріали
через зв'язкових передавати керівництву
ОУН-УПА. Частина
підпільників ОУН була затримана
радянськими каральними органами і їх імена
збереглися в архівах, доступних для
дослідників. Серед них — Василь Андрійович
Скоробагатько, 1916 року народження,
уродженець села Яблуневе Охтирського
району. В 1941 році під Білою Церквою він
потрапив до німців у полон, але втік з
концтабору і, повернувшись додому, вступив
на службу до допоміжної української
поліції. 'В 1943 році разом з відступаючими
німецькими військами опинився на
Рівненщині, де вступив до ОУН і до
повернення на Полтавщину працював у службі
безпеки. Петро
Степанович Сердюков народився в 1918 році у
Воронезькій області. В 1942 році разом із
своєю військовою частиною потрапив у
оточення німців і перебував у таборах для
військовополонених у Лисичанську,
Дніпропетровську і Здолбунові. З
останнього він утік і вступив до УПА. Яків
Захарович Баранник народився у 1908 році в
селі Андріяшівці Глинського району
Сумської області. В 1941 році він, за даними
полтавських чекістів, дезертирував із
Червоної (222) армії, служив у поліції
і виїхав разом з відступаючими німецькими
військами на захід. До УПА Я. Баранник
вступив у Рівненській області. Названі
вище особи брали участь у нападі в 1944 році
на місто Острог, де для потреб УПА захопили
із зерносховища 800 пудів пшениці, а в
лікарні — медикаменти. Крім того, вони п'ять
разів брали участь у боях з частинами
Червоної армії [33]. --------------- 33 ДАПО, ф.П-15, on. 1, спр.256, арк,38. У
кінці 1944 року полтавські енкаведисти, за їх
даними, ліквідували перекинутий з району
Сокаля на Полтавщину підрозділ УПА у складі
40 чоловік, яким командував місцевий
уродженець, відомий під псевдонімом "Берест"
[34]. Про деталі цієї операції енкаведисти
партійні структури не повідомляли. --------------- 34 ДАПО, ф.П-12, оп.1, спр.272, арк. 113. За
звинуваченням у веденні націоналістичної
пропаганди серед своїх односельців у 1944
році були заарештовані Михайло Семенович і
Гордій Семенович Шараї та Іван Іванович
Безрук, жителі села Малі Будища
Опішнянського району [35]. --------------- 35 ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.255, арк.6. Дмитро
Якович Бойко напередодні радянсько-німецької
війни був редактором Глинської районної
газети в Сумській області і, як кожний
номенклатурний працівник, перебував у ВКП(б).
У період окупації він працював бригадиром
на коноплепрядильному заводі в Лютеньці
Гадяцького району, а після відновлення
радянської влади — головою сільської ради
в цьому ж селі, і за інформацією
енкаведистів "проводив націоналістичну
пропаганду". Під час арешту в нього були
вилучені німецький автомат, револьвер,
російський карабін і 300 набоїв [36]. --------------- 36 ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.256, арк.38 зв. За
пропаганду ідеї українського націоналізму
в листопаді 1944 року була заарештована група
керівних працівників Полтавської обласної
контори зв'язку, в тому числі Федір
Тимофійович Дробітько, Микола Якович
Федоров, Володимир Павлович Нікітенко, Іван
Іванович Крисько та Олександра Іванівна
Берник [37]. --------------- 37 ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.256, арк.39. Виявлені
Полтавськими чекістами факти ведення "націоналістичної
пропаганди" не вказують на причетність
її провідників до українського національно-патріотичного
підпілля, але свідчать про значне поширення
ідеї української державності серед
полтавців, що було результатом діяльності
похідних груп ОУН. Їх жертви не пропали
марно. Підтвердженням цього є той факт, що
протягом 1944 року, за даними начальника
обласного управління НКГБ, в навчальних
закладах Полтави було заарештовано 15 "учасників
ОУН" [38]. --------------- 38 ДАПО, ф.П-12, оп.1, спр.272, арк.304. (223)
Таким чином, як у період німецько-фашистської
окупації, так і після відновлення
радянської влади, серед полтавців
продовжувала жити ідея державності України,
яку ціною власного життя поширювали
учасники національно-патріотичного
підпілля. Як видно з доповіді начальника
полтавського обласного управління НКДБ
Чарнецького, зробленої 6 червня 1944 року на
зборах партійногосподарського активу, ОУН
"в період окупації Полтавщини провела
немалу роботу по згуртуванню
антирадянських націоналістичних сил. Вели
підготовчу роботу по створенню банд УПА в
Кременчуцькому та інших районах області з
метою залишити їх у нашому тилу із
завданням вести підривну роботу" [39]. Ні
фашистський, ні комуністичний режими не
змогли знищити прагнення українців бути
господарями на своїй землі і хазяїнами
власної долі. --------------- 39
ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.256, арк.42.
|
