Меню: Особистості - Л; Громадські діячі; Політичні діячі; Державні діячі; Правники; Правителі 
 Версія для друку   На головну

Лівицький Андрій Миколайович — Ливицкий Андрей Николаевич — (27.03.1879, хут. Красний Кут побл. Ліпляви Золотоніського пов. — 17.01.1954, Карлсруе, Німеччина) — громадсько-політичний і державний діяч, правник, президент УНР в екзилі (1926-1954 pp.).

Походив із давнього козацького роду. Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії П. Ґалаґана в Києві. У 1896 p. вступив до Київського університету. Навчався на математичному і правничому факультетах. Належав до української студентської громади. За участь у студентському політичному русі двічі ув'язнювався у Лук'янівській тюрмі (1897, 1899 pp.). Після закінчення університетського курсу служив у Лубенському окружному суді (1903—1905 pp.), присяжним повіреним Харківської судової палати (1905—1913 pp.), мировим суддею Золотоніського повіту (1913-1917 рр.).

Як один із засновників РУП протягом 1902—1903 рр. належав до ядра київського комітету партії. У 1903—1906 рр. очолював осередок РУП у Лубнах на Полтавщині. З 1905 p. — один із лідерів УСДРП. Під час революції 1905 p. був головою «Лубенської республіки» — коаліційного комітету українських, російських і єврейських організацій, а також очолював загін громадської самооборони, який складався із шести бойових дружин. На поч. січня 1906 p. був заарештований, але втік з-під варти; у жовтні 1907 p. був заарештований удруге і півтора року відбував ув'язнення.

У березні 1917 p. призначений Золотоніським повітовим, а 1 серпня 1917р. — Полтавським губернським комісаром. Як делегат І Всеукраїнського селянського з'їзду від Золотоніського повіту був обраний до складу ЦК Селянської спілки і став членом УЦР. Від серпня 1917 р. по травень 1918 р. був гласним Золотоніського повітового і Полтавського губернського земств, головою Золотоніських повітових і Полтавських губернських земських зборів, почесним мировим суддею Золотоніського повіту. Водночас очолював Золотоніський повітовий комітет і був членом Полтавського губернського комітету УСДРП.

Усунений із посади губернського комісара гетьманською владою 4 травня 1918 р., працював юрисконсультом Центрального Українського кооперативного комітету. Під час антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918 р. виконував обов'язки повітового і губернського комісара на Полтавщині.

За доби Директорії був одним із організаторів Трудового конгресу, обіймав посади: тимчасово керуючого Міністерством внутрішніх справ УНР, товариша міністра юстиції, міністра юстиції і заступника голови Ради Міністрів у кабінеті Б. Мартоса, керуючого Міністерством закордонних справ і міністра юстиції УНР, заступника голови Ради міністрів у кабінеті І. Мазепи. У жовтні 1919 р., як голова дипломатичної місії УНР у Польщі, виїхав до Варшави. 22 квітня 1920 р. підписав союзний договір з Польщею. Після трагічного закінчення Другого Зимового походу наприкінці 1921 р. відстояв тезу продовження діяльності уряду УНР в екзилі. Разом із С. Петлюрою керував дипломатичною діяльністю УНР у Варшаві. Протягом 1920—1921 рр. в. о. голови  уряду, в 1922-1926 рр. - голова уряду УНР в екзилі. По загибелі С. Петлюри очолив Директорію УНР та перейняв посаду Головного Отамана військ УНР. Протягом 1926—1954 рр. очолював Державний Центр УНР в екзилі та керував українською державною політикою. По закінченні війни оселився в Німеччині. В 1948 р. ініціював створення Української Національної Ради. Був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, згодом прах перепоховано на українському меморіальному кладовищі у Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.

Син Лівицький Микола Андрійович (1907 - 8.ХІІ.1989) - політичний діяч, журналіст, президент УНР в екзилі (1967—1989 pp.).

Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я.
  Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). Стор..15-16

Фото: Урядовий портал

Дивись - http://www.nbuv.gov.ua/fpu/Exhib/Livytski_A.htm

http://uk.wikipedia.org/wiki/Лівицький_Андрій_Миколайович

Лівицький Андрій Миколайович (9.4.1879 - 17.1.1954) - визначний український громадсько-політичний діяч, президент УНР в екзилі (1926-54).

Н. у с. Липляві Золотоніського повіту Полтавської губ. Закінчив Колегію Павла Галагана, згодом - юридичний ф-тет Київського ун-ту. Працював адвокатом і мировим суддею в Лубнах, Канові, Золотоноші.. З студентських років брав участь в українському національному русі, очолював студентську громаду в Києві. З 1901 - член Революційної Української Партії, керівник відділу партії в Лубнах. У 1905 Л. був заарештований і засуджений у справі т. зв. Лубенської республіки. В 1905-20 Л.- один з провідних членів Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. З березня 1917 - член Української Центральної Paди та Селянської Спілки. Влітку 1917 призначений губернським комісаром Полтавщини. В період Гетьманату з серпня 1918 входив до складу опозиційного владі П. Скоропадського українського Національного Союзу. Після встановлення влади Директорії УНР був одним з організаторів та керівників Трудового Конгресу України. З квітня 1919 - міністр юстиції та заступник голови Ради Народних Міністрів УНР Б. Мартоса, з серпня 1919 - керівник міністерства закордонних справ в уряді Іс. Мазепи. З жовтня 1919 у складі української дипломатичної делегації перебував у Варшаві, де виробляв умови українсько-польського договору (попередньо підписаний 2.12.1919). 22.4.1920 підписав Варшавський договір 1920. Після завершення українських національно-визвольних змагань змушений перебувати в еміграції. В 1920-21 і 1922-26 очолював Уряд УНР в екзилі 1920-48. Після трагічної загибелі в травні 1926 С. Петлюри Л. став його наступником (згідно з Законом про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР від 12.11.1920) і очолив Директорію УНР (фактично Президент УНР в екзилі) та Головним Отаманом військ УНР. З того часу і до своєї смерті Л. очолював Державний Центр УНР в екзилі. Жив у Варшаві під постійним наглядом польської поліції. Став одним з ініціаторів створення та активним членом Прометеївського руху. В роки Другої світової війни перебував під гітлерівською окупацією. В післявоєнний час жив у Німеччині. З травня 1945 значно активізував роботу уряду. З метою консолідації політичних сил в еміграції та реорганізації Державного Цетру УНР в екзилі за ініціативою Л. та у співпраці з Іс. Мазепою було створено в 1948 Українську Національну Раду в екзилі.

Помер в Карлсруе. Був похований на цвинтарі Вальдфрідтоф у Мюнхені (Німеччина), згодом перепохований у С. Баувнд Бруку (Нью-Джерсі, США).

Посилання на сторінку/ссылка на страницу: