Віктор Павлович Кочубей
|
|
Меню: Особистості - К;
Державні діячі |
|
Кочубей Віктор Павлович [Кочубей Виктор Павлович] (11/21.11.1768-3/15.06.1834, помер по дорозі в Диканьку) — державний діяч і дипломат, дійсний таємний радник, граф (1799 р.), князь (1831 р.). Походив
з відомого козацько-старшинського роду.
Навчався в аристократичному пансіоні в
Петербурзі, Упсальському університеті (Швеція),
прослухав курс лекцій Лагарпа у Франції. У
1784—1797 рр. перебував на дипломатичній
службі в Швеції, Великобританії, Туреччині.
Після перевороту 1801 р. входив до Негласного
комітету, був одним із ініціаторів реформ
Олександра І. Обіймав у Російській імперії
високі державні пости віце-канцлера (1798 —
1801 pp.),
управляючого Колегії іноземних справ (1801 —
1802 pp.),
першого в історії імперії міністра
внутрішніх справ (1802 — 1807, 1819 — 1825 pp.),
голови Державної ради і комітету міністрів
(1827 p.),
державного канцлера у справах внутрішнього
цивільного управління (1831 p.). Не
приховував, що вважає кріпосне право «гігантським
злом», але не приховував і своєї боязні «потрясінь».
В своїй політиці дотримувався принципу: ні
в чому не послаблювати існуючого порядку. В. Кочубею належать слова, що стали
типовими для «малоросійської ментальності»:
«Хоч і народився я хохлом, я
більший росіянин, ніж хто інший... Моє
становище підносить мене над усякими дріб'язковими
міркуваннями» (читай: ідеями української
самобутності). У той же час князь любив свою
полтавську батьківщину. Збудував у
родовому маєтку в Диканьці розкішний палац,
в якому в 1817 р.
приймав імператора. В диканському маєтку
князя В. Кочубея вперше
в Російській імперії були застосовані
сільськогосподарські машини. В сім'ї
Кочубеїв було 13 дітей. Сини зробили успішну
цивільну й військову кар'єри; доньки вдало
вийшли заміж. Але найбільшої слави з дітей В. Кочубея зажила в рідному краї Із
«Дневника» О.С.
Пушкіна (1834 р.): «Два
тижні як одержано тут звістку про смерть кн. Кочубея.
Вона справила сильну дію;
государ був невтішний. Нові міністри
повісили голову. Здавалося, смерть такої
нікчемної людини не повинна була зробити
жодного перевороту в провадженні справ. Але
така бідність Росії в державних людях, що й Кочубея
ніким замінити! Ось думка про нього: «C'elait un esprit eminemment
conciliant, nul
n'excellait comma lui a trancher une question difficile, a amener les opinions a
s'entendre etc...» [Це був розум вищою мірою
примирюючий; ніхто не вмів так добре, як він,
вирішити якесь питання, привести думки до
порозуміння і т. ін. — фр.] Без нього Рада
іноді перетворювалася ледве чи не на бійку,
так що змушені були посилати за ним хворим,
щоби його присутністю втихомирити
хвилювання. Справа в тому, що він був
людиною гарно вихованою, — і це в нас рідко,
і за те спасибі. Про Кочубея сказано: Под
каменем сим
лежит граф Виктор Кочубей. / Что в жизни доброго он сделал
для людей, /Не знаю,
черт меня убей.
Згоден; але епіграму припишуть мені, і уряд
знову на мене скопилить губу». Із спогадів
кн. Долгорукого «Капище моего сердця» (1835 р.): «По
мнению
моему, не было министра в России
просвещеннее и способнее. Сам он [В.П.
Кочубей] обходился с губернаторами
благородно и без надменности; холоден от
природы, он не допускал ни которого из них
ни к какой краткости с собою, но всегда был
вежлив и благопристоен... Он не играл службой, а исправлял ее со всевозможною деятельностью; не кичился своим титулом, но всю тягость нес и разделял ношу неослабно, был строг с разборчивостью, никогда злобен или спесив». Білоусько О.
А.,
Мирошниченко В. І. Нова історія Полтавщини.
Посилання на сторінку/ссылки на страницу:
|
